Справа № 175/976/19
Провадження № 2-о/175/25/19
18 вересня 2019 року Дніпропетровський районний суд Дніпропетровської області в складі:
головуючої судді Озерянської Ж.М.
з участю секретаря Лукієнко В.Г.
розглянувши у відкритому судовому засіданні у смт. Слобожанське цивільну справу за заявою ОСОБА_1 , зацікавлені особи: Міністерство соціальної політики України, Російська Федерація про встановлення факту, що має юридичне значення, -
В березні 2019 року заявниця звернулася до суду із заявою, в якій просила встановити юридичний факт загибелі сина ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , при виконанні обов'язку військової служби 13 вересня 2014 року поблизу с. Червоний Партизан Ясинуватського району Донецької області України, внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України.
Адвокат заявниці Драган Л.А. за ордером про надання правової допомоги ОСОБА_3 у судовому засіданні, що відбулося в режимі відеоконференції, заявлені вимоги підтримала та просила задовольнити.
Представник зацікавленої особи Міністерства соціальної політики України в особі директора Дейнега О. надав суду лист про розгляд справи без участі представника Мінсоцполітики (а.с.206-207).
Представник зацікавленої особи Російської Федерації в судове засідання не з'явився, письмових пояснень щодо заяви не надавав, про час та місце розгляду справи був повідомлений належним чином, що підтверджується поштовим повідомленням (а.с.220). Відповідно до ч. 1 ст. 223 ЦПК України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених ст. 223 ЦПК України.
Вивчивши матеріали справи, вислухавши пояснення адвоката заявниці, суд вважає, що заявлені вимоги підлягають задоволенню з наступних підстав.
Відповідно до ст. 293 ЦПК України суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення.
Згідно ст. 3 Віденської конвенції щодо дипломатичних зносин від 18.04.1961 року, ратифікованої указом Президії ВР УРСР 21.03.1964 року, функції дипломатичного представництва складаються, зокрема в представництві акредитуючої держави в країні перебування.
Посольство Російської Федерації в Україні - офіційне дипломатичне представництво Російської Федерації в Україні, відповідає за підтримання та розвиток добросусідських стосунків між Росією та Україною. Крім того, ст. 3 Віденської конвенції про консульські зносини (дата підписання 24.04.1963 року, дата підписання (приєднання) Україною 24.04.1963 року (в складі СРСР) дата ратифікації 23.03.1989 року (ратифікована ВР СРСР), набула чинності з 27.05.1989 року), встановлено, що консульські функції виконуються консульськими установами, а також дипломатичними представництвами, яким у цій справі є Посольство Російської Федерації в Україні.
Згідно ст. 1 розділу І, ст. 6 розділу ІІ Положення про Посольство Російської Федерації, затвердженого Указом Президента Російської Федерації 28.10.1996 року №1497, Посольство Російської Федерації є державним органом зовнішніх відносин, що здійснюють представництво Російської Федерації в країні перебування. Одними з основних задач та функцій Посольства Російської Федерації є представництво Російської Федерації в країні перебування та захист майнових прав та інтересів Російської Федерації в країні перебування.
Встановлено, що з 09 липня 1979 року ОСОБА_1 та ОСОБА_4 перебувають в зареєстрованому шлюбі, від якого ІНФОРМАЦІЯ_2 народився син ОСОБА_2 , що підтверджується актовим записом №86 від 26 березня 1981 року вчиненим Підгородненською міськрадою Дніпропетровського району Дніпропетровської області (а.с.29).
05 квітня 2014 року Дніпропетровським МВК м. Дніпропетровськ ОСОБА_2 було призвано на військову службу у зв'язку з мобілізацією. Так, з 11 липня 2014 року ОСОБА_2 проходив військову службу у військовій частині - польова пошта НОМЕР_1 (93-тя окрема механізована бригада сухопутних військ Збройних Сил України), яка входить до складу сил, що залучаються та беруть участь в бойових діях на території Донецької та Луганської областей (а.с.31). Військову службу ОСОБА_2 проходив у званні молодшого сержанта на посаді командира відділення зенітного артилерійського взводу зенітної артилерійської батареї зенітного ракетно-артилерійського дивізіону.
Як загальновідомо, у кінці лютого 2014 року на початку березня 2014 року перекинуті з Російської Федерації війська без розпізнавальних знаків окупували Кримський півострів. З цього моменту фактично розпочалася військова агресія Російської Федерації проти України. Згідно з постановою Верховної Ради України Про Заяву Верховної Ради України «Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків» від 21 квітня 2015 року, зазначені події розвивались таким чином:
Збройна агресія Російської Федерації проти України розпочалася 20 лютого 2014 року, коли були зафіксовані перші випадки порушення Збройними Силами Російської Федерації, всупереч міжнародно-правовим зобов'язанням Російської Федерації, порядку перетину державного кордону України в районі Керченської протоки та використання нею своїх військових формувань, дислокованих у Криму відповідно до Угоди між Україною і Російською Федерацією про статус та умови перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України від 28.05.1997 року, для блокування українських військових частин. На початковій стадії агресії особовий склад окремих російських збройних формувань не мав розпізнавальних знаків.
27 лютого 2014 року збройні підрозділи спеціального призначення Головного розвідувального управління Генерального штабу Збройних Сил Російської Федерації захопили будівлі Ради міністрів та Верховної Ради Автономної Республіки Крим. Водночас відбулося створення і озброєння не регулярних збройних формувань найманців з числа місцевих жителів, якими керували офіцери спецслужб і Збройних Сил Російської Федерації, а Чорноморський флот Російської Федерації заблокував українські порти, де знаходилися кораблі Військово-Морських Сил України. За цих обставин лідер партії «Русское единство» Сергій Аксьонов у незаконний спосіб проголосив себе головою Ради міністрів Автономної Республіки Крим та закликав Президента Російської Федерації «забезпечити мир і спокій в Криму». У відповідь на цей заклик Президент Російської Федерації, порушуючи як міжнародне право, так і чинну українсько-російську договірно-правову базу, а також положення Будапештського меморандуму, звернувся до Ради Федерації Федеральних зборів Російської Федерації, яка своєю постановою від 01 березня 2014 року, протиправно легалізуючи ці порушення, надала згоду на використання на території України Збройних Сил Російської Федерації. Як наслідок, це призвело до збройного захоплення і воєнної окупації невід'ємної частини України - Автономної Республіки Крим та міста Севастополя.
Не легітимно сформована в умовах російської воєнної окупації виконавча влада Автономної Республіки Крим 16 березня 2014 року провела так званий референдум про входження Автономної Республіки Крим до складу Російської Федерації, однак результати цього «референдуму» не були визнані жодною країною світу, крім Російської Федерації, що підтверджується Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 68/262 від 27 березня 2014 року «Територіальна цілісність України».
17 березня 2014 року Верховна Рада Автономної Республіки Крим, розпущена постановою Верховної Ради України, всупереч цьому проголосила Крим незалежною державою.
18 березня 2014 року самоназвані представники Верховної Ради Автономної Республіки Крим підписали з президентом Російської Федерації Володимиром Путіним «Договір про прийняття до Російської Федерації Республіки Крим і створення у складі Російської Федерації нових суб'єктів». Законодавчим органом Російської Федерації 21 березня 2014 року прийнято Федеральний конституційний закон «О принятии в Российскую Федерацию Республики Крым и образовании в составе Российской Федерации новых субъектов - Республики Крым и города федерального значения Севастополя». Верховною Радою України з метою забезпечення додержання прав і свобод людини і громадянина, захист інтересів держави, державних органів та органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій в умовах окупації прийнято Закон України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» від 15 квітня 2014 року, який визначив статус частини території України, як тимчасово окупованої внаслідок збройної агресії Російської Федерації, встановив особливий правовий режим на цій території, визначив особливості діяльності державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій в умовах цього режиму, додержання та захисту прав і свобод людини і громадянина, а також прав і законних інтересів юридичних осіб. Також визначено дату початку тимчасової окупації - 20 лютого 2014 року.
З метою правової протидії агресору, Верховною Радою України також було прийнято Закон України «Про санкції» від 14 серпня 2014 року, яким визначено механізм впровадження спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів щодо Російської Федерації, та на виконання якого, Кабінетом Міністрів України видано розпорядження від 11 вересня 2014 року №829-р «Про пропозиції щодо застосування персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів» саме у зв'язку з військової агресією Російської Федерації.
У цілісній сукупності усі наведені в хронологічній послідовності нормативно-правові акти відтворюють обставини, що відбувались на частині території України - Автономної Республіки Крим та вказують на військову агресію Російської Федерації по відношенню до України, наслідком якої стала повна окупація та подальша незаконна анексія території Автономної Республіки Крим, яка засуджена міжнародними інстанціями.
Незаконно анексувавши Автономну Республіку Крим, Російська Федерація продовжила свою військову агресію по відношенню до України.
Друга фаза збройної агресії Російської Федерації проти України розпочалася у квітні 2014 року, коли контрольовані, керовані і фінансовані спецслужбами Російської Федерації озброєні бандитські формування проголосили створення «Донецької народної республіки» (07.04.2014 року) та «Луганської народної республіки» (27.04.2014 року).
Протягом травня 2014 року самоназвані лідери «ДНР» та «ЛНР», серед яких було багато громадян Російської Федерації, у неконституційний спосіб провели фіктивні референдуми про відокремлення цих нелегітимних утворень від України. Під приводом і з метою їхньої підтримки на територію України були заслані розвідувально-диверсійні групи, які очолювали кадрові офіцери Головного розвідувального управління Генерального штабу Збройних Сил Російської Федерації, парамілітарні формування російського козацтва та укомплектований чеченцями - громадянами Російської Федерації батальйон «Восток», а також задіяні такі озброєні групи найманців як «Русский сектор» та «Оплот». За їхньої участі відбулися захоплення адміністративних будівель у багатьох населених пунктах Донецької та Луганської областей, здійснено збройні напади на частини українських Сухопутних військ та літаки Повітряних сил Збройних Сил України. Вказані факти закріплені постановою Верховної Ради України Про Заяву Верховної Ради України «Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків» від 21 квітня 2015 року.
11 травня 2014 року на окупованій території Донецької і Луганської області відбувся референдум щодо самовизначення в Луганському та Донецькому регіонах з погано прихованою метою відокремлення та проголошення так званих «Луганської народної республіки» та «Донецької народної республіки». Показово, що ані самі референдуми, ані проголошені ними утворення так і не були визнані міжнародною спільнотою. Так, Міністерство закордонних справ Великобританії, прес-секретар верховного представника Європейського Союзу із закордонних справ, прес-секретар Держдепартаменту Сполучених Штатів Америки заявили, що так звані референдуми у Донецькій і Луганській областях є нелегітимними, а ті, хто організував ці референдуми, не володіють демократичною легітимністю.
23 серпня 2014 року розпочалося масове вторгнення на територію Донецької та Луганської областей регулярних підрозділів Збройних Сил Російської Федерації, зокрема, військовослужбовців 9-ї окремої мотострілецької бригади, 76-ї та 98-ї дивізій повітряно-десантних військ Збройних Сил Російської Федерації. Задіяння регулярних Збройних сил Російської Федерації у збройній агресії проти України супроводжувалося поширенням серед населення України агітаційних листівок, в яких, зокрема, був такий заклик: «За жодних обставин не чиніть перепон пересуванню російських військ (техніка та особовий склад)».
На засіданні Ради Безпеки ООН, яке відбулося 29 серпня 2014 року у зв'язку з агресією Російської Федерації проти України, делегація України заявила: «Росія розпочала безпосереднє воєнне вторгнення на материкову частину України із застосуванням своїх регулярних збройних сил». Після надзвичайного засідання комісії Україна - НАТО, скликаного 29 серпня 2014 року на прохання України, Генеральний секретар НАТО А.Ф.Расмуссен кваліфікував вторгнення Збройних сил Російської Федерації через східний і південно-східний українсько-російський державний кордон як «серйозну ескалацію збройної агресії Російської Федерації проти України».
Законом України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях» від 18 січня 2018 року визначено, що Російська Федерація чинить злочин агресії проти України та здійснює тимчасову окупацію частини її території за допомогою збройних формувань Російської Федерації, що складаються з регулярних з'єднань і підрозділів, підпорядкованих Міністерству оборони Російської Федерації, підрозділів та спеціальних формувань, підпорядкованих іншим силовим відомствам Російської Федерації, їхніх радників, інструкторів та іррегулярних незаконних збройних формувань, озброєних банд та груп найманців, створених, підпорядкованих, керованих та фінансованих Російською Федерацією. Зазначене також підтверджується фактами численних затримань громадян Російської Федерації та військовослужбовців Збройних Сил Російської Федерації.
Нерегулярні збройні формування, задіяні Російською Федерацією у агресивній війні проти України, систематично підкріплювалися російськими найманцями з числа звільнених у запас військовослужбовців Збройних Сил Російської Федерації та постачанням зброї і військової техніки, включаючи танки, артилерійські системи, протитанкові засоби та сучасні зенітно-ракетні комплекси, які постачалися з території РФ. Це підтверджувалося численними поясненнями затриманих військовослужбовців Збройних Сил Російської Федерації. Підтвердженням окупації Російської Федерацією, як країною агресором, частини території Луганської і Донецької областей, є факти здійснення нею активних дій щодо організації збройних нападів, участі в них та постачання для цього на територію України зброї та особового складу військ Російської Федерації.
Статтею 1 Закону України «Про оборону України» від 06 грудня 1991 року, збройна агресія визначається як застосування іншою державою або групою держав збройної сили проти України. Збройною агресією проти України вважається будь-яка з таких дій, зокрема: - вторгнення або напад збройних сил іншої держави або групи держав на територію України, а також окупація або анексія частини території України; - напад збройних сил іншої держави або групи держав на військові сухопутні, морські чи повітряні сили або цивільні морські чи повітряні флоти України.
За наслідками військової агресії Російської Федерації, прийнято постанову Верховної Ради України від 17 березня 2015 року №254-VІІІ «Про визнання окремих районів, міст, селищ і сіл Донецької та Луганської областей тимчасово окупованими територіями», якою визнано тимчасово окупованими територіями окремі райони, міста, селища і села Донецької та Луганської областей, в яких відповідно до Закону України «Про особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей» запроваджується особливий порядок місцевого самоврядування до моменту виведення усіх незаконних збройних формувань, російських окупаційних військ, їх військової техніки, а також бойовиків та найманців з території України та відновлення повного контролю України за державним кордоном України.
Відповідно до абз. 2 постанови Верховної ради України «Про Заяву Верховної Ради України «Про визнання Україною юрисдикції Міжнародного кримінального суду щодо скоєння злочинів проти людяності та воєнних злочинів вищими посадовими особами Російської Федерації та керівниками терористичних організацій «ДНР» та «ЛНР», які призвели до особливо тяжких наслідків та масового вбивства українських громадян» від 04 лютого 2015 року, з 20 лютого 2014 року проти України триває збройна агресія Російської Федерації та підтримуваних нею бойовиків-терористів, під час якої було анексовано Автономну Республіку Крим та місто Севастополь, які є частиною території незалежної та суверенної держави Україна, окуповано частину Донецької та Луганської областей України, загинуло тисячі громадян України, серед яких діти, поранено тисячі осіб, зруйновано інфраструктуру цілого регіону, сотні тисяч громадян вимушені були покинути свої домівки».
Також постановою Верховної Ради України від 27 січня 2015 року №129-VIII, законодавчий орган України затвердив звернення до Організації Об'єднаних Націй, Європейського Парламенту, Парламентської Асамблеї Ради Європи, Парламентської Асамблеї НАТО, Парламентської Асамблеї ОБСЕ, Парламентської Асамблеї ГУАМ, національних парламентів держав світу про визнання Російської Федерації державою-агресором. Результатом такого звернення стало визнання міжнародним співтовариством через схвалення 08 липня 2015 року переважною більшістю членів Парламентської Асамблеї ОБСЄ двох резолюцій, зокрема Резолюції «Продовження очевидних грубих і невиправлених порушень Російською Федерацією міжнародних норм і принципів ОБСЄ» та резолюції «Викрадені і незаконно утримувані громадяни України на території Російської Федерації», які засвідчили факт здійснення Російською Федерацією збройної агресії проти держави України та факт протиправності утримання українських політичних в'язнів в Російській Федерації.
Відповідно до пунктів «а», «b», «c», «d» та «g» ст. 3 Резолюції 3314 (XXIX) Генеральної Асамблеї Організації Об'єднаних Націй «Визначення агресії» від 14.12.1974 року застосування Російською Федерацією збройної сили проти України становить злочин збройної агресії та грубо порушує Меморандум про гарантії безпеки у зв'язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї від 05.12.1994 року та Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією від 31.05.1997 року.
Військові дії Російської Федерації на території України були визнані та засуджені рядом міжнародних інстанцій.
Отже, при вирішенні зазначеної справи знайшов своє підтвердження факт збройної (військової) агресії Російської Федерації відносно України, що є загальновідомим.
Протягом 2014-2015 року в Україні було проведено шість хвиль мобілізації, за час яких призвано приблизно 65 тис. осіб. Станом на 08 серпня 2017 року статус учасника бойових дій отримали 306199 українців, в тому числі 205192 військовослужбовця Збройних Сил України.
Згідно з даними, які містяться на веб-сайті Представництва ООН в Україні від 28 лютого 2018 року, збройний конфлікт на сході України призвів до загибелі більше ніж 2530 мирних жителів, а 9000 було поранено. За даними Генерального штабу України, з квітня 2014 року по кінець жовтня 2017 року, держава втратила близько 10710 військовослужбовців. З цих осіб 2333 військовослужбовці загинуло, 8377 отримали поранення і травми різного ступеня тяжкості.
Судом встановлено, що 05 квітня 2014 року Дніпропетровським МВК м. Дніпропетровськ ОСОБА_2 було призвано на військову службу у зв'язку з мобілізацією, яку він проходив у званні молодшого сержанта на посаді командира відділення зенітного артилерійського взводу зенітної артилерійської батареї зенітного ракетно-артилерійського дивізіону (а.с.30,31). В період з 11 липня 2014 року по 13 вересня 2014 ОСОБА_2 безпосередньо брав участь в захисті незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України на території Донецької та Луганської областей. Як зазначено в Акті проведення службового розслідування від 30 травня 2017 року (а.с.81-82) та витязі з наказу командира військової частини - польова пошта НОМЕР_1 від 30 травня 2017 року (а.с.83), станом на 13 вересня 2014 року молодший сержант ОСОБА_2 був відправлений на виконання бойового завдання по утриманню позиції опорного пункту 1-ї мотострілкової роти селища Піски Ясинуватського району Донецької області. Так, 13 вересня 2014 року близько 13 год. 00 хв. поблизу с. Червоний Партизан Ясинуватського району Донецької області взводний опорний пункт піддався масовому мінометному обстрілу із мінометів калібру 122 мм. та самохідно-артилерійських установок калібру 152 мм. незаконно створеними збройними формуваннями окупаційної адміністрації Російської Федерації зі сторони Донецького аеропорту. Під час обстрілу молодший сержант ОСОБА_2 знаходився за зенітною установкою ЗУ-23-2 з іншими військовослужбовцями, в цей час один зі снарядів влучив прямим попаданням у вказану зенітну установку, внаслідок чого останній отримав несумісні з життям тяжкі поранення: «мінно-розривне поранення тіла, опіки, несумісні з життям».
Висновком експерта Державного науково-дослідного експертно-криміналістичного центру МВС України від 25 серпня 2015 року №20-934 підтверджується, що одним із невстановлених військовослужбовців, які загинули 13 вересня 2014 року під час бойових дій в Донецькій області (невстановлена особа чоловічої генетичної статі (біологічний зразок трупу №376) є ОСОБА_2 , генетичні ознаки тіла якого встановлені у висновку експерта НДЕКЦ при ГУМВС України в Запорізькій області від 05 грудня 2014 року №627 (а.с.85-89).
Викладені вище обставини справи встановлюють причинний зв'язок між ушкодженнями, які ОСОБА_2 отримав під час проходження військової служби на території України, що межує з територією, тимчасово окупованою, та збройною агресією Російської Федерації проти України.
Відповідно до свідоцтва про смерть виданого 09 жовтня 2014 року серії НОМЕР_2 Виконавчим комітетом Підгородненської міської ради Дніпропетровського району Дніпропетровської області, смерть ОСОБА_2 настала ІНФОРМАЦІЯ_3 в с. Червоний Партизан Ясинуватського району Донецької області (а.с.95).
Відповідно до витягу із наказу командира військової частини - польова пошта НОМЕР_1 від 09 жовтня 2014 року №153 (а.с.30), молодшого сержанта ОСОБА_2 , командира відділення зенітного артилерійського взводу зенітної артилерійської батареї зенітного ракетно-артилерійського дивізіону, який загинув 13 вересня 2014 року в результаті термічних опіків із залученням 80-90% поверхні тіла, з 13 вересня 2014 року було виключено зі списків особового складу частини та всіх видів забезпечення у зв'язку зі смертю. Згідно витягу із протоколу засідання Центральної військово-лікарської комісії по встановленню причинного зв'язку захворювань, поранень контузій, травм, каліцтв від 30 жовтня 2014 року №3357 (а.с.96), «Травма: термічні опіки із залученням 80-90% поверхні тіла (ушкодження внаслідок дій, передбачених законом, та воєнних операцій) молодшого сержанта ОСОБА_2 стали причиною його смерті ІНФОРМАЦІЯ_4 . Крім того, даний витяг із протоколу засідання Військово-лікарської комісії встановлює, що така травма і вищевказана причина смерті пов'язані з виконанням обов'язків військової служби».
Указом Президента України «Про відзначення державними нагороди України» від 23 травня 2015 року №282/2015 «за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету і територіальної цілісності України, вірність військовій присязі сержанта ОСОБА_2 було посмертно нагороджено орденом «За мужність» III ступеня (а.с.97-103).
21 вересня 2015 року Дніпропетровський РВК видав ОСОБА_1 посвідчення «члена сім'ї загиблого» військовослужбовця серії НОМЕР_3 (а.с.104), що дає право користуватися відповідними пільгами, встановленими законодавством України, як для сімей загиблих (померлих) ветеранів війни.
Що стосується можливого посилання Російської Федерації на інститут імунітету від судового переслідування в національних судах України, суд прийшов до наступного.
Згідно з пояснювальною запискою до Європейської конвенції про імунітет держав ETS №074 від 16.05.1972 року, розробленою Європейським комітетом із правового співробітництва Ради Європи, його підкомітетом та Комітетом експертів, який підпорядкований Комітету Міністрів Ради Європи «державний імунітет» є концепцією міжнародного права, яка склалася з принципу par in parem non habet imperium (Рівний над рівним сили не має), в силу якого одна держава не підлягає юрисдикції іншої держави.
Дійсно ст. 2 Статуту ООН закріплює принцип суверенної рівності усіх членів ООН, та використовуючи її Російська Федерація може порушувати питання про наявність у неї імунітетів від судового переслідування національними судами України. Даний Статут ООН був ратифікований Указом Президії Верховної Ради СРСР від 20.08.1945 року і є обов'язковим для України та Російської Федерації в порядку правонаступництва за міжнародними договорами колишнього СРСР. Однак, Преамбулою Статуту Організації Об'єднаних Націй (набув чинності 24.10.1945 року) передбачено, що держави-учасниці ООН проявлятимуть терпимість та житимуть в світі як добрі сусіди; об'єднуватимуть зусилля для підтримки міжнародного миру та безпеки.
Резолюцією Третього комітету ООН, яка була підтримана Генеральною асамблеєю ООН 19.12.2016 року, Російська Федерація визнана державою-окупантом, тобто державою, як сповідує вороже, агресивне ставлення до інших держав-учасниць ООН, порушує у своїй життєдіяльності норми та принципи міжнародного права, грубо нехтує основними правами та законними інтересами людини, які гарантовані основоположними документами у галузі прав людини.
Пункт 4 Резолюції 60/1, прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН 24.10.2005 року «Підсумковий документ Всесвітнього саміту 2005 року», говорить, що ООН знову заявляє, що терпимість, повага прав людини мають важливе значення для міжнародних відносин. Пункт 9 цієї Резолюції визнає мир, безпеку та розвиток прав людини тими опорами, на яких тримається система ООН. Пункт 120 згаданої Резолюції говорить про обов'язок держав-учасниць ООН сприяти повазі та захисту усіх прав людини та основних свобод відповідно до Статуту ООН, Загальної Декларації прав людини та іншим документам, які стосуються прав людини. Універсальний характер цих прав не підлягає жодному сумніву. Пункт 122 Резолюції 60/1 говорить, що всі держави зобов'язані поважати права людини та основні свободи.
Стаття 3 Загальної декларації прав людини (прийнята і проголошена резолюцією 217 A (III) Генеральної Асамблеї ООН від 10.12.1948 року) чітко встановлює, що кожна людина має право на життя, на свободу і на особисту недоторканність. Згідно із ст. 17 Загальної декларації, кожна людина має право володіти майном як одноособово, так і разом з іншими. Ніхто не може бути безпідставно позбавлений свого майна.
Стаття 28 Загальної декларації прав людини говорить, що кожна людина має право на соціальний і міжнародний порядок, при якому права і свободи, викладені в цій Декларації, можуть бути повністю здійснені.
Відповідно до ст. 30 Загальної декларації прав людини, ніщо у цій Декларації не може бути витлумачено як надання будь-якій державі, групі осіб або окремим особам права займатися будь-якою діяльністю або вчиняти дії, спрямовані на знищення прав і свобод, викладених у цій Декларації.
Стаття 7 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права (ратифікований Указом Президії Верховної Ради Української РСР №2148-VIII від 19.10.1973 р., ратифікований Указом Президії Верховної Ради СРСР №4812-VIII від 18.09.1973р. і є обов'язковим для Російської Федерації в порядку правонаступництва міжнародних договорів колишнього СРСР) говорить, що нікого не може бути піддано катуванню чи жорстокому, нелюдському або принижуючому гідність поводженню.
Відповідно до ст. 2 Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією (ратифікований Законом України №13/98-ВР від 14.01.1998 р., набув чинності для Російської Федерації на підставі Федерального Закону від 02.03.1999 р. №42-ФЗ), Високі Договірні Сторони, відповідно до положень Статуту ООН і зобов'язань по Заключному акту Наради з безпеки і співробітництва в Європі, поважають територіальну цілісність одна одної і підтверджують непорушність існуючих між ними кордонів. Статтею 4 Договору передбачено, що Сторони докладають зусиль до того, щоб врегулювання всіх спірних проблем здійснювалося виключно мирними засобами, і співробітничають у відверненні та врегулюванні конфліктів і ситуацій, які зачіпають їхні інтереси.
В преамбулі Гельсінського заключного акту Наради по Безпеці та співробітництву в Європі від 01.08.1975 року (був підписаний СРСР та є обов'язковим для України та Російської Федерації в порядку правонаступництва). Крім того, посилання на обов'язковість цього акту міститься в низці міжнародних договорів України та Російської Федерації, зокрема в Договорі про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією та Договорі між Україною і Російською Федерацією про українсько-російський державний кордон. Зокрема, у ст. 2 Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією говориться про зобов'язання сторін згідно із Гельсінським заключним актом Наради по Безпеці та співробітництву в Європі) говориться, що держави-учасниці Наради підтверджують свою мету сприяння покращення відносин між ними та забезпечення умов, в яких народи зможуть жити в умовах справжнього та міцного миру, народам буде гарантована безпека від погрози або замаху на їхню безпеку.
Пунктом I Гельсінського заключного акту Наради по Безпеці та співробітництву в Європі від 01.08.1975 р. передбачено, що в межах міжнародного права всі держави мають рівні права та обов'язки. Вони будуть поважати право одна одної визначати та здійснювати на свій розсуд їх відносини з іншими державами згідно з міжнародним правом та Гельсінським заключним актом Наради по Безпеці та співробітництву в Європі від 01.08.1975 року.
Відповідно до пункту VII Гельсінського заключного акту Наради по Безпеці та співробітництву в Європі від 01.08.1975 р., в галузі прав людини та основаних свобод держави-учасниці будуть діяти у відповідності до цілей та принципів Статуту ООН та Загальної декларації прав людини.
Пункт X Гельсінського заключного акту Наради по Безпеці та співробітництву в Європі від 01.08.1975 року говорить, що при здійсненні своїх суверенних прав, включаючи право встановлювати свої закони та адміністративні правила, держави-учасниці будуть узгоджуватись зі своїми юридичним обов'язками за міжнародним правом. Крім того, враховувати належним чином та виконувати положення Гельсінського заключного акту Наради по Безпеці та співробітництву в Європі від 01.08.1975 року. Держави-учасниці підтверджують, що у тому випадку, якщо зобов'язання країн за Статутом ООН увійдуть в протиріччя із з їх зобов'язаннями за будь-яким іншим міжнародним договором, перевагу матимуть їх зобов'язання за Статутом ООН.
05.12.1994 року був підписаний Меморандум про гарантії безпеки у зв'язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (Підписаний від імені Російської Федерації Президентом Росії Б. М. Єльциним). Відповідно до пункту 6 Будапештського меморандуму, цей меморандум набув чинності з моменту підписання.
Будапештським меморандумом передбачено, що Російська Федерація, Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії і Сполучені Штати Америки підтверджують Україні їх зобов'язання згідно з принципами Гельсінського заключного акту Наради по Безпеці та співробітництву в Європі від 01.08.1975 р. поважати незалежність і суверенітет та існуючі кордони України; підтверджують їх зобов'язання утримуватися від загрози силою чи її використання проти територіальної цілісності чи політичної незалежності України, і що ніяка їхня зброя ніколи не буде використовуватися проти України, крім цілей самооборони або будь-яким іншим чином згідно зі Статутом ООН; підтверджують їх зобов'язання домагатися негайних дій з боку Ради Безпеки ООН з метою надання допомоги Україні як державі-учасниці Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, що не володіє ядерною зброєю, в разі, якщо Україна стане жертвою акту агресії.
Діючи у чіткій відповідності до зобов'язань за Будапештським меморандумом, ні США ні Великобританія ніколи не вчиняли актів агресії, спрямованих на порушення незалежності і суверенітету України або зміни існуючих кордонів України, не погрожували Україні силою чи її використанням. Більш того, Головнокомандувач об'єднаних збройних сил НАТО в Європі генерал Філіп Брідлав підтвердив, що протягом жовтня - листопада 2014 року сили НАТО спостерігали входження на територію східної України колон із російськими танками, артилерією, системами протиповітряної оборони і бойовими частинами. Українська сторона, зі свого боку, надала міжнародній спільноті докази, що на кордоні України з Російською Федерацією, на території Росії знаходилось 39 тисяч російських військовослужбовців та сотні одиниць бронетехніки, що фактично є доказом збройної агресії Російської Федерації і суперечить Статуту ООН та п. 2 Будапештського меморандуму.
У зв'язку із отриманням цієї інформації США, діючи згідно із п.4 Будапештського меморандуму, скликали засідання Ради Безпеки ООН на термінову засідання у зв'язку зі становищем в Україні через введення російських військ на схід України. Згадане засідання РБ ООН відбулось 12 листопада 2014 року і на цьому засіданні США та решта членів Ради безпеки, крім Росії, вкотре заявили, що Російська Федерація повинна забрати війська з України і перестати чинити провокації. Натомість Російська Федерація, в ході засідання, заявила, що попри надані українською стороною та США докази, ніяких російських військ на території східної України немає та, відповідно, скористалась правом вето стосовно ухвалення РБ ООН рішення щодо повного та негайного виведення російських військ з території України. Фактично Російська Федерація, як постійний член Ради Безпеки ООН, використавши право вето в Раді Безпеки ООН, звело нанівець зусилля із стабілізації ситуації на сході України інших міжнародних партнерів України, які чітко дотримуються положень Будапештського меморандуму.
Додатково варто додати, що згідно із ст. 12 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 року, згода держави на обов'язковість для неї договору виражається шляхом підписання договору представником держави коли договір передбачає, що підписання має таку силу або в інший спосіб установлено домовленість держав, які беруть участь у переговорах, про те, що підписання повинне мати таку силу. Встановивши домовленість щодо набуття Будапештським меморандумом чинності з моменту його підписання, Російська Федерація взяла на себе зобов'язання за всіма положеннями Будапештського меморандуму, у тому числі і стосовно поваги незалежності і суверенітету та існуючих кордонів України, утримування від загрози силою чи її використання проти територіальної цілісності чи політичної незалежності України.
Статтею 26 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 року передбачено, що кожен чинний договір є обов'язковим для його учасників і повинен добросовісно виконуватись.
Підсумовуючи викладене, можна зробити висновок, що Російська Федерація, здійснивши збройну агресію відносно України, та відповідно незаконно анексувавши частину території України, а саме Автономну Республіку Крим, м. Севастополь, та частково окупувавши частину територію України, а саме частину Донецької та Луганської областей, порушила вищенаведені норми та принципи Статуту ООН, Загальної декларації прав людини, Будапештського меморандуму, Гельсінського заключного акту наради по Безпеці та Співробітництву в Європі від 01.08.1975 року та Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією.
Постановою Верховної Ради України «Про Звернення Верховної Ради України до ООН, Європейського Парламенту, Парламентської Асамблеї Ради Європи, Парламентської Асамблеї НАТО, Парламентської Асамблеї ОБСЄ, Парламентської Асамблеї ГУАМ, національних парламентів держав світу про визнання Російської Федерації державою-агресором» від 27 січня 2015 року №129-VIII встановлено, що Україна залишається об'єктом збройної агресії з боку Російської Федерації, яку вона здійснює, серед іншого, і через підтримку та забезпечення масштабних терористичних атак.
Враховуючи той факт, що Російська Федерація, як держава-агресор, грубо порушує норми та принципи Статуту ООН, Загальної декларації прав людини, Будапештського меморандуму, Гельсінського заключного акту наради по Безпеці та Співробітництву в Європі від 01.08.1975 року та Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, фундаментальні міжнародні договори в галузі прав людини, то відповідно до Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 року не є державою, яка сумлінно виконує взяті за міжнародними договорами зобов'язання і не може посилатись на імунітет від судового переслідування в Україні, який випливає із ст. 2 Статуту ООН.
Російська Федерація, своїми діями, що виразились в замаскованому під волевиявлення населення озброєному захваті Автономної Республіки Крим та м. Севастополь, а також окупації частини території України, вийшла за межі своїх суверенних повноважень. Дані дії в сукупності з масовим порушенням гарантованих Статутом ООН, Загальною декларації прав людини та Гельсінський заключний акт Наради по Безпеці та співробітництву в Європі від 01 серпня 1975 року основних свобод та прав людини, виключає можливість використання Російською Федерацією імунітету від судового переслідування в національних судах України. Вчиняючи проти життя та здоров'я людини злочини, які визнаються ООН найбільш тяжкими злочинами проти людяності, Російська Федерація не виконує обов'язки, передбачені Статутом ООН, а отже не може використовувати право імунітету, надане цим же статутом ООН.
Залучення держави - Російської Федерації, до участі у даній справі та висновок про відсутність у неї імунітету через порушення основоположних норм та принципів, закріплених міжнародними нормативно-правовими актами відповідає духу та змісту положень ст. 12 Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності, прийнятої резолюцією 59/38 Генеральної Асамблеї ООН від 02.12.2004 року. В ній вказано, що якщо відповідні держави не домовились про інше, держава не може посилатися на імунітет від юрисдикції при розгляді в суді іншої держави, який зазвичай володіє компетенцією розглядати справи, що стосуються грошового відшкодування у випадку смерті або спричинення тілесного ушкодження якій-небудь особі або нанесення шкоди майну або його втрати в результаті дії або бездіяльності, яка імовірно може бути присвоєна державі, якщо така дія або бездіяльність мали місце повністю або частково на території цієї іншої держави і якщо автор дії або бездіяльності знаходився на цій території в момент цієї дії або бездіяльності.
Аналогічні положення містить Європейська конвенція про імунітет держави ETS №74 від 16.05.1972 року (країна-учасник Російська Федерація з 28.02.1996 року), зокрема в ст. 11 зазначено, що країна, що домовляється, не може посилатися на імунітет від юрисдикції в суді іншої договірної країни, якщо судовий розгляд стосується відшкодування за тілесні ушкодження або матеріальну шкоду, що викликані фактом, який мав місце на території держави, де проводиться судовий розгляд, і якщо особа, що спричинила шкоду, знаходилась та в той момент, коли цей факт мав місце.
Крім того, відсутність юридично обґрунтованих підстав для Російської Федерації посилатись на імунітет також випливає із Гельсінського заключного акту Наради по Безпеці та співробітництву в Європі від 01.08.1975 року згідно з яким суверенні права держави мають узгоджуватись із міжнародним правом, зокрема Статутом ООН, Загальною декларації прав людини та Гельсінським заключним акт Наради по Безпеці та співробітництву в Європі від 01 серпня 1975 року, які визначають права та законні інтереси людини як найвищу суспільну цінність, гарантують людині право жити в мирі та безпеці. Виходячи із викладеного держава, яка грубо порушує гарантовані нормами міжнародного права основні свободи та права людини, не може використовувати імунітет від судового переслідування іноземним судами як гарантію уникнення відповідальності за вчинені проти життя та здоров'я людини злочини.
Про фактичне визнання своєї участі у незаконній анексії частини території України, а саме Автономної Республіки Крим та м. Севастополя свідчить підписання 18.03.2014 року президентом Росії В.Путіним та прем'єр-міністром самопроголошеної Республіки Крим Аксьоновим С.В. договору між Російською Федерацією і Республікою Крим про прийняття в Російську Федерацію Республіки Крим та утворення в складі Російської Федерації нових суб'єктів. Даний договір 20.03.2014 р. був ратифікований Державною думою Російської Федерації, а 21.03.2014 року ратифікований Радою Федерації і набрав чинності.
Вчинивши збройну агресію відносно України Російська Федерація порушила не тільки засадничі документи міжнародного права, як-то Статут ООН, Загальну декларацію прав людини, Гельсінський заключний акт Наради по Безпеці та співробітництву в Європі від 01.08.1975 р., а й двосторонній Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією, Договір між Україною і Російською Федерацією про українсько-російський державний кордон від 28.01.2003 року (ратифікований Законом України №1681-IV від 20.04.2004 року, ратифікований Російською Федерацією Федеральним Законом від 22.04.2004 року №24-ФЗ), а також Будапештський меморандум.
Межі державного кордону між Україною та Російською Федерацією встановлені, зокрема, Договором між Україною і Російською Федерацією про українсько-російський державний кордон від 28.01.2003 року Відповідно до згаданого Договору, територія Автономної Республіки Крим, Луганської та Донецької областей входять до складу України.
Порушивши Статут ООН, Загальну декларацію прав людини, Будапештський меморандум, Гельсінський заключний акт наради по Безпеці та Співробітництву в Європі від 01.08.1975 року, Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією, Договір між Україною і Російською Федерацією про українсько-російський державний кордон Російська Федерація вийшла за межі своїх суверенних прав, гарантованих ст. 2 Статут ООН і повинна розглядатись як держава-агресор, що в свою чергу свідчить про відсутність імунітету.
Крім цього, ст. 24 Статуту ООН передбачає розгляд питань із підтримки міжнародного миру та безпеки Радою Безпеки ООН. Російська Федерація, як постійний член Ради Безпеки ООН, користуючись наданій їй Статуту ООН «правом вето», блокує прийняття будь-яких рішень, спрямованих на визнання Російською Федерацією державою-агресором Радою Безпеки ООН, рішення якої є обов'язковими для виконання усіма державами-членами ООН.
Враховуючи вищевказане, а також те, що Російська Федерація визначена у даній справі як заінтересована особа, не виступає із вимогами як сторона чи третя особа у справі позовного провадження, підставою подання заяви про встановлення відповідного факту є тимчасова окупація Російською Федерацією частини території України, правило закріплене ч. 1 ст. 79 Закону України «Про міжнародне приватне право» щодо судового імунітету іноземної держави не підлягає застосуванню.
У статті 55 Конституції України визначено, що права та свободи людини і громадянина захищаються судом.
Відповідно до ст. 124 Конституції України делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
У Рішенні Конституційного Суду України від 07 травня 2002 року № 8-рп/2002 (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) визначено, що судовий захист прав і свобод людини і громадянина необхідно розглядати як вид державного захисту прав і свобод людини і громадянина. І саме держава бере на себе такий обов'язок відповідно до ч. 2 ст. 55 Конституції України. Право на судовий захист передбачає і конкретні гарантії ефективного поновлення в правах шляхом здійснення правосуддя. Відсутність такої можливості обмежує це право. А за змістом ч. 2 ст. 64 Конституції України право на судовий захист не може бути обмежено навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану.
У ч. 4 ст. 10 ЦПК України і ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» на суд покладено обов'язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
За змістом ст. 1 Конвенції існує презумпція, що юрисдикція здійснюється на всій території Договірної держави. Зобов'язання, взяті на себе Договірною державою за статтею 1, включають два аспекти, а саме: з одного боку - негативне зобов'язання утримуватися від втручання у здійснення гарантованих прав і свобод, а з іншого боку - позитивні зобов'язання вживати належних заходів для забезпечення дотримання таких прав і свобод на своїй території (рішення ЄСПЛ у справі «Ilaєcu and Others v. Moldova and Russia» від 08 липня 2004 року №48787/99, §313; рішення ЄСПЛ у справі «Sargasyan v. Azerbaijan» від 16.06.2015 року №40167/06, §129). У разі наявності виняткових обставин, коли держава позбавлена можливості здійснювати владу на частині своєї території через військову окупацію збройними силами іншої держави, воєнні дії чи повстання, або внаслідок створення сепаратистського режиму на її території, вона не втрачає своєї юрисдикції за змістом статті 1 Конвенції (рішення ЄСПЛ у справі «Ilaєcu and Others v. Moldova and Russia» від 08 липня 2004 року № 48787/99, § 333; рішення ЄСПЛ у справі «Catan and Others v. the Republic of Moldova and Russia» від 19.10.2012 року №43370/04, 8252/05 and 18454/06, §109; рішення ЄСПЛ у справі «Sargasyan v. Azerbaijan» від 16.06.2015 року № 40167/06, §130). У випадках, коли держава позбавлена можливості здійснювати владу на частині своєї території, її відповідальність за Конвенцією обмежується виконанням позитивних зобов'язань. Такі зобов'язання стосуються як заходів, необхідних для відновлення контролю (як вираження своєї юрисдикції) над відповідною територією, так і заходів із забезпечення поваги до особистих прав заявника (рішення ЄСПЛ у справі Ilaєcu and Others v. Moldova and Russia» від 08 липня 2004 року № 48787/99, § 335, § 339; рішення ЄСПЛ у справі «Sargasyan v. Azerbaijan» від 16 червня 2015 року № 40167/06, § 131). Таким чином, перша частина цих зобов'язань вимагає від держави відстояти або відновити свій суверенітет над територією та утриматися від будь-яких дій з підтримки сепаратистського режиму (див. там само, §§ 340-345). Згідно з другою частиною зобов'язань держава повинна вжити судових, політичних або адміністративних заходів для забезпечення особистих прав заявника (див. там само, §§ 340-345, § 346; рішення ЄСПЛ у справі «Sargasyan v. Azerbaijan» від 16 червня 2015 року № 40167/06, § 132).
Відповідно до ст. 2 Конвенції «Про поліпшення долі поранених і хворих у діючих арміях», яка ратифікована Україною 03 липня 1954 року, ця Конвенція застосовується в усіх випадках оголошеної війни чи будь-якого іншого збройного конфлікту, що може виникнути між двома чи більше Високими Договірними Сторонами, навіть якщо одна з них не визнає стану війни. Конвенція також застосовується в усіх випадках часткової чи повної окупації території держави однієї з Високих Договірних Сторін, навіть якщо цій окупації не чиниться жодний збройний опір. Хоча одна з держав, які перебувають у конфлікті, може не бути учасницею цієї Конвенції, держави, які є її учасницями, залишаються зобов'язаними нею у своїх взаємовідносинах. Крім того, вони зобов'язані Конвенцією стосовно зазначеної держави, якщо остання приймає та застосовує її положення.
Статтею 13 Конвенції передбачено, що ця Конвенція застосовується до поранених і хворих, які належать, зокрема, до категорії особового складу збройних сил сторони конфлікту, а також членів ополчення або добровольчих загонів, які є частиною таких збройних сил.
Згідно з ст. 293 ЦПК України, окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав. Суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення.
Отже, встановлення юридичного факту за рішенням суду безпосередньо породжує певні юридичні наслідки, тобто від встановлення факту залежить виникнення, зміна або припинення особистих прав громадян.
Згідно ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися в суд за захистом свого цивільного права у випадку його порушення з вимогою про примусове виконання зобов'язання в натурі. Відповідно до ст. 15 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Відповідно до ч. 2 ст. 315 ЦПК України, у судовому порядку можуть бути встановлені факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.
Відповідно до змісту ст. 318 ЦПК України у заяві про встановлення факту повинно бути зазначено мету встановлення такого юридичного факту.
Встановлення зазначеного юридичного факту необхідно ОСОБА_1 з метою визначення статусу загиблого сина ОСОБА_2 , як особи, яка перебувала під захистом Конвенції про поліпшення долі поранених і хворих у діючих арміях, яка ратифікована Україною 03 липня 1954 року, тобто жертви міжнародного збройного конфлікту, що обумовлює виникнення прав та обов'язків, передбачених цією конвенцією, та іншими нормативними актами міжнародного права. Отже, від встановлення такого факту залежить виникнення та реалізація особистих та майнових прав саме ОСОБА_1 . При цьому, відповідний юридичний факт є індивідуальним, оскільки породжує правові наслідки лише для заявниці.
Саме таких висновків щодо застосування вищезазначених норм права дійшов Верховний Суд у подібних правовідносинах у постановах від 21.03.2018 року (№61-4150св18) та від 12.04.2018 року (№61-4411св18).
Оскільки встановлення юридичного факту загибелі особи при виконанні обов'язку військової служби внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України можливе лише у судовому порядку, а викладені у заяві обставини знайшли своє підтвердження в судовому засіданні, суд приходить до висновку, що подана заява є обґрунтованою, а тому підлягає задоволенню. Таким чином, суд вважає за необхідне встановити юридичний факт загибелі ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , при виконанні обов'язку військової служби 13 вересня 2014 року поблизу с. Червоний Партизан Ясинуватського району Донецької області України, внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України.
Відповідно до положень ч. 4 ст. 294 ЦПК України при ухваленні судом рішення в порядку окремого провадження судові витрати не відшкодовуються.
На підставі викладеного, керуючись ст. 8, 21-68 Конституції України, Закону України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях», ст. 12 Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності, прийнятої згідно з резолюцією 59/38 Генеральної Асамблеї ООН від 02.12.2004 року, ст. 11 Європейської конвенції про імунітет держави №ETS №74 від 16.05.1972 року, ст. 1 Конвенції про вручення за кордоном судових та позасудових документів у цивільних або комерційних справах від 15.11.1965 року, ст. 3 Віденської конвенції щодо дипломатичних зносин від 18.04.1961 року, ст. 2, 13 Конвенції про поліпшення долі поранених і хворих у діючих арміях від 12.08.1949 року, Постановою Пленуму Верховного Суду України №5 від 31 березня 1995 року «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення», ст.ст. 12, 13, 76, 130, 175, 263-266, 293, 294, 315-319 ЦПК України, суд, -
Встановити юридичний факт загибелі ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , при виконанні обов'язку військової служби 13 вересня 2014 року поблизу с. Червоний Партизан Ясинуватського району Донецької області України, внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України.
Рішення суду може бути оскаржене безпосередньо до Дніпровського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги усіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Суддя Озерянська Ж.М.