Постанова
Іменем України
16 жовтня 2019 року
м. Київ
справа № 522/23155/16-ц
провадження № 61-48368св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Ступак О. В. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Усика Г. І.,
учасники справи:
позивач - заступник керівника Одеської місцевої прокуратури № 3 в інтересах держави в особі Одеської міської ради,
відповідач - ОСОБА_1 ,
треті особи: Управління державної реєстрації юридичного департаменту Одеської міської ради, ОСОБА_2 ,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу заступника прокурора Одеської області та заяву Одеської міської ради про приєднання до касаційної скарги на постанову Апеляційного суду Одеської області від 23 жовтня 2018 року у складі колегії суддів: Громіка Р. Д., Драгомерецького М. М., Черевка П. М.,
Короткий зміст позовних вимог і рішень судів
У листопаді 2016 року заступник керівника Одеської місцевої прокуратури № 3 в інтересах держави в особі Одеської міської ради звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 , треті особи: Управління державної реєстрації юридичного департаменту Одеської міської ради, ОСОБА_2 , про витребування майна з чужого незаконного володіння.
Свої вимоги позивач обґрунтовував тим, що заочним рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 03 липня 2013 року у справі № 522/8379/13-ц визнано за ОСОБА_2 право власності на квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 49,6 кв. м. 28 жовтня 2013 року прокуратурою подано заяву про перегляд цього рішення, за наслідками розгляду якої, ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 29 січня 2014 року заочне рішення суду від 03 липня 2013 року скасовано. Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 10 червня 2014 року позов залишено без розгляду. Таким чином, право власності на самовільно захоплену квартиру припинено ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 10 червня 2014 року, якою рішення суду про визнання права власності за ОСОБА_2 від 03 липня 2013 року скасовано. Спірна квартира на час розгляду справи не була приватизованою, а перебувала у комунальній власності. Отже, спірне майно вибуло з власності Одеської міської ради поза її волею всупереч чинному законодавству, що підтверджується відсутністю будь-яких погоджень позивача.
Посилаючись на викладене, позивач просив витребувати квартиру АДРЕСА_1 , площею 49,6 кв. м із незаконного володіння ОСОБА_1 на користь Одеської міської ради; визнати за Одеською міською радою право власності на вказану квартиру; визначити порядок виконання судового рішення, вказавши, що воно є підставою для скасування реєстрації права власності на квартиру за ОСОБА_1 .
Заочним рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 02 листопада 2017 року позовну заяву заступника керівника Одеської місцевої прокуратури № 3 в інтересах держави в особі Одеської міської ради задоволено. Витребувано квартиру АДРЕСА_1, площею 49,6 кв. м із незаконного володіння ОСОБА_1 на користь Одеської міської ради. Визнано за Одеською міською радою право власності на вказану квартиру. Визначено порядок виконання судового рішення, вказавши, що воно є підставою для скасування реєстрації права власності ОСОБА_1 на квартиру. Вирішено питання розподілу судових витрат.
Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що факт неправомірності набуття права власності, якщо це не випливає із закону, підлягає доказуванню, а правомірність набуття права власності включає в себе законність і добросовісність такого набуття. Враховуючи, що рішення Приморського районного суду м. Одеси від 03 липня 2013 року, яке стало підставою для виникнення права власності на спірну квартиру - скасовано, рішень щодо відчуження спірного майна уповноваженим органом місцевого самоврядування на користь відповідача не приймалось, інших підстав на встановлення факту правомірного володіння спірним приміщенням не знайдено, вимоги прокурора є обґрунтованими. Спірне приміщення, яке знаходяться за адресою: АДРЕСА_2 і, є комунальною власністю, що належить територіальній громаді міста в особі Одеської міської ради, а тому в прокуратури Приморського району м. Одеси є підстави для представництва інтересів держави у суді.
Постановою Апеляційного суду Одеської області від 23 жовтня 2018 року рішення суду першої інстанції, скасовано та ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні позову заступника керівника Одеської місцевої прокуратури № 3 в інтересах держави в особі Одеської міської ради.
Апеляційний суд, скасовуючи рішення місцевого суду виходив із того, що ОСОБА_2 неправомірно набула право власності на спірний об'єкт, а тому договір купівлі-продажу, укладений між нею та ОСОБА_1 , є незаконним. Ні до суду першої інстанції, ні до суду апеляційної інстанції прокурором не подано жодного акта перевірки «законності відчуження з власності територіальної громади м. Одеси об'єкта нерухомості - квартири АДРЕСА_1», жодного акта реагування прокурора на неналежне виконання Одеською міською радою обов'язку щодо захисту інтересів територіальної громади у частині нерухомості. У структурі Одеської міської ради діють: юридичний департамент Одеської міської ради (до обов'язків якого і входить подання позовів та представництво в судах), а також Департамент аналітики та контролю Одеської міської ради, який також міг би аналізувати та здійснювати контроль щодо наявності нерухомості, яка є власністю територіальної громади. За таких підстав прокурор фактично звернувся у цій справі із позовом на захист прав та інтересів держави в особі Одеської міської ради, яка наділена повноваженнями щодо розпорядження спірною нерухомістю, є самостійною юридичною особою публічного права з відповідною процесуальною дієздатністю щодо здійснення захисту прав та охоронюваних законом інтересів держави у судовому порядку. З огляду на викладене, у цій справі немає передбачених законом виключних підстав, коли прокурор може звернутися до суду за захистом інтересів держави. Позивач не вказав, а суд першої інстанції не з'ясував питання про те, чи було спірне приміщення власністю Одеської міської ради до 2011 року, у кого воно і з якого часу перебувало на балансі, і що сталося зі спірним житловим приміщенням загальною площею 49,6 кв. м після пожежі у 2003 році, чи було воно знято з обліку як житлове у зв'язку із аварійним станом, хто і як утримував цей об'єкт нерухомості до пожежі в 2003 році і після пожежі з 2003 року до моменту передачі його за службовим ордером ОСОБА_2 . Факт пожежі в судовому засіданні суду апеляційної інстанції визнали як представник позивача, так і представник відповідача, а тому окремому доказуванню він не підлягає. Оскільки, в позові зазначено, що із володіння власника нібито вибуло житлове приміщення загальною площею 49,6 кв. м, то витребуване може бути також тільки вказане житлове приміщення і позивач повинен був надати докази цієї обставини. Надані позивачем докази свідчать про те, що станом на 2011 рік Приморською районною адміністрацією вирішувались питання щодо квартири АДРЕСА_1 , загальною площею 35,2 кв. м. Більше того, у розпорядженні Приморської районної адміністрації від 15 березня 2011 року про затвердження технічного висновку про можливість подальшої експлуатації спірної квартири, з улаштуванням входу, без зміни функціонального призначення, чітко зазначено, що фактично ОСОБА_2 , вже після того як отримала квартиру та виключила її із числа службових, без отримання належного дозволу провела реконструкцію вказаної квартири з улаштуванням прибудови та фасадного входу, а тому загальна площа квартири складає 49,6 кв. м. Матеріали справи не містять жодного доказу того, що Одеською міською радою належним чином погоджена вказана реконструкція, а квартира з такою площею прийнята на баланс, Одеська міська рада отримала право власності саме на таку квартиру після реконструкції із загальною площею 49,6 кв. м. Із вимогами до ОСОБА_2 про приведення спірної квартири до попереднього стану Одеська міська рада не зверталась.
Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи
У грудні 2018 року заступник прокурора Одеської області подав до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Апеляційного суду Одеської області від 23 жовтня 2018 року, в якій просить скасувати зазначене судове рішення та залишити в силі рішення суду першої інстанції, обґрунтовуючи свої вимоги порушенням судом норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права. Вказує на те, що Одеська міська рада як власник спірного майна, самостійно заходи щодо його повернення з чужого незаконного володіння не вживає, що є підставою для представництва прокуратурою інтересів держави в суді. ОСОБА_2 , а у подальшому й ОСОБА_1 , незаконно набули право власності на спірне майно поза волею дійсного її власника - територіальної громади м. Одеси, що свідчить про відсутність належного обсягу правоздатності та виключає саму можливість укладення ним будь-яких угод із відчуження цього майна на законних підставах. Незаконно заволодівши спірним майном, ОСОБА_2 здійснила його незаконну реконструкцію, що, тим не менш, не позбавляє Одеську міську раду права вимагати витребування майна на свою користь. Звернення прокурора до суду з вимогою про витребування майна на користь територіальної громади в особі Одеської міської ради, є задоволенням суспільної потреби у відновленні законності та становища, яке існувало до порушення права комунальної власності, захист такого права шляхом повернення до комунальної власності об'єкта, переданого у приватну власність із порушенням чинного законодавства.
У березні 2019 року Одеська міська рада подала заяву про приєднання до касаційної скарги заступника прокурора Одеської області та зазначила, що на дату вирішення питання про прийняття позовної заяви органу прокуратури, поданої в інтересах держави в особі Одеської міської ради, суд першої інстанції правомірно та обґрунтовано керувався нормами статті 25 Закону України «Про прокуратуру», а не статтею 23 цього ж Закону, на яку посилається апеляційний суд. Навіть не маючи спеціальних знань у галузі архітектури та будівництва, цілком зрозумілою є та обставина, що внаслідок пошкоджень, викликаних пожежею, та подальших ремонтно-відновлювальних робіт, загальна площа квартири могла дещо змінитися. Адреса спірної квартири, яка за чинним законодавством України є її ідентифікатором, не змінювалася, наявність іншої квартири за такою ж адресою в межах одного населеного пункту - м. Одеса, є неможливою, тому спірне нерухоме майно беззаперечно визначене за його адресою, і жодних питань чи суперечностей як при розгляді справи у суді першої інстанції, так і в апеляційному суді не виникало.
У своїй касаційній скарзі заступник прокурора Одеської області просив проводити розгляд справи у судовому засіданні за участі Прокуратури Одеської області та Генеральної прокуратури України.
Підстави для задоволення такого клопотання відсутні, виходячи з наступного.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. У разі необхідності учасники справи можуть бути викликані для надання пояснень у справі.
Разом із тим, як зазначено у частині тринадцятій статті 7 ЦПК України, розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 31 січня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою заступника прокурора Одеської області, витребувано цивільну справу та надано строк для подання відзивів на касаційну скаргу.
Ухвалою Верховного Суду від 20 березня 2019 року прийнято заяву Одеської міської ради про приєднання до касаційної скарги заступника прокурора Одеської області на постанову Апеляційного суду Одеської області від 23 жовтня 2018 року.
Згідно із частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи має бути проведений протягом п'яти днів після складення доповіді суддею-доповідачем колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи. Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Позиція Верховного Суду
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржуване рішення апеляційного суду - без змін, оскільки його ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Рішення суду апеляційної інстанції відповідає нормам ЦПК України щодо законності та обґрунтованості.
Судом установлено, що на розгляді у Приморському районному суду м. Одеси перебувала цивільна справа № 522/12053/13-ц за позовом ОСОБА_2 до Одеської міської ради про визнання права власності.
Заочним рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 03 липня 2013 року визнано за ОСОБА_2 право власності на реконструйовану квартиру АДРЕСА_3 , житловою площею 22,8 кв. м, загальною - 49,6 кв. м.
Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 29 січня 2014 року за клопотанням прокурора Приморського району м. Одеси заочне рішення скасовано, справу призначено до розгляду в загальному порядку. Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 10 червня 2014 року позов ОСОБА_2 до Одеської міської ради про визнання права власності залишено без розгляду з підстав, передбачених пунктом 3 частиною першою статті 207 ЦПК України 2004 року.
Незважаючи на те, що рішення Приморського районного суду м. Одеси від 03 липня 2013 року скасоване ухвалою цього ж суду від 29 січня 2014 року (відповідно й скасована підстава, на якій ОСОБА_2 набула право власності на квартиру) остання, на підставі договору купівлі-продажу від 08 липня 2015 року, посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Михайлюченко С. О. за № 1549, продала спірне приміщення ОСОБА_1 , що підтверджується витягом із Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та зазначеним договором.
Оцінка аргументів учасників справи та висновків суду апеляційної інстанції про відсутність підстав для звернення прокурора із цим позовом
Відповідно до частини другої статті 3 ЦПК України (тут і далі - у редакції, чинній на час звернення прокурора з позовом) у випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси.
У цивільних справах можуть брати участь органи та особи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб (частина третя статті 26 ЦПК України).
Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що у випадку, коли держава вступає у цивільні правовідносини, вона має цивільну правоздатність нарівні з іншими їх учасниками. Держава набуває і здійснює цивільні права й обов'язки через відповідні органи, які діють у межах їхньої компетенції. Отже, поведінка органів, через які діє держава, розглядається як поведінка держави у відповідних, зокрема у цивільних, правовідносинах. Тому у відносинах, в які вступає держава, органи, через які вона діє, не мають власних прав і обов'язків, а наділені повноваженнями (компетенцією) представляти державу у відповідних правовідносинах (див. висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у пунктах 6.21, 6.22 постанови від 20 листопада 2018 року у справі № 5023/10655/11, у пунктах 4.19, 4.20 постанови від 26 лютого 2019 року у справі № 915/478/18).
Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу на те, що і в судовому процесі, зокрема у цивільному, держава бере участь у справі як сторона через відповідний її орган, наділений повноваженнями у спірних правовідносинах (див. пункт 35 постанови від 27 лютого 2019 року у справі № 761/3884/18). Тобто, під час розгляду справи у суді фактичною стороною у спорі є держава, навіть якщо позивач визначив стороною у справі певний орган.
Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (частина друга статті 19 Конституції України).
Відповідно до пункту 2 статті 121 Конституції України у редакції, чинній на час звернення позивача до суду, на прокуратуру покладається, зокрема, представництво інтересів держави в суді у випадках, визначених законом.
Згідно зі статтею 1 Закону України «Про прокуратуру» прокуратура України становить єдину систему, яка в порядку, передбаченому цим Законом, здійснює встановлені Конституцією України функції з метою захисту, зокрема, загальних інтересів суспільства та держави.
У випадках, визначених Законом, на прокуратуру покладається функція з представництва інтересів громадянина або держави в суді (пункт 2 частини першої статті 2 Закону).
Відповідно до пункту 2 Рекомендації Rec(2012)11 Комітету Міністрів Ради Європи державам-учасникам «Про роль публічних обвинувачів поза системою кримінальної юстиції», прийнятій 19 вересня 2012 року на 1151-му засіданні заступників міністрів, якщо національна правова система надає публічним обвинувачам певні обов'язки та повноваження поза системою кримінальної юстиції, їх місія полягає в тому, щоби представляти загальні або публічні інтереси, захищати права людини й основоположні свободи та забезпечувати верховенство права.
Європейський суд з прав людини звертав увагу на те, що сторонами цивільного провадження є позивач і відповідач. Підтримка, що надається прокуратурою одній зі сторін, може бути виправдана за певних обставин, наприклад, при захисті інтересів незахищених категорій громадян (дітей, осіб з обмеженими можливостями та інших категорій), які, ймовірно, не в змозі самостійно захищати свої інтереси, або в тих випадках, коли відповідним правопорушенням зачіпаються інтереси великого числа громадян, або у випадках, коли потрібно захистити інтереси держави (див. mutatis mutandis рішення від 15 січня 2009 року у справі «Менчинська проти Росії» (Menchinskaya v. Russia, заява № 42454/02, § 35)).
Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті (абзаци перший і другий частини третьої статті 23 Закону).
Наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов'язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб'єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу (абзаци перший - третій частини четвертої статті 23 Закону).
Вказаним приписам кореспондують відповідні приписи ЦПК України: прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній заяві (заяві) самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах; у разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві, і в такому разі прокурор набуває статусу позивача (абзац другий частини другої статті 45 ЦПК України).
Системне тлумачення абзацу другого частини другої статті 45 ЦПК України й абзацу першого частини третьої статті 23 Закону дозволяє дійти висновку, що прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати такий захист у спірних правовідносинах; 2) якщо немає органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб'єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах.
Згідно з частиною сьомою статті 119 ЦПК України у разі пред'явлення позову особами, які діють на захист прав, свобод та інтересів іншої особи, в заяві повинні бути зазначені підстави такого звернення. Близька за змістом вимога застосовується згідно з абзацами першим і другим частини четвертої статті 23 Закону: прокурор має обґрунтувати наявність підстав для представництва.
Невиконання прокурором вимог щодо надання суду обґрунтування наявності підстав для здійснення представництва інтересів держави в суді згідно з абзацом третім частини другої статті 45 ЦПК України має наслідком застосування положень, передбачених статтею 121 цього кодексу про залишення позовної заяви без руху для усунення її недоліків і повернення у разі, якщо відповідно до ухвали суду у встановлений строк ці недоліки усунуті не були.
Аналогічний правова позиція викладене у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 14-104цс19.
У справі, що переглядається, прокурор заявив позов до ОСОБА_1 і на виконання абзацу другого частини другої статті 45 ЦПК України, абзацу першого частини третьої, абзацу першого частини четвертої статті 23 Закону у тексті позовної заяви обґрунтував, на його думку підстави для представництва інтересів Одеської міської ради), а також обґрунтував, у чому, з погляду позивача, полягає порушення цих інтересів (тобто навів підстави позову). Тому суд апеляційної інстанції не мав підстав вважати помилковими доводи прокурора щодо відсутності права на звернення до суду із цим позовом.
Процедура, передбачена абзацами третім і четвертим частини четвертої статті 23 Закону застосовується до встановлення наявності підстав для представництва інтересів держави в суді у випадку, якщо захист законних інтересів держави не здійснює або неналежним чином здійснює суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження з такого захисту.
Заступник керівника Одеської місцевої прокуратури № 3, звертаючись до суду із цим позовом, вказав на те, що Одеська міська рада самоусунулася від виконання покладених на неї обов'язків та не звертається до суду із позовом про витребування майна, тоді як його незаконне відчуження встановлено у січні 2014 року.
Щодо вимог позивача про витребування майна
За змістом частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України).
Відповідно до статті 330 ЦК України, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це право, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.
Цивільним кодексом України передбачені засади захисту права власності або законного права користування особою відповідним майном.
Зокрема, відповідно до закріпленого у статті 387 ЦК України правила власник має необмежене право витребувати майно із чужого незаконного володіння. Такі ж саме права має законний володілець майна.
Цивільним кодексом України передбачено як одні зі способів захисту порушених прав віндікація або реституція.
Віндикація - це витребування своєї речі невододіючим власником від вододіючого не власника. Віндикація - це передбачений законом основний речово-правовий спосіб захисту цивільних прав та інтересів власника майна чи особи, що має речове право на майно (титульного володільця), який полягає у відновленні становища, що існувало до порушення, шляхом повернення об'єкта права власності у володіння власника (титульного володільця) з метою відновлення права використання власником усього комплексу його правомочностей. Майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача - з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України. Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником (законним володільцем) і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, в який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача.
Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом.
За змістом статті 388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можливі за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею.
Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача.
Положення статті 388 ЦК України застосовується як підстава позову про повернення майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, яке було відчужене третій особі, якщо між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин.
Відповідно до положень частини першої статті 388 ЦК України власник має право витребувати своє майно із чужого незаконно володіння незалежно від заперечення відповідача про те, що він є добросовісним набувачем, якщо доведе факт вибуття майна з його володіння чи володіння особи, якій він передав майно, не з їхньої волі. При цьому суди повинні мати на увазі, що власник має право витребувати майно у добросовісного набувача лише у випадках, вичерпний перелік яких наведено в частині першій статті 388 ЦК України.
Вибуття майна з володіння власника на підставі судового рішення, ухваленого щодо цього майна, але в подальшому скасованого, вважається таким, що вибуло з володіння власника поза його волею.
Такий правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 21 грудня 2016 року у справі № 6-2233цс16, який у подальшому підтримано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 05 грудня 2018 року у справі № 522/2202/15-ц (провадження № 14-132цс18).
Отже, особа яка вважає, що договором купівлі продажу нерухомого майна порушуються його права як власника або законного користувача цього майна має право на витребування цього майна від останнього набувача, що і є належним способом захисту її порушеного права.
З огляду на зазначене Верховний Суд вважає обґрунтованими доводи касаційної скарги заступника прокурора Одеської областіта заяви Одеської міської ради про приєднання до касаційної скарги щодо відсутності волі Одеської міської ради на відчуження квартири АДРЕСА_1 , а отже, наявні правові підстави для витребування спірного майна на користь правомірного власника, оскільки майно вибуло з володіння власника поза її волею на підставі рішення суду, яке в подальшому було скасоване.
Водночас, позов заступника керівника Одеської місцевої прокуратури № 3 не може бути задоволений, оскільки ОСОБА_1 , який придбав спірну квартиру у ОСОБА_2 є добросовісним набувачем, а отже, витребування у нього квартири, якою він володіє з 2015 року, становитиме втручання у мирне володіння цим майном.
Оцінюючи у цій справі наявність підстав для втручання у право на мирне володіння майном, Верховний Суд виходить з наступного.
Положеннями статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Статтею 1 Першого протоколу Європейської конвенції з прав людини передбачено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.
Концепція «майна» в розумінні статті 1 Першого протоколу має автономне тлумачення, тобто не обмежується власністю на матеріальні речі та не залежить від формальної класифікації у внутрішньому праві. Певні права та інтереси, що становлять активи, також можуть вважатися правом власності, а отже, і «майном».
Предметом регулювання статті 1 Першого протоколу до Конвенції є втручання держави у право на мирне володіння майном. У практиці ЄСПЛ (серед багатьох інших, наприклад, рішення ЄСПЛ у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 07 липня 2011 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23 листопада 2000 року, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22 січня 2009 року, «Трегубенко проти України» від 2 листопада 2004 року, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання у право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції, а саме: чи є втручання законним; чи має воно на меті «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання у право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям.
Втручання держави у право на мирне володіння майном є законним, якщо здійснюється на підставі закону нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким і передбачуваним з питань застосування та наслідків дії його норм.
Втручання є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу втручання держави у право на мирне володіння майном, може бути виправдано за наявності об'єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності. Саме національні органи влади мають здійснювати первісну оцінку наявності проблеми, що становить суспільний інтерес, вирішення якої б вимагало таких заходів. Поняття «суспільний інтерес» має широке значення (рішення від 23 листопада 2000 року в справі «Колишній король Греції та інші проти Греції»). Крім того, ЄСПЛ також визнає, що й саме по собі правильне застосування законодавства, безперечно, становить «суспільний інтерес» (рішення ЄСПЛ від 02 листопада 2004 року в справі «Трегубенко проти України»).
Критерій «пропорційності» передбачає, що втручання у право власності розглядатиметься як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов'язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, визначеною для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідного балансу не буде дотримано, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар». При цьому з питань оцінки «пропорційності» ЄСПЛ, як і з питань наявності «суспільного», «публічного» інтересу, визнає за державою досить широку «сферу розсуду», за винятком випадків, коли такий «розсуд» не ґрунтується на розумних підставах.
Таким чином, стаття 1 Першого протоколу гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність, і для оцінки додержання «справедливого балансу» в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за якими майно було набуте у власність, поведінка особи, з власності якої майно витребовується.
Колегія суддів зазначає, що при розгляді цієї справи може бути враховано також рішення ЄСПЛ від 24 червня 2003 року в справі «Стретч проти Сполученого Королівства» та рішення ЄСПЛ від 20 жовтня 2011 року в справі «Рисовський проти України» щодо принципів застосування статті 1 Першого протоколу до Конвенції, зокрема щодо необхідності додержання принципу «належного урядування» при втручанні держави у право особи на мирне володіння своїм майном.
Разом із тим у пункті 71 рішення у справі «Рисовський проти України» ЄСПЛ зазначив, що принцип «належного урядування», як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість. Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам. З іншого боку, потреба виправити допущену в минулому «помилку» не повинна непропорційним чином втручатися у нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу. Ризик будь-якої помилки державного органу має покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються. У контексті скасування помилково наданого права на майно принцип «належного урядування» може не лише покладати на державні органи обов'язок діяти невідкладно, виправляючи свою помилку, а й потребувати виплати відповідної компенсації чи іншого виду належного відшкодування колишньому добросовісному власникові.
З огляду на викладене принцип «належного урядування» не встановлює абсолютної заборони на витребування із приватної власності майна на користь держави, якщо майно вибуло із власності держави у незаконний спосіб, а передбачає критерії, які необхідно з'ясовувати та враховувати при вирішенні цього питання для того, щоб оцінити правомірність і допустимість втручання держави у право на мирне володіння майном. Дотримання принципу «належного урядування» оцінюється одночасно з додержанням принципу «пропорційності», при тому, що немає точного, вичерпного переліку обставин і фактів, установлення яких беззаперечно свідчитиме про додержання чи порушення «справедливої рівноваги між інтересами суспільства та необхідністю додержання фундаментальних прав окремої людини». Цей критерій більшою мірою оціночний і стосується суб'єктивної складової кожної конкретної справи, а тому має бути з'ясований у кожній конкретній справі на підставі безпосередньо встановлених обставин і фактів.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
За обставинами цієї справи, враховуючі усі наведені вище принципи, Верховний Суд дійшов висновку, що витребування на користь держави із володіння ОСОБА_1 квартири АДРЕСА_1 , буде непропорційним втручанням у право на мирне володіння майном, що становитиме порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, оскільки прокурором не доведено, що таке втручання не порушить справедливого балансу інтересів, а саме: позитивні наслідки вилучення квартири для захисту інтересів територіальної громади є більш важливими, ніж дотримання права ОСОБА_1 який законним шляхом добросовісно набув своє майно, покладаючись на добросовісність дій ОСОБА_2 .
У момент придбання ОСОБА_1 квартири у ОСОБА_2 , він не міг проявити розумну обачність та не міг знати про те, що квартира вибула з власності Одеської міської ради поза її волею, оскільки ОСОБА_2 відчужувала квартиру на підставі рішення Приморського районного суду м. Одеси від 03 липня 2013 року, тобто на підставі акта реалізації легітимної судової влади, що здатний привести в дію універсальний механізм захисту права.
Конструкція, за якої добросовісний набувач втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний та надмірний тягар. Не може добросовісний набувач відповідати у зв'язку із бездіяльністю влади в рамках процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайства при вчиненні правочинів з нерухомим майном. Факт незаконного відчуження та допущення продажу квартири не може породжувати правових наслідків для добросовісного набувача, проте, вочевидь, є підставою для виникнення обов'язку в органів місцевого самоврядування здійснити все необхідне, щоб відшкодувати збитки, завдані таким відчуженням.
Тому задоволення віндикаційного позову і витребування спірної квартири у ОСОБА_1 , як добросовісного набувача, призведе до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції з прав людини та основоположних свобод.
За викладених обставин, Верховний Суд приходить висновку, що перекладання на третіх осіб наслідків скасування рішення Приморського районного суду м. Одеси від 03 липня 2013 року, яким за ОСОБА_2 визнано право власності на спірну квартиру, та задоволення позову сausa formalis (з формальних підстав) матиме наслідком порушення справедливого балансу та покладатиме надмірний індивідуальний тягар на ОСОБА_1 , а отже, буде непропорційним і становитиме порушення статті 1 Першого протоколу.
ОСОБА_1 , придбаваючи квартиру, якою володіла ОСОБА_2 на підставі судового рішення, яке є актом правосуддя, мав усі підстави вважати, що таке рішення є законним та розраховувати на певний стан речей, тобто правомірно очікував, що ОСОБА_2 , відчужуючи йому квартиру має право нею розпоряджатися, а він після отримання цього майна матиме змогу мирно ним володіти.
Хоча у справі, яка переглядається суд апеляційної інстанції, ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову заступника керівника Одеської місцевої прокуратури № 3 та вказуючи на те, що прокурор не мав повноважень для звернення до суду із цим позовом на захист прав та інтересів держави в особі Одеської міської ради, неправильно застосував норми матеріального та процесуального права, проте установивши зазначені вище фактичні обставини, суд правильно вирішив спір по суті, та відмовив у задоволенні позову про витребування майна, а отже, відсутні підстави для скасуванняоскаржуваного рішення з одних лише формальних міркувань, оскільки результат по суті вирішення спору не зміниться.
Доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів та незгоди заявників з висновками суду апеляційної інстанцій щодо встановлених обставин справи, проте повноваження суду касаційної інстанції стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду (пункт 42 рішення у справі «Пономарьов проти України» (Заява N 3236/03).
Розглядаючи зазначений позов, суд апеляційної інстанції повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку, правильно встановив обставини справи, у результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.
Наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків суду по суті вирішення указаного позову та не дають підстав вважати, що судом апеляційної інстанції порушено норми матеріального та процесуального права, про що зазначають у касаційній скарзі заявники.
Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга та заява про приєднання до касаційної скарги підлягають залишенню без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України.
Керуючись статтями 401, 409, 410 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
У задоволенні клопотання заступника прокурора Одеської області та заяву Одеської міської ради про розгляд справи у судовому засіданні за участі Прокуратури Одеської області та Генеральної прокуратури України відмовити.
Касаційну скаргу заступника прокурора Одеської області та заяву Одеської міської ради про приєднання до касаційної скарги залишити без задоволення.
Постанову Апеляційного суду Одеської області від 23 жовтня 2018 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді: О. В. Ступак
І. Ю. Гулейков
Г. І. Усик