вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116, (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua
"25" вересня 2019 р. Справа№ 911/703/19
Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого: Дідиченко М.А.
суддів: Пономаренка Є.Ю.
Хрипуна О.О.
при секретарі: Добрицька В.С.
за участю представників сторін:
від позивача: не з'явився;
від відповідача: Симончук О.М.;
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Комунального підприємства Богуславської районної ради "Богуславтепловодопостачання"
на рішення Господарського суду Київської області від 12.06.2019 року
у справі №911/703/19 (суддя Ейвазова А.Р.)
за позовом Комунального підприємства Богуславської районної ради "Богуславтепловодопостачання"
до Приватного акціонерного товариства "Миронівка "Райагрохім"
про визнання недійсними пунктів договору
Короткий зміст позовних вимог
Комунальне підприємство Богуславської районної ради "Богуславтепловодопостачання" звернулось до Господарського суду Київської області з позовом до Приватного акціонерного товариства "Миронівка "Райагрохім" про визнання недійсними пунктів 6.2, 6.4, 6.5 договору про постачання товару № БЛС- 100817 від 10.08.2017 з моменту укладання договору.
Обґрунтовуючи позовні вимоги позивач зазначає, що пункти 6.2, 6.4, 6.5 вищезазначеного договору не відповідають вимогам закону, а їх зміст прямо суперечить принципам розумності та справедливості, у зв'язку з чим договір у відповідній частині має бути визнано недійсним.
Короткий зміст рішення місцевого господарського суду та мотиви його прийняття
Рішенням Господарського суду Київської області від 12.06.2019 року в задоволені позовних вимог відмовлено.
Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції дійшов до висновку, що підстав для визнання спірних пунктів договору, які не суперечать законодавству, а також визначені сторонами при вільному волевиявленні, не має.
Короткий зміст вимог апеляційної скарги та узагальнення її доводів
Не погодившись з прийнятим рішенням, позивач звернувся до Північного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду Київської області від 12.06.2019 року та прийняти нове, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.
Апеляційна скарга мотивована тим, що при винесені рішення судом першої інстанції були порушені норми матеріального та процесуального права, а висновки, викладені у рішенні суду не відповідають обставинам справи. Зокрема, скаржник вказав, що пункти 6.2. та 6.5 договору в своїй сукупності прямо суперечать вимогам ч. 2 ст. 625 ЦК України та судом першої інстанції при розгляді пункту 6.4. договору безпідставно залишено без застосування вимоги частини 3 статті 509 ЦК України.
Дії суду апеляційної інстанції щодо розгляду апеляційної скарги по суті
Згідно витягу з протоколу передачі судової справи між суддями від 22.07.2019 року, справу № 911/703/19 передано на розгляд колегії суддів у складі: Дідиченко М.А. - головуюча суддя; судді - Пономаренко Є.Ю., Хрипун О.О.
Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 29.07.2019 року відкрито апеляційне провадження і призначено справу до розгляду на 11.09.2019.
Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 11.09.2019 відкладено розгляд справи на 25.09.2019.
Явка представників сторін
Представник позивача у судове засідання 25.09.2019 не з'явився, про причини неявки суд не повідомив, хоча про дату, час і місце розгляду справи представники сторін були повідомлені належним чином.
Відповідно до ч. 12 ст. 270 ГПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Оскільки сторони були належним чином повідомлені про час та місце розгляду апеляційної скарги, явка сторін не визнавалася обов'язковою судом апеляційної інстанції, а участь в засіданні суду є правом, а не обов'язком сторони, Північний апеляційний господарський суд дійшов до висновку про можливість розгляду апеляційної скарги по суті в судовому засіданні 25.09.2019 за відсутності представника позивача.
Обставини справи, встановлені судом першої інстанції та перевірені судом апеляційної інстанції
10.08.2017 між ПрАТ "Миронівка "Райагрохім" (постачальник) та КП "Богуславтепловодопостачання" (покупець) укладено договір про постачання товару №БЛС-100817 (договір), відповідно до умов якого постачальник зобов'язався поставити у власність покупця біопаливо - лушпиння соняшникове не гранульоване (далі - товар), а покупець зобов'язався прийняти цей товар та своєчасно здійснити його оплату (п. 1.1 вказаного договору).
Розділом 2 договору сторонами визначено умови поставки товару, а розділом 3 - погоджено порядок прийняття товару. Ціна товару, вимоги щодо його якості визначені розділом 4 відповідного договору.
Відповідно до розділу 5 договору сторонами регламентовано порядок розрахунків, який змінено додатковою угодою №6 від 01.06.2018.
Так, відповідно до вказаної додаткової угоди сторонами визначено порядок погашення заборгованості за поставлений товар згідно наведеного графіку поетапно, з визначенням, що до 20.11.2018 має бути оплачена вся сума заборгованості за фактично отриманий товар згідно договору.
Шостим розідлом укладеного між сторонами договору визначено відповідальність сторін за порушення договору.
Так, відповідно до п. 6.2 договору, у разі несвоєчасного здійснення оплати покупцем за отриманий товар згідно п. 5.1 договору, покупець сплачує постачальнику пеню у розмірі 0,1% від несвоєчасно сплаченої суми, за кожен день прострочення, а також несе відповідальність, встановлену ст. 625 ЦК України у розмірі 3% річних з простроченої суми за весь час прострочення.
Згідно п. 6.4 вказаного договору, покупець, у випадку порушення умов оплати вартості товару, сплачує на користь постачальника штраф у розмірі 20% від вартості неоплаченого товару.
Як встановлено сторонами п. 6.5 договору, у разі невиконання чи неналежного виконання покупцем грошових зобов'язань щодо оплати вартості отриманого товару, покупець відповідно до п. 2 ст. 625 ЦК України, сплачує на користь постачальника тридцять процентів річних від простроченої суми основної заборгованості.
Також, п.6.7 такого договору визначено відповідальність постачальника за не виконання графіку поставки.
Відповідно до п. 8.1 договору, договір вважається укладеним з дня його підписання та діє до 01.12.2018, а в частині проведення взаєморозрахунків - до їх повного виконання.
Позивач, посилаючись на те, що пункти 6.2., 6.4. та 6.5. вказаного договору суперечать нормам чинного законодавства, просив суд визнати їх недійсними.
Мотиви та джерела права, з яких виходить суд апеляційної інстанції при прийнятті постанови
Частиною 1 ст. 626 Цивільного кодексу України передбачено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Частиною 1 статті 627 Цивільного кодексу України визначено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Відповідно до ст. 628 Цивільного кодексу України, зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Положення ч. 2 ст. 16 Цивільного кодексу України та ст. 20 Господарського кодексу України передбачають такий спосіб захисту порушеного права як визнання недійсним правочину (господарської угоди).
Відповідно до ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Згідно з статтею 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей. Перелік вказаних вимог, додержання яких є необхідним для дійсності правочину, є вичерпним.
З урахуванням викладеного, недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб'єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.
Згідно зі ст. 217 Цивільного кодексу України недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.
У відповідності до ст. 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Так, в силу припису статті 204 Цивільного кодексу України правомірність правочину презюмується.
Отже, заявляючи позов про визнання недійсним договору (його частини), позивач має довести наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настанням відповідних наслідків.
Позивач серед підстав позову про визнання недійсним Договору в частині п. 6.2 та 6.5. вказує на те, що умовами спірних пунктів передбачено як один, так і інший розмір відсотків, які підлягають стягненню, що прямо суперечить вимогам ч. 2 ст. 625 ЦК України.
Відповідно до ст. 625 ЦК боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Передбачене законом право кредитора вимагати стягнення боргу з урахуванням трьох відсотків річних є способом захисту майнових прав та інтересів кредитора, сутність яких складається з відшкодування матеріальних втрат кредитора та отримання компенсації (плати) від боржника за користування ним грошовими коштами, які належать до сплати кредитору.
Отже, за загальним правилом, визначеним відповідною нормою, боржник на вимогу кредитора має сплатити, зокрема, три проценти річних з простроченої суми. Однак, відповідна норма є диспозитивною і дозволяє сторонам змінювати розмір процентів у договорі.
Колегія суддів відзначає, що в п. 6.2. договору унормовано, що позивач, у разі не своєчасного здійснення оплати, сплачує відповідачу пеню у розмірі 0,1 % від несвоєчасно сплаченої суми за кожен день прострочення, а також несе відповідальність, встановлену в ст. 625 ЦК України у вигляді 3 % річних.
Тобто, даним пунктом було передбачено, що за прострочення здійснення оплати позивач, окрім встановленої договором пені, також несе відповідальність у вигляді сплати встановлених 625 ЦК України процентів річних.
В той же час, п. 6.5. договору було конкретизовано розмір річних у разі невиконання чи неналежного виконавця покупцем грошових зобов'язань щодо оплати вартості отриманого товару, а саме сторонами у відповідності до п. 2 ст. 625 ЦК України було узгоджено 30 % річних від простроченої суми основної заборгованості.
А тому, пункти 6.2 та 6.5. договору у своїй сукупності не суперечать вимогам ст. 625 ЦК України та ст. 627 Цивільного кодексу України.
Оспорюючи дійсність п.6.4 договору, позивач посилається на те, що вказаний пункт не ґрунтується на засадах розумності та справедливості, так як встановлює такий вид відповідальності у вигляді штрафу лише для покупця за невиконання ним своїх зобов'язань, при цьому такого виду відповідальності як штраф для постачальника не встановлено.
На думку позивача, такий пункт договору не відповідає ч.3 ст.509 ЦК України, яка передбачає, що зобов'язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.
Також, позивач посилається на невідповідність такій нормі п.6.2 договору, який встановлює відповідальність покупця у вигляді сплати пені у розмірі 0,1% від несвоєчасно сплаченої суми за кожен день прострочення.
Позивач вказує на те, що сторони несуть зовсім нерівнозначну по фінансовим наслідкам відповідальність, чим порушуються засади добросовісності, розумності та справедливості.
За порушення у сфері господарювання учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених ГК України, іншими законами та договором (ч. 2 ст. 193, ч. 1 ст. 216 та ч. 1 ст. 218 ГК України).
Одним із видів господарських санкцій згідно з частиною другою статті 217 ГК України є штрафні санкції, до яких віднесено пеню та штраф (ч. 1 ст. 230 ГК України).
Відповідно до ст. 549 Цивільного кодексу України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.
Статтею 611 Цивільного кодексу України передбачено, що у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки.
Право встановити в договорі розмір та порядок нарахування штрафних санкцій надано сторонам частиною 4 статті 231 Господарського кодексу України.
Так, відповідно до ч. 4 ст. 231 Господарського кодексу України у разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором. При цьому розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов'язання або у певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов'язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).
Тобто, як ЦК так і ГК України передбачено, що сторони в укладеному договорі можуть передбачити сплату неустойки (зокрема пені та штрафу) у разі порушення певного зобов'язання.
Одночасне стягнення з учасника господарських відносин, який порушив господарське зобов'язання за договором штрафу та пені не суперечить статті 61 Конституції України, оскільки згідно зі статтею 549 ЦК України пеня та штраф є формами неустойки, а відповідно до статті 230 ГК України - видами штрафних санкцій, тобто не є окремими та самостійними видами юридичної відповідальності. У межах одного виду відповідальності може застосовуватися різний набір санкцій.
Вказана правова позиція узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною, зокрема, у постановах від 09.02.2018 у справі №911/2813/17, від 09.07.2018 у справі №903/647/17, від 17.05.2018 у справі №910/6046/16, від 25.05. 2018 у справі №922/1720/17.
Крім того, відповідно до ст. 626 Цивільного кодексу України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Згідно з п. 6 ч. 1 статті 3 Цивільного кодексу України загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність.
Статтею 627 Цивільного кодексу України встановлено, що відповідно до ст. 6 цього кодексу сторони є вільними в укладені договору, виборі контрагента та визначені умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства (ст. 628 Цивільного кодексу України).
Відповідно до ч. 1 ст. 180 Господарського кодексу України, зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов'язань, як погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов'язкові умови договору відповідно до законодавства.
Підписуючи договір на постачання товару № БЛС-100817, позивач фактично погодився з передбаченими ним умовами, в тому числі і з п.п. 6.2., 6.4., 6.5.
Також, як вірно зазначив суд першої інстанції, позивачем не доведено, що він заперечував щодо таких умов договору, пропонував встановити відповідальність у договорі для продавця, підписав відповідний договір з протоколом розбіжностей або інших доказів, які свідчать про наявність у нього наміру укласти договір в іншій редакції. Не надано ним доказів і укладення договору з дефектом волі та того, що відповідний договір в момент його укладення не відповідав його внутрішній волі; наявності примусу тощо.
Висновки суду апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги
Враховуючи вищевикладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про недоведеність позивачем існування передбачених приписами ст. 203 Цивільного кодексу України обставин, які в силу ст. 215 Цивільного кодексу України є підставами для визнання недійсними пунктів 6.2., 6.4., 6.5. договору.
Відповідно до ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
За таких обставин, висновки суду першої інстанції про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, а тому рішення Господарського суду Київської області від 12.06.2019 року у справі № 911/703/19 відповідає чинному законодавству, фактичним обставинам та матеріалам справи і підстав для його скасування не вбачається.
Згідно із ст. 129 ГПК України, витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги покладаються на заявника.
Керуючись ст.ст. 74, 129, 269, 275, 276, 281 - 284 Господарського процесуального кодексу України, Північний апеляційний господарський суд, -
1. Апеляційну скаргу Комунального підприємства Богуславської районної ради "Богуславтепловодопостачання" на рішення Господарського суду Київської області від 12.06.2019 року у справі № 911/703/19 залишити без задоволення.
2. Рішення Господарського суду Київської області від 12.06.2019 року у справі № 911/703/19 залишити без змін.
3. Судові витрати зі сплати судового збору за подачу апеляційної скарги покласти на апелянта.
4. Матеріали справи № 911/703/19 повернути до місцевого господарського суду.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом двадцяти днів з дня складання її повного тексту.
Повний текст постанови складено 30.09.2019 р.
Головуючий суддя М.А. Дідиченко
Судді Є.Ю. Пономаренко
О.О. Хрипун