Справа № 595/1968/18Головуючий у 1-й інстанції Федорончук В.Б.
Провадження № 22-ц/817/827/19 Доповідач - Бершадська Г.В.
Категорія - 310000000
01 жовтня 2019 року м. Тернопіль
Тернопільський апеляційний суд в складі:
головуючого - Бершадська Г.В.
суддів - Ткач О. І., Ходоровський М. В.,
з участю секретаря - Панькевич Т.І.
апелянта ОСОБА_1 і її представника
ОСОБА_2
розглянув у відкритому судовому засіданні в м. Тернополі апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Бучацького районного суду Тернопільської області від 18 червня 2019 року (ухвалене суддею Федорончук В.Б., повний текст якого складено 27 червня 2019 року) у цивільній справі № 595/1968/18 за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про поділ майна,-
У жовтні 2018 року ОСОБА_3 звернувся з позовом до ОСОБА_1 про визнання житлового будинку з надвірними будівлями спільною сумісною власністю та визнання за ним права власності на 1/2 його частину.
Свої вимоги обґрунтовував тим, що з 1980 року він перебував у зареєстрованому шлюбі з відповідачкою. За час спільного проживання вони збудували по АДРЕСА_1 житловий будинок з надвірними будівлями. З 2000 року він перебуває в Польщі на роботі і завдяки цьому було проведено багато робіт у будинку ("доведено будинок до ладу"). Він систематично відсилав кошти сім'ї, в загальній сумі близько 70000 дол. США та по кілька разів у рік приїжджав та залишав певну суму коштів.
У квітні 2016 року відповідач вчинила сімейний скандал та вигнала його з будинку. При цьому викликала працівників поліції, які повідомили про відсутність у нього прав на будинок. З того часу вони перестали бути однією сім'єю.
Рішенням Бучацького районного суду Тернопільської області від 18 червня 2019 року позов ОСОБА_3 задоволено.
Визнано житловий будинок з надвірними будівлями по АДРЕСА_1 спільною сумісною власністю ОСОБА_3 та ОСОБА_1 .
Визнано за ОСОБА_3 та ОСОБА_1 право власності, за кожним, по 1/2 частині житлового будинку з надвірними будівлями, що по АДРЕСА_1 .
Не погоджуючись з рішенням суду ОСОБА_1 звернулась з апеляційною скаргою, в якій просить рішення суду скасувати та постановити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права.
Апелянт зазначила, що у квітні 1990 року земельна ділянка була виділена ОСОБА_4 (чоловіку її сестри). Після виготовлення будівельного паспорта на ОСОБА_4 її батько ОСОБА_5 за власні кошти розпочав будівництво будинку і станом на 1990 рік фактично будинок було збудовано - зведено коробку та накрито. В тому ж році ОСОБА_4 відмовився від земельної ділянки і будівельний паспорт було виготовлено на неї. Її батько за власні кошти купляв будівельні матеріали та будував будинок.
Вважає, що житловий будинок з надвірними будівлями не є спільною сумісною власністю подружжя, а її особистою власністю, оскільки він збудований її батьком за його особисті кошти.
Суд не врахував та не дав належної оцінки показам допитаних свідків які підтвердили, що будівництвом будинку займався її батько, та показам свідка ОСОБА_4 про те, що на час переоформлення будівельного паспорта на неї будинок був збудований (вимуруваний та накритий) та що будинок будував її батько за власні кошти.
Суд застосував презумпцію спільного майна подружжя та не врахував за чиї кошти було збудовано будинок.
Також суд не врахував, що значне поліпшення будинку відбулось після припинення ними спільного проживання у 2005 році за кошти доньки, яка проживає за кордоном.
Зазначає, що позивачу стало відомо про розірвання шлюбу у 2012 році, вона особисто йому про це повідомила і тому саме з цього часу, на її думку, слід обчислювати строк позовної давності по заявлених вимогах.
Вважає, що доказом відсутності наміру у позивача будувати будинок у селі Переволока є Державний акт про право власності на земельну ділянку площею 0,25 га у селі Степове, Дніпропетровської області для будівництва та обслуговування житлового будинку виданий на підставі рішення Степової сільської ради від 16.12.1993 року.
У відзиві на апеляційну скаргу представник позивача зазначив, що спірний будинок був збудований ними під час шлюбу. Відповідач не довела належними доказами, що будівництво здійснювалось за кошти її батька, а участь у будівництві родичів, сусідів та знайомих дає їм право вимагати відшкодування своїх витрат на будівництво. Вважає, що суд вірно застосував презумпцію спільного майна подружжя, оскільки сторона яка її заперечує повинна довести, що майно набуте не за спільні, а особисті кошти. Про порушення своїх прав позивач дізнався у 2016 році, коли відповідач вчинила скандал та вигнала його з будинку.
В судовому засіданні ОСОБА_1 апеляційну скаргу підтримала та додатково пояснила, що її батько був майстром (клав пічки), отримував за свою роботу значні кошти і займався будівництвом будинку для неї в той час коли вона з позивачем проживали у Дніпропетровській області. Батькові допомагали її брат, чоловік її сестри ОСОБА_4 , а також родичі і сусіди, яким батько відробляв. В 1995 році вони з позивачем приїхали проживати в уже збудований будинок. У 2005 році позивач поїхав у Польщу на роботу і не приїжджав, тому вона у 2009 році звернулась з позовом про розірвання шлюбу, в якому зазначала що вони не проживають разом з 2005 року. За час окремого проживання в будинку було проведено багато робіт за кошти дочки, яка перебуває в Англії, а саме: зроблено газифікацію в будинку (змінено пічне опалення на газове), замінено дерев'яні вікна на пластикові, поміняно двоє міжкімнатних та вхідні двері, проведено водопостачання до будинку, поштукатурено господарські будівлі, поміняно прогнившу підлогу на ламінат, перекрито будинок металочерепицею.
Представник ОСОБА_3 - ОСОБА_6 в відзиві на апеляційну скаргу просив розглядати справу за його відсутності та відсутності ОСОБА_3
Заслухавши доповідь судді - доповідача, пояснення відповідача, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку про залишення без задоволення апеляційної скарги відповідача.
Судом встановлено, що з 02.08.1980 року по 13.04.2009 року сторони перебували у зареєстрованому шлюбі.
09.06.1990 року загальними зборами уповноважених колгоспників колгоспу імені Леніна Бучацького району прийнято рішенні про виділення ОСОБА_1 земельної ділянки під будівництво індивідуального житлового будинку в селі Переволока площею 0,12 га за рахунок земель вільного присадибного фонду біля господарства ОСОБА_7 (а,с,62).
16.06.1990 року рішенням виконавчого комітету Переволоцької сільської ради №29 надано ОСОБА_1 дозвіл на будівництво індивідуального житлового будинку на нововідведеній земельній ділянці (а.с.61).
До 1995 року сторони збудували будинок, надалі проживали в ньому і на підставі рішення Переволоцької сільської ради від 26.07.2007 року ОСОБА_1 оформила право власності на нього.
Задовольняючи позов суд першої інстанції виходив з того, що спірний будинок, який збудований сторонами за час перебування у шлюбі, належить їм на праві спільної сумісної власності і частки сторін в ньому є рівними.
Колегія погоджується з таким висновком суду виходячи з наступного.
У статті 60 СК України закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таке ж положення містить і стаття 368 ЦК України.
Частиною першою статті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Аналогічні положення містяться і у статті 22 КпШС України та статті 16 Закону України "Про власність".
Зазначені норми законів свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу, при цьому частини чоловіка та дружини є рівними. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Такий правовий висновок зробив Верховний Суд у постанові Великої палати від 21.11.2018 року у справі № 372/5004/17 та постанові першої судової палати КЦС від 06.02.2018 року у справі №235/9895/15-ц.
Встановивши, що будинок збудовано у період перебування сторін у зареєстрованому шлюбі з 1990 року по 1995 рік, суд підставно визнав його спільною сумісною власністю колишнього подружжя та визнав за позивачем право власності на Ѕ частину будинку з надвірними будівлями та спорудами.
Відповідно до ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Згідно ч.1, 2 ст. 77, ч. 2 ст. 78, 79, ч. 1 ст. 80 цього Кодексу належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Заперечуючи позов, позивач посилається на пояснення свідків про те, що будинок був збудований її батьком ОСОБА_5 за його особисті кошти, що на її думку доводить, що будинок є її особистою власністю, а не спільною сумісною власністю колишнього подружжя.
Відповідно до пункту 1 статті 57 СК України особисто приватною власністю дружини, чоловіка є майно , набуте нею, ним за час шлюбу але за кошти , які належали їй, йому особисто та майно набуте ним, нею на підставі договору дарування або в порядку спадкування.
Відповідач не довела, що будинок був збудований за її особисті кошти, оскільки її пояснення та пояснення допитаних за її клопотанням свідків зводились до того, що будинок збудований її батьком за його власні кошти.
Відповідач не надала допустимих, достовірних доказів про те, що будівельні матеріали для будівництва будинку закуплялись за кошти її батька ОСОБА_5 . Згідно її пояснень батько помер у 2013 році і при житті претензій про відшкодування своїх витрат на будівництво спірного будинку не заявляв.
Пленум Верховного Суду України у своїй постанові №7 від 01.10.1991 року "Про практику застосування судами законодавства, що регулює право приватної власності громадян на житловий будинок" роз'яснив, що участь інших осіб, які приймали участь у будівництві жилого будинку не на підставі угоди про створення спільної власності, яка відповідає законодавству , вправі вимагати не визнання права власності на будинок, а відшкодування своїх витрат на будівництво, якщо допомогу забудовнику надавали не безоплатно.
Доводи апеляційної скарги щодо незастосування судом правової позиції Верховного Суду, викладеної у постанові від 26.06.2018 року у справі №401/3543/15-ц про те, що належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна, колегія вважає безпідставними, оскільки Велика Палата Верховного Суду в постанові від 21.11.2018 року зробила висновок про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу.
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 30.01.2019 року у справі № 755/10947/17 зазначила, що суди під час вирішення спорів мають враховувати саме останню правову позицію Великої Палати Верховного Суду.
Відповідач також стверджує, що після розірвання шлюбу було проведено роботи по покращенню будинку, однак це не позбавляє позивача права спільної сумісної власності на частину спірного будинку з надвірними будівлями які були наявні на час припинення спільного ведення господарства.
Колегія погоджується з висновком суду про те, що позивачем не пропущено строку позовної давності звернення з позовом в суд виходячи з наступного.
Відповідно до частини другої статті 72 СК України до вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки. Позовна давність обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності.
Отже, вирішуючи питання про початок перебігу строку позовної давності необхідно виходити не з часу, коли сторони розірвали шлюб, а з часу, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого майнового права, бо саме по собі припинення шлюбу не є свідченням порушення права власності когось із подружжя. Неподання позову про поділ майна, в тому числі до спливу трьох років з дня розірвання шлюбу, за відсутності доказів, які б свідчили про заперечення права одного з подружжя на набуте в період шлюбу майно, яке зареєстроване за іншим подружжям, не може свідчити про порушення права такого подружжя і вказувати на початок перебігу строку позовної давності.
Та обставина, що відповідач у 2012 році повідомила позивачу про розірвання між ними шлюбу не свідчить про початок перебігу строку позовної давності.
Посилання відповідачки на Державний акт на право приватної власності на землю площею 0,25 га в селі Степове Дніпропетровської області для будівництва та обслуговування будинку, виданий 16.12.1993 року ОСОБА_3 не спростовує висновків суду щодо спільної сумісної власності сторін на спірний житловий будинок з надвірними будівлями.
Згідно ч.1 ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Апеляційний суд не вбачає підстав для скасування рішення суду з мотивів, викладених в апеляційній скарзі.
На підставі ст. 141 ЦПК України судові витрати покладаються на сторони в межах ними понесених.
Керуючись ст.ст. 374, 375, 382, 390, 141 ЦПК України, суд апеляційної інстанції, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Бучацького районного суду Тернопільської області від 18 червня 2019 року залишити без змін.
Судові витрати покласти на сторони в межах ними понесених.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст постанови складено 07 жовтня 2019 року.
Головуючий Бершадська Г.В.
Судді: Ткач О.І.
Ходоровський М.В.