Харківський окружний адміністративний суд
61022, м. Харків, майдан Свободи, 6, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710
25 вересня 2019 р. справа № 520/6709/19
Харківський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого судді - Горшкової О.О.,
при секретарі судового засідання - Лук'янчук О.І.,
за участю: представника позивача - ОСОБА_2, представників відповідача - Юрчик Л. В., Майгур О.І.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) до Головного управління ДФС у Харківській області (вул. Пушкінська, буд. 46,м. Харків,61057) про скасування вимоги і рішень, -
Позивач, ОСОБА_1 , звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з позовом, в якому, з урахуванням уточнених позовних вимог, просить суд скасувати:
- вимогу № Ф-0000051305 від 24.06.2019 року про сплату боргу (недоїмки) у розмірі 112 446,73 грн.;
- рішення №0005391305 від 24 червня 2019 року про застосування штрафних санкцій у розмірі 32 656,27 грн.;
- рішення №0005411305 від 24 червня 2019 року про застосування штрафних санкцій у розмірі 170,00 грн.;
- рішення №0005421305 від 24 червня 2019 року про застосування штрафних санкцій у розмірі 170,00 грн.;
- рішення №0005401305 від 24 червня 2019 року про застосування штрафних санкцій у розмірі 170,00 грн., що винесені ГУ ДФС у Харківській області;
- податкове повідомлення рішення №0005551305 від 02 липня 2019 року про застосування штрафних санкцій у розмірі 510,00 грн.;
- податкове повідомлення-рішення №0005561305 від 02 липня 2019 року про нарахування зобов'язань зі сплати ПДФО у розмірі 663 918,71 коп.;
- податкове повідомлення-рішення №0005571305 від 02 липня 2019 року про нарахування зобов'язань зі сплати військового збору у розмірі 7 312,50 грн.;
- податкове повідомлення-рішення №0005581305 від 02 липня 2019 року про стягнення штрафних санкцій у розмірі 170,00 грн.;
- податкове повідомлення-рішення №0005591305 від 02 липня 2019 року про нарахування зобов'язань зі сплати ПДВ у розмірі 656 401,25 грн.
В обґрунтування позовних вимог представник позивача вказав, що позивач не зареєстрована як фізична особа-підприємець, проводила реконструкцію та наступне відчуження на протязі 2013-2015 років квартир саме як фізична особа, здійснювала оподаткування відповідних операцій за спеціальною нормою ст. 172 ПК України, що виключає можливість застосування до спірних правовідносин статті 177 цього Кодексу, яка стосується виключно зареєстрованих фізичних осіб-суб'єктів підприємницької діяльності. Також, представник позивача звернув увагу суду, що за приписами Закону України "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування" фізична особа - громадянин не є платником та не має визначеного обов'язку нараховувати, обчислювати і сплачувати єдиний внесок, з огляду на що суб'єктом владних повноважень прийнято протиправні та необґрунтовані рішення про накладення штрафних санкцій на ОСОБА_1
Представник відповідача, заперечуючи проти задоволення позовних вимог, вказав, що при прийнятті оскаржуваних рішень, відповідач діяв у межах повноважень та у спосіб, що передбачені чинним законодавством України, а тому не допустив будь-яких порушень прав та інтересів позивача, що виключає задоволення позовних вимог у повному обсязі.
У судовому засіданні 25.09.2019 року представники сторін підтримали свої правові позиції по справі.
Дослідивши матеріали справи, суд встановив наступне.
Як вбачається з матеріалів справи, ГУ ДФС у Харківській області проведено документальну позапланову невиїзну перевірку платника податків ОСОБА_1 з питань контролю за дотриманням вимог податкового, валютного та іншого законодавства за період з 01.01.2013 по 31.12.2015 року, за результатом чого сформовано акт перевірки № 1925/20-40-13-05- 08/НОМЕР_1 від 05.06.2019.
Так, в результаті проведеної перевірки контролюючим органом встановлено, що ОСОБА_1 допущено наступні порушення, а саме:
- ст. 58 та ч. 6 ст.128 Господарського кодексу України в частині здійснення господарської діяльності без державної реєстрації фізичної особи підприємця та незабезпечення ведення обліку результатів своєї підприємницької діяльності;
- ст. 18 ЗУ від 15 травня 2003 року №75 5-IV «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань» в частині неподання державному реєстратору документів для державної реєстрації фізичної особи - підприємця та ст.16 ПКУ;
- пп. 49.18.5. п.49.18 ст. 49, п. 177.5, п. 177.11 ст. 177 ПКУ в частині неподання декларацій про майновий стан і доходи за 2013, 2014, 2015 роки;
- п. 177.10 ст.177 ПКУ в частині не ведення платником податків ОСОБА_1 Книги обліку доходів і витрат;
- п. 167.1 ст.167, п. 177.1, п. 177.2, п. 177.11 ст.177 ПКУ в частині заниження податкового зобов'язання з податку на доходи фізичних осіб за період з 01.01.2013 по 31.12.2015 в загальній сумі 531 134,97 грн., в т.ч. за 2013 - 194 153,11 грн., за 2014-260 199,86 грн., за 2015 - 76 782,00 грн.; п.4 ч. 2 ст.6 Закону України від 08.07.2010 року №2464-УІ «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» зі змінами та доповненнями в частині не подання звітів про суми нарахованого доходу застрахованих осіб та суми нарахованого єдиного внеску за 2013, 2014, 2015 роки;
- п.2 ч. 1 ст.7, ст.8, ч. 8 ст. 9 Закону України від 08.07.2010 року №2464-VI «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» зі змінами та доповненнями в частині заниження бази нарахування єдиного внеску, в наслідок чого донараховано єдиний внесок в загальній сумі 112 446,73 гри., в т.ч. за 2013 в сумі - 47 781,90 грн., за 2014 - 50 294,87 грн., за 2015- 14 369,96 грн.;
- п.16-1 підрозділу 10 розділу XX ПКУ в частині заниження податкового зобов'язання з військового збору в періоді з 01.01.2015 по 31.12.2015 року на суму 5 850,00 грн.;
п.181.1 ст.181, п.183.4 ст.183, п.185.1 ст.185, п.187.1 ст.187, п 188.1. ст. 188, п. 200.1 ст.200 ПКУ в частині заниження податку на додану вартість за період з 01.01.2014 по 31.12.2017 у загальній сумі 525 121,00 грн.
На підставі висновків вказаного акту перевірки, ГУ ДФС у Харківській області стосовно ОСОБА_1 прийнято наступні рішення, а саме:
1) вимогу про сплату боргу (недоїмки) № Ф-0000051305 від 24.06.2019 року, зі сплати єдиного внеску у розмірі 112 446,73 грн. відповідно до ст.25 ЗУ «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування»;
2) рішення №0005391305 від 24 червня 2019 року про застосування штрафних санкцій у розмірі 32 656,27 грн. у зв'язку з порушенням п.2 ч. 1 ст.7, ст.8, ч.8 ст.9 ЗУ «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» та на підставі п. 3 ч. 1 1 ст.25 ЗУ «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування»;
3) рішення №0005411305 від 24 червня 2019 року про застосування штрафних санкцій у розмірі 170,00 грн. у зв'язку з порушенням ч.4 п.2 ст. 6 ЗУ «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» та на підставі п.7 ч. 11 ст.25 ЗУ «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування»;
4) рішення №0005421305 від 24 червня 2019 року про застосування штрафних санкцій у розмірі 170,00 грн. у зв'язку з порушенням ч. 4 п. 2 ст. 6 ЗУ «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» та на підставі п.7 ч. 11 ст.25 ЗУ «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування»;
5) рішення №0005401305 від 24 червня 2019 року про застосування штрафних санкцій у розмірі 170,00 грн. у зв'язку з порушенням ч.4 п.2 ст. 6 ЗУ «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» та на підставі п.7 ч. 11 ст.25 ЗУ «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування»;
6) податкове повідомлення рішення №0005551305 від 02 липня 2019 року про застосування штрафних санкцій у розмірі 510,00 грн., у зв'язку з порушенням пп.49.18.5 п. 49.18 ст.49, п. 177.5 п. 177.11 ст. 177 Податкового кодексу України на підставі пп.54.3.1 п.54.3 ст.54 та п.120.1 ст.120 Податкового кодексу України;
7) податкове повідомлення-рішення №0005561305 від 02 липня 2019 року про нарахування зобов'язань зі сплати ПДФО у розмірі 663 918,71 коп., у зв'язку з порушенням п. 167.1 ст.167, п. 177.1, п. 177.2, п. 177.11 ст.177 ПКУ та на підставі пп.54.3.1. та пп. 54.3.2. п.54.3 ст.54, п.58.1 ст.58 Податкового кодексу України;
8) податкового повідомлення-рішення №0005571305 від 02 липня 2019 року про нарахування зобов'язань зі сплати військового збору у розмірі 7 312,50 грн., у зв'язку з порушенням п.16-1 підрозділу 10 розділу XX ПКУ на підставі пп.54.3.1. та пп. 54.3.2. п.54.3 ст.54, п.58.1 ст.58 Податкового кодексу України;
9) податкове повідомлення-рішення №0005581305 від 02 липня 2019 року про стягнення штрафних санкцій у розмірі 170,00 грн., у зв'язку з порушенням ст.16 ПКУ, ст. 18 ЗУ «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб- підприємців та громадських формувань» та на підставі п. 117.1 ст.117 Податкового кодексу України;
10) податкове повідомлення-рішення №0005591305 від 02 липня 2019 року про нарахування зобов'язань зі сплати ПДВ у розмірі 656 401,25 грн., у зв'язку з порушенням п.181.1 ст.181, п.183.4 ст.183, п.185.1 ст.185, п. 187.1 ст.187, п.188.1 ст.188, п.200.1 ст.200 ПКУ на підставі п. 123.1 ст.123 ПКУ пп.54.3.2. п.54.3 ст.54, п.58.1 ст.58 Податкового кодексу України.
Позивач, не погодившись з вищезазначеними рішеннями суб'єкта владних повноважень, звернувся до суду із даним позовом.
Як вбачається зі змісту акту перевірки № 1925/20-40-13-05- 08/НОМЕР_1 від 05.06.2019. підставою для здійснення перевірки та винесення в подальшому оскаржуваних рішень стали відомості ЦБД ДРФО ДФС України про суми виплачених доходів, згідно з якими платник податків ОСОБА_1 у період з 01.01.2013 по 31.12.2015 отримала наступні доходи відображені приватним нотаріусом Алексєєвою Л.В.:
2013 рік - 1 063 523,00 грн. (ознака « 104» - продаж (обмін) нерухомого майна);
2014 рік - 1 453 368,00 грн. (ознака « 104» - продаж (обмін) нерухомого майна);
2015 рік - 390 000,00 грн. (ознака « 104» - продаж (обмін) нерухомого майна);
У зв'язку з наявністю податкової інформації щодо здійснення продажу 35 об'єктів нерухомості (квартир) у періоді з 01.01.2013 по 31.12.2015 без надання податкової декларації про майновий стан та доходу та відображення в ній сум отриманих доходів та сплати податків і зборів, контролюючий орган дійшов висновку про здійснення ОСОБА_1 діяльності, направленої на купівлю і в подальшому реконструкцію нежитлового об'єкту архітектури в житловий будинок готельного типу, як таке, що не може бути кваліфіковане як таке, що мало на меті задоволення власних (особистих) потреб.
При цьому, відповідач посилається на відомості Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та інформацію від приватних нотаріусів, якими посвідчувались договори купівлі- продажу об'єктів нерухомості за адресою АДРЕСА_2 про те, що платник податків ОСОБА_1 отримувала доходи від провадження діяльності з реконструкції за своїм замовленням нежитлової будівлі під житловий будинок готельного типу та продажу об'єктів нерухомості на території міста Харкова протягом періоду з 01.01.2013 по 31.12.2015 роки, доходи від здійснення якої, згідно з вимогами ст.177 ПКУ підлягають включенню до загального оподатковуваного доходу та відображенню платником податків в податковій декларації про майновий стан і доходи, як такі що були отримані від провадження господарської діяльності.
Відповідно до пункту 85.2 статті 85 ПК України, платник податків зобов'язаний надати посадовим (службовим) особам контролюючих органів у повному обсязі всі документи, що належать або пов'язані з предметом перевірки. Такий обов'язок виникає у платника податків після початку перевірки.
Згідно пункту 44.1 статті 44 ПК України, для цілей оподаткування платники податків зобов'язані вести облік доходів, витрат та інших показників, пов'язаних з визначенням об'єктів оподаткування та/або податкових зобов'язань, на підставі первинних документів, регістрів бухгалтерського обліку, фінансової звітності, інших документів, пов'язаних з обчисленням і сплатою податків і зборів, ведення яких передбачено законодавством. Платникам податків забороняється формування показників податкової звітності, митних декларацій на підставі даних, не підтверджених документами, що визначені абзацом першим цього пункту.
Підпунктом 44.3 статті 44 ПК України, встановлено, що платники податків зобов'язані забезпечити зберігання документів, визначених у пункті 44.1 цієї статті, а також документів, пов'язаних із виконанням вимог законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи, не менш як 1095 днів з дня подання податкової звітності, для складення якої використовуються зазначені документи, а у разі її неподання - з передбаченого цим Кодексом граничного терміну подання такої звітності.
Згідно з пунктом 44.6 статті 44 ПК України, у разі якщо до закінчення перевірки або у терміни, визначені в абзаці другому пункту 44.7 цієї статті платник податків не надає посадовим особам контролюючого органу, які проводять перевірку, документи (незалежно від причин такого ненадання, крім випадків виїмки документів або іншого вилучення правоохоронними органами), що підтверджують показники, відображені таким платником податків у податковій звітності, вважається, що такі документи були відсутні у такого платника податків на час складення такої звітності.
Статтею 9 Закон України від 16.07.1999 № 996-XIV «Про бухгалтерський облік та фінансові звітність в Україні» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) передбачено, що підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи. Первинні та зведені облікові документи можуть бути складені на паперових або машинних носіях і повинні мати такі обов'язкові реквізити: назву документа (форми); дату і місце складання; назву підприємства, від імені якого складено документ; зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції; посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення; особистий підпис, аналог власноручного підпису або підпис, прирівняний до власноручного підпису відповідно до Закону України «Про електронний цифровий підпис», або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.
Відповідно до підпункту 54.3.2 пункту 54.3 статті 54 ПК України, контролюючий орган зобов'язаний самостійно визначити суму грошових зобов'язань, зменшення (збільшення) суми бюджетного відшкодування та/або зменшення (збільшення) від'ємного значення об'єкта оподаткування податком на прибуток або від'ємного значення суми податку на додану вартість платника податків, передбачених цим Кодексом або іншим законодавством, якщо дані перевірок результатів діяльності платника податків, крім електронної перевірки, свідчать про заниження або завищення суми його податкових зобов'язань, суми бюджетного відшкодування та/або від'ємного значення об'єкта оподаткування податком на прибуток або від'ємного значення суми податку на додану вартість платника податків, заявлених у податкових (митних) деклараціях, уточнюючих розрахунках.
Згідно з пунктом 123.1 статті 123 ПК України, у разі якщо контролюючий орган самостійно визначає суму податкового зобов'язання, зменшення суми бюджетного відшкодування та/або від'ємного значення суми податку на додану вартість платника податків на підставах, визначених підпунктами 54.3.1, 54.3.2, 54.3.4, 54.3.5, 54.3.6 пункту 54.3 статті 54 цього Кодексу, -тягне за собою накладення на платника податків штрафу в розмірі 25 відсотків суми визначеного податкового зобов'язання, завищеної суми бюджетного відшкодування. При повторному протягом 1095 днів визначенні контролюючим органом суми податкового зобов'язання з цього податку, зменшення суми бюджетного відшкодування - тягне за собою накладення на платника податків штрафу у розмірі 50 відсотків суми нарахованого податкового зобов'язання, завищеної суми бюджетного відшкодування.
Відповідно до приписів статті 42 Конституції України, кожний громадянин має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом. Це право закріплено також у статті 50 Цивільного кодексу України. При цьому, визначено, що фізична особа здійснює своє право на підприємницьку діяльність за умови її державної реєстрації у порядку, встановлену законом.
Стаття 24 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) встановлює, що фізичною особою як учасником цивільних відносин визнається людина, яка набуває цивільної правоздатності у момент її народження (стаття 25 ЦК України). Цивільна дієздатність фізичної особи визначається її здатністю усвідомлювати свої дії та керувати ними, у окремих випадках, вона обумовлена необхідністю досягнення людиною певного віку, але у будь-якому випадку вона не залежить від інших організаційних або формальних чинників, таких як її реєстрація у компетентних державних органах тощо (стаття 30 ЦК України).
Поряд з цим, ст. 50 ЦК України передбачено право фізичної особи на здійснення нею підприємницької діяльності, не забороненої законом. Фізична особа здійснює своє право на підприємницьку діяльність за умови її державної реєстрації в порядку, встановленому законом. Інформація про державну реєстрацію фізичних осіб-підприємців є відкритою.
Стаття 51 ЦК України передбачає, що до підприємницької діяльності фізичних осіб застосовуються нормативно-правові акти, що регулюють підприємницьку діяльність юридичних осіб, якщо інше не встановлено законом або не випливає із суті відносин.
Отже, при здійсненні фізичною особою підприємницької діяльності необхідно чітко розмежувати, в яких відносинах фізична особа виступає як підприємець, а в яких - як фізична особа.
Суд зазначає, що у розумінні положень п.п. 14.1.36 п.14.1 ст.14 ПКУ, господарська діяльність - це діяльність особи, що пов'язана з виробництвом (виготовленням) та/або реалізацією товарів, виконанням робіт, наданням послуг, спрямована на отримання доходу і проводиться такою особою самостійно та/або через свої відокремлені підрозділи, а також через будь-яку іншу особу, що діє на користь першої особи, зокрема, за договорами комісії, доручення та агентськими договорами.
Відповідно до частини 2 статті 3 Господарського кодексу України, господарська діяльність, що здійснюється для досягнення економічних і соціальних результатів та з метою одержання прибутку, є підприємництвом, а суб'єкти підприємництва - підприємцями.
Згідно зі статтею 42 Господарського кодексу України підприємництво - це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.
Згідно п. 5 ст. 128 Господарського кодексу України, громадянин - підприємець здійснює свою діяльність на засадах свободи підприємництва та відповідно до принципів, передбачених у статті 44 цього Кодексу.
Згідно з частиною першою статті 128 ГК України громадянин визнається суб'єктом господарювання у разі здійснення ним підприємницької діяльності за умови державної реєстрації його як підприємця без статусу юридичної особи відповідно до статті 58 цього Кодексу.
Відповідно до частин першої та другої статті 55 ГК України, громадяни України визнаються учасниками господарських відносин (тобто є суб'єктами господарювання) за умови їх державної реєстрації як підприємців.
Відповідно до ст. 44 Господарського кодексу України, підприємництво здійснюється на основі: вільного вибору підприємцем видів підприємницької діяльності; самостійного формування підприємцем програми діяльності, вибору постачальників і споживачів продукції, що виробляється, залучення матеріально-технічних, фінансових та інших видів ресурсів, використання яких не обмежено законом, встановлення цін на продукцію та послуги відповідно до закону; вільного найму підприємцем працівників; комерційного розрахунку та власного комерційного ризику; вільного розпорядження прибутком, що залишається у підприємця після сплати податків, зборів та Інших платежів, передбачених законом.
З правового аналізу вищезазначених норм права випливає, що підприємницька діяльність передбачає систематичне прийняття фізично особою - підприємцем самостійних рішень щодо здійснення операцій, спрямованих на отримання прибутку, що супроводжується прийняттям взятих на себе ризиків, відтак змістом підприємницької діяльності є сукупність постійно або систематично здійснюваних дій щодо виробництва матеріальних і нематеріальних благ, реалізації на ринку товарів, виконання робіт або надання послуг з метою отримання прибутку.
Водночас, представник позивача вказав, що ОСОБА_1 з метою отримання прибутку від перепланування та продажу, 10.09.2012 року для сімейних потреб було придбано лише одну нежитлову будівлю, літ. «Б-2» загальною площею 842,7 кв.м. за адресою: АДРЕСА_2 .
Доказів того, що ОСОБА_1 систематично або постійно придбавались та продавались інші об'єкти нерухомості відповідачем до суду не надано, що в свою чергу виключає здійснення позивачем систематичної або постійної підприємницької діяльності.
У той же час суд зазначає, що громадянин, який бажає реалізувати своє конституційне право на підприємницьку діяльність, є таким після проходження відповідних реєстраційних та інших передбачених законодавством процедур.
При цьому, суд зазначає, що така реєстрація має відбуватися в добровільному, а не примусовому порядку.
Відповідно до частини першої статті 4 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань" державна реєстрація проводиться за заявницьким принципом.
Тобто, реєстрація фізичної особи підприємцем проводиться лише за наявності відповідного наміру (волевиявлення), який реалізується шляхом подання відповідної заяви.
Відповідно до частини другої статті 6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
З позиції Європейського Суду принцип правової визначеності означає, що зацікавлені особи повинні мати змогу покладатись на зобов'язання, взяті державою, навіть якщо такі зобов'язання містяться в законодавчому акті, якій загалом не має автоматичної прямої дії.
Така дія названого принципу пов'язана із іншим принципом - відповідальності держави, який полягає в тому, що держава не може посилатись на власне порушення зобов'язань для запобігання відповідальності. На державні органи покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок ("Лелас проти Хорватії" заява N 55555/08 від 20.05.2010, і "Тошкуце та інші проти Румунії" заява N 36900/03 від 25.11.2008) і сприятимуть юридичній визначеності у правовідносинах ("Онер'їлдіз проти Туреччини" та "Беєлер проти Італії"). Державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов'язків ("Лелас проти Хорватії").
Виходячи із цього суд наголошує на тому, що законодавством України не передбачено надання фізичній особі статусу фізичної особи-підприємця в обхід встановленій процедурі, в тому числі й за рішенням будь якого суб'єкта владних повноважень (в даному випадку органу ДФС). Вчинення таких дій суб'єктом владних повноважень безумовно свідчить про порушення принципу належного урядування та безпідставне втручання до майнових прав фізичної особи.
Отже, враховуючи те, що ОСОБА_1 не є та ніколи не була зареєстрованою як фізична особа-підприємець (суб'єкт господарювання), тому оподаткування її доходів має здійснюватися із застосуванням встановлених Податковим кодексом України правил загальної системи оподаткування для платників податків - фізичних осіб, що не є суб'єктами підприємницької діяльності.
Порядок оподаткування операцій з продажу об'єктів нерухомого майна у період, що охоплювався проведеною документальною перевіркою (2013 - 2015 роки) регламентувався статтею 172 ПК України.
Відповідно до п. 172.1 ст.172 ПК України, дохід, отриманий платником податку від продажу (обміну) не частіше одного разу протягом звітного податкового року житлового будинку, квартири або їх частини, кімнати, садового (дачного) будинку (включаючи земельну ділянку, на якій розташовані такі об'єкти, а також господарсько-побутові споруди та будівлі, розташовані на такій земельній ділянці), а також земельної ділянки, що не перевищує норми безоплатної передачі, визначеної статтею 121 Земельного кодексу України залежно від її призначення, та за умови перебування такого майна у власності платника податку понад три роки, не оподатковується.
Положеннями п. 172.2 ст.172 ПК України, встановлено, що дохід, отриманий платником податку від продажу протягом звітного податкового року більш як одного з об'єктів нерухомості, зазначених у пункті 172.1 цієї статті, або від продажу об'єкта нерухомості, не зазначеного в пункті 172.1 цієї статті, підлягає оподаткуванню за ставкою, визначеною пунктом 167.2 статті 167 цього Кодексу, тобто 5 %.
У відповідності до п. 172.3 ст. 172 ПК України, дохід від продажу об'єкта нерухомості визначається виходячи з ціни, зазначеної в договорі купівлі-продажу, але не нижче оціночної вартості такого об'єкта, розрахованої органом, уповноваженим здійснювати таку оцінку відповідно до закону, та зареєстрованої в єдиній базі даних звітів про оцінку.
Згідно з п. п. 14.1.180 п. 14.1 ст. 14 ПК України, податковий агент щодо податку на доходи фізичних осіб - юридична особа (її філія, відділення, інший відокремлений підрозділ), самозайнята особа, представництво нерезидента - юридичної особи, інвестор (оператор) за угодою про розподіл продукції, які незалежно від організаційно-правового статусу та способу оподаткування іншими податками та/або форми нарахування (виплати, надання) доходу (у грошовій або негрошовій формі) зобов'язані нараховувати, утримувати та сплачувати податок, передбачений розділом IV цього Кодексу, до бюджету від імені та за рахунок фізичної особи з доходів, що виплачуються такій особі, вести податковий облік, подавати податкову звітність контролюючим органам та нести відповідальність за порушення його норм в порядку, передбаченому статтею 18 та розділом IV цього Кодексу;
Отже, відповідальність за порушення норм Кодексу в разі здійснення особою функцій податкового агента покладається саме на цю особу.
Нормами п. 18.1 ст. 18 ПК України встановлено, що податковим агентом визнається особа, на яку цим Кодексом покладається обов'язок з обчислення, утримання з доходів, що нараховуються (виплачуються, надаються) платнику, та перерахування податків до відповідного бюджету від імені та за рахунок коштів платника податків.
Відповідно до п. 172.4 ст. 172 ПК України під час проведення операцій з продажу (обміну) об'єктів нерухомості між фізичними особами нотаріус посвідчує відповідний договір за наявності оціночної вартості такого нерухомого майна (зареєстрованої відповідно до пункту 172.3 цієї статті (вказане положення застосовується з 2018р.)) та документа про сплату податку до бюджету стороною (сторонами) договору та щокварталу подає до контролюючого органу за місцем розташування державної нотаріальної контори або робочого місця приватного нотаріуса інформацію про такий договір, включаючи інформацію про його вартість та суму сплаченого податку в порядку, встановленому цим розділом для податкового розрахунку.
Положеннями статті 171 ПК України визначено, що особою, відповідальною за нарахування, утримання та сплату (перерахування) до бюджету податку з доходів у вигляді заробітної плати, є роботодавець, який виплачує такі доходи на користь платника податку. Особою, відповідальною за нарахування, утримання та сплату (перерахування) до бюджету податку з інших доходів, є, зокрема, податковий агент - для оподатковуваних доходів з джерела їх походження в Україні.
Відповідно до підпункту "а" пункту 172.5 статті 172 ПК України сума податку визначається та самостійно сплачується через банківські установи особою, яка продає або обмінює з іншою фізичною особою нерухомість, - до нотаріального посвідчення договору купівлі-продажу, міни.
Таким чином, законодавство, що діяло у момент продажу позивачем нерухомого майна, покладало обов'язок щодо сплати податку на сторону договору, а на податкового агента (нотаріуса) - обов'язок визначення відповідної суми, тобто нарахування податку, а також контроль за здійсненням сплати податку шляхом перевірки відповідного платіжного документа та вчинення дії щодо подання відповідної інформації податковому органу.
У спірних правовідносинах податковим агентом позивача є приватний нотаріус, який посвідчувала договори купівлі-продажу об'єктів житлової нерухомості.
При цьому, як вбачається з листа ГУ ДФС у Харківській області від 11.07.2019 року № 8706/Я/20-40-13-01-11 від 11.07.2019 року згідно наявних інформаційних баз даних ГУ ДФС у Харківській області, ОСОБА_1 в 2014 році сплачено податок на доходи фізичних осіб на загальну суму 29350 грн., податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки на загальну суму 12178,42 грн., податок на доходи фізичних осіб (код класифікації доходів бюджету 11010500) на загальну суму 19500 грн. (а.с. 69-71).
Тобто, під час підписання ОСОБА_1 з фізичними особами договорів купівлі - продажу квартир, що розташовані за адресою: АДРЕСА_2 , позивачем було сплачено податок на доходи фізичних осіб за ставкою 5% від визначеної вартості об'єктів нерухомого майна згідно з п. 167.2 ст.167 ПК України та 1,5 % військового збору, доказів на спростування чого відповідачем не надано.
Отже, зазначені обставини вказують на дотримання позивачем порядку визначення та сплата податкових зобов'язань за наслідками оподаткування операцій по продажу у 2013-2015 роках об'єктів нерухомого майна.
Водночас, суд не приймає до уваги посилання відповідача на те, що ОСОБА_1 може в майбутньому скористатись процедурою відкликання платіжних доручень, за якими було сплачено податок на доходи фізичних осіб за ставкою 5 % та військовий збір у розмірі 1,5%, оскільки вказані обставини суд розцінює лише як припущення контролюючого органу без надання відповідних належних доказів, що є способом захисту прав на майбутнє, враховуючи факт того, що вказані суми грошових коштів були зараховані до державного бюджету.
Суд звертає увагу відповідача, що контролюючий орган не позбавлений права реалізувати повноваження щодо оскарження дій платника податку, у разі відкликання ним платіжних доручень, що може бути окремим предметом позову в майбутньому.
У свою чергу відповідач вважає застосування позивачем такого порядку визначення податкових зобов'язань неправомірним посилаючись на те, що діяльність ОСОБА_1 з продажу нерухомості містить ознаки підприємницької діяльності, а тому має застосовуватися ставка податку, що визначена статтею 177 Податкового кодексу України, яка визначає порядок оподаткування доходів, отриманих фізичною особою-підприємцем від провадження господарської діяльності.
Відповідно до п. 177.1 ст. 177 Податкового кодексу України доходи фізичних осіб - підприємців, отримані протягом календарного року від провадження господарської діяльності, оподатковуються за ставкою, визначеною пунктом 167.1 статті 167 цього Кодексу.
Відповідно до п. 167.1 ст. 167 Податкового кодексу України ставка податку становить 18 відсотків бази оподаткування щодо доходів, нарахованих (виплачених, наданих) (крім випадків, визначених у пунктах 167.2 - 167.5 цієї статті) у тому числі, але не виключно у формі: заробітної плати, інших заохочувальних та компенсаційних виплат або інших виплат і винагород, які нараховуються (виплачуються, надаються) платнику у зв'язку з трудовими відносинами та за цивільно-правовими договорами.
Пунктом 177.2 ст. 177 ПК України, визначено, що об'єктом оподаткування є чистий оподатковуваний дохід, тобто різниця між загальним оподатковуваним доходом (виручка у грошовій та негрошовій формі) і документально підтвердженими витратами, пов'язаними з господарською діяльністю такої фізичної особи - підприємця.
Із аналізу наведених вище норм податкового законодавства випливає, що розмір ставки податку та порядок сплати визначається в залежності від статусу такого платника, що є відмінними для фізичних осіб та фізичних осіб-підприємців. При цьому, положення статті 177 Податкового кодексу України застосовуються виключно щодо фізичних осіб-підприємців.
Як уже зазначалось судом вище, ОСОБА_1 є фізичною особою та не зареєстрована в якості фізичної особи-підприємця. Усі договори купівлі-продажу об'єктів нерухомого майна укладалися нею саме як фізичною особою, у зв'язку з чим висновок податкового органу про порушення позивачем п. 177.2 ст. 177 Податкового кодексу України, що призвело до заниження податку на доходи фізичних осіб в сумі 531134,97 грн. є хибним, оскільки за відсутності факту реєстрації ОСОБА_1 в якості фізичної особи-підприємця, норми цієї статті до неї застосованими бути не можуть.
Посилання ГУ ДФС у Харківській області на те, що діяльність позивача щодо продажу об'єктів нерухомості має ознаки підприємницької, не спростовує той факт, що ОСОБА_1 не зареєстрована як фізична особа-підприємець. Заборони щодо продажу фізичними особами протягом року більше як одного об'єкта нерухомого майна діюче законодавство не передбачає, а лише встановлює для цього відповідний режим оподаткування, передбачений статтею 172 ПК України, який в даному випадку позивачем був дотриманий.
Отже, порушення вимог ст. 177 ПК України в діях позивача відсутнє.
Щодо посилань контролюючого органу на те, що ОСОБА_1 у спірний період здійснювала підприємницьку діяльність, відповідно до класифікації видів економічної діяльності за КВЕД, затвердженої наказом Державного комітету статистики України від 23.12.2011 №396:
41.10 - організація будівництва будівель в Україні, що згідно національного класифікатора включає розроблення проектів з будівництва житлових і нежитлових будівель, шляхом об'єднання фінансових, технічних і фізичних засобів для їх реалізації з метою подальшого продажу;
41.20 - будівництво житлових і нежитлових будівель, що згідно національного класифікатора включає будівництво всіх типів житлових будівель, а саме: багатоквартирних будівель, у т.ч. багатоповерхових та реконструкцію, реставрацію та ремонт житлових будівель;
68.10 - купівля та продаж власного нерухомого майна, що згідно національного класифікатора включає купівлю та продаж власного нерухомого майна: багатоквартирних будівель і житла; нежитлових будівель, у т.ч. виставочних залів, складських приміщень, магазинів і торгових центрів; земельних ділянок.
Суд вважає необґрунтованою вказану позицію відповідача, оскільки специфіка та характер вказаних видів діяльності вимагає вчинення різного розу додаткових дій, зокрема, з розроблення проектів з будівництва житлових і нежитлових будівель (тобто не одноразове розроблення одного проекту); щодо будівництва всіх типів житлових будівель, а саме: багатоквартирних будівель, у т.ч. багатоповерхових та реконструкції, реставрації та ремонту житлових будівель, то йому має передувати наперед наявний намір будівництва чи реконструкції або реставрації декількох будівель, з яких кожен розцінюється як один об'єкт; купівлі та продаж власного нерухомого майна передбачає систематичну продаж нерухомості (різних об'єктів) та продаж цих же об'єктів.
При цьому, відповідачем не надано до суду доказів вчинення позивачем вказаних дій, що, в свою чергу, вказує на недоведеність на необґрунтованість вказаної позиції відповідача.
Стосовно висновків контролюючого органу щодо порушень ОСОБА_1 вимог п.п. 49.18.5 п. 49.18 ст. 49 ПК України, яким передбачено обов'язок подання податкових декларацій для платників податку на доходи фізичних осіб-підприємців, то суд зазначає, що вказана норма застосовується також виключно щодо фізичних осіб-підприємців, якою ОСОБА_1 не являється, що виключає можливість застосування до позивача правових наслідків порушень вказаних норм права.
Враховуючи викладене, суд приходить до висновку, що відповідачем не доведено обставин, які б слугували підставою для оподаткування доходу, отриманого позивачем за результатами спірних операцій із продажу нерухомості, за правилами статті 177 ПК України та зобов'язували б позивача подавати декларацію про доходи, одержані як суб'єктом підприємницької діяльності в порядку п.п. 49.18.5 п. 49.18 ст. 49 ПК України.
Стосовно порушення позивачем п.п.177.10 ПК України, у зв'язку з ненаданням книги обліку доходів і витрат для визначення суми загального оподатковуваного доходу, то суд зазначає наступне.
За змістом п.п. «а» п. 176.1 ст. 176 ПК України платники податку зобов'язані вести облік доходів і витрат в обсягах, необхідних для визначення суми загального річного оподатковуваного доходу, у разі якщо такий платник податку зобов'язаний відповідно до цього розділу подавати декларацію або має право на таке подання з метою повернення надміру сплачених податків, у тому числі при застосуванні права на податкову знижку.
Тобто, обов'язок вести облік доходів і витрат виникає лише у разі, якщо є обов'язок у платника податків подавати податкову декларацію.
Разом із тим, порядок подання річної декларації про майновий стан і доходи (податкової декларації) визначений статтею 179 ПК України.
Згідно з п. 179.1 ст. 179 ПК України платник податку зобов'язаний подавати річну декларацію про майновий стан і доходи (податкову декларацію) відповідно до цього Кодексу. У той же час положеннями п. 179.2 ст. 179 ПК України передбачено, що відповідно до цього розділу обов'язок платника податку щодо подання податкової декларації вважається виконаним і податкова декларація не подається, якщо такий платник податку отримував доходи від операцій продажу (обміну) майна, дарування, при нотаріальному посвідченні договорів за якими був сплачений податок відповідно до цього розділу.
Під час розгляду справи встановлено, та не заперечувалось відповідачем, що ОСОБА_1 у відповідності до вимог п. 172.2 ст. 172 ПК України здійснено сплату податку на доходи з фізичних осіб в розмірі 5%.
Виходячи із викладеного, у позивача був відсутній обов'язок подавати податкову декларацію, як наслідок - вести облік доходів і витрат в обсягах, необхідних для визначення суми загального річного оподатковуваного доходу. Крім того, обов'язок вести Книгу обліку доходів і витрат та мати підтверджуючі документи щодо походження товару згідно п. 177.10 ст. 177 ПК України належить фізичним особам-підприємцям або самозайнятим особам, до яких позивач не відноситься.
Щодо висновків податкового органу про порушення п. 4 ч. 2 ст. 6 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» у зв'язку із не поданням позивачем звітності з єдиного соціального внеску за 2013-2015 роки, а також порушення п. 2 ч. 1 ст. 7 цього ж Закону в частині заниження бази нарахувань по єдиному соціальному внеску за 2013-2015 роки, то суд зазначає наступне.
Правові та організаційні засади забезпечення збору та обліку єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, умови та порядок його нарахування і сплати та повноваження органу, що здійснює його збір та ведення обліку, визначені Законом України "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування" (далі - Закон N 2464).
Згідно з п. 4 ч. 1 ст. 4 Закону N 2464 платниками єдиного внеску є фізичні особи-підприємці, в тому числі ті, які обрали спрощену систему оподаткування, та члени сімей цих осіб, які беруть участь у провадженні ними підприємницької діяльності.
Пунктом 2 частини 1 статті 7 Закону N 2464 визначено, що єдиний внесок нараховується для платників, зазначених у пунктах 4 (крім фізичних осіб - підприємців, які обрали спрощену систему оподаткування), 5 та 51 частини першої статті 4 цього Закону, - на суму доходу (прибутку), отриманого від їх діяльності, що підлягає обкладенню податком на доходи фізичних осіб. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску на місяць.
Відповідно до ч. 5 ст. 8 Закону N 2464, єдиний внесок для платників, зазначених у статті 4 цього Закону, встановлюється у розмірі 22 відсотки до визначеної статтею 7 цього Закону бази нарахування єдиного внеску.
Отже, єдиний внесок нараховується, утримується та перераховується із сум чистого доходу, який визначається виходячи із документально підтверджених витрат, пов'язаних з господарською діяльністю такої фізичної особи-підприємця і підлягає обкладанню податком на доходи фізичних осіб з урахуванням максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, визначеного п. 4 ч. 1 ст. 1 Закону 8 Закону N 2464, яка дорівнює п'ятнадцяти розмірам мінімальної заробітної плати, встановленої законом, на яку нараховується єдиний внесок.
Як встановлено в акті перевірки від 05.06.2019 року № 1925/20-40-13-05-08/ НОМЕР_1 , ОСОБА_1 занижено суми чистого оподаткованого доходу, отриманого від підприємницької діяльності за період з 01.01.2013 року по 31.12.2015 року в сумі 3082141,00 грн.
Отже, підставою для прийняття вимоги № Ф-0000051305 від 24.06.2019 року, рішень №0005391305 від 24 червня 2019 року, №0005411305 від 24 червня 2019 року, №0005421305 від 24 червня 2019 року, №0005401305 від 24 червня 2019 року про застосування штрафних санкцій слугували твердження податкового органу про занижено суми чистого оподаткованого доходу, отриманого від підприємницької діяльності за період з 01.01.2013 року по 31.12.2015 року за здійснену ним діяльність як фізичної особи-підприємця, оцінку чому було надано судом вище.
Враховуючи недоведеність відповідачем правомірності збільшення суми оподатковуваного доходу позивача за вказаний період, беручи до увагу встановлені судом обставини відсутності у ОСОБА_1 статусу фізичної особи-підприємця, і, як наслідок, статусу платника єдиного внеску, суд приходить до висновку про неправомірність донарахування позивачу суми єдиного внеску на вказану суму доходу, що тягне за собою також визнання протиправними та скасування оскаржуваних вимоги про сплату боргу (недоїмки) № Ф-0000051305 від 24.06.2019 року, рішень №0005391305 від 24 червня 2019 року, №0005411305 від 24 червня 2019 року, №0005421305 від 24 червня 2019 року, №0005401305 від 24 червня 2019 року про застосування штрафних санкцій за донарахування відповідним фіскальним органом своєчасно не нарахованого єдиного внеску.
Суд також вважає за потрібне зазначити, що відповідно до частини 4 статті 4 Закону № 2464, особа звільняється від сплати за себе єдиного внеску, якщо вона отримує пенсію за віком або є особою з інвалідністю, або досягла віку, встановленого статтею 26 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», та отримує відповідно до закону пенсію або соціальну допомогу. Такі особи можуть бути платниками єдиного внеску виключно за умови їх добровільної участі у системі загальнообов'язкового державного соціального страхування.
Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 є пенсіонером, що підтверджується пенсійним посвідченням № НОМЕР_1, а відтак входить до категорій осіб, які відповідно до частини 4 статті 4 Закону № 2464 звільнені від сплати єдиного внеску.
При цьому, суд вважає за потрібне зазначити, що добровільна участь особи, яка виявили бажання бути платником єдиного внеску, передбачає собою укладення договору на добровільну участь у системі загальнообов'язкового державного соціального страхування.
У матеріалах справи відсутній договір про добровільну участь позивача у системі загальнообов'язкового державного соціального страхування, а відповідачем не доведено обставини щодо обов'язку сплати ЄСВ позивачем.
Відносно висновків відповідача щодо необхідності позивачу зареєструватися платником податку на додану вартість та, відповідно, заниження ним податкового зобов'язання з податку на додану вартість, то суд зазначає наступне.
Відповідно до п. 15.1 ст. 15 ПК України, платниками податків визнаються фізичні особи (резиденти і нерезиденти України), юридичні особи (резиденти і нерезиденти України) та їх відокремлені підрозділи, які мають, одержують (передають) об'єкти оподаткування або провадять діяльність (операції), що є об'єктом оподаткування згідно з цим Кодексом або податковими законами, і на яких покладено обов'язок із сплати податків та зборів згідно з цим Кодексом.
Платниками податку на додану вартість є особи, визначені в п. 180.1 ст. 180 ПК України, до яких, зокрема, відносяться: 1) будь-яка особа, що провадить або планує провадити господарську діяльність і реєструється за своїм добровільним рішенням як платник податку у порядку, визначеному статтею 183 цього розділу; 2) будь-яка особа, що зареєстрована або підлягає реєстрації як платник податку.
Положенням п. 181.1 ст. 181 ПК України, передбачено, що у разі якщо загальна сума від здійснення операцій з постачання товарів/послуг, що підлягають оподаткуванню згідно з цим розділом, у тому числі з використанням локальної або глобальної комп'ютерної мережі, нарахована (сплачена) такій особі протягом останніх 12 календарних місяців, сукупно перевищує 1000000 гривень (без урахування податку на додану вартість), така особа зобов'язана зареєструватися як платник податку у контролюючому органі за своїм місцезнаходженням (місцем проживання) з дотриманням вимог, передбачених статтею 183 цього Кодексу, крім особи, яка є платником єдиного податку першої - третьої групи.
Водночас, відповідно до п. п. 197.1.14 п. 197.1 ст. 197 ПК України звільняються від оподаткування операції з постачання житла (об'єктів житлового фонду), крім їх першого постачання, якщо інше не передбачено цим підпунктом. У цьому підпункті перше постачання житла (об'єкта житлового фонду) означає: а) першу передачу готового новозбудованого житла (об'єкта житлового фонду) у власність покупця або постачання послуг (включаючи вартість придбаних за рахунок виконавця матеріалів) із спорудження такого житла за рахунок замовника. Норми цього підпункту поширюються також на перший продаж дачних або садових будинків, а також будь-яких інших об'єктів власності, зареєстрованих згідно із законодавством як житло (житловий фонд).
Враховуючи вищезазначене, операцією з першого постачання житла буде вважатися операція з передачі права власності (оформлення правовстановлюючих документів) до першого власника такого житла. У свою чергу операції з подальшого постачання житла (об'єктів житлового фонду) звільняються від оподаткування. Тобто, подальше переоформлення права власності на фізичних осіб, в розумінні норм Податкового кодексу України, не буде вважатись операцією з першого постачання житла, а тому така операція звільняється від оподаткування податком на додану вартість відповідно до статті 197 ПК України.
Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 27.02.2018 у справі № 826/1513/17.
Оскільки, в даному випадку правовстановлюючі документи на переобладнане житло були оформлені на позивача ОСОБА_1 , то подальше переоформлення права власності на фізичних осіб згідно договорів купівлі-продажу не вважається операцією з першого постачання житла, та, відповідно, такі операції звільнені від оподаткування податком на додану вартість.
Більше того, оскільки ОСОБА_1 не є фізичною особою-підприємцем і здійснювала відчуження належних їх квартир саме як фізична особа з оподаткуванням таких операції згідно статті 172 ПК України, тому в такому разі у неї взагалі відсутній обов'язок зареєструватися платником податку на додану вартість незалежно від суми здійснених операцій.
З огляду на наведене, висновки акта перевірки про порушення позивачем вимог ст. 183, п. 187.1 ст. 187, п. 188.1 ст. 188, п. 200.1 ст. 200 Податкового кодексу України в частині заниження суми зобов'язань з ПДВ, що підлягає сплаті, є необґрунтованими та такими, що не відповідають дійсним обставинам справи.
Таким чином, підсумовуючи вищезазначене, суд приходить до висновку, що позивач не зареєстрована як фізична особа-підприємець та здійснюючи реконструкцію та наступне відчуження на протязі 2013-2015 років квартир саме як фізична особа, здійснювала оподаткування відповідних операцій за спеціальною нормою ст. 172 ПК України, що виключає можливість застосування до спірних правовідносин статті 177 цього Кодексу, яка стосується виключно зареєстрованих фізичних осіб-суб'єктів підприємницької діяльності. По-друге, суд зазначає, що за приписами Закону України "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування" фізична особа - громадянин не є платником та не має визначеного обов'язку нараховувати, обчислювати і сплачувати єдиний внесок.
Також, згідно розділу V ПК України "Податок на додану вартість" фізична особа є платником ПДВ у разі здійснення діяльності, визначеної пунктом 180.1 статті 180 ПК України з урахуванням підпункту 14.1.139 пункту 14.1 статті 14 ПК України. Разом з цим, за змістом наведених норм фізична особа - громадянин не має визначеного обов'язку зареєструватися платником податку на додану вартість навіть у разі здійснення операцій на суму, що перевищує 1 000 000 грн.
Враховуючи вищевказане, суд зазначає, що відповідачем безпідставно нараховано податкові зобов'язання позивачу як фізичній особі-підприємцю, в тому числі з податку на доходи фізичних осіб, ПДВ, єдиному соціальному внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування та штрафних санкціях за відсутності у неї визначеного законом статусу суб'єкта підприємницької діяльності.
Суд вважає за необхідне звернути особливу увагу на те, що згідно пункту 111.1 статті 111 ПК України за порушення законів з питань оподаткування та іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи, застосовуються такі види юридичної відповідальності: 111.1.1 фінансова; 111.1.2 адміністративна; 111.1.3 кримінальна.
Відповідно до пункту 111.2 статті 111 ПК України фінансова відповідальність за порушення законів з питань оподаткування та іншого законодавства встановлюється та застосовується згідно з цим Кодексом та іншими законами. Фінансова відповідальність застосовується у вигляді штрафних (фінансових) санкцій (штрафів) та/або пені.
Так, зокрема, провадження господарської діяльності без державної реєстрації як суб'єкта господарювання утворює склад адміністративного правопорушення, передбаченого статтею 164 Кодексу України про адміністративні правопорушення, яка передбачає санкцію за таке порушення у вигляді накладення штрафу від однієї тисячі до двох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з конфіскацією виготовленої продукції, знарядь виробництва, сировини і грошей, одержаних внаслідок вчинення цього адміністративного правопорушення, чи без такої.
Отже, у разі встановлення факту провадження фізичною особою підприємницької діяльності без державної реєстрації як фізичної особи-підприємця настає відповідальність, передбачена законодавством.
Водночас, суд зазначає, що положення діючого законодавства в тому числі й податкового, не містять норм, які б уповноважували контролюючі органи чи взагалі припускали можливість нарахування податкових зобов'язань фізичній особі у разі виявлення факту провадження такою особою підприємницької діяльності без державної реєстрації як суб'єкта господарювання.
Окрім того, суд зазначає, що у даному випадку нарахування контролюючим органом податкових зобов'язань в будь-якому випадку не може вважатись обґрунтованим та правомірним, оскільки існують вимоги щодо визначення бази оподаткування, яку фактично визначити не можливо, у зв'язку із відсутністю відомостей про склад та розмір витрат позивача, пов'язаних із здійсненою діяльністю. При цьому, визначення податкового зобов'язання виключно виходячи з розміру доходу є абсолютно необґрунтованим втручанням в майнові права позивача, а відтак охоплюється предметом регулювання за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
Водночас у практиці ЄСПЛ (рішення у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23.09.1982, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21.02.1986, «Щокін проти України» від 14.10.2010, «Серков проти України» від 07.07.2011, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23.11.2000, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22.01.2009, «Трегубенко проти України» від 02.11.2004, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23.01.2014) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання держави у право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції, а саме: 1) чи є втручання законним; 2) чи має воно на меті «суспільний», «публічний» інтерес; 3) чи є такий захід (втручання у право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям.
Втручання держави у право на мирне володіння майном є законним, якщо здійснюється на підставі нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким і передбачуваним з питань застосування та наслідків дії його норм.
Втручання є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу втручання держави у право на мирне володіння майном може бути виправдано за наявності об'єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності. Саме національні органи влади мають здійснювати первісну оцінку наявності проблеми, що становить суспільний інтерес, вирішення якої б вимагало таких заходів. Поняття «суспільний інтерес» мас широке значення (рішення у справі «Колишній король Греції та інші проти Греції»). Крім того, ЄСПЛ також визнає, що й саме по собі правильне застосування законодавства, безперечно, становить «суспільний інтерес» (рішення у справі «Трегубенко проти України»).
Критерій «пропорційності» передбачає, що втручання у право власності розглядатиметься як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов'язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, визначеною для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідного балансу не буде дотримано, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар». При цьому з питань оцінки «пропорційності» ЄСПЛ, як і з питань наявності «суспільного», «публічного» інтересу, визнає за державою досить широку «сферу розсуду», за винятком випадків, коли такий «розсуд» не ґрунтується на розумних підставах.
Відповідно до ч. 1 ст. 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку (ч. 2 ст. 2 КАС України).
Частинами першою та другою статті 6 КАС України визначено, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
В силу приписів ч. 2 ст. 77 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Згідно з позицією ЄСПЛ, викладеною, зокрема, у справі «Компанія Вестберґа таксі Актіеболаґ» та Вуліч проти Швеції», заява № 36985/97, рішення від 23 липня 2002 року, п. 110, адміністративні суди, які розглядають скарги заявників стосовно рішень податкового управління, мають повну юрисдикцію у цих справах та повноваження скасувати оскаржені рішення. Справи мають бути розглянуті на підставі поданих доказів, а довести наявність підстав, передбачених відповідними законами, для призначення податкових штрафів має саме податкове управління.
Відповідно до п. 30 рішення ЄСПЛ у справі «Hirvisaari v. Finland» від 27 вересня 2001 року рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя.
Згідно з п. 29 рішення ЄСПЛ у справі «Ruiz Torija v. Spain» від 9 грудня 1994 року статтю 6 пункт 1 Конвенції не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов'язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи.
За змістом пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення.
Відтак, перевіривши обґрунтованість доводів сторін, оцінивши докази суб'єкта владних повноважень в обґрунтування правомірності своєї позиції, суд приходить до висновку, що оскаржувані рішення суб'єкта владних повноважень прийняті безпідставно та необґрунтовано, а відтак підлягають скасуванню. Тому адміністративний позов слід задовольнити в повному обсязі.
Розподіл судових витрат проводиться у відповідності до вимог ст. 139 КАС України.
На підставі викладеного, керуючись ст. 19 Конституції України, ст.ст. 6-9, 14, 243-246, 250, 255, 295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Адміністративний позов ОСОБА_1 до Головного управління ДФС у Харківській області про скасування вимоги і рішень - задовольнити.
Скасувати вимогу Головного управління ДФС у Харківській області № Ф-0000051305 від 24.06.2019 року про сплату боргу (недоїмки) у розмірі 112 446,73 грн.
Скасувати рішення Головного управління ДФС у Харківській області: №0005391305 від 24 червня 2019 року про застосування штрафних санкцій у розмірі 32 656,27 грн.; №0005411305 від 24 червня 2019 року про застосування штрафних санкцій у розмірі 170,00 грн.; №0005421305 від 24 червня 2019 року про застосування штрафних санкцій у розмірі 170,00 грн.; №0005401305 від 24 червня 2019 року про застосування штрафних санкцій у розмірі 170,00 грн.
Скасувати податкові повідомлення рішення Головного управління ДФС у Харківській області № 0005551305 від 02 липня 2019 року про застосування штрафних санкцій у розмірі 510,00 грн.; №0005561305 від 02 липня 2019 року про нарахування зобов'язань зі сплати податку на доходи фізичних осіб у розмірі 663 918,71 коп.; №0005571305 від 02 липня 2019 року про нарахування зобов'язань зі сплати військового збору у розмірі 7 312,50 грн.; №0005581305 від 02 липня 2019 року про стягнення штрафних санкцій у розмірі 170,00 грн.; №0005591305 від 02 липня 2019 року про нарахування зобов'язань зі сплати ПДВ у розмірі 656 401,25 грн.
Стягнути на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) сплачену суму судового збору в розмірі 9605 (дев'ять тисяч шістсотт п'ять) грн. 00 коп. за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління ДФС у Харківській області ( вул. Пушкінська, 46, м. Харків, 61057, код ЄДРПОУ39599198).
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Повний текст рішення виготовлено 07 жовтня 2019 року.
Суддя Горшкова О.О.