Головуючий І інстанції: Панов М.М.
02 жовтня 2019 р. Справа № 520/3441/19
Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
Головуючого судді Катунова В.В.,
Суддів: Бершова Г.Є. , Ральченка І.М. ,
розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 11.05.2019, майдан Свободи, 6, м. Харків, 61022 по справі № 520/3441/19
за позовом ОСОБА_1
до Київського об'єднаного управління Пенсійного фонду України м.Харкова
про зобов'язання вчинити певні дії,
Позивач, ОСОБА_1 , звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Київського об'єднаного управління Пенсійного фонду України м. Харкова (далі - відповідач), в якому просив зобов'язати Київське об'єднане управління Пенсійного фонду України м. Харкова поновити виплати пенсії ОСОБА_1 , з моменту припинення, а саме починаючи з 01.10.2015, а також здійснювати нарахування та виплату пенсії у розмірі, передбаченому законодавством, з усіма індексаціями та надбавками.
Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 11.05.2019 в задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Київського об'єднаного управління Пенсійного фонду України м. Харкова про зобов'язання вчинити певні дії - відмовлено.
Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, позивач подав апеляційну скаргу, в якій просить суд скасувати вказане рішення та прийняти нове, яким позов задовольнити повністю.
В своїй апеляційній скарзі апелянт, як на підставу для скасування судового рішення посилається на його незаконність, необґрунтованість та необ'єктивність, а також вважає, що судом неповно з'ясовано всі обставини, що мають значення для вирішення справи і порушені норми матеріального та процесуального права.
Відповідачем подано відзив на апеляційну скаргу, в якому останній просить відмовити в задоволенні апеляційної скарги та рішення суду першої інстанції залишити без змін з посиланням на те, що оскаржуване судове рішення відповідає нормам чинного законодавства, а висновки суду є законними та обґрунтованими.
Відповідно до ч.1 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
На підставі положень п. 3 ч. 1 ст. 311 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) справа розглядається в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.
Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши рішення суду першої інстанції, доводи апеляційної скарги, відзив на апеляційну скаргу, дослідивши докази по справі, вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, з наступних підстав.
Судом першої інстанції встановлено та підтверджено в суді апеляційної інстанції, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , проживав в Україні та був зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 .
У листопаді 2015 року позивач виїхав до Держави Ізраїль, де зараз перебуває на консульському обліку в посольстві України.
23.11.2018 представник ОСОБА_1 , за нотаріально засвідченою довіреністю - ОСОБА_2 звернувся до Київського об'єднаного управління Пенсійного фонду України м. Харкова із заявою про поновлення виплати ОСОБА_1 пенсії, яку він отримував раніше.
Київське об'єднане управління Пенсійного фонду України м. Харкова листом від 20.12.2018 №23355-47/02-01 відмовило в поновленні виплати пенсії, з посиланням на те, що заява подана не особисто, а представником (а.с. 13-14).
Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що подання заяв на поновлення виплати пенсії представниками, що діють на підставі нотаріально завірених довіреностей, не передбачено діючим законодавством.
Також, суд першої інстанції дійшов висновку, що оскільки пенсія позивачу не нарахована, тому права на компенсацію втрати частини доходів він немає.
Спірним у даній справі є правомірність дій відповідача щодо відмови в поновленні виплати пенсії.
Відповідно до частини 1 статті 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
Закріплюючи на конституційному рівні право на соціальний захист кожного громадянина, без будь-яких винятків, держава реалізує положення статті 24 Конституції України, відповідно до якої громадяни мають рівні конституційні права і не може бути обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.
Крім того, Україна гарантує піклування та захист своїм громадянам, які перебувають за її межами (частина 3 статті 25 Конституції України).
З 01 квітня 2004 року набув чинності Закон України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» від 09.07.2003 № 1058-IV (далі Закон № 1058-IV).
Згідно з пунктом 2 частини 1 статті 49, другим реченням статті 51 Закону № 1058-IV виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України. Під час перебування за кордоном пенсія виплачується в тому разі, якщо це передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.
Конституційний Суд України в рішенні від 07.10.2009 р. № 25-рп/2009 визнав такими, що не відповідають Конституції України (неконституційними), положення пункту 2 частини першої статті 49, другого речення статті 51 Закону № 1058-IV щодо припинення виплати пенсії пенсіонерам на час постійного проживання (перебування) за кордоном у разі, якщо Україна не уклала з відповідною державою міжнародний договір. Зазначені положення Закону втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього рішення.
В пункті 3.3 рішення зазначено, що оспорюваними нормами Закону конституційне право на соціальний захист поставлене в залежність від факту укладення Україною з відповідною державою міжнародного договору з питань пенсійного забезпечення. Таким чином держава, всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, що мають право на отримання пенсії у старості, на законодавчому рівні позбавила цього права пенсіонерів у тих випадках, коли вони обрали постійним місцем проживання країну, з якою не укладено відповідного договору. Виходячи із правової, соціальної природи пенсій право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов'язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, - в Україні чи за її межами.
Відповідно до частини 2 статті 152 Конституції України, закони, інші правові акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність.
Отже, з 07 жовтня 2009 року порядок виплати пенсій громадянам, які виїхали на постійне місце проживання за кордон регулюється нормами Закону №1058, з урахуванням рішення Конституційного суду України № 25-рп/2009, тобто виплата пенсії повинна проводитися в будь-якому разі незалежно від місця проживання пенсіонера.
Після прийняття зазначеного рішення КСУ і на теперішній час інших законів, які регламентують виплату пенсій пенсіонерам, які постійно проживають у державах, з якими Україною не укладено відповідного договору, не прийнято.
Відсутність законодавчо встановленого механізму поновлення виплати пенсії, припиненої у зв'язку з виїздом громадянина України на постійне місце проживання за кордон, не може бути підставою для позбавлення таких осіб права на соціальний захист, проголошеного статтею 46 Конституції України.
Окрім того, як зазначив Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у рішення у справі "Пічкур проти України", яке набрало статусу остаточного 7 лютого 2014 року, право на отримання пенсії як таке стало залежним від місця проживання заявника. Це призвело до ситуації, в якій заявник, пропрацювавши багато років у своїй країні та сплативши внески до системи пенсійного забезпечення, був зовсім позбавлений права на пенсію лише на тій підставі, що він більше не проживає на території України. Дійсно, заявник, який був економічно активним в Україні з 1956 до 1996 року, мав право на отримання пенсії після закінчення трудової діяльності та, як це передбачалося національним законодавством на час події, він знову отримував би свою пенсію після повернення в Україну. Тому ЄСПЛ дійшов до висновку, що заявник перебував у відносно схожій ситуації із пенсіонерами, які проживали в України, щодо самого права на отримання пенсії (пункт 51 рішення).
У пункті 54 вказаного рішення ЄСПЛ зазначив, що наведених вище міркувань достатньо для висновку про те, що різниця в поводженні, на яку заявник скаржився, порушувала статтю 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), згідно з якою користування правами та свободами, визнаними в Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою: статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження або за іншою ознакою, у поєднанні із статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, якою передбачено право кожної фізичної або юридичної особи мирно володіти своїм майном та закріплено, що ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Згідно з частиною 2 статті 8 КАС України і статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини як джерела права.
З огляду на викладене колегія суддів дійшла висновку, що з дня набрання чинності рішенням Конституційного Суду України від 07.10.2009 р. № 25-рп/2009 орган Пенсійного фонду має відновити виплату пенсії громадянам України, які виїхали на постійне місце проживання за кордон, і відсутність на даний час механізму виплати пенсій громадянам, які проживають у країнах, з якими не укладено міждержавних договорів щодо пенсійного забезпечення, не може бути підставою для позбавлення позивача як громадянина України гарантованого йому державою права на отримання пенсії у старості.
Стосовно посилання пенсійного органу на те, що подання заяв на поновлення виплати пенсії представниками, що діють на підставі нотаріально завірених довіреностей, не передбачено діючим законодавством, колегія суддів зазначає наступне.
Частина 1 статті 44 Закону № 1058-IV надає право звертатись до органів пенсійного фонду з відповідними заявами, як безпосередньо пенсіонерам, так і їхнім представникам на підставі виданої довіреності, посвідченої нотаріально.
Отже, вищезазначеними положеннями законодавства передбачено право представникам на підставі виданої довіреності звертатися до відповідача із заявою.
Відповідно до матеріалів справи, представник позивача звернувся до відповідача з заявою про поновлення виплати пенсії з моменту припинення (а.с.12). У матеріалах справи міститься довіреність від 17.06.2018 року, посвідчена нотаріусом у м. Рішон Ле-Ціон, держава Ізраїль, яка підтверджує повноваження представника позивача (а.с.17-18).
Крім того, колегія суддів зазначає, що право позивача як громадянина України на соціальний захист у старості гарантовано статтями 24, 25, 46 Конституції України, статтею 8 Закону України від 9 липня 2003 року N 1058-IV "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування".
З врахуванням викладеного, колегія суддів дійшла висновку, що з прийняттям рішення КСУ, позивач має право на поновлення виплати пенсії, правові підставі для невиплати пенсії позивачу як громадянину, що проживає за кордоном, відсутні.
Щодо позовних вимог про зобов'язання відповідача здійснити нарахування та виплату пенсії у розмірі, передбаченому законодавством, з усіма індексаціями та надбавками, колегія суддів зазначає наступне.
Відповідно до ч. 1 ст. 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.
Згідно з ч. 1 ст. 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
З системного тлумачення зазначених положень законодавства вбачається, що особа має право звернутись до адміністративного суду з позовом у разі, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю відповідача (суб'єкта владних повноважень) порушено її права, свободи чи інтереси у сфері публічно-правових відносин. При цьому, обставини дійсного (фактичного) порушення відповідачем прав, свобод чи інтересів має довести належними та допустимими доказами саме позивач. Задоволенню в адміністративному судочинстві підлягають лише ті вимоги, які відновлюють порушені права чи інтереси особи в сфері публічно-правових відносин.
Тобто, в розумінні КАС України захист прав, свобод та інтересів осіб завжди є наступним за встановленням судом факту їх порушення.
Отже, право на судовий захист має лише та особа, яка є суб'єктом (носієм) порушених прав, свобод чи інтересів. Таким чином, для того, щоб особі було надано судовий захист, суд встановлює, чи особа дійсно має порушене право, свободу чи інтерес, і це право, свобода чи інтерес порушені відповідачем.
В ході розгляду справи встановлено, що поновлення виплати пенсії позивачу не здійснено.
Таким чином, враховуючи вищенаведене, вимоги позовної заяви про поновлення виплати пенсії із застосуванням індексацій та надбавок, є передчасними.
Колегія суддів зазначає, що у суду апеляційної інстанції відсутні підстави вважати, що під час проведення поновлення виплати пенсії позивачу, пенсія буде виплачуватись без застосування всіх індексацій та надбавок.
Таким чином, позовні вимоги в цій частині є необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню.
Що стосується вимог позивача, заявлених з 01.10.2015 року, колегія суддів зазначає наступне.
Спірним у даній справі є правомірність дій відповідача щодо відмови в поновленні виплати пенсії.
Зважаючи на те, що пенсія за своєю правовою природою є єдиним джерелом існування пенсіонера, доходом та власністю (матеріальним інтересом, захищеним статтею 1 Першого протоколу до Конвенції), суд апеляційний інстанції вважає, що до спірних правовідносин необхідно застосовувати частину першу ст. 122 КАС України та при визначені права позивача на звернення до адміністративного суду керуватися строками, визначеними в інших законах, зокрема, Законах України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", "Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати".
В Конституції України закріплено, що людина визнається найвищою соціальною цінністю в Україні, яка є соціальною і правовою державою, в якій визнається і дію принцип верховенства права (статті 1, 3 та 8).
Основний Закон також встановлює, що громадяни України мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх, зокрема, у старості та в інших випадках, передбачених законом; це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків фізичних та юридичних осіб, бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом (стаття 46).
Право на соціальний захист відноситься до основоположних прав і свобод, які гарантуються державною і, за жодних умов не можуть бути скасовані, а їх обмеження не допускається, крім випадків, передбачених Конституцією України (статті 22 та 64).
Відповідно до статті 46 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" нараховані суми пенсії, на виплату яких пенсіонер мав право, але не отримав своєчасно з власної вини, виплачуються за минулий час, але не більше ніж за три роки до дня звернення за отриманням пенсії; нараховані суми пенсії, не отримані з вини органу, що призначає і виплачує пенсію, виплачуються за минулий час без обмеження будь-яким строком з нарахуванням компенсації втрати частини доходів.
Системний аналіз даної статті дає підстави дійти до висновку, що у ній містяться два строкових обмеження стосовно виплат пенсії за минулий час: три роки - для особи, яка не отримувала нараховану пенсію з власної вини; без обмеження строку - для особи, яка не отримувала нараховану пенсію з вини відповідного суб'єкта владних повноважень.
Оскільки матеріалами справи підтверджується, що припинення нарахування та виплати пенсії позивачу є протиправною дією суб'єкта владних повноважень, то відповідно до спірних правовідносин має застосовуватися друга умова - виплата пенсії за минулий час без обмеження строку.
Системний аналіз наведених правових норм дозволяє дійти висновку, що адміністративний суд не може застосовувати шестимісячний строк звернення до адміністративного суду, як підставу для залишення позовних вимог без розгляду, у справах з вимогами, пов'язаними з виплатою доходу як складової конституційного права на соціальний захист, до якого належить, зокрема, й пенсія.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 24 квітня 2018 року у справі №646/6250/17.
Відповідно до статті 52 Кодексу адміністративного судочинства України у разі вибуття або заміни сторони чи третьої особи у відносинах, щодо яких виник спір, суд допускає на будь-якій стадії судового процесу заміну відповідної сторони чи третьої особи її правонаступником. Усі дії, вчинені в адміністративному процесі до вступу правонаступника, обов'язкові для нього в такій самій мірі, у якій вони були б обов'язкові для особи, яку він замінив.
Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 22 серпня 2018 року № 628 «Деякі питання функціонування територіальних органів Пенсійного фонду України» реорганізовано Київське об'єднане управління Пенсійного фонду України м. Харкова шляхом приєднання до Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області.
За вказаних обставин клопотання про заміну сторони у справі, у зв'язку з реорганізацією деяких територіальних органів Пенсійного фонду України шляхом приєднання окремих органів Пенсійного фонду України, відповідача - Київське об'єднане управління Пенсійного фонду України м. Харкова його правонаступником - Головним управлінням Пенсійного фонду України в Харківській області.
Згідно ч. 1 ст. 242 КАС України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Відповідно до ч.1 ст.317 Кодексу адміністративного судочинства України підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: 1) неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
Враховуючи вищевикладене, колегія суддів дійшла висновку про обґрунтованість вимог позивача про зобов'язання Головне управління Пенсійного фонду України в Харківській області поновити виплату пенсії ОСОБА_1 , з моменту припинення, а саме, починаючи з 01.10.2015 року.
В іншій частині рішення суду першої інстанції підлягає залишенню без змін.
Керуючись ст. ст. 243, 250, 311, 315, 317, 321 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Замінити відповідача - Київське об'єднане управління Пенсійного фонду України м. Харкова його правонаступником - Головним управлінням Пенсійного фонду України в Харківській області.
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити частково.
Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 11.05.2019 по справі № 520/3441/19 скасувати в частині відмови в задоволенні позовних вимог про зобов'язання Київське об'єднане управління Пенсійного фонду України м. Харкова поновити виплати пенсії ОСОБА_1 , з моменту припинення, а саме починаючи з 01.10.2015.
Прийняти в цій частині нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнити частково.
Зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Харківській області поновити виплату пенсії ОСОБА_1 , з моменту припинення, а саме, починаючи з 01.10.2015 року.
В іншій частині рішення Харківського окружного адміністративного суду від 11.05.2019 по справі №520/3441/19 залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя-доповідач В.В. Катунов
Судді Г.Є. Бершов І.М. Ральченко