Постанова
Іменем України
21 жовтня 2019 року
м. Київ
справа № 205/221/13-ц
провадження № 61-43322ск18
Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Кузнєцова В. О. (суддя-доповідач), Жданової В. С., Ігнатенка В. М.,
учасники справи:
позивачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,
відповідачі: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,
треті особи: приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу Царейкін Михайло Михайлович, Новокодацька районна у м. Дніпрі рада в особі управління-служби у справах дітей, Третя Дніпропетровська державна нотаріальна контора, приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу Гуніна Валентина Іванівна, Комунальне підприємство «Дніпропетровське міжміське бюро технічної інвентаризації» Дніпропетровської обласної ради, Реєстраційна служба Дніпропетровського міського управління юстиції, Новокодацький районний відділ у м. Дніпрі Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 на рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 01 грудня 2016 року у складі головуючого-судді Федченко В. М. та постанову Апеляційного суду Дніпропетровської області від 27 лютого 2018 року, у складі колегії суддів: Красвітної Т. П., Свистунової О. В., Єлізаренко І. А.,
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У липні 2012 року позивачі звернулися до суду з позовом до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири та скасування державної реєстрації права власності.
Позовна заява мотивована тим, що ОСОБА_1 з 09 лютого 1993 року перебувала в зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_5 , який було розірвано на підставі рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 17 травня 1999 року. Під час шлюбу ними було придбано квартиру АДРЕСА_1 , яку зареєстровано на ім'я ОСОБА_5 . Після розірвання шлюбу майнового спору між ними не було, оскільки досягнуто домовленості про те, що ОСОБА_5 бере собі автомобіль «Опель Омега», а позивачу ОСОБА_1 та їхньому синові ОСОБА_2 залишається зазначена квартира. Через відсутність спору з цього приводу, а також брак коштів та часу, зміни у законодавстві щодо порядку реєстрації майна і набуття права власності на нього у нотаріуса право власності на квартиру не було переоформлено. Позивач ОСОБА_1 зазначає, що ОСОБА_5 зловживав спиртними напоями, що призвело до хвороби серця та хронічних серцево-судинних захворювань. У 2009-2010 роках його стан здоров'я різко погіршився, в нього стався інсульт і він знаходився під наглядом лікарів, перебував на стаціонарному лікуванні. У червні 2009 року ОСОБА_5 потайки від позивачки отримав дублікат договору та зареєстрував право власності на квартиру на своє ім'я. Після чого, 02 лютого 2010 року оформив у державного нотаріуса Третьої Дніпропетровської державної нотаріальної контори Демуш Є. В. довіреність на ім'я відповідача ОСОБА_3 , якою уповноважив останнього розпоряджатись квартирою, в тому числі здійснити її продаж. 02 березня 2010 року відповідач ОСОБА_3 , діючи від імені ОСОБА_5 , продав спірну квартиру своїй матері ОСОБА_4 . Позивач ОСОБА_1 згоди на відчуження квартири не надавала, грошових коштів від її продажу не отримувала. Окрім того, на час посвідчення договору купівлі-продажу позивачі були зареєстровані та проживали у цій квартирі, а ОСОБА_2 був неповнолітнім, тому для посвідчення згаданого правочину була обов'язкова згода органу опіки та піклування. Разом з цим ОСОБА_2 вказує, що є спадкоємцем після ОСОБА_5 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 і Ѕ частина спірної квартири мала увійти до спадкової маси Крім того, позивачі вказують, що довіреність на розпорядження і продаж спірної квартири була посвідчена за недійсним паспортом ОСОБА_5 , оскільки в ньому не була вклеєна фотокартка при досягненні останнім 45 років і в ньому були відсутні відмітки про реєстрацію укладення і розірвання шлюбу останнім.
Враховуючи наведене та уточнивши позовні вимоги, позивачі просили: визнати недійсною довіреність видану ОСОБА_5 на ім'я ОСОБА_3 , посвідчену 02 лютого 2010 року державним нотаріусом Третьої дніпропетровської державної нотаріальної контори Демуш Є. В.; визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири, яка розташована за адресою АДРЕСА_1 , посвідчений 02 березня 2010 року приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Царєйкіним М. М.; скасувати державну реєстрацію права власності за ОСОБА_4 на вказану квартиру; визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 ; витребувати у ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 1/2 частини вказаної квартири.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 01 грудня 2016 року позов задоволено. Визнано недійсною довіреність видану ОСОБА_5 на ім'я ОСОБА_3 , посвідчену 02 лютого 2010 року державним нотаріусом Третьої Дніпропетровської державної нотаріальної контори Демуш Є. В.; визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , посвідчений 02 березня 2010 року приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Царєйкіним М. М.; скасовано державну реєстрацію права власності за ОСОБА_4 на квартиру АДРЕСА_1 ; визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частини вказаної квартири та витребувано 1/2 частини зазначеної квартири у ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 . Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що оскільки спірна квартира придбана під час шлюбу ОСОБА_1 та ОСОБА_5 та за спільні кошти подружжя, тому вона є спільним майном подружжя і належала їм на праві спільної сумісної власності в рівних частках, та наявні підстави для визнання за ОСОБА_1 права власності на Ѕ частину спірної квартири та витребування її на підставі статті 388 ЦК України з незаконного володіння ОСОБА_4 . Також, встановивши, що видача ОСОБА_5 02 лютого 2010 року довіреності на ім'я відповідача ОСОБА_3 щодо розпорядження всією спірною квартирою та укладення 02 березня 2010 року ОСОБА_3 від імені ОСОБА_5 договору купівлі-продажу всієї спірної квартири своїй матері ОСОБА_4 відбулися без згоди іншого співвласника спірної квартири ОСОБА_1 , а також встановивши, що на момент видачі ОСОБА_5 довіреності на ім'я ОСОБА_3 щодо розпорядження спірною квартирою та її посвідчення 02 лютого 2010 року паспорт ОСОБА_5 , відповідно до пункту 8 Положення про паспорт громадянина України, затвердженого постановою Верховної Ради України від 26 червня 1992 року № 2503, був недійсним, тому наявні підстави для визнання недійсними довіреності та договору купівлі-продажу спірної квартири, а також скасування держаної реєстрації права власності на спірну квартиру за ОСОБА_4 .
Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
Постановою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 27 лютого 2018 року апеляційні скарги ОСОБА_4 та ОСОБА_3 в особі представника ОСОБА_6 задоволено частково, рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 01 грудня 2016 року в частині скасування державної реєстрації права власності на квартиру АДРЕСА_1 за ОСОБА_4 та витребування у ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 Ѕ частини зазначеної квартири скасовано та в цій частині ухвалено нове рішення про відмову в задоволенні позову. В іншій частині залишено без змін.
Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про наявність підстав для визнання за позивачем ОСОБА_1 права власності на Ѕ частину спірної квартири, однак вимоги про виділ вказаної частини в натурі не заявлялось, що свідчить про неможливість витребування з чужого незаконного володіння Ѕ частини спірної квартири. Крім того, апеляційний суд не погодився з висновком суду першої інстанції щодо задоволення позову в частині скасування державної реєстрації права власності на спірну квартиру за ОСОБА_4 , оскільки позов в цій частині пред'явлено до неналежного відповідача.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнення її доводів
У касаційній скарзі, поданій у серпні 2018 року до Верховного Суду, ОСОБА_4 , посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення суду першої та апеляційної інстанцій в частині задоволених позовних вимог, та в частині вимог про визнання недійсною довіреності залишити без розгляду, в частині визнання недійсним договору купівлі-продажу спірної квартири з підстав відсутності у ОСОБА_5 дозволу виконавчого комітету Ленінської районної у м. Дніпропетровську ради на його укладення закрити, в іншій частині направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
Рішення судів першої та апеляційної інстанції в частині відмови в задоволенні позову сторонами не оскаржується, тому не є предметом перегляду Верховним Судом
Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій не спростували презумпцію добросовісності відповідача ОСОБА_4 , як набувача за оспорюваним договором купівлі-продажу, якому були надані всі необхідні документи для укладення правочину. Також судами попередніх інстанцій неправильно застосовані положення статті 369 ЦК України та не враховані правові висновки, викладені у постанові Верховного Суду України від 22 червня 2017 року № 6-3058цс16, а саме, що коли той із колишніх подружжя, хто укладає договір, діючи недобросовісно, не отримав письмової згоди на це у другого з подружжя, інший співвласник, без згоди якого відчужене майно, має право на компенсацію вартості у відповідній частці в розподілі сумісного майна. Крім того, судами не враховані правові висновки, викладені в постанові Верховного Суду України від 10 липня 2017 року № 6-1002цс17, щодо застосування встановленої у статті 17 Закон України «Про охорону дитинства» заборони відчуження нерухомого майна, право користування яким мають діти, вчинений батьками без обов'язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування, і що такий правочин може визнаватися недійсним за статтею 215 ЦК України, лише в тому випадку, якщо внаслідок укладення такого правочину були порушені майнові права дітей на житло. Отже, на час придбання спірної квартири ОСОБА_2 не мав права на спірну квартиру, а був вселений до неї на правах дитини члена сім'ї власника та його права на житло до досягнення ним повноліття дотримані. Заявник зазначає, що судами вирішено спір з приводу порушення прав дитини без відповідного висновку належного органу опіки та піклування, надання якого за законом визнається обов'язковим, а оскаржувані судові рішення ухвалені про права та обов'язки ОСОБА_7 , яка є спадкоємцем після смерті ОСОБА_5 , та яка не була залучена до участі у справі. Суди помилково не застосували наслідків спливу позовної давності про що заявляли відповідачі, оскільки про порушене право ОСОБА_1 знала ще у 2009 році, коли зверталася в суд з позовом про поділ спільного майна подружжя, який було залишено без розгляду. Крім того, в порушення норм процесуального законодавства, суд розглянув справу у відсутності відповідачів та ухвалив заочне рішення, за відсутності доказів щодо належного повідомлення відповідачів про розгляд справи.
03 вересня 2018 року Верховним Судом відкрито касаційне провадження в указаній справі.
Узагальнений виклад позиції інших учасників справи
У поданому в жовтні 2018 року відзиві, ОСОБА_1 просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення першої інстанції в нескасованій частині та рішення апеляційного суду залишити без змін, посилаючись на те, що судами було детально вивчено та досліджено всі обставини справи, які мають значення для правильного її вирішення.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду дійшла висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а оскаржувані рішення районного суду в нескасованій частині та рішення апеляційного суду - без змін.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суди встановили, що ОСОБА_1 перебувала в зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_8 з 08 лютого 1993 року, який рішенням Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 17 травня 1999 року розірвано.
ОСОБА_1 та ОСОБА_5 є батьками позивача ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
В період шлюбу, 23 листопада 1994 року була придбанатрикімнатнаквартира АДРЕСА_1 , яка зареєстрована на ОСОБА_5 .
В період з 10 січня 1995року по 07лютого 1995 року позивачі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , у встановленому законом порядку були зареєстровані у якості постійно проживаючих в спірній квартирі та залишаються зареєстрованими у спірній квартирі до цього часу.
Крім того, судом першої інстанції встановлено, що 10 червня 2009 року ОСОБА_5 отримав у приватного нотаріуса Гуніної В. І. дублікат договору купівлі-продажу квартири від 23 листопада 1994 року та 17 вересня 2009 року зареєстрував право власності на квартиру лише на своє ім'я в КП «Дніпропетровське МБТІ» Дніпропетровської обласної ради, що підтверджується витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно №23881791 від 17 вересня 2009 року.
02 лютого 2010 року ОСОБА_5 оформив у державного нотаріуса Третьої дніпропетровської державної нотаріальної контори Демуш Є. В. довіреність на ім'я відповідача ОСОБА_3 , якою уповноважив останнього розпоряджатись квартирою АДРЕСА_1 , в тому числі здійснити її продаж.
02 березня 2010 року відповідач ОСОБА_3 , який діяв від імені ОСОБА_5 , на підставі вказаної вище довіреності, уклав зісвоєю матір'ю ОСОБА_4 договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , що посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Царєйкіним М. М., реєстровий номер № 432.
14 квітня 2010 року ОСОБА_4 зареєструвала право власності на квартиру АДРЕСА_1 , що підтверджується витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно № 25862036, виданого КП «Дніпропетровське міжміське бюро технічної інвентаризації» Дніпропетровської обласної ради 14 квітня 2010 року.
Звертаючись до суду з указаним позовом, позивачі посилалися на те, що спірна квартира була придбана ОСОБА_5 та ОСОБА_1 в період шлюбу за спільні кошти, а тому є спільним майном подружжя. ОСОБА_5 , відчужуючи квартиру без згоди ОСОБА_1 порушив права останньої як співвласниці зазначеної квартири. Крім того, при укладенні оспорюваного договору купівлі-продажу були порушені права ОСОБА_2 , оскільки він на момент відчуження спірної квартири був зареєстрований та проживав у ній разом із ОСОБА_1 та був неповнолітнім.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до пункту 1 розділу VII «Прикінцевих положень» Сімейного кодексу України (далі - СК України), зазначений кодекс набув чинності одночасно з набуттям чинності Цивільним кодексом, тобто з 1 січня 2004 р. За загальним правилом дії законів та інших нормативно-правових актів у часі (частина перша статті 58 Конституції), норми СК України застосовуються до сімейних відносин, які виникли після набуття ним чинності, тобто не раніше 1 січня 2004 року. До сімейних відносин, які існували до 1 січня 2004 року, норми СК України застосовуються в частині лише тих прав і обов'язків, що виникли після набуття ним чинності.
Відповідно до статті 13 КпШС України права і обов'язки подружжя породжує лише шлюб, укладений у державних органах реєстрації актів громадянського стану. Час виникнення прав і обов'язків подружжя визначається моментом реєстрації шлюбу в органах реєстрації актів громадянського стану.
Частиною першою статті 22 КпШС України передбачено, що майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном.
Аналогічні положення закріплені у статті 60 СК України, згідно з якою майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таке ж положення містить і стаття 368 ЦК України.
Таким чином, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про те, що спірна квартира придбана ОСОБА_5 в період шлюбу, тому вона є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Статтею 68 СК України передбачено, що розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу. Розпоряджання майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу здійснюється співвласниками виключно за взаємною згодою, відповідно до Цивільного кодексу України.
Згідно із частиною другою статті 369 ЦК України розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.
За змістом частини першої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, установлених частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, і, зокрема, коли зміст правочину суперечить ЦК України, іншим актам цивільного законодавства.
Отже, підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог щодо відповідності змісту правочину ЦК України та іншим актам цивільного законодавства саме на момент вчинення правочину.
За нормами частини четвертої статті 203 ЦК України правочин має вчинятись у формі, встановленій законом.
Отже, згода співвласника на відчуження цінного спільного сумісного майна має бути надана в письмовій формі.
Суди встановили, що доказів наявності згоди співвласника ОСОБА_1 на укладення ОСОБА_5 оспорюваних довіреності та договору купівлі-продажу відповідачами надано не було.
Згідно із частиною першою статті 237 ЦК України представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов'язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє.
Відповідно до частин першої, третьої статті 238 ЦК України представник може бути уповноважений на вчинення лише тих правочинів, право на вчинення яких має особа, яку він представляє. Представник не може вчиняти правочин від імені особи, яку він представляє, у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є, за винятком комерційного представництва, а також щодо інших осіб, встановлених законом.
Статтею 239 ЦК України передбачено, що правочин, вчинений представником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє.
Пунктом 6 глави 1 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 03 березня 2004 року № 20/5, зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 03 березня 2004 року за № 283/8882, з відповідними змінами та доповненнями на час посвідчення оспорюваних правочинів (далі - Інструкція), встановлено, що нотаріуси відповідно до статті 7 Закону України «Про нотаріат» у своїй діяльності керуються законами України, постановами Верховної Ради України, указами і розпорядженнями Президента України, постановами і розпорядженнями Кабінету Міністрів України.
Пунктом 13 Інструкції передбачено, що при вчиненні нотаріальних дій нотаріуси встановлюють особу учасників цивільних відносин, які особисто звернулися за вчиненням нотаріальних дій. Установлення особи здійснюється за паспортом або іншими документами, які унеможливлюють будь-які сумніви щодо особи громадянина (паспорт громадянина України, паспорт громадянина України для виїзду за кордон, дипломатичний чи службовий паспорт, посвідчення особи моряка, посвідка на проживання особи, яка мешкає в Україні, але не є громадянином України, національний паспорт іноземця або документ, що його замінює, посвідчення інваліда чи учасника Великої Вітчизняної війни, посвідчення, видане за місцем роботи фізичної особи).
Пунктом 8 Положення про паспорт громадянина України, затвердженого Постановою Верховної Ради України від 26 червня 1992 року № 2503, з відповідними змінами та доповненнями, встановлено, що до паспортної книжечки при досягненні громадянином 25- і 45-річного віку вклеюються нові фотокартки, що відповідають його вікові. Паспорт, в якому не вклеєно таких фотокарток при досягненні його власником зазначеного віку, вважається недійсним.
Як встановили суди, на момент видачі та нотаріального посвідчення оспорюваної довіреності, особа довірителя ОСОБА_5 перевірялася за паспортом громадянина України серії НОМЕР_1 , виданим 02 квітня 1998 року Ленінським РВ УМВС України в Дніпропетровській області, який на той час, відповідно до вимог пункту 8 Положення про паспорт громадянина України, затвердженого Постановою Верховної Ради України № 2503 від 26 червня 1992 року, був недійсним.
Крім того, відповідно до статті 17 Закону України «Про охорону дитинства», в редакції, чинній на час укладення оспорюваного договору, батьки або особи, які їх замінюють, не мають права без дозволу органів опіки і піклування укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню або спеціальній реєстрації, відмовлятися від належних дитині майнових прав, здійснювати розподіл, обмін, відчуження житла, зобов'язуватися від імені дитини порукою, видавати письмові зобов'язання.
Суди встановили, що відповідно до довідки управління-служби у справах дітей Ленінської районної у місті Дніпропетровську ради від 15 грудня 2011 року № 01/18-42 ОСОБА_1 та ОСОБА_5 у період 2008-2010 років до органів опіки та піклування з питань щодо надання дозволу на відчуження житла за адресою: АДРЕСА_1 , в якому зареєстрований та проживає ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , не звертались. Дозволів на відчуження (продаж, дарування, обмін) зазначеної квартири органом опіки та піклування не надавалось, відповідне рішення Ленінською районною радою не приймалось.
Отже, суди дійшли правильного висновку про те, що оспорюваним договором купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 від 02 березня 2010 року порушено права позивача ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , який згідно наведених вище доказів, був зареєстрований у спірній квартирі з 10 січня 1995 року, проживав у ній разом з батьками, а на час укладення вказаного договору був неповнолітнім (мав повні 17 років). Доказів того, що позивач ОСОБА_2 не проживав за вказаною адресою на час вчинення оспорюваного договору купівлі-продажу суду не надано.
З урахуванням викладеного та положень вказаних вище норм, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, дійшов правильного висновку про наявність правових підстав для визнання оспорюваних довіреності та договору купівлі-продажу спірної квартири недійсними, оскільки на час їх укладення спірне майно перебувало у спільній сумісній власності подружжя, співвласник на відчуження спірного майна згоди не надавав, висновок органу опіки та піклування не надавався, а довіреність була посвідчена за недійсним паспортом довірителя. Крім того, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку щодо задоволення позову в частині визнання права власності на Ѕ частину спірної квартири за ОСОБА_1 , оскільки вона була придбана в період шлюбу та за спільні кошти подружжя.
Колегія суддів Верховного Суду погоджується з таким висновком суду апеляційної інстанції.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Доводи касаційної скарги про неврахування судами при розгляді цієї справи правових висновків, які викладені в постановах Верховного Суду України від 22 червня 2017 року № 6-3058цс16 та від 10 липня 2017 року № 6-1002цс17, є безпідставними, оскільки вони стосуються інших обставин ніж ті, що були встановлені у справі, яка переглядається.
Посилання заявника в касаційній скарзі на процесуальні порушення допущені судами при розгляді справи не впливають на правильність висновків судів щодо наявності підстав для часткового задоволення позову.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції про захист прав людини, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції в нескасованій частині та постанову суду апеляційної інстанції - без змін.
Рішення судів попередніх інстанцій в частині відмови в задоволенні позову Верховним Судом не переглядались, оскільки сторонами не оскаржувались.
Щодо розподілу судових витрат
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.
Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_4 залишити без задоволення.
Рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 01 грудня 2016 року в нескасованій частині та постанову Апеляційного суду Дніпропетровської області від 27 лютого 2018 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді: В. О. Кузнєцов
В. С. Жданова
В. М. Ігнатенко