Справа № 462/2380/17 Головуючий у 1 інстанції: Бориславський Ю.Л.
Провадження № 22-ц/811/1888/19 Доповідач в 2-й інстанції: Ніткевич А. В.
Категорія: 31
15 жовтня 2019 року колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Львівського апеляційного суду в складі:
головуючого - судді Ніткевича А.В.,
суддів: Бойко С.М., Копняк С.М.,
секретаря Юзефович Ю.І.
з участю позивача ОСОБА_1 , представника позивача ОСОБА_2 , представника відповідача ОСОБА_3
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові цивільну справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_4 - ОСОБА_3 на рішення Залізничного районного суду м. Львова від 23 квітня 2019 року в складі судді Бориславського Ю.Л. у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_4 , з участю третьої особи приватного нотаріуса Львівського міського нотаріального округу Петельки Ігоря Васильовича, про визнання договору дарування недійсним та скасування державної реєстрації права власності,-
встановила:
У травні 2017 року позивач ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_4 , з участю третьої особи приватного нотаріуса Львівського міського нотаріального округу Петельки І.В., про визнання договору дарування недійсним та скасування державної реєстрації права власності.
Вимоги обґрунтовувала тим, що укладаючи оскаржуваний договір дарування квартири АДРЕСА_1 вважала, що укладає договір довічного утримання, оскільки між сторонами була домовленість про те, що відповідач буде допомагати позивачу по господарству, надавати щомісячне грошове забезпечення для придбання продуктів, необхідних ліків. Вказала, що підставою для укладення договору довічного утримання було те, що позивач є одинокою особою похилого віку, а тому потребує допомоги. В кінці 2016 р. між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 виник конфлікт, оскільки остання не виконувала своєї домовленості щодо утримання позивачки, на що ОСОБА_4 повідомила її, що між ними укладено договір дарування, а тому вона не має обов'язку щодо її утримання. Про договір дарування позивач не знала, копії договору дарування відповідач дала їй в кінці 2016 року. Крім цього зазначила, що договір дарування для позивача є вкрай невигідним, оскільки вона 1940 року народження та потребує сторонньої допомоги і підтримки. Продовжує постійно проживати у спірній квартирі та не мала наміру укладати договір дарування, оскільки реально бажала укласти договір довічного утримання.
Просила визнати недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_1 , який був укладений 02 червня 2014 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 , що був посвідчений 02 червня 2014 року приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Петелькою І.В. за реєстровим номером 1600 та скасувати державну реєстрацію права власності за ОСОБА_4 на спірну квартиру.
Оскаржуваним рішенням Залізничного районного суду м. Львова від 23 квітня 2019 року позов ОСОБА_1 до ОСОБА_4 , за участю третьої особи - приватного нотаріуса Львівського міського нотаріального округу Петельки Ігоря Васильовича - про визнання договору дарування недійсним та скасування державної реєстрації права власності - задоволено частково.
Визнано недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_1 , укладений 02 червня 2014 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 , що був посвідчений 02 червня 2014 року приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Петелькою І.В. за реєстровим номером 1600.
У решті позовних вимог - відмовлено.
Стягнуто із ОСОБА_4 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , ІПН НОМЕР_1 , яка зареєстрована на АДРЕСА_1 ) на користь ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 , ІПН НОМЕР_2 , яка зареєстрована на АДРЕСА_1 ) понесені судові витрати в розмірі 640,00 (шістсот сорок) гривень.
Рішення суду оскаржив представник відповідача ОСОБА_5 , вважає рішення суду першої інстанції таким, що ухвалене без повного з'ясування обставин, що мають значення для справи, недоведеністю обставин, що мають значення для справи, невідповідністю висновків суду обставинам справи та порушенням норм процесуального та матеріального права.
В апеляційній скарзі зазначає, що суд не з'ясував матеріального становища позивача на момент укладення договору дарування, відсутність у неї потреби в догляді, а також її задовільний стан здоров'я та наявність іншого житла.
Зазначених обставин позивач не спростувала, а свідки повідомили лише ті обставини, які їх донесла позивач, що є порушенням ст. 69 ЦПК України.
Так, позивачка не конкретизує у зв'язку з чим вона потребувала отримання догляду та матеріального забезпечення від третіх осіб, при цьому позивачка є пенсіонером, а на момент укладення договору дарування працювала на підставі строкового трудового договору.
Жодних медичних чи інших документів про будь які захворювання чи тяжкі обставини стороною позивача суду не надано, що спростовує висновок суду в цій частині.
На момент укладення договору дарування позивачка не вимагала від нотаріуса викладення в договорі умов щодо її матеріального забезпечення та утримання, що свідчить про те, що позивачці було відомо про правову природу договору дарування.
Суд першої інстанції не взяв до уваги те, що позивач успадкувала (не оформивши право власності) житловий будинок у АДРЕСА_2 , вступивши в управління цим майном, здійснює за ним догляд, обробляє земельну ділянку.
Також, суд залишив поза увагою те, що згідно із п. 8 оскаржуваного договору сторони домовилися, що під передачею в дар квартири необхідно вважати одержання обдарованою оригінального примірника договору дарування після його посвідчення, тому протилежні висновки суду суперечать домовленості сторін договору.
Крім цього, відповідні висновки суду спростовуються тим, що відповідач з 03.10.2014 року була зареєстрована і проживала в спірній квартирі.
Відсутність факту переїзду, на думку апелянта, не може свідчити про те, що спірний договір є оплатним чи суперечить статті 717 ЦК України.
Вважає, що позивачка не довела суду те, що при укладенні спірного договору діяла під впливом помилки, а відповідні обставини вплинули на її волевиявлення.
Апелянт покликається на судову практику Верховного Суду в аналогічних правовідносинах.
Стверджує, що висновок суду про те, що спірний договір був укладений з умовою, не відповідає обставинам справи, що підтверджується змістом самого договору.
Просить скасувати рішення Залізничного районного суду м. Львова від 23 квітня 2019 року та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити в повному обсязі.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника відповідача ОСОБА_6 на підтримку доводів скарги, а також пояснення позивачки ОСОБА_1 та її представника ОСОБА_2 на заперечення таких, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу необхідно задовольнити частково враховуючи таке.
Згідно із ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
На підставі ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Згідно із статтею 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Перевіряючи оскаржуване рішення колегія суддів виходить з такого.
Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.
Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа лише в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.
Обравши відповідний спосіб захисту права, позивач в силу ст. 12 ЦПК України зобов'язаний довести правову та фактичну підставу своїх вимог.
Судом встановлено, що спірна квартира АДРЕСА_1 належала ОСОБА_1 на праві приватної власності на підставі свідоцтва про право власності на квартиру, виданого 17.07.1996 року виконкомом Рудненської селищної Ради народних депутатів за № 6694-3, на підставі рішення № 49 від 17.07.1996 року.
02 червня 2014 року між ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 та відповідачем ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , укладений договір дарування квартири АДРЕСА_1 , за яким ОСОБА_1 , як дарувальник безоплатно передала у власність обдарованої ОСОБА_4 , а остання, як обдарована прийняла у дарунок належну дарувальнику на праві власності квартиру (т. 1 а.с. 5).
Згідно довідки з місця проживання про склад сім'ї і прописку від 10.10.2017 року № 168, у квартирі АДРЕСА_1 зареєстрована ОСОБА_4 , 1986 р.н., як основний квартиронаймач та ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .
Відповідач ОСОБА_4 зареєстрована у квартирі з 03.10.2014 року (т. 1 а.с. 38).
У будинковій книзі на квартиру АДРЕСА_1 вказано, що відповідач ОСОБА_4 прибула за новою реєстрацією 30.09.2014 року з м. Миколаєва Львівської області. У графі «мета приїзду та на який час» зазначено на постійно (т. 1 а.с. 41-42).
В матеріалах справи наявний Акт від 20.10.2017 року, складений в присутності сусідів про те, що ОСОБА_4 зареєстрована, але фактично не проживає у квартирі АДРЕСА_1 (т. 1 а.с. 43).
Як вбачається з матеріалів справи, позивач ОСОБА_1 продовжує сплачувати житлово-комунальні послуги (т. 1 а.с. 44-77).
Звертаючись з позовними вимогами позивачка ОСОБА_1 свої доводи зводила до того, що була переконана щодо укладення договору довічного утримання, оскільки між сторонами була домовленість про те, що відповідач буде їй допомагати по господарству, надавати щомісячне грошове забезпечення для придбання продуктів, необхідних ліків, договір дарування для неї є вкрай невигідним, оскільки вона потребує сторонньої допомоги та підтримки, продовжує постійно проживати у спірній квартирі та не мала наміру укладати договір дарування, оскільки реально бажала укласти договір довічного утримання. Звертала увагу на те, що відповідач не є близькою для неї особою, що, на її думку, свідчить про те, що її було введено в оману щодо правової природи договору дарування зі сторони відповідача. Спірний договір не відповідає її внутрішній волі. Як на підставу позову покликалась на ст. 229 ЦК України, яка стосується вчинення правочину особою, яка помилялася щодо обставин, які мають істотне значення та ст. 230 ЦК України, яка регулює питання введення однією із сторін правочину іншу сторону в оману.
Задовольняючи позовні вимоги суд першої інстанції виходив з того, що під час укладення оспорюваного договору дарування волевиявлення позивача не відповідало її внутрішній волі та не було спрямоване на реальне настання правових наслідків, обумовлених договором дарування.
При цьому, суд зазначив, що позивач діяла під впливом помилки, оскільки вважала, що укладає договір довічного утримання, за умовами якого відповідач буде здійснювати догляд за нею, тобто помилялася щодо правової природи правочину.
Поряд з цим, суд прийшов висновку, що оспорюваний договір дарування був укладений сторонами з умовою.
У вимозі про скасування державної реєстрації права власності за ОСОБА_4 на спірну квартиру суд відмовив, оскільки з копії інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна від 24.05.2018 року квартира АДРЕСА_1 у приватній власності ОСОБА_7 , яка не є стороною у справі.
В свою чергу, суд критично оцінив клопотання сторони відповідача про застосування наслідків спливу позовної давності, оскільки оспорюваний договір дарування укладено 02 червня 2014 року, а з позовом ОСОБА_1 звернулася до суду 29 травня 2017 року, тому позивачка не пропустила позовну давність.
Відповідно до ч. 1 ст. 202 ЦК України правочином є дія, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Така дія повинна бути правомірною, а її неправомірність є підставою для визнання правочину недійсним.
Згідно із ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені чч. 1-3, 5, 6 ст. 203 цього Кодексу.
Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Таким чином, вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вказаним правочином.
Згідно із ст. 717 ЦК України, за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдарованому) безоплатно майно (дарунок) у власність.
Договір дарування нерухомої речі укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню. Право власності обдаровуваного на дарунок виникає з моменту його прийняття.
Прийняття обдаровуваним документів, які посвідчують право власності на річ, інших документів, які посвідчують належність дарувальникові предмета договору, або символів речі (ключів, макетів тощо) є прийняттям дарунка (ч. 4 ст. 722 ЦК України).
Відповідно до п. 8 оспорюваного договору дарування право власності на квартиру в обдарованої виникає з моменту прийняття її в дар. Сторони домовилися, що під передачею в дар квартири за цим договором слід вважати одержання обдарованою оригінального примірника даного договору після його нотаріального посвідчення.
Крім цього, як вбачається з п. 10 оскаржуваного договору дарування, сторонам договору роз'яснено зміст відповідних положень закону та Правил користування приміщеннями житлових будинків і гуртожитків.
Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (частина перша статті 229 ЦК України).
У пункті 19 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду справ про визнання правочинів недійсними» від 06 листопада 2009 року № 9 роз'яснено, що правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.
Помилка - це неправильне сприйняття особою фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, за відсутності якого можна було б вважати, що правочин не був би вчинений. Для визнання правочину недійсним, як укладеного під впливом помилки необхідно, щоб помилка мала істотне значення. Під помилкою, що має істотне значення, ЦК розуміє в тому числі і помилку в характері (природі) правочину, прав та обов'язків сторін.
Частиною першою статті 230 ЦК України передбачено, що якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування. За змістом зазначеної норми закону правочин може бути визнаний таким, що вчинений під впливом обману, у випадку навмисного цілеспрямованого введення іншої сторони в оману стосовно фактів, які впливають на укладення правочину.
Обман - це певні винні, навмисні дії сторони, яка намагається запевнити іншу сторону про такі властивості й наслідки правочину, які насправді наступити не можуть.
Правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину. Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення.
За змістом статтей 203, 717 ЦК України договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не лише про предмет договору, а й досягли згоди щодо всіх його істотних умов. Договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не вважається договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.
Колегія суддів приходить переконання про те, що жодних підстав та обставини вважати, що оспорюваний договір дарування вчинений з умовою, тобто встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь яку дію майнового або немайнового характеру, не встановлено, таких умов не передбачено договором, тому протилежні висновки суду та доводи сторони позивача є необґрунтованими та суперечать умовам договору.
Не заслуговує на увагу і те, що позивач надалі продовжує проживати у квартирі в контексті обов'язку обдаровуваної ОСОБА_4 вчинити на користь дарувальника будь яку дію майнового або немайнового характеру, оскільки прийнявши дарунок та набувши право власності на квартиру ОСОБА_4 , як власник, мала право вчиняти з квартирою будь які дії та правочини, тому доводи, які зводяться до можливості проживання та користування квартирою дарувальником на підставу недійсності такого договору не впливають.
При цьому, показання допитаної як свідка відповідачки про те, що між нею та позивачкою була домовленість, згідно якої ОСОБА_4 мала зробити ремонт будинку в с. Биків Мостиського району Львівської області, а позивач подарує їй квартиру, на висновки апеляційного суду не впливають, оскільки такі дії не були вчинені на виконання умов договору дарування та не встановлені, як обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь які дії майнового або немайнового характеру, умовами договору.
Що стосується неправильного сприйняття позивачем фактичних обставин правочину (помилки), що вплинуло на волевиявлення особи під час укладення договору дарування замість договору довічного утримання, суд першої інстанції виходив також із обставин щодо віку позивачки, стану здоров'я та потреби у зв'язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявності у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування.
Так, районний суд встановив, що позивач є одинокою особою похилого віку, пенсіонеркою (т.1 а.с. 34), що як наслідок послужило висновком про те, що вона потребує стороннього догляду, а спірне житло є єдиним житлом у позивача.
В свою чергу, згідно листа Управління соціального захисту від 03.05.2018 року № 260306-4646 ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 місце реєстрації: АДРЕСА_1 , на обліку в Залізничному відділі соціального захисту управління, як особа, яка не здатна до самообслуговування та потребує стороннього догляду, не перебуває (т. 1 а.с. 128).
На адвокатський запит від 24.04.2018 року начальник відділу кадрів Національного університету «Львівська політехніка» Кожуров Д.В. листом від 02.05.2018 року № 68-42-92 повідомив, що ОСОБА_1 з 24.10.2007 року по час надання відповіді працює сторожем за строковим трудовим договором у структурному підрозділі університету (т. 1 а.с. 127).
При цьому, жодних доказів медичного характеру, щодо необхідності лікування, його типу та характеру, доказів витрачання коштів на лікувальні засоби, позивачка ОСОБА_1 не надала, а судом не встановлено.
Відтак, як і на час укладення оспорюваного договору дарування, так і на час звернення до суду з позовом, позивач ОСОБА_1 працює згідно із умовами договору, а докази отримання пенсії та заробітної плати за відповідних умов, є спростуванням того, що позивач потребувала сторонньої підтримки.
Таким чином, зазначені обставини у їх сукупності дозволяють прийти висновку про те, що доводи позивача ОСОБА_1 , як сторони оспорюваного договору про те, що вона потребує стороннього догляду є недоведеними та спростовуються матеріалами справи, а саме відсутністю її на обліку у відділі соціального захисту, як особи, яка не здатна до самообслуговування та потребує стороннього догляду, її фізичною можливістю продовжувати працювати, а протилежні висновки місцевого суду є безпідставними.
Крім цього, Шегинівська сільська рада Мостиського району Львівської області повідомила, що згідно по господарської книги № 10 на 2016-2020 роки власником будинку у АДРЕСА_2 був ОСОБА_8 , а після його смерті в управління спадковим майном вступила його сестра ОСОБА_1 , яка доглядає будинок, обробляє землю. Право власності не оформляла (т. 1 а.с. 37, 167).
Зазначене також підтверджується показами свідків ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 , які крім іншого вказали, що їм відомо про ремонт будинку в с. Биків за кошти ОСОБА_4 .
При цьому, колегією суддів враховується те, що незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини (ч. 5 ст. 1268 ЦК України).
Наведене безумовно спростовує висновок суду про те, що спірне житло є єдиним житлом у позивачки ОСОБА_1 .
Разом з цим, колегія суддів звертає увагу, що підстави, на які позивач ОСОБА_1 покликається обґрунтовуючи вимогу про визнання договору недійсним, а саме укладення договору під впливом обману, помилки чи з умовою є взаємовиключними, при цьому, будь-яких фактів щодо навмисного цілеспрямованого введення відповідачем в оману стосовно фактів, які впливають на укладення правочину, тобто певних винних, навмисних дій відповідача, про запевнення щодо властивостей і наслідків правочину, які насправді наступити не можуть, позивач не зазначила в принципі.
В свою чергу, колегія суддів констатує, що у справі, яка є предметом перегляду, укладаючи оспорюваний договір дарування, позивач стверджувала, що її волевиявлення є вільним і відповідає внутрішній волі, підтверджувала дійсність намірів при укладенні правочину, та те, що він не носить характеру фіктивного та удаваного правочину, також розуміла, що договір є безоплатним, а тому дарувальник не має права вимагати вчинення на його користь будь-яких дій майнового чи немайнового характеру.
Підписанням цього договору, сторони підтвердили, що він не приховує іншу угоду і відповідає дійсним намірам сторін створити для себе юридичні наслідки.
Вказані обставини та презумпцію правомірності правочину, визначену статтею 204 ЦК України, позивач не спростувала належними та допустимими доказами.
Таким чином, ухвалюючи оскаржуване рішення у справі, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про те, що на час укладення спірного договору ОСОБА_1 потребувала стороннього догляду, помилялася щодо правової природи правочину, прав та обов'язків, які виникнуть після його укладення між нею та відповідачкою, тому дійшов передчасного висновку про те, що оскаржуваний договір дарування укладено у порушення статей 203, 717 ЦК України, оскільки позивач не мала вільного і свідомого волевиявлення під час укладення такого з безоплатної передачі у власність ОСОБА_4 квартири, яка була її єдиним житлом.
Зазначені обставини дають підстави для висновку про те, що апеляційна скарга є підставною, що має наслідком скасування оскаржуваного рішення та ухвалення по суті спору нового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог.
Між тим, колегія суддів погоджується із висновками місцевого суду стосовно безпідставності доводів сторони відповідача про пропуск позивачкою позовної давності та звертає увагу на те, що відповідні доводи, які викладені у заяві від 01.06.2018 року не заслуговують на увагу, оскільки позивач просила про визнання договору дарування недійсним, а не про його розірвання, як це трактує у своїй заяві ОСОБА_15 , обгрунтовуючи доводи заяви пропуском спеціальної позовної давності (п. 5 ч. 2 ст. 258 ЦК України).
Відповідно до п.п. 1, 4 ч. 1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Керуючись ст. ст. 259, 367, 368, п. 2 ч. 1 ст. 374, ст.ст. 376, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, колегія суддів, -
постановила:
Апеляційну скаргу представника ОСОБА_4 - ОСОБА_3 задовольнити частково.
Рішення Залізничного районного суду м. Львова від 23 квітня 2019 року скасувати.
Ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_4 , з участю третьої особи приватного нотаріуса Львівського міського нотаріального округу Петельки Ігоря Васильовича, про визнання договору дарування недійсним та скасування державної реєстрації права власності - відмовити.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня прийняття, може бути оскаржена у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту постанови.
Повний текст постанови складений 16 жовтня 2019 року.
Головуючий: А.В. Ніткевич
Судді: С.М. Бойко
С.М. Копняк