19 вересня 2019 року
м. Рівне
Справа № 569/13883/18
Провадження № 22-ц/4815/1058/19
Головуючий суддя в суді 1 інстанції: Панас О.В.
Рішення ухвалене в м. Рівне
Дата ухвалення повного тексту рішення 20 травня 2019 року
Рівненський апеляційний суд:
в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючий : Боймиструк С.В.,
судді: Хилевич С.В., Шимків С.С.
секретар судового засідання: Тхоревський С.О.,
з участю сторін та їх представників : ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3
розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням учасників справи апеляційну скаргу ОСОБА_4 на рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 13 травня 2019 року у справі за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_2 про визнання недійсним договору дарування,
У липні 2018 року ОСОБА_4 звернулася до Рівненського міського суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання недійсним договору дарування.
Просить визнати недійсним договір дарування №1-476 від 23.03.2004 року, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , посвідчений Рівненською районною державною нотаріальною конторою.
Позов мотивує тим, що ОСОБА_5 зобов'язувався довічно її доглядати. Після підписання договору у нотаріуса, він на збереженні її примірник договору. Проте, протягом тривалого часу ОСОБА_5 жодним чином не допомагав їй матеріально та засобами для існування.
У зв'язку із тим, що дітей у неї немає, вона є одинокою громадянкою, за рішенням Рівненського районного територіального центру соціального обслуговування (надання соціального обслуговування) з 2012 року їй було призначено соціального працівника - ОСОБА_6 , яка і на даний час допомагає їй у побуті та у її потребах.
У 2014 році ОСОБА_5 помер, вона вважала, що даний договір припинив свою дію. У жовтні 2017 року по місцю її проживання до неї прийшла дружина її двоюрідного брата - ОСОБА_2 , яка почала стверджувати, що вона є власником її будинку, оскільки успадкувала його від свого чоловіка ОСОБА_5 .. З цього приводу вона звернулася за юридичною допомогою до адвоката.
Як виявилось, з інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, договір, який вона підписувала виявився договором дарування, а не договором довічного утримання, а ОСОБА_5 навмисно ввів її в оману щодо істотних умов даного договору, і цей договір не відповідав її внутрішній волі. Фактично вона позбулася свого єдиного житла, в якому постійно проживає. Будь яких потреб у даруванні цього будинку на користь іншої особи вона не мала, підписуючи цей договір вважала його договором довічного утримання. У зв'язку з тим, що сторона договору - ОСОБА_5 на даний час помер, позов пред'явила до його спадкоємця ОСОБА_2 .
Рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 13 травня 2019 року в задоволенні позову ОСОБА_4 до ОСОБА_2 про визнання недійсним договору дарування відмовлено.
У поданій апеляційній скарзі ОСОБА_4 вважає рішення суду першої інстанції незаконним та необґрунтованим, ухваленим внаслідок недоведеності обставин, що мають значення для справи, які суд визнав встановленими, ухвалене з порушення норм процесуального права та неправильного застосування норм матеріального права.
Зазначає, що судом першої інстанції не було взято до уваги вік позивача, яка 1935 року народження та яка як на час укладення оспорюваного правочину, так і на даний час являється одинокою людиною похилого віку, дітей не має, завжди проживала сама у даному будинку, іншого майна у власності не має.
Вказує, що суд в оскаржуваному рішенні зазначає, що свідки дали покази про її обізнаність про те, що вона не є власником будинку, проте вважала, що оспорюваний договір є договором довічного утримання, оскільки жодних змін у її житті, щодо володіння даним майном не відбулося. Зазначає, що жоден свідок не вказав, що вона була обізнана з тим, що будинок був безоплатно відчужений на користь іншої особи і її право власності на нього припинилось.
Також вважає помилковими висновки суду першої інстанції, що саме з 15.02.2012, коли їй було призначено соціального працівника, слід рахувати строки позовної давності, оскільки коли їй призначили соціального працівника, за підставу такого призначення брали до уваги, що літня та одинока людина, яка проживає сама та жодних обставин щодо наявності права власності на таке житло соціальна служба не встановлювала і такий догляд полягав лише у допомозі оплати за послуги електропостачання, купівлі продуктів харчування, виключно за її кошт, а не у повному догляді та піклуванні.
Водночас, судом першої інстанції не було взято до уваги, показання відповідача, яка стверджувала, що вона допомагає позивачці оплачувати послуги з газопостачання, тобто вона здійснює платежі за іншу особу, а тому такі дії слід розцінювати, саме як допомогу з її боку, а не здійснення оплати витрат за утримання власного майна.
Щодо пропуску строку звернення до суду, то вважає, що такий було пропущено з поважних причин та підлягає поновленню, з огляду на те, що оспорюваного договору в неї ніколи не було, в будинку проживала одна, договору найму не підписувала, тому після підписання оспорюваного договору в її житті нічого не змінилось, довідалась про те, що будинок вже не належить їй від ОСОБА_2 у 2017 році.
За наведеного просила, скасувати рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 13 травня 2019 року і ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог в повному обсязі, визнавши недійсним договір дарування р№1-476 від 23.03.2004.
У поданому на апеляційну скаргу відзиві представник ОСОБА_2 - адвокат Мороз Л.С. вважає апеляційну скаргу безпідставною та такою, що не підлягає до задоволення.
Зазначає, що при укладенні договору даруванні позивач діяла добровільно, перебувала при здоровому розумі та ясній пам'яті. Вона сама була ініціатором укладення вказаного договору. Ніяких домовленостей про довічне утримання між позивачкою та ОСОБА_5 не було, оскільки матеріали справи таких доказів не містять.
Вказує, що не заслуговують на увагу доводи апеляційної скарги, що суд першої інстанції не взяв до уваги вік позивачки, вона одна проживала у будинку, який являється її єдиним житлом, оскільки суду не було надано доказів, що вона не розуміла правової природи вчиненого правочину, не надано доказів, що її стан здоров'я позбавляв її можливості розуміти свої дії та потребу у зв'язку з цим у догляді й сторонній допомозі, тобто не надано будь-яких медичних довідок, станом на час укладення правочину, які свідчили б про те, що вона потребує сторонньої допомоги.
Що стосується того, що позивач продовжує проживати у будинку, то зазначає, що відповідно до п.п.2.1, 2.2 вказаного Договору, Дарувальниця зобов'язується передати будівлі Обдарованому 23.03.2004 року, а Обдарований має право витребувати передачі будівель Дарувальницею відповідно до умов цього договору. Вказує, що Дарувальниця продовжувала проживати в даному будинку зі згоди ОСОБА_5 , оскільки витребувати вказане майно, у відповідності до даного договору, було його правом і їхніми договірними відносинами.
Також вказує на те, що матеріали справи не містять доказів, які б свідчили про те, що Обдарований мав вчиняти на користь Дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру. Крім того, сама позивачка у позові зазначає, що з 2012 року їй було призначено соціальних працівників, тобто ОСОБА_5 не здійснював за нею догляд, а здійснювали соціальні працівники.
Крім того, вважає, що судом правильно встановлено, що позивачем пропущено строки звернення до суду.
З огляду на наведене просили рішення залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.
Представник ОСОБА_4 адвокат Теперик О.В. в судовому засіданні підтримав подану апеляційну скаргу та просив її задовольнити.
ОСОБА_2 та її представник адвокат Мороз Л.С. просили апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення місцевого суду без змін. Крім того, ОСОБА_2 пояснила, що не існує ніяких питань з приводу проживання ОСОБА_4 в будинку, який позивачка свого часу подарувала її чоловіку і на даний час вона його успадкувала. Позивачка проживає в спірному будинку і сама сплачує комунальні послуги, оскільки саме вона ними користується. Позов виник з ініціативи інших родичів, для яких позивачкою відчужено земельні ділянки і їм захотілось ще повернення будинковолодіння.
За результатами апеляційного розгляду колегія суддів прийшла до висновку, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з таких підстав.
Частиною 1 ст. 367 ЦПК України передбачено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення в межах доводів апеляційних скарг та вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів приходить до наступних висновків.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, виходив з того, що на момент укладення договору дарування між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 не встановлено, що мали місце домовленості щодо взяття ОСОБА_5 на себе обов'язків щодо надання певної допомоги по її утриманню та дійшов висновку, що позивачем не надано до суду жодного належного та допустимого доказу, а судом таких доказів не встановлено, який свідчив би про природу щодо помилки правочину, відтак суд прийшов до висновку про відмову у задоволенні позову за недоведеністю позовних вимог.
Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції.
Судом першої інстанції установлено, що згідно договору дарування, посвідченого 23.03.2004 року державним нотаріусом Рівненської районної державної нотаріальної контори Кутецькою В.В., зареєстрованого в реєстрі за № 1-476, ОСОБА_4 , діючи добровільно і перебуваючи при здоровому розумі та ясній пам'яті, розуміючи значення своїх дій, будучи попередньо ознайомлена нотаріусом з приписами цивільного законодавства, що регулюють укладений ними правочин, зокрема, з вимогами щодо недійсності правочину, подарувала ОСОБА_5 житловий будинок з надвірними будівлями, розташований в АДРЕСА_1 , шлаковий, житловою площею 31,4 кв.м. .
Відповідно до п.2.1., п.2.2. вказаного Договору, Дарувальниця зобов'язується передати будівлі Обдарованому 23.03.2004, а Обдарований має право витребувати передачі будівель Дарувальницею відповідно до умов цього договору.
Пунктом 3.4. оскаржуваного договору дарування встановлено, що він укладений у двох примірниках, один з яких передано ОСОБА_5, а другий - у справах нотаріальної контори.
ОСОБА_5 , помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , про що 13.11.2014 року складено відповідний актовий запис № 1781, зареєстрований відділом ДРАЦС РС Рівненського міського управління юстиції.
15.09.2015 державним нотаріусом Другої Рівненської державної нотаріальної контори Костюковою О.О., видано ОСОБА_2 свідоцтво про право на спадщину за законом на житловий будинок з надвірними будівлями АДРЕСА_1 , належного померлому на підставі договору дарування, посвідченого Рівненською районною державною нотаріальною конторою 23 березня 2004 року за реєстровим № 1-476 /ВВС № 198714/, зареєстрованого 22 квітня 2004 року Комунальним підприємством «Рівненське обласне бюро технічної інвентаризації» в реєстрі прав власності на нерухоме майно за реєстраційним номером: НОМЕР_1 в реєстровій книзі: 1 номер запису: 167-167 та видано витяг № 43879053 з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності. Згідно з відповіді на адвокатський запит слідує, що посадовими особами Великожитинської сільської ради Рівненського району посвідчувався заповіт 27.02.1996 року на розпорядження майном, належним на праві власності ОСОБА_4 . Однак, даний заповіт було скасовано 05.09.2003 року за її згодою, тобто до укладення оспорюваного на даний час договору дарування будинку своєму братові.
Також матеріали справи містять відомості, що ОСОБА_5 у 2010 році приватизував земельну ділянку під будинком, що підтверджується Державним актом на право власності на земельну ділянку, видану на підставі рішення Великожитинської сільської ради Рівненського району №553 від 19.03.2010, яку відповідач після смерті ОСОБА_5 успадкувала.
Судом першої інстанції з показань свідків було встановлено, що позивачці було також відомо, що земельна ділянка під будинком приватизована ОСОБА_5 , оскільки ОСОБА_4 в той час також приватизовувала земельні ділянки для ведення особистого господарства та разом з ОСОБА_5 замовляли технічні документації на вказані земельні ділянки, отримували державні акти про право власності на них.
Встановлено, що після укладення оскаржуваного правочину, протягом 15 років ОСОБА_4 продовжувала проживати у будинку в АДРЕСА_1 , нікуди з цього будинку, як на тимчасове, так і на постійне проживання не виїжджала. Факт постійного проживання ОСОБА_4 у вказаному будинку підтвердили свідки, що були допитані за клопотанням позивача. Окрім того, встановлено, що ОСОБА_4 оформляє субсидію, укладає договори про надання комунальних послуг, самостійно веде абонентські книжки та оплачує отримані послуг за газ, світло (а.с.74-133).
Колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції, що матеріали справи не містять належних, достовірних та допустимих доказів того, що позивач ОСОБА_4 на момент укладання оспорюваного договору дарування потребувала стороннього догляду чи матеріальної допомоги, умов договору довічного утримання. Крім того, слід зазначити, що в судовому засіданні свідки охарактеризували позивачку як розумну жінку, яка в свій час працювала обліковцем в колгоспі.
Крім того, встановлено та не заперечується позивачкою, що з 2012 року за рішенням Рівненського районного територіального центру соціального обслуговування з 2012 року їй було призначено соціального працівника. Тобто, ОСОБА_5 не здійснював догляд за позивачкою, а здійснювали призначені соціальні працівники, перша з яких була призначена через 8 років після укладення договору. Договір дарування укладався та посвідчувався у м. Рівному за участю позивачки. Доказів застосування погроз, примусу чи насильства, під час укладення договору, судом не встановлено, що посвідчила і сама позивачка своїм підписом на договорі під час його підписання. Позивачка продовжувала проживати в даному будинку зі згоди ОСОБА_5 , оскільки витребувати вказане майно, у відповідності до даного договору, було його правом, і їхніми договірними відносинами.
Відповідно до статей 16, 203, 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред'явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорювання правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб'єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду.
Таке розуміння визнання правочину недійсним, як способу захисту, є усталеним у судовій практиці.
Відповідно до ч.4 ст. 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 жовтня 2018 року у справі № 759/17065/14-ц (провадження № 61-2779св18) зроблено висновок по застосуванню статті 229 ЦК України та вказано, що «під помилкою розуміється неправильне, помилкове, таке, що не відповідає дійсності уявлення особи про природу чи елементи вчинюваного нею правочину. Законодавець надає істотне значення помилці щодо: природи правочину; прав та обов'язків сторін; властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність; властивостей і якостей речі, які значно знижують можливість використання за цільовим призначенням. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним на підставі статті 229 ЦК України повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також те, що вона має істотне значення. Під природою правочину слід розуміти сутність правочину, яка дозволяє відмежувати його від інших правочинів. Причому природа правочину охоплюватиме собою його характеристику з позицій: а) оплатності або безоплатності (наприклад, особа вважала, що укладає договір довічного утримання, а насправді уклала договір дарування); б) правових наслідків його вчинення (наприклад, особа вважала, що укладає договір комісії, а насправді це був договір купівлі-продажу з відстроченням платежу)».
За таких обставин суд першої інстанції, встановивши, що в позивачки відсутня помилка щодо істотних умов договору та його правової природи, не знайшов підстав для визнання недійсним договору дарування від 23 березня 2004 року та зробив правильний висновок про відмову в задоволенні позову.
Крім того, суд першої інстанції правильно визначився із обставинами щодо пропуску позивачкою строку позовної давності та встановив, що його перебіг розпочався саме з 15.02.2012 року, адже саме з цього часу їй вже було чітко відомо, що її догляд будуть здійснювати соціальні працівники, а не ОСОБА_5 . Тобто, з цього часу вона вже знала про порушення свого права. Проте, виходячи з достовірно встановлених судом обставин, суд прийшов до висновку, що у задоволенні позову слід відмовити за недоведеністю позовних вимог.
Також суд критично відноситься до правової позиції зайнятої позивачкою в даній справі та вважає її надуманою, яка не узгоджується з нормами матеріального права.
Як вбачається з тексту позову до його подання її спонукало встановлення обставини, що домоволодіння вибуло з її власності. За твердженням ОСОБА_4 , вона вважала, що укладає з братом договір довічного утримання, тому слід зазначити, що відповідно до ст.744 ЦК України, право власності на будинок також переходить набувачеві, як і при даруванні, а не мало залишитись за нею.
З огляду на вищенаведене колегія судів вважає, що рішення суду першої інстанції є законним і обґрунтованим, постановлено з дотриманням вимог матеріального і процесуального права, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду, а тому колегія суддів не вбачає підстав для скасування оскаржуваного судового рішення.
Докази та обставини, на які посилається апелянт, були предметом дослідження у суді першої інстанції та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідженні та встановленні судом першої інстанції були дотримані норми матеріального та процесуального права.
Будь-яких інших доказів, що спростовують правильність рішення суду в апеляційній скарзі не наведено, тому апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду залишити без змін.
Що стосується судових витрат понесених апелянтом, то колегія суддів їх не переглядає, оскільки апеляційна скарга залишена без задоволення.
Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 375, 381, 382, 383, 384, 390 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_4 залишити без задоволення.
Рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 13 травня 2019 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне судове рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на касаційне оскарження, якщо касаційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому такого судового рішення.
Повний текст постанови складений 20 вересня 2019 року.
Головуючий: С.В. Боймиструк
Судді: С.В. Хилевич
С.С. Шимків