Постанова
Іменем України
09 жовтня 2019 року
місто Київ
справа № 369/2705/16-ц
провадження № 61-24342св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Олійник А. С., Яремка В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Апеляційного суду Київської області від 07 червня 2017 року у складі колегії суддів: Приходька К. П., Голуб С. А., Таргоній Д. О.,
І. ІСТОРІЯ СПРАВИ
Стислий виклад позиції позивача
У березні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 про стягнення інфляційних втрат у розмірі 471 500, 88 грн за період з червня 2015 року до 01 січня 2017 року, 3 % річних у розмірі 155 013, 13 грн за період з червня 2015 року до 16 січня 2017 року.
Позовні вимоги обґрунтовувались несвоєчасним виконанням відповідачем рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 26 серпня 2014 року у справі № 369/224/14-ц, що стало підставою для нарахування позивачем інфляційних втрат та трьох процентів річних.
Стислий виклад заперечень відповідача
ОСОБА_2 проти позову заперечувала, вважає, що позивачем не доведений факт ухилення нею від виконання судового рішення, договірних відносин між сторонами не існувало, а з рішення суду зобов'язальні відносини не виникають.
Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 31 січня 2017 року у задоволенні позову відмовлено.
Рішення суду першої інстанції обґрунтовувалось тим, що правовідносини, які виникають з приводу виконання судових рішень, врегульовані Законом України «Про виконавче провадження». Оскільки спірні правовідносини виникли у зв'язку з виконанням судового рішення, то до них не можуть застосовуватися норми, що передбачають цивільно-правову відповідальність за невиконання грошового зобов'язання. Аналогічний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 20 січня 2016 року у справі № 6-2759цс15.
Рішенням Апеляційного суду Київської області від 07 червня 2017 року скасовано рішення суду першої інстанції, ухвалено нове, яким позов задоволено. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 інфляційні втрати у розмірі 471 500, 88 грн за період з 01 червня 2015 року до 01 січня 2017 року та 3 % річних від прострочення виконання зобов'язання за період з 01 червня 2015 року до 16 січня 2017 року у розмірі 155 013, 13 грн. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
Рішення апеляційного суду обґрунтовувалось тим, що висновки суду першої інстанції не узгоджуються з нормами матеріального та процесуального права. Ухвалення рішення суду про стягнення грошової суми за договором позики за змістом частини третьої статті 1049 ЦК України не припиняє обов'язку позичальника сплатити проценти за користування грошима, передбачені статтею 1048 ЦК України, та суму, передбачену статтею 625 цього Кодексу. Суд апеляційної інстанції зробив висновок, що між сторонами виникло грошове зобов'язання у зв'язку із стягненням частини боргу, і невиконання такого зобов'язання зумовлює застосування положень частини другої статті 625 ЦК України.
ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі, поданій у червні 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_2 просила скасувати рішення суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга обґрунтовувалась тим, що до відносин між позивачем і відповідачем не застосовуються положення статті 625 ЦК України, оскільки спірні правовідносини не є зобов'язальними, посилається на правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду України від 20 січня 2016 року у справі № 6-2759цс15. Заявник зазначає, що матеріали справи не містять підтвердження факту ухилення відповідача від відшкодування витрат з серпня 2014 року.
Узагальнений виклад позиції інших учасників справи
ОСОБА_1 подав відзив на касаційну скаргу, в якому зазначив, що судове рішення у справі № 369/224/14-ц відповідачем до теперішнього часу не виконано, що свідчить про ухилення від обов'язку виконання зобов'язання. Вважає, що грошове зобов'язання може виникати між сторонами не тільки із договірних відносин, а й з інших підстав, зокрема і факту наявності боргу, встановленого рішенням суду.
ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДАХ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 червня 2017 року відкрито касаційне провадження.
Згідно із статтею 388 ЦПК України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», що набрав чинності 15 грудня 2017 року (далі - ЦПК України), судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
Справу разом із матеріалами касаційного провадження у травні 2018 року передано до Верховного Суду.
У підпункті 4 пункту 1 розділу ХІІІ «Перехідні положення» ЦПК України передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосування правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 213 ЦПК України (в редакції Закону України від 18 березня 2004 року № 1618-IV, далі - ЦПК України 2004 року), згідно з якими рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим; законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом; обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
Верховний Суд перевірив правильність застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права в межах доводів касаційної скарги, за наслідками чого зробив такі висновки.
Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій
Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що рішенням
Києво-Святошинського районного суду Київської області від 26 серпня 2014 року у справі №369/224/14-ц позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення коштів задоволено частково. Суд стягнув з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошові кошти у сумі 3 164 418, 88 грн та судовий збір у сумі 3 140, 00 грн. В іншій частині позову відмовлено.
Ухвалою Апеляційного суду Київської області від 09 жовтня 2014 року та ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 грудня 2014 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Відповідно до матеріалів виконавчого провадження № 199/4, 20 лютого 2015 року державним виконавцем відділу примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції у Київській області Венгель Ю. Ю. на підставі постанови відкрито виконавчого провадження з примусового виконання виконавчого листа № 369/224/14-ц, виданого 22 січня 2015 року Києво-Святошинським районним судом Київської області про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошових коштів у сумі 3 164 418, 88 грн та судового збору у сумі 3 140, 00 грн.
Судове рішення відповідачем не виконано.
Посилаючись на наведені обставини, ОСОБА_1 просив стягнути з відповідача інфляційні втрати у розмірі 471 500, 88 грн за період з червня 2015 року до 01 січня 2017 року, 3 % річних у розмірі 155 013, 13 грн за період з червня 2015 року до 16 січня 2017 року на підставі частини другої статті 625 ЦК України.
Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі
Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплати гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Згідно з частиною другою статті 509 ЦК України зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.
Відповідно до частини п'ятої статті 11 ЦК України у випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки можуть виникати з рішення суду.
За змістом статей 524, 533-535 і 625 ЦК України грошовим є зобов'язання, виражене у грошових одиницях (національній валюті України чи у грошовому еквіваленті зобов'язання, вираженого в іноземній валюті), що передбачає обов'язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов'язку. Тобто грошовим є будь-яке зобов'язання, в якому право кредитора вимагати від боржника сплати коштів кореспондує обов'язок боржника з такої сплати. Ці висновки узгоджуються з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, висловленою у постанові від 11 квітня 2018 року у справі № 758/1303/15-ц.
Згідно з частиною другою статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Стаття 625 ЦК України у конструкції ЦК України розміщена у розділі І «Загальні положення про зобов'язання» книги 5 Кодексу. Відтак приписи розділу І книги 5 ЦК України поширюються як на договірні зобов'язання (підрозділ 1 розділу III книги 5 ЦК України), так і на недоговірні зобов'язання (підрозділ 2 розділу III книги 5 ЦК України), а так само й на грошові зобов'язання, що виникли на підставі рішення суду та за своєю правовою природою є цивільно-правовими.
Таким чином, у статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов'язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт). Тобто приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов'язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема окремі види зобов'язань.
Таких правових висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц
(провадження № 14-16цс18), відступаючи від висновку Верховного Суду України, зокрема викладеного у постанові від 20 січня 2016 року у
справі № 6-2759цс15, який полягав у тому, що правовідносини, що виникають з приводу виконання судових рішень, врегульовані Законом України
«Про виконавче провадження», і до них не можуть застосовуватися норми, що передбачають цивільну-правову відповідальність за невиконання грошового зобов'язання (стаття 625 ЦК України).
Чинне законодавство не пов'язує припинення зобов'язання з наявністю судового рішення чи відкриттям виконавчого провадження з його примусового виконання, а наявність судових актів про стягнення заборгованості не припиняє грошових зобов'язань боржника та не позбавляє кредитора права на отримання передбачених частиною другою статті 625 ЦК України сум. Вирішення судом спору про стягнення грошових коштів за договором не змінює природи зобов'язання та підстав виникнення відповідного боргу.
Ці висновки узгоджуються з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, висловленою у постанові від 04 червня 2019 року у справі № 916/190/18 (провадження № 12-302гс18).
Отже, відповідач має невиконане грошове зобов'язання перед позивачем, що підтверджується рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 26 серпня 2014 року у справі № 369/224/14-ц, яке набрало законної сили, про стягнення з відповідача на користь позивача грошових коштів у розмірі 3 164 418, 88 грн.
Згідно з правилами частин першої та другої статті 14 ЦПК України 2004 року судові рішення, що набрали законної сили, обов'язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами. Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом.
У частині першій статті 223 ЦПК України 2004 року сформульоване правило, за змістом якого у разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.
Таким чином, після завершення розгляду справи апеляційним судом ухвалене за результатами розгляду справи судове рішення набуває статусу обов'язкового до виконання для сторін справи, таке рішення набирає законної сили.
З огляду на те, що відповідач порушив грошове зобов'язання, у позивача виникло право на застосування наслідків такого порушення відповідно до статті 625 ЦК України, а відтак Верховний Суд погоджується із висновком апеляційного суду про задоволення вимог позову.
Узагальнені висновки за наслідками розгляду касаційної скарги
Суд касаційної інстанції розглянув справу в межах доводів та вимог, викладених у касаційній скарзі, судом не встановлено достатніх підстав вийти за межі розгляду справи, визначені правилом статті 400 ЦПК України.
Верховний Суд встановив, що оскаржуване судове рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують, на законність ухваленого судового рішення не впливають. Інші доводи заявника спрямовані на зміну оцінки доказів, здійсненої судом, що перебуває поза межами повноважень суду касаційної інстанції та не може бути здійснене цим судом під час перегляду оскаржуваного судового рішення.
Враховуючи наведене, Верховний Суд зробив висновок, що касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення без змін.
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.
Рішення Апеляційного суду Київської області від 07 червня 2017 рокузалишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді С. О. Погрібний
А. С. Олійник
В. В. Яремко