Справа № 127/27419/16-ц
Провадження № 22-ц/801/1985/2019
Категорія: 46
Головуючий у суді 1-ї інстанції Бар'як А. С.
Доповідач:Ковальчук О. В.
08 жовтня 2019 рокуСправа № 127/27419/16-цм. Вінниця
Вінницький апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого Ковальчука О.В.,
суддів : Марчук В. С., Сала Т. Б.,
за участю секретаря Кирилюк Л. М.
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору - Виконавчий комітет Вінницької міської ради, ОСОБА_3 , про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням,
за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на заочне рішення Вінницького міського суду Вінницької області, ухвалене у цій справі 11 липня 2017 року в м. Вінниці суддею цього суду Бар'яка А. С., дата складання його повного тексту не відома,
В грудні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору - Виконавчий комітет Вінницької міської ради, про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, мотивуючи його тим, що відповідно до ордеру № 2369 від 14 липня 1990 року право на користування неприватизованою квартирою за адресою: АДРЕСА_1 , належить позивачу, відповідачу та їх повнолітній дочці. ОСОБА_2 є колишньою дружиною позивача, їх шлюб розірвано 11 лютого 1999 року, та вона у зазначеній квартирі не проживає з листопада 2015 року, самостійно знятись з реєстраційного обліку за вказаною адресою відмовляється.
Пославшись на викладене та на те, що відповідач витрати по утриманню житла не несе, особовий рахунок відкритий на ім'я позивача, який утримує квартиру самостійно, ОСОБА_1 просить суд усунути перешкоди в користуванні житловим приміщенням - квартирою за адресою: АДРЕСА_1 , визнавши ОСОБА_2 такою, що втратила право користування житловим приміщенням на підставі ст. ст. 71, 72 ЖК Української РСР .
Заочним рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 11 липня 2017 року позов задоволено.
21 травня 2019 року до Вінницького міського суду Вінницької області надійшла заява ОСОБА_2 про перегляд заочного рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 11 липня 2017 року.
В судовому засіданні в суді першої інстанції 08 липня 2019 року суд ухвалив залучити в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору - ОСОБА_3 .
Ухвалою Вінницького міського суду Вінницької області від 06 серпня 2019 року заяву ОСОБА_2 про перегляд заочного рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 11 липня 2017 року залишено без задоволення.
Не погодившись із ухваленим рішенням, відповідач пославшись на не повне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, невірне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, в апеляційній скарзі просить оскаржуване заочне рішення скасувати та ухвалити нове, яким у задоволені позовних вимог відмовити.
У поданому на апеляційну скаргу відзиві позивач зазначив, що оскаржуване відповідачем заочне рішення вважає законним, а тому просить апеляційний суд залишити його без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.
Згідно зі ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватись на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повного і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Однак, рішення суду цим вимогам не відповідає, тому апеляційний суд відповідно до вимог ст. 367 ЦПК України, перевіривши його законність і обґрунтованість у межах доводів та вимог апеляційної скарги, вважає, що апеляційну скаргу слід задовольнити з таких підстав.
Згідно з ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутись до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Відповідно до ч. ч. 1-3 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
Положеннями ст. 12 ЦПК України передбачено, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Учасники справи зобов'язані: сприяти своєчасному, всебічному, повному та об'єктивному встановленню всіх обставин справи; подавати усі наявні у них докази в порядку та строки, встановлені законом або судом, не приховувати докази; виконувати процесуальні дії у встановлені законом або судом строки; виконувати інші процесуальні обов'язки, визначені законом або судом (п. 2, п. 4, п. 6 - п. 7 ч. 2 ст. 43 ЦПК України).
Згідно з ч. ч. 1, 5-7 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (ч. 1 ст. 77 ЦПК України). Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом (ч. 1 ст. 78 ЦПК України).
З матеріалів справи вбачається, що 26 червня 1990 року Виконавчим комітетом Ради народних депутатів м. Вінниці, на підставі рішення Виконкому м. Вінниці від 14 червня 1990 року № 77, ОСОБА_1 , сім'я якого складається з 3 чоловік - ОСОБА_1 , його дружини ОСОБА_2 та його дочки ОСОБА_4 , видано ордер № 2369 на право зайняття кімнати № 71, загальною жилою площею 27,8 кв. м. в квартирі АДРЕСА_2 (а. с. 3).
Згідно зі свідоцтвом про розірвання шлюбу серії НОМЕР_1 , виданим 12 лютого 1999 року Відділом реєстрації актів громадянського стану Вінницької міської ради Вінницької області шлюб між ОСОБА_1 до ОСОБА_2 розірвано 11 лютого 1999 року, актовий запис № 159 (а. с. 4 (на звороті)).
Відповідно до акту № 131216/2031 від 13 грудня 2016 року, засвідченого начальником МКП «ЖЕК-15» Браславським С. Ю., підписаного сусідами ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 які проживають в буд. АДРЕСА_3 відповідно, ОСОБА_2 та ОСОБА_8 зареєстровані у квартирі за адресою: АДРЕСА_1 , але не проживають у ній з листопада 2015 року (а. с. 4).
У відповіді Міського комунального підприємства «Житлово-Експлуатаційна контора № 15» від 15 лютого 2017 року № 208 на запит від 09 лютого 2017 року зазначено, що власником буд. АДРЕСА_4 є територіальна громада м. Вінниці. Відповідно до особового рахунку № НОМЕР_2 в квартирі АДРЕСА_5 , проживає 4 особи, а саме: ОСОБА_1 - квартиронаймач, ОСОБА_2 - дружина, ОСОБА_8 - донька, ОСОБА_9 - син (а. с. 22).
З показань свідків ОСОБА_6 та ОСОБА_9 у суді першої інстанції вбачається, що ОСОБА_2 прописана у квартирі позивача, проте у ній не проживає більше року.
Згідно з Інформацією з державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо суб'єкта № 166529208 від 14 травня 2019 року ОСОБА_2 не має на праві власності жодного нерухомого майна (а. с. 90).
21 травня 2019 року садово-городнім масивом «Турбівський» Бурко ОСОБА_10 видано довідку № 65 про те, що ОСОБА_1 дійсно має ділянку № 16 у товаристві «Авіатор» та проживає за даною адресою з 2016 року по теперішній час (а. с. 89).
Задовольняючи позовні вимоги суд першої інстанції виходив з того, що вони є обґрунтованими, оскільки відповідач набула права користування відповідним житлом як наймач, при цьому більше шести місяців була відсутня по місцю своєї реєстрації, отже така реєстрація в даному випадку носить формальний характер, оскільки не відображає відомості про її дійсне місце проживання або місцеперебування.
Із такими висновками суду не можна погодитись, оскільки суд дійшов їх неповно з'ясувавши обставини справи, із неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права з огляду на таке.
Статтею 126 ЖК Української РСР встановлено, що на підставі рішення про надання жилої площі в гуртожитку адміністрація підприємства, установи, організації видає громадянинові спеціальний ордер, який є єдиною підставою для вселення на надану жилу площу.
Статтею 47 Конституції України передбачено, що кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду.
Згідно із ч. 4 ст. 9 ЖК Української РСР ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.
Стаття 71 ЖК Української РСР встановлює загальні правила збереження жилого приміщення за тимчасово відсутніми громадянами. За змістом цієї статті при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім'ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Якщо наймач або члени його сім'ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору - судом.
Отже, збереження жилого приміщення за тимчасово відсутнім наймачем або членом його сім'ї є одним із способів захисту житлових прав фізичних осіб.
Відповідно до ст. 72 ЖК Української РСР визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.
Аналіз статей 71, 72 ЖК Української РСР дає підстави для висновку, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщеннями за двох умов: непроживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин.
Вичерпного переліку таких поважних причин житлове законодавство не встановлює, у зв'язку з чим поважність причин відсутності особи за місцем проживання визначається судом у кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи.
Відповідно до статті 107 ЖК Української РСР факт тимчасової відсутності фізичної особи і пов'язані з цим правові наслідки необхідно відмежовувати від факту постійної відсутності особи у житловому приміщенні у зв'язку з вибуттям наймача та членів його сім'ї на постійне проживання до іншого населеного пункту або в інше жиле приміщення в тому ж населеному пункті.
У роз'ясненнях, наданих судам у пункті 10 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 квітня 1985 року № 2 «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України» зазначено, що у справах про визнання наймача або члена його сім'ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням (стаття 71 ЖК Української РСР), необхідно з'ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. У разі їх поважності (перебування у відрядженні, у осіб, які потребують догляду, внаслідок неправомірної поведінки інших членів сім'ї тощо) суд може продовжити пропущений строк.
Отже, початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності.
Європейський суд з прав людини вказував, що втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, № 30856/03, § 41, від 02 грудня 2010 року).
Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенції), якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (рішення у справі «Савіни проти України» від 18 грудня 2008 року).
У пункті 36 рішення від 18 листопада 2004 року у справі «Прокопович проти Росії» Європейський суд з прав людини зазначив, що концепція «житла» за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. Тому чи є місце конкретного проживання «житлом», що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме - від наявності достатніх триваючих зв'язків з конкретним місцем проживання (рішення Європейського суду з прав людини по справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11 січня 1995 року, пункт 63).
З урахуванням наведеного та встановлених у справі обставин, апеляційний суд вважає, що сам факт не проживання відповідача у спірній квартирі більш встановленого законом строку не є підставою для задоволення позовних вимог, оскільки відповідно до статті 71 ЖК Української РСР підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням є не проживання нею понад шість місяців в житловому приміщенні саме без поважних причин, що позивачем належними та допустимими доказами не доведено.
Крім того, суд апеляційної інстанції вважає обґрунтованими доводи апеляційної скарги про наявність підстав для скасування оскаржуваного заочного рішення у зв'язку з неповідомленням належним чином відповідача про дату, час і місце засідання суду першої інстанції з огляду на таке.
Згідно з положеннями ст. 128 ЦПК України судові виклики здійснюються судовими повістками про виклик.
Судова повістка про виклик повинна бути вручена з таким розрахунком, щоб особи, які викликаються, мали достатньо часу для явки в суд і підготовки до участі в судовому розгляді справи, але не пізніше ніж за п'ять днів до судового засідання, а судова повістка-повідомлення - завчасно.
Судова повістка, а у випадках, встановлених цим Кодексом, разом з копіями відповідних документів надсилається на офіційну електронну адресу відповідного учасника справи, у випадку наявності у нього офіційної електронної адреси або разом із розпискою рекомендованим листом з повідомленням про вручення у випадку, якщо така адреса відсутня, або через кур'єрів за адресою, зазначеною стороною чи іншим учасником справи.
Відповідач, третя особа, свідок, зареєстроване місце проживання (перебування), місцезнаходження чи місце роботи якого невідоме, а також заінтересована особа у справах про видачу обмежувального припису викликаються до суду через оголошення на офіційному веб-сайті судової влади України, яке повинно бути розміщене не пізніше ніж за десять днів, а у разі розгляду справи про видачу обмежувального припису - не пізніше 24 годин до дати відповідного судового засідання. З опублікуванням оголошення про виклик особа вважається повідомленою про дату, час і місце розгляду справи.
З матеріалів справи видно, що ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом про визнання ОСОБА_2 такою, що втратила право користування квартирою АДРЕСА_2 , мотивуючи його тим, що відповідач у цій квартирі не проживає більш ніж шість місяців, проте адресою отримання нею поштової кореспонденції зазначив адресу, за якою знаходиться вказана квартира. В свою чергу, суд першої інстанції усю поштову кореспонденцію по справі направляв на адресу, зазначену позивачем.
Відповідно до рекомендованих повідомлень про вручення поштового відправлення з відмітками про повернення поштових відправлень відправнику у зв'язку із закінченням терміну зберігання, за місцем обслуговування (а. с. 30-31, 37-38, 52-54, 64-65) ОСОБА_2 поштову кореспонденцію від Вінницького міського суду Вінницької області не отримувала.
За таких обставин, ОСОБА_2 не була належним чином повідомлена про час та дати призначених в справі судових засідань, оскільки їй не були вручені судові повістки, більшість поштових відправлень яких повернулися до суду із відміткою на конвертах «за закінченням терміну зберігання».
Разом із тим суд першої інстанції не використав інші можливі, передбачені статтею 128 ЦПК України, способи повідомлення відповідача про розгляд справи і вручення їй судових повісток.
Такий висновок суду апеляційної інстанції узгоджується із висновком Верховного суд у постанові від 01 серпня 2018 року у справі № 2-4676/11.
З огляду на викладене, оскільки суд першої інстанції не дотримався вимог процесуального закону щодо повідомлення належним чином відповідача про дату, час і місце судових засідань, формально провів розгляд справи, не встановивши обставин, від яких залежить її правильне вирішення, заочне рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 11 липня 2017 року підлягає скасуванню з прийняттям нового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.
Відповідно до ч. 1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення є неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Згідно з ч. 2 ст. 376 ЦПК України неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.
Частиною 3 ст. 376 ЦПК України встановлено, що порушення норм процесуального права є обов'язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення, якщо справу (питання) розглянуто судом за відсутності будь-якого учасника справи, не повідомленого належним чином про дату, час і місце засідання суду (у разі якщо таке повідомлення є обов'язковим), якщо такий учасник справи обґрунтовує свою апеляційну скаргу такою підставою.
На підставі викладеного апеляційний суд дійшов висновку, що рішення в законній силі залишатись не може та відповідно до ст. 376 ЦПК України підлягає скасуванню з прийняттям нового рішення про відмову у задоволенні позову.
На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 367, 374, 376, 382 - 384, 389 ЦПК України, апеляційний суд,
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити, заочне рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 11 липня 2017 року скасувати, ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору - Виконавчий комітет Вінницької міської ради, ОСОБА_3 , про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням відмовити.
Постанова набирає законної сили із дня її прийняття.
Касаційна скарга на постанову може бути подана до Верховного Суду протягом тридцяти днів із дня складання повного тексту постанови.
Головуючий О. В. Ковальчук
Судді : В. С. Марчук
Т. Б. Сало
Повний текст постанови виготовлено 08 жовтня 2019 року.