Справа № 560/1823/19
Головуючий суддя 1-ої інстанції - Майстер П.М.
Суддя-доповідач - Боровицький О. А.
01 жовтня 2019 року
м. Вінниця
Сьомий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
головуючого судді: Боровицького О. А.
суддів: Шидловського В.Б. Матохнюка Д.Б. ,
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Хмельницького окружного адміністративного суду від 26 липня 2019 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Дунаєвецької міської ради про скасування рішення та зобов'язання вчинити дії,
в червні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до Хмельницького окружного адміністративного суду з позовом до Дунаєвецької міської ради, в якому просив:
- скасувати рішення Дунаєвецької міської ради від 17.05.2019 року про відмову у наданні дозволу на розроблення проекту із землеустрою щодо відведення земельної ділянки для передачі у власність орієнтовною площею 2,00 га для ведення селянського господарства ОСОБА_1 ;
- зобов'язати Дунаєвецьку міську раду надати дозвіл на розроблення проекту із землеустрою щодо відведення земельної ділянки для передачі у власність орієнтовною площею 2,00 га для ведення селянського господарства ОСОБА_1 ;
- стягнути з Дунаєвецької міської ради на користь ОСОБА_1 моральну шкоду в розмірі 10000 грн.
В обґрунтування позовних вимог в позовній заяві та у відповіді на відзив позивач зазначав, що 08.05.2019 року звернувся до відповідача із заявою про надання дозволу на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки сільськогосподарського призначення державної власності орієнтовною площею 2,00 га з метою подальшої передачі безоплатно у власність для ведення особистого селянського господарства, розташованої на повороті до села Катеринівка, кадастровий номер 6821888000:04:003:2003, Дунаєвецької об'єднаної територіальної громади.
Вказав, що листом від 17 травня 2019 року №1001/02.08-20 позивача було повідомлено, що заяву щодо надання дозволу на розроблення проекту із землеустрою щодо відведення земельної ділянки для передачі у власність орієнтовною площею 2,00 га для ведення особистого селянського господарства за межами населеного пункту с. Катеринівка розглянуто 14 травня 2019 року на черговій сесії міської ради, однак за результатами її розгляду рішення не було прийняте (а.с.11).
Вважає рішення відповідача від 17 травня 2019 року протиправним, оскільки вичерпний перелік підстав для відмови в наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою наведений у ч. 7 ст. 118 Земельного кодексу України, при цьому в рішенні Дунаєвецької міської ради не наведено жодної з них. Таким чином, підстави для відмови позивачу в надані дозволу на розроблення проекту землеустрою відсутні.
Рішенням Хмельницького окружного адміністративного суду від 26 липня 2019 року позов ОСОБА_1 задоволено частково.
Скасовано рішення Дунаєвецької міської ради від 17.05.2019 року про відмову ОСОБА_1 у наданні дозволу на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки сільськогосподарського призначення державної власністю орієнтовною площею 2,00 га з метою подальшої передачі безоплатно у власність для ведення особистого селянського господарства, розташованої за межами населеного пункту села Катеринівка (Дунаєвецької об'єднаної територіальної громади).
Зобов'язано Дунаєвецьку міську раду повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 08.05.2019 року та прийняти рішення щодо надання дозволу або відмовити в надані дозволу на розроблення проекту землеустрою для відведення земельної ділянки із земель сільськогосподарського призначення державної власності для ведення особистого селянського господарства площею 2,0 га з метою подальшої передачі безоплатно у власність для ведення особистого селянського господарства поза межами населеного пункту села Катеринівка (Дунаєвецької об'єднаної територіальної громади).
У задоволенні решти позовних вимог - відмовлено.
Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції позивач звернувся до суду з апеляційною скаргою, в якій зазначає, що рішення суду першої інстанції є незаконним та необґрунтованим, прийнятим з порушенням норм матеріального права, просить його скасувати та прийняти нове, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.
В обґрунтування апеляційної скарги відповідач зазначає, що рішенням суду першої інстанції хоч і визнана відмова Дунаєвецької міської ради надати дозвіл, порушенням Земельного кодексу, проте в зобов'язальній частині рішення, суддя дає можливість відповідачу повторно відмовити у наданні дозволу. Також вказує, що в рішенні суду не згадуються подані позивачем докази дискримінації, які були проявлені по відношенню до позивача на засіданні комісії міської ради та які були в матеріалах справи. Крім того, зазначає, що суддею не знайдено доказів моральної шкоди, яку заподіяли депутати міської ради.
Представником Дунаєвецької міської ради подано відзив на апеляційну скаргу ОСОБА_1 , у якому просить залишити рішення першої інстанції без змін з огляду на безпідставність доводів апеляційної скарги.
Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 311 КАС України суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.
Судом встановлено, 08.05.2019 року позивачем подано до відповідача заяву про надання дозволу на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки сільськогосподарського призначення державної власності орієнтовною площею 2,00 га з метою подальшої передачі безоплатно у власність для ведення особистого селянського господарства, розташованої на повороті до села Катеринівка, кадастровий номер 6821888000:04:003:2003, Дунаєвецької об'єднаної територіальної громади.
Разом із заявою як додатки подано: копію паспорта, копію посвідчення, графічні матеріали.
У відповіді, оформленій листом від 17 травня 2019 року №1001/02.08-20 відповідач повідомив позивачу, що заяву щодо надання дозволу на розроблення проекту із землеустрою щодо відведення земельної ділянки для передачі у власність орієнтовною площею 2,00 га для ведення особистого селянського господарства за межами населеного пункту с. Катеринівка розглянуто 14 травня 2019 року на черговій сесії міської ради. За результатами розгляду рішення не було прийняте.
Позивач, розцінюючи лист відповідача від 17 травня 2019 року №1001/02.08-20 як рішення про відмову у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою, не погоджуючись із вказаним рішенням звернувся до суду із вимогою про зобов'язання надати дозвіл на розроблення проекту землеустрою.
Суд першої інстанції, задовольняючи позов частково, дійшов висновку, про необхідність виходу за межі позовних вимог, шляхом зобов'язання Дунаєвецьку міську раду повторно розглянути заяву ОСОБА_1 та вирішити питання про надання або про відмову у наданні дозволу ОСОБА_1 на виготовлення проекту землеустрою для передачі земельної ділянки у власність для ведення особистого селянського господарства орієнтовною площею 2,0 га за межами населеного пункту с. Катеринівка (Дунаєвецької об'єднаної територіальної громади).
Надаючи правову оцінку обставинам справи, висновкам суду першої інстанції, колегія суддів зазначає наступне.
Відповідно до ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Правовідносини у сфері забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, раціонального використання та охорони земель вирішуються Земельним кодексом України.
Відповідно до ст. 116 Земельного кодексу України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону.
Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.
Відповідно до положень ч. 6 та 7 ст. 118 Земельного кодексу України, громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства). У разі якщо земельна ділянка державної власності розташована за межами населених пунктів і не входить до складу певного району, заява подається до Ради міністрів Автономної Республіки Крим. Верховній Раді Автономної Республіки Крим, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, органам виконавчої влади або органам місцевого самоврядування, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею.
Відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об'єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.
Таким чином, приписами зазначеної норми встановлено єдину підставу для відмови у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, а саме невідповідність місця розташування об'єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.
Інших підстав для такої відмови приписами чинного законодавства України не встановлено.
З оскаржуваного рішення (листа) відповідача від 17 травня 2019 року встановлено, що в ньому відсутні посилання на будь-які підстави, передбачені статтею 118 Земельного кодексу України, відмови у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою.
Колегія суддів, перевіривши оскаржуване рішення на відповідність критеріям ч. 2 ст. 2 КАС України, погоджується з висновком суду першої інстанції про необґрунтованість відмови відповідача у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою, оскільки вона не містить посилання на те, яким саме вимогам нормативно-правових актів не відповідає місце розташування спірної земельної ділянки, що свідчить про необґрунтованість спірного рішення, та як наслідок є підставою для його скасування.
Отже, відповідач, відмовляючи позивачу в наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, не вирішив питання за результатом звернення позивача та діяв всупереч наданим Земельним кодексом України повноваженням.
Стосовно вимог про зобов'язання відповідача надати дозвіл на розроблення проекту із землеустрою щодо відведення земельної ділянки для передачі у власність орієнтовною площею 2,00 га для ведення особистого селянського господарства ОСОБА_1 , суд зазначає наступне.
Відповідно до Рекомендацій №R (80) 2 щодо здійснення дискреційних повноважень адміністративними органами, прийнята Комітетом Міністрів Ради Європи 11.03.1980 р. термін "дискреційне повноваження" означає повноваження, яке надає адміністративному органу певний ступінь свободи під час прийняття рішення, таким чином даючи йому змогу вибрати з кількох юридично допустимих рішень те, яке буде найбільш прийнятним.
Таким чином, дискреційними є повноваження, які залишають державному органу чи його посадовій особі свободу розсуду після з'ясування усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення.
Отже, дискреційне право органу виконавчої влади обумовлене певною свободою (тобто вільним, або адміністративним розсудом) в оцінюванні та діях, у виборі одного з варіантів рішень та правових наслідків.
Наділивши державні органи дискреційними повноваженнями, законодавець надав відповідному органу держави певну свободу розсуду при прийнятті управлінського рішення.
Частиною 4 ст. 245 КАС України у випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов'язує суб'єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.
Відповідно до ч. 1 ст.2 КАС України вказано, серед іншого, що завданням адміністративного судочинства є вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Вказана норма, у сукупності з наведеними положеннями ч.4 ст.245 КАС України та наявністю у відповідача права діяти на власний розсуд, покладає на суд обов'язок зобов'язати відповідача вирішити питання, щодо якого звернувся позивач (заява про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки із земель сільськогосподарського призначення державної власності для ведення особистого селянського господарства площею 2,0 га, розташованої на повороті до села Катеринівка, кадастровий номер 6821888000:04:003:2003, Дунаєвецької об'єднаної територіальної громади), з врахуванням висновків, викладених у мотивувальній частині рішення.
Частиною 2 статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України, суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Колегія суддів погоджується із судом першої інстанції, що відповідач не надав відповіді по суті заяви ОСОБА_1 , а тому він допустив протиправну бездіяльність щодо не розгляду по суті заяви позивача та для захисту його прав і інтересів необхідно зобов'язати Дунаєвецьку міську раду повторно розглянути та вирішити по суті заяву позивача.
У відповідності до частини 2 статті 6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Згідно із статтею 17 Закону України «Про виконання рішень і застосування практики Європейського Суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію і практику Суду як джерело права.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів скаржника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків суду, судом апеляційної інстанції ґрунтується на висновках, що їх зробив Європейський суд з прав людини у справі «Проніна проти України» (Рішення Європейського суду з прав людини від 18.07.2006). Зокрема, у пункті 23 рішення Європейський суд з прав людини зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи, що і зроблено апеляційним судом переглядаючи рішення суду першої інстанції, аналізуючи відповідні доводи скаржника.
Таким чином, рішення суду першої інстанції в оскаржуваній частині скасуванню не підлягає.
Щодо вимог скаржника в частині відмови в задоволенні відшкодування моральної шкоди в розмірі 10 000 грн., суд зазначає наступне.
Згідно частини п'ятої статті 21 Кодексу адміністративного судочинства України вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб'єктів публічно-правових відносин, або вимоги про витребування майна, вилученого на підставі рішення суб'єкта владних повноважень, розглядаються адміністративним судом, якщо вони заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір. Інакше такі вимоги вирішуються судами в порядку цивільного або господарського судочинства.
Так, відповідно до ч.2 ст. 23 ЦК України, моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
Відповідно до ч. 1, 2 ст. 72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.
В обґрунтування наявності підстав для стягнення моральної шкоди позивач зазначає лише, що неправомірними діями відповідача ОСОБА_1 завдано болючого душевного удару, що призвело до сильних й тривалих страждань та погіршення фізичного стану і так хворої людини, а тому відповідач повинен відшкодувати ОСОБА_1 10 000 грн. моральної шкоди.
При цьому, позивач жодним чином не обґрунтовує розмір моральної шкоди в сумі 10 000 грн.
Таким чином, враховуючи те, що позивачем не надано доказів наявності такої шкоди через протиправну бездіяльність відповідача, зокрема й не надано доказів щодо обґрунтованості розміру шкоди, наявності душевних страждань через протиправну поведінку відповідача, колегія суддів дійшла висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 про стягнення з відповідача моральної шкоди в сумі 10 000 грн. є необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню.
Згідно ч. 1 ст. 242 КАС України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
З огляду на вищевикладене, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції відповідає вимогам ч. 1 ст. 242 КАС України, а тому відсутні підстави для її скасування та задоволення апеляційних вимог апелянта.
Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції.
Відповідно до ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд
апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Хмельницького окружного адміністративного суду від 26 липня 2019 року - без змін.
Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку згідно зі ст.ст.328, 329 КАС України.
Головуючий Боровицький О. А.
Судді Шидловський В.Б. Матохнюк Д.Б.