Іменем України
07 жовтня 2019 року місто Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
Лівінського С.В. (суддя-доповідач),
Березовенко Р.В.
Сержанюка А.С.
секретар судового засідання: Малашевський О.В.
розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження матеріали апеляційної скарги ОСОБА_1 на рішення Ірпінського міського суду Київської області, у складі судді Карабаза Н.Ф. від 19 червня 2019 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права власності,
ОСОБА_1 звернулась із позовом до ОСОБА_2 про визнання права власності. В позовній заяві зазначає, що перебувала із відповідачем у шлюбі з 31 липня 2004 року по 21 серпня 2014 року, під час якого набули у спільну сумісну власність житловий будинок загальною площею 122,9 кв.м., земельну ділянку загальною площею 0,0585 га та автомобіль «Fiat Albea».
Рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 21 квітня 2015 року було визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину житлового будинку, загальною площею 122,9 кв.м. та на 1/2 частину земельної ділянки, загальною площею 0,0585 га, які знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 та було визнано за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частину житлового будинку, загальною площею 122,9 кв.м. та на 1/2 частину земельної ділянки, загальною площею 0,0585 га, які знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 .
Проте, вказала, що під час розгляду вказаної справи не було вирішене питання права власності на інше нерухоме майно (гараж під літ. Б, загальною площею 21,0 кв.м. та льох під літ. В, загальною площею 13,5 кв.м., які розташовані на земельній ділянці за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується технічним паспортом від 14 листопада 2016 року.
Зазначала, що будівництво зазначених спірних господарських будівель закінчено і вони фактично експлуатуються за своїм функціональним призначенням, але не прийняті до експлуатації, оскільки відповідач як співвласник відмовляється оформити приймання в експлуатацію збудованих господарських будівель у встановленому порядку аби уникнути поділу як спільного сумісного майна подружжя.
Оскільки збудовані та не прийняті в експлуатацію господарські будівлі не можуть бути об'єктом права власності, зазначені будівлі будувались за згодою сторін під час перебування у шлюбі, відповідач не вживає заходів до введення в експлуатацію зазначених будівель, а вона позбавлена можливості самостійно без згоди іншого співвласника здійснити вказані дії, що перешкоджає їй реалізувати своє право на отримання у власність частини новоствореного під час її шлюбу з відповідачем нерухомого майна, просила визнати за нею як співзабудовником право на 1/2 частину збудованих нею у шлюбі з ОСОБА_2 , але не прийнятих в експлуатацію господарських будівель, а саме гаражу (літ. Б), загальною площею 21,0 кв.м. та льоху (літ. В), загальною площею 13,5 кв.м., які розташованих на земельній ділянці за адресою: АДРЕСА_1 , яка на праві спільної часткової власності належить ОСОБА_1 ; визнати за нею право власності на 1/2 частину автомобіля «Fiat Albea», номер шасі НОМЕР_1 , державний реєстраційний номер НОМЕР_2 .
Рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 19 червня 2019 року позов задоволено частково. Визнано за ОСОБА_1 право власності на Ѕ частину автомобіля «Fiat Albea». В іншій частині позовних вимог відмовлено.
ОСОБА_1 в частині відмови у задоволені позову з судовим рішенням не погодилася та подала апеляційну скаргу. Просила рішення суду в наведеній частині скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог. Вважала, що рішення ухвалено за неправильного застосування судом норм матеріального права та внаслідок неповного з'ясування всіх обставин справи.
Відповідач судове рішення не оскаржив та відзиву на апеляційну скаргу не подав, що відповідно до ч. 3 ст. 360 ЦПК України (далі - ЦПК України) не перешкоджало перегляду рішення суду першої інстанції.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення учасників справи, які з'явилися в судове засідання, вивчивши матеріали справи та перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає до часткового задоволення.
Частинами 1 і 4 статті 367 ЦПК України встановлено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
За приписами п. 2 ч. 1 ст. 374 ЦПК України, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.
Відповідно до ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.
При виборі і застосуванні норм права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного суду.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону судове рішення не відповідає.
Зі справи вбачається та її матеріалами підтверджується, що рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 21 серпня 2014 року шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 розірвано.
Згідно рішення Ірпінського міського суду Київської області від 21 квітня 2015 року за ОСОБА_1 визнано право власності на 1/2 частину житлового будинку, загальною площею 122,9 кв.м., за адресою: АДРЕСА_1 та право власності на 1/2 частину земельної ділянки, загальною площею 0,0585 га., кадастровий номер: 3210945300:01:136:0457 за тією ж адресою; за ОСОБА_2 визнано право власності на 1/2 частину вказаних житлового будинку та земельної ділянки.
Ухвалюючи рішення про відмову у задоволені частини позову про визнання за позивачем як співзабудовником права на 1/2 частину збудованих нею у шлюбі з відповідачем, але не прийнятих в експлуатацію господарських будівель, міський суд виходив з того, що об'єкти нерухомого майна, до складу яких входять самочинно збудовані (реконструйовані, переплановані) об'єкти нерухомого майна поділу (виділу) не підлягають, а також, що будівлі і господарські споруди не можна окремо визнати об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, оскільки вони відповідно до положень статті 186 ЦК України є приналежністю головної речі і не є самостійним нерухомим майном.
Апеляційний суд з цими висновками місцевого суду не погоджується за такого.
Відповідно до ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.
Згідно зі ст. 77 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.
Статтею 78 ЦПК України встановлено, що суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Відповідно до вимог ст. 79 ЦПК України, достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.
Згідно зі ст. 80 ЦПК України, достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Частинами 1, 5 і 6 статті 81 ЦПК України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. У разі посилання учасника справи на невчинення іншим учасником справи певних дій або відсутність певної події суд може зобов'язати такого іншого учасника справи надати відповідні докази вчинення цих дій або наявності певної події. У разі ненадання таких доказів суд може визнати обставину невчинення відповідних дій або відсутності події встановленою. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Положеннями частин 1, 4 статті 82 ЦПК України визначено, що обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників. Обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Разом з тим, всупереч твердженням позивача, в порушення вимог ст. ст. 80, 81 ЦПК України, нею не доведено перед судом обставин, на які вона посилалася в обґрунтування вимог позову.
Так, в позовній заяві ОСОБА_2 послалася на ксерокопію виготовленого на її замовлення технічного паспорту на садибний (індивідуальний) житловий будинок станом від 14 листопада 2016 року (а.с. 10-16). Між тим, в експлікації та плані гаражу(літ. Б) в даній ксерокопії паспорту площа гаражу вказана різна - 21 і 17,65 кв.м., відповідно. Щодо льоху(літ. В), то характеристика об'єкта нерухомості не містить його площу взагалі.
Надана ж до справи позивачем ксерокопія виготовленого на її замовлення технічного паспорту на житловий будинок індивідуального житлового фонду від 21 вересня 2017 року (а.с. 42-47) містить інші дані щодо вказаних об'єктів нерухомості, оскільки площа гаражу(літ. Б) згідно цього документу становить 21,6 кв.м., а замість льоху (літ. В) під тією ж літерою зазначено погріб площею 11,3 кв.м.
Поряд з цим, до справи долучено ксерокопію технічного паспорту на житловий будинок індивідуального житлового фонду станом від 17 квітня 2012 року, згідно з якою, недобудовані господарські будівлі та споруди, окрім житлового будинку, ганку та огорожі у спірному домоволодінні були відсутні взагалі.
Крім того, згідно з рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 21 квітня 2015 року, не заявляла ОСОБА_1 про існування збудованих але не прийнятих в експлуатацію спірних господарських будівель і після розірвання шлюбу протягом розгляду судом справи щодо поділу спільного майна колишнього подружжя.
Таким чином, на думку колегії суддів, позивачем не доведено перед судом обставин щодо будівництва сторонами під час перебування у шлюбі з 31 липня 2004 року по 21 серпня 2014 року спірних господарських будівель, а також що на час звернення до суду з позовом їх будівництво вже було закінчено і ці об'єкти нерухомості фактично експлуатувалися за своїм функціональним призначенням, але не прийняті до експлуатації, що є її процесуальними обов'язками відповідно до статей 12, 81 Цивільного процесуального кодексу України.
Не надано позивачем суду також належних і допустимих доказів на підтвердження відмови відповідача, аби уникнути поділу спільного сумісного майна подружжя, оформити приймання в експлуатацію збудованих господарських будівель у встановленому порядку.
Наведене судом першої інстанції залишене поза увагою.
Крім того, задовольняючи позов про визнання за позивачем права власності, міський суд у мотивувальній частині рішення врахував, що оскільки спірний автомобіль набутий сторонами за час шлюбу, то такий є об'єктом спільної сумісної власності подружжя, у зв'язку з чим суд дійшов висновку про його поділ між сторонами, виходячи з правил рівності часток подружжя в спільному майні, визнавши з позивачем та відповідачем по Ѕ частини автомобіля.
Поряд цим, в резолютивній частині судового рішення міський суд позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнив частково та визнав за нею прав власності на Ѕ частину спірного автомобіля. В іншій частині позовних вимог відмовив.
Між тим, статтею 60 СК України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності.
Майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (частини перша, друга статті 71 СК України).
Якщо виділ у натурі частки зі спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим (частина друга статті 183 ЦК України), співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки.
Таким чином, міським судом неправильно застосовано положення наведених норм Цивільного та Сімейного кодексів України. Визнання за ОСОБА_1 права власності на Ѕ частину автомобіля «Fiat Albea», що є спільною сумісною власністю колишнього подружжя, у даному конкретному випадку суперечить засадам справедливості, розумності та добросовісності, які мають бути враховані у відношенні до обох сторін спору під час вирішення подібних категорій справ.
Крім того, на думку колегії суддів, обраний ОСОБА_1 спосіб захисту порушеного права правильним визнати не можна.
Отже, колегія суддів прийшла до висновку, що рішення міського суду, на підставі п. 4) ч. 1 ст. 376 ЦПК України через неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи слід скасувати та ухвалити по справі нове рішення про відмову в задоволенні позову.
При цьому колегія суддів знайшла за можливе, за наведених мотивів, вийти за межі доводів та вимог апеляційної скарги та не врахувала позиції відповідача.
Обґрунтовуючи судове рішення, крім того, колегія суддів враховує вимоги ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» відповідно до якої суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини зазначені в рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 2958, згідно з яким, Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
Керуючись ч. 6 ст. 259, п. 2) ч. 1 ст. 374, п. 4) ч. 1 ст. 376, ст. 268, 367, 381- 384 ЦПК України,
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення Ірпінського міського суду Київської областівід 19 червня 2019 року скасувати.
Ухвалити нове судове рішення.
У задоволені позову ОСОБА_1 відмовити.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття. Касаційна скарга на судове рішення подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення, безпосередньо до суду касаційної інстанції. Оскільки в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повний текст постанови буде виготовлений не пізніше, як за п'ять днів з дня закінчення розгляду справи.
Судді: С.В. Лівінський,
Р.В. Березовенко
А.С. Сержанюк