Апеляційне провадження: Доповідач - Кулікова С.В.
№ 22-ц/824/10612/2019
м. Київ Справа № 759/17838/16-ц
09 жовтня 2019 року Київський апеляційний суд в складі колегії суддів Судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді - Кулікової С.В.
суддів - Ігнатченко Н.В.
- Олійника В.І.
при секретарі - Осінчук Н.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Святошинського районного суду м. Києва від 19 вересня 2017 року, ухваленого під головуванням судді Сенька М.Ф., у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до публічного акціонерного товариства «ПроКредит Банк», Товариства з обмеженою відповідальністю «Росвен Інвест Україна» про визнання частково недійсним договору факторингу, припинення дії, що порушує право, -
У грудні 2016 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулися до Святошинського районного суду м. Києва з позовом до Публічного акціонерного товариства «ПроКредит Банк», третя особа: Товариство з обмеженою відповідальністю «Росвен Інвест Україна» про визнання частково недійсним договору факторингу, припинення дії, що порушує право.
На обґрунтування позовних вимог позивачі зазначали, що 27 липня 2004 року між ОСОБА_1 та ПАТ «ПроКредит Банк» було укладено рамкову угоду № Х-4415/07.04.
29 листопада 2007 року між ОСОБА_1 та ПАТ «ПроКредит Банк» було укладено договір про надання траншу № 2.24472/4415. В той же день, між ОСОБА_2 та ПАТ «ПроКредит Банк» було укладено договір поруки. 11 травня 2011 року між ОСОБА_2 та ПАТ «ПроКредит Банк» укладено договір № 1 про внесення змін до договору поруки, згідно якого сторони вирішили внести зміни до договору поруки від 29.11.2007 р., виклавши його у новій редакції.
24.12.2010 року між ОСОБА_2 та ПАТ «ПроКредит Банк» було укладено кредитний договір № 207.41638.
24.12.2010 року між ОСОБА_3 та ПАТ «ПроКредит Банк» було укладено договір поруки № FIL.56560-ДП1.
19 листопада 2016 року на електронну адресу ОСОБА_2 від ТОВ «Росвен Інвест Україна» надійшов лист, в якому повідомлено, що 22.08.2016 року між ПАТ «ПроКредит Банк» та ТОВ «Росвен Інвест Україна» було укладено договір факторингу № КЕ-ПБ-2016, відповідно до умов якого ПАТ «ПроКредит Банк» відступив ТОВ «Росвен Інвест Україна» своє право вимоги заборгованості за кредитними договорами.
21 листопада 2016 року ОСОБА_2 отримала письмове повідомлення від ПАТ «ПроКредит Банк», в якому проінформовано, що кредитні забов'язання позивачів перед Банком відступлені на користь нового кредитора ТОВ «Росвен Інвест Україна».
Вказували на те, що ТОВ «Росвен Інвест Україна»не має генеральної валютної ліцензії, а тому не має необхідного обсягу правоздатності та не може виступати стороною договору факторингу щодо валютних кредитів.
Крім того, вказував на те, що позивачі не надавали згоди на укладення договору факторингу, та на розголошення щодо них інформації третій особі, яка містить банківську таємницю.
Посилаючись на те, що укладений договір факторингу від 22.08.2016 року суперечать актам цивільного законодавства, зокрема ст.ст. 4, 5, 21 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», п. 2 ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання та контролю», позивачі просили визнати частково недійсним договір факторингу від 22.08.2016 року, додаток № 1 до договору факторингу в частині передачі прав вимоги за кредитним договором від 29 листопада 2007 року та кредитним договором від 24.12.2010 року, від первинного кредитора ПАТ «ПроКреди Банк» до нового кредитора ТОВ «Росвен Інвест Україна»стосовно вимог до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з підстав передбачених ст.ст. 203, 215 ЦК України; визнати незаконними дії ПАТ «ПроКредит Банк» стосовно передачі та розголошення персональних даних позивачів третій особі ТОВ «Росвен Інвест Україна» та визнати незаконними дії ПАТ «ПроКредит Банк» стосовно розголошення банківської таємниці треті особам; заборонити ТОВ «Росвен Інвест Україна» вчиняти подальші дії стосовно передання персональних даних ОСОБА_1 та ОСОБА_2 іншим третім особам та розголошувати отриману ними інформацію від ПАТ «ПроКредит Банк» стосовно рахунків ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , платежів, сум заборгованості, банківських операцій по кредитним договором.
Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 19 вересня 2017 року у задоволенні позову відмовлено.
Не погоджуючись з таким рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій просив рішення Святошинського районного суду м. Києва від 19 вересня 2017 року скасувати, та ухвалити нове судове рішення яким позовні вимоги задовольнити.
Апеляційну скаргу обґрунтовував тим, що рішення суду ухвалене з порушенням норм матеріального та процесуального права. Зазначав, що ТОВ «Росвен Інвест Україна» не надало суду доказів на підтвердження того, що товариство є фінансовою установою та має банківську ліцензію на здійснення операцій з іноземною валютою. Таким чином, договір факторингу укладений між сторонами повинен бути визнаний недійсним, оскільки вчинений без відповідного дозволу, зокрема за відсутності генеральної чи індивідуальної ліцензії НБУ.
Відзив на апеляційну скаргу не надходив.
В судове засідання сторони не з'явилися, про час та місце розгляду справи повідомлені у встановленому законом порядку. ОСОБА_1 надіслав заяву про розгляду справи у його відсутність, посилаючись на те, що відбуває покарання у вигляді довічного позбавлення волі, що унеможливлює його явку в судове засідання. Представник ПАТ «ПроКредит Банк» також надіслав заяву про розгляд справи за відсутності представника, проти доводів апеляційної скарги заперечував, посилаючись на її необґрунтованість і безпідставність.
Заслухавши доповідь судді Кулікової С.В., перевіривши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з наступних підстав.
Судом встановлено, що 27 липня 2004 року між ЗАТ «ПроКредит Банк» правонаступником якого є ПАТ «ПроКредит Банк» та ОСОБА_1 укладено рамкову угоду № Х-4415/07.04, відповідно до якої Банк зобов'язався здійснити кредитування ОСОБА_1 у межах ліміту 75 000,00 доларів США, строком 180 місяців. На підставі на в межах вказаної рамкової угоди ЗАТ «ПроКредит Банк» та ОСОБА_1 укладено договір про надання траншу № 2.24472/4415 від 29.11.2007 року відповідно до якого ОСОБА_1 було надано кредит на суму 52 000,00 доларів США, зі сплатою відсотків за користування кредитом в розмірі 13,00% річних, строком на 78 місяців.
В забезпечення виконання ОСОБА_1 своїх кредитних зобов'язань за рамковою угодою № Х-4415/07.04 від 27.07.2004 року між ПАТ «ПроКредит Банк» та ОСОБА_2 був укладений договір поруки № 4415-ДП-7 від 29.11.2007 року, згідно з яким ОСОБА_1 та ОСОБА_2 відповідають перед кредитором як солідарні боржники.
24.12.2010 року між ПАТ «ПроКредит Банк» та ОСОБА_2 було укладено кредитний договір № 207.41638 відповідно до умов якого ОСОБА_2 було надано кредит в розмірі 29 500,00 грн., зі сплатою відсотків за користування кредитом в розмірі 1% на рік.
Рішенням Червонозаводського районного суду м. Харкова від 19.06.2013 р. стягнуто солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь ПАТ «ПроКредит Банк» заборгованість за договором траншу № 2.24472/4415 від 29.11.2007 року у розмірі 140 699,07 грн.
Рішенням Червонозаводського районного суду м. Харкова від 15.07.2013 р. стягнуто солідарно з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь ПАТ «ПроКредит Банк» 14351,75 грн. на погашення заборгованість за кредитним договором № 207.41638 від 24.12.2010 року.
22 серпня 2016 року між ПАТ «ПроКредитБанк» та ТОВ «Росвен Інвест Україна» було укладено договір факторингу, відповідно до якого первісний кредитор передав (відступив) новому кредитору свої права вимоги до боржників, а новий кредитор набув права вимоги первісного кредитора за кредитними договорами, в тому числі і за кредитними договорами позивачів.
Ухвалою Червонозаводського районного суду м. Харкова від 22.02.2017 року змінено стягувача у виконавчому провадженні № 44556606 по виконанню рішення Червонозаводського районного суду м. Харкова від 19.06.2013 року про стягнення з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 заборгованості за договором траншу № 2.24472/4415 від 29.11.2007 року, з ПАТ «ПроКредит Банк» до ТОВ «Росвен Інвест Україна».
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що під час укладання оспорюваного договору дотримані вимоги цивільного законодавства щодо змісту та форми їх вчинення, позивачі не довели факт порушення їхніх прав, у зв'язку з його укладенням.
Колегія суддів вважає, що такий висновок суду першої інстанції ґрунтується на наданих суду та досліджених доказах та вимогах матеріального і процесуального закону, з огляду на наступне.
Відповідно до частини першої статті 1077 ЦК України за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника).
За змістом статті 1079 ЦК України сторонами у договорі факторингу є фактор і клієнт. Клієнтом у договорі факторингу може бути фізична або юридична особа, яка є суб'єктом підприємницької діяльності.
Водночас щодо суб'єктного складу таких правовідносин у частині третій статті 1079 ЦК України зазначено, що фактором може бути банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції.
Згідно з пунктом 11 частини першої статті 4 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» факторинг є фінансовою послугою. Фінансова послуга - це операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів (пункт 5 частини першої статті 1 вказаного Закону).
Пунктом 1 розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 03 квітня 2009 року № 231, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 23 квітня 2009 року № 373/16389, «Про віднесення операцій з фінансовими активами до фінансових послуг» (у редакції, чинній на час укладання договору факторингу) передбачено віднесення до фінансової послуги факторингу сукупність таких операцій з фінансовими активами (крім цінних паперів та похідних цінних паперів): фінансування клієнтів - суб'єктів господарювання, які уклали договір, з якого випливає право грошової вимоги; набуття відступленого права грошової вимоги, у тому числі права вимоги, яке виникне в майбутньому, до боржників - суб'єктів господарювання за договором, на якому базується таке відступлення; отримання плати за користування грошовими коштами, наданими у розпорядження клієнта, у тому числі шляхом дисконтування суми боргу, розподілу відсотків, винагороди, якщо інший спосіб оплати не передбачено договором, на якому базується відступлення.
Разом з тим частиною п'ятою статті 5 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» встановлена спеціальна норма, що регулює виключно порядок надання послуг факторингу. Вказаною нормою передбачено, що фінансові установи мають право надавати послуги з факторингу з урахуванням вимог ЦК України та цього Закону.
Статтею 34 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» визначено види діяльності, на які Держфінпослуг може надавати фінансовим установам ліцензії, а саме страхової діяльності, діяльності з накопичувального пенсійного забезпечення, надання фінансових кредитів за рахунок залучення коштів та діяльність з надання будь-яких фінансових послуг, що передбачають пряме або опосередковане залучення фінансових активів від фізичних осіб.
Розпорядженням від 06 лютого 2014 року № 352 Національна комісія, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг, відмінила дію пункту 1 розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 03 квітня 2009 року № 231 про те, що договори факторингу можуть укладатися щодо уступки права вимоги виключно до боржників - суб'єктів господарювання.
У розумінні приписів частин першої та другої статті 5 Декрету Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» Національний банк України видає індивідуальні та генеральні ліцензії на здійснення валютних операцій, які підпадають під режим ліцензування згідно з цим Декретом.
Генеральні ліцензії видаються комерційним банкам та іншим фінансовим установам України, національному оператору поштового зв'язку на здійснення валютних операцій, що не потребують індивідуальної ліцензії, на весь період дії режиму валютного регулювання.
Згідно зі статтею 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Статтею 203 ЦК України визначено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Таким чином,відсутність уТОВ «Росвен Інвест Україна» ліцензії на здійснення операцій з валютними цінностями не може бути підставою для задоволення вимог, заявлених у позові, адже вказана ліцензія є необхідною при укладенні кредитного валютного договору, проте право вимоги за кредитним договором, яке перейшло до ТОВ «Росвен Інвест Україна» за договором факторингу, не є валютною операцією, яка потребує наявності генеральної або індивідуальної ліцензії.
Також, слід зазначити, що відповідно до частини третьої статті 215 ЦК України якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Тобто вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.
Обов'язковість доведення наявності факту порушення спірною угодою прав та/або інтересів позивача, який не є стороною правочину, узгоджується з позицією Пленуму Верховного Суду України, викладеною в абзаці 5 пункту 5 постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06 листопада 2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними».
В той же час, ані в позовній заяві, ані в апеляційній скарзі, позивач, який не є стороною оспорюваного нею правочину, не наводить та, відповідно, не доводить, які його права та законні інтереси порушуються оспорюваним правочином.
Крім того, ОСОБА_1 обґрунтовує неправомірність відступлення права вимоги за кредитним та іпотечним договорами, укладеними з ПАТ «ПроКредит Банк», на підставі договору факторингу посиланням на положення підпункту «а» пункту 2 статті 1 Конвенції УНІДРУА про міжнародний факторинг.
Відповідно до підпункту а) пункту 2 статті 1 Конвенції УНІДРУА про міжнародний факторинг визначено, що «договір факторингу» означає договір, укладений між однією стороною (постачальником) та іншою стороною (фактором), відповідно до якого, зокрема, постачальник відступає або може відступати фактору право грошової вимоги, яке випливає з договорів купівлі-продажу товарів, укладених між постачальником та його покупцями (боржниками), крім договорів купівлі-продажу товарів, придбаних в першу чергу для їхнього особистого, сімейного або домашнього використання. Для особистого, сімейного або домашнього використання товари можуть придбавати лише фізичні особи.
Вказана Конвенція ратифікована Законом України від 11 січня 2006 року 3302-IV «Про приєднання України до Конвенції УНІДРУА про міжнародний факторинг», однак не може бути застосована до спірних правовідносин, оскільки відповідно до пункту 1 статті 2 цієї Конвенції вона застосовується щоразу, коли грошові вимоги, відступлені згідно з договором факторингу, випливають з договору купівлі-продажу товарів між постачальником та боржником, які здійснюють господарську діяльність на території різних держав.
Разом з тим договір факторингу від 22.08.2016 року між ПАТ «ПроКредит Банк» та ТОВ «Росвен Інвест України» укладений між юридичними особами в межах здійснення господарської діяльності лише на території України.
Зазначений висновок узгоджується із правовою позицією, викладеною Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 16 січня 2019 року у справі № 826/7941/117.
Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, із урахуванням вказаних норм матеріального права, правильно встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, оцінивши докази у їх сукупності, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог, оскільки під час укладання оспорюваного договору дотримані вимоги цивільного законодавства щодо змісту та форми їх вчинення, а позивачі не довели факт порушення їхніх прав, у зв'язку з його укладенням.
З огляду на вищезазначене, доводи апеляційної скарги не ґрунтуються на нормах матеріального права, є аналогічними посиланням, викладеним в позові, та не спростовують висновків суду першої інстанції.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що рішення ухвалене з дотриманням норм матеріального та процесуального права, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої, а тому відсутні правові підстави для задоволення апеляційної скарги.
Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Святошинського районного суду м. Києва від 19 вересня 2017 року залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини постанови, зазначений строк обчислюється з дня складення повного тексту постанови.
Повний текст постанови складено 10 жовтня 2019 року.
Головуючий: Судді: