Постанова
Іменем України
17 вересня 2019 року
м. Київ
провадження № 22-ц/824/12664/2019
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді - Мазурик О.Ф. (суддя-доповідач),
суддів: Махлай Л.Д., Шкоріної О.І.,
за участю секретаря Ратушного А.В.,
розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1
на ухвалу Шевченківського районного суду м. Києва про відмову у відкритті провадження
в складі судді Пономаренко Н.В.
від 15 липня 2019 року
у цивільній справі №761/27425/17
за позовом ОСОБА_1
до Головного управління Державної фіскальної Служби у м. Києві,
треті особи: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
про скасування арешту на майно,
У липні 2019 року ОСОБА_1 , посилаючись на те, що до нього перейшло право вимоги за іпотечним договором, звернувся до суду з позовом про скасування арешту на іпотечне майно.
Позов обґрунтовував тим, що він не може реалізувати своє право іпотекодержателя, оскільки на іпотечне майно накладено арешт у кримінальному провадженні. Захистити своє право у порядку кримінального провадження також позбавлений права, оскільки ухвалою суду кримінальне провадження закрито.
Ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 15 липня 2019 року відмовлено у відкритті провадження у справі.
Не погоджуючись з вказаною ухвалою суду, позивач звернувся до суду з апеляційною скаргою, в якій зазначив, що ухвала суду постановлена з порушенням норм процесуального права, неповним з'ясуванням обставин, що мають значення для правильного вирішення питання про відкриття провадження у справі.
В обґрунтування апеляційної скарги вказував, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про те, що справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки арешт на майно накладено в порядку кримінального провадження. Судом не враховано, що позивач, як іпотекодержатель нерухомого майна, не може захистити своє право в кримінальному провадженні, оскільки ухвалою суду закрито кримінальне провадження.
Зазначив, що судом також не враховано висновки Великої Палати Верховного Суду, висловлені у подібних правовідносинах, які склалися між сторонами.
За вказаних обставин просив скасувати ухвалу Шевченківського районного суду м. Києва від 15 липня 2019 року про відмову у відкритті провадження у справі
Представник позивача - ОСОБА_4 в судовому засіданні апеляційну скаргу підтримав та просив задовольнити з підстав, наведених в ній.
Відповідач та треті особи, належним чином повідомлялися про день, час та місце розгляду справи, в судове засідання не з'явилися.
Відповідно до ч. 2 ст. 372 ЦПК України колегія суддів вважає за можливе розглянути справу за відсутності учасників справи та їхніх представників, які не з'явилися в судове засідання.
Колегія суддів, заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представника позивача ОСОБА_4 , перевіривши доводи апеляційної скарги, законність та обґрунтованість ухвали суду в межах апеляційного оскарження, дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.
Відмовляючи у відкритті провадження, суд першої інстанції виходив з того, що оскільки арешт на майно був накладений в рамках досудового розслідування у кримінальному провадженні, то і спір про скасування арешту підлягає вирішенню за правилами кримінального судочинства в порядку, визначеному КПК України.
Проте, колегія суддів не погоджується з таким висновком суду першої інстанції та вважає його неправильним, враховуючи наступне.
Як вбачається зі змісту позовної заяви, ОСОБА_1 , звертаючись до суду з позовом про скасування арешту на майно, право вимоги на яке, до нього перейшло за іпотечним договором, в обґрунтування своїх позовних вимог вказував на те, що 18 вересня 20018 року між ВАТ «СЕБ Банк», правонаступником якого є ПАТ «Фідобанк» та третьою особою було укладено кредитний договір №1845. В забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором між банком та ОСОБА_2 укладено договори іпотеки, а саме: Договір іпотеки від 18.09.2008, зареєстрований в реєстрі №3422, відповідно до якого в іпотеку передано нерухоме майно - трикімнатну квартиру, загальною площею 144,00 кв.м., житловою площею 71,80 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 ; Договір іпотеки від 18.09.2008, зареєстрований в реєстрі №3427, відповідно до якого в іпотеку передано нерухоме майно - машиномісце № 15 , загальною площею 11,60 кв.м., яке розташоване в підземній автостоянці в будинку АДРЕСА_2 ; Договір іпотеки від 31.05.2011, зареєстрований в реєстрі №1094, відповідно до якого в іпотеку передано нерухоме майно - гараж № НОМЕР_2 , загальною площею 19,90 кв.м., в гаражно-будівельному кооперативі «Гірський», що розташований по АДРЕСА_3.
Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 22.03.2012 стягнуто із ОСОБА_2 на користь ПАТ «Фідобанк» заборгованість за кредитним договором у розмірі 8 872 852,59 грн. На виконання рішення суду видано виконавчий лист, який звернуто до примусового виконання.
Ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 17 травня 2017 року замінено сторону стягувача на ТОВ «ФК «Інновація».
19.07.2018 між ТОВ «ФК «Інновація» та ТОВ «Оптимум Фактор» укладено Договір про відступлення права вимоги (факторингу) №283, а 20.07.2018 укладено Договір відступлення права вимоги №20072018/1 між ТОВ «Оптимум Фактор» ОСОБА_1 . За даним договором до ОСОБА_1 перейшло право вимоги за кредитним договором, укладеним з ОСОБА_2 , а також всі інші пов'язані з ними права в обсязі та на умовах, що існували на момент переходу цих прав, в тому числі звернення стягнення. З метою виконання зобов'язання за договором відступлення права вимоги між ОСОБА_1 та ТОВ «Оптимум Фактор» укладено договори про відступлення права вимоги договорами іпотеки.
12 вересня 2018 року ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва замінено сторону стягувача з виконання виконавчого листа, виданого за рішенням суду від 22.03.2012, на ОСОБА_1 .
Також, зазначив, що після проведення приватним виконавцем прилюдних торгів 15.11.2018 з реалізації предметів іпотеки він звернувся до нотаріуса з метою оформити право власності на нерухоме майно та отримати відповідне свідоцтво про право власності, однак виявилося, що нерухоме іпотечне майно з 29.04.2014 знаходиться під обтяженням на підставі посвідчення № НОМЕР_3 , виданого 14.08.2009, та постанови Державної податкової інспекції у Деснянському районі ГУ Міндоходів у м. Києві б/н від 06.09.2012.
06.06.2019 він звернувся до Слідчого управління фінансових розслідувань ГУ ДФС у м. Києві щодо зняття арешту з майна, на щодо отримав відповідь, в якій повідомлено, що арешт було накладено в рамках розслідування кримінальної справи (реєстрація в ЄРДР №32013110030000147) за звинуваченням ОСОБА_3 за ч. 3 ст. 212, ч. 1 ст. 366 КК України. 21.05.2019 Оболонським районним судом м. Києва постановлено ухвалу по кримінальній справі №756/6938/17, відповідно до якої ОСОБА_3 звільнено від кримінальної відповідальності, у зв'язку із закінченням строків давності, а кримінальне провадження №32013110030000147 закрито.
Позивач, посилаючись на те, що він є іпотекодержателем нерухомого майна (володільцем), а ухвалою суду закрито кримінальне провадження, в рамках якого накладено арешт на спірне іпотечне майно, у зв'язку з чим він позбавлений на ефективний захист свого права в порядку кримінального провадження, змушений звернутися до суду з даним позовом.
Отже, наведені фактичні обставини свідчать, що арешт на нерухоме майно, право вимоги на яке перейшло до позивача за іпотечними договорами, накладено в рамках кримінального провадження накладено, яке закрито ухвалою суду.
Колегія суддів погоджується з доводами апеляційної скарги, що вирішуючи питання про відкриття провадження, суд дійшов помилкового висновку, що захист порушеного права позивача підлягає в кримінальному провадженні.
Так, право власності належить до основоположних прав людини, втілення яких у життя становить підвалини справедливості суспільного ладу. Захист зазначеного права гарантовано статтею першою Першого протоколу до Конвенції. Як передбачено цією міжнародно-правовою нормою, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном, і ніхто не може бути позбавлений власного майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права. Відповідно до практики ЄСПЛ втручання в це право повинно мати законні підстави й мету, а також бути пропорційним публічному інтересу.
На рівні національного законодавства гарантії захисту права власності закріплені у статті 41 Конституції України, за змістом якої кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю за винятком обмежень, установлених законом.
Зазначений принцип відображено й конкретизовано в частині першій статті 321 Цивільного кодексу України, згідно з якою право власності є непорушним, і ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Одним із способів захисту права власності є гарантована статтею 391 цього Кодексу можливість власника вимагати усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном.
Спеціальні підстави законного обмеження особи у реалізації права власності передбачені, зокрема, нормами кримінального процесуального закону для виконання завдань кримінального провадження як легітимної мети відповідного втручання у право мирного володіння майном.
З матеріалів справи вбачається, що у межах кримінальної справи, що розслідувалася, ОСОБА_1 не набував процесуального становища підозрюваного, обвинуваченого, а як володілець нерухомого майна не був наділений процесуальним правом ініціювати питання про звільнення його з-під арешту.
Крім того, із закриттям кримінального провадження (кримінальної справи) втрачається легітимна мета арешту майна як втручання у конвенційне право особи на мирне володіння ним - збереження речей і матеріальних цінностей для забезпечення можливості виконання завдань кримінального провадження.
Після припинення кримінальної процедури відповідне втручання фактично набуває свавільного характеру, й заінтересована особа правомірно розраховує на його припинення.
Водночас способів захисту права власника або іншого володільця, порушеного внаслідок неприйняття під час закриття кримінальної справи обов'язкового процесуального рішення про скасування арешту майна, в означеній ситуації кримінальний процесуальний закон не передбачає.
Способів виправлення помилки, допущеної судом у зв'язку з неприйняттям під час закриття кримінального провадження рішення про скасування арешту майна, після закінчення судового розгляду КПК України не встановлював.
Діючий КПК України не передбачає застосування слідчим, слідчим суддею процесуальних норм у припиненій кримінальній справі. Таким чином, вирішення порушеного позивачем питання в порядку кримінального судочинства потребувало б відновлення кримінального провадження (кримінальної справи), яке закрито ухвалою суду, у зв'язку із закінченням строків давності. Для відновлення справи необхідним є скасування процесуальних рішень, якими держава в особі уповноважених органів відмовилася від кримінального переслідування ОСОБА_3 Означений спосіб розв'язання порушеного ОСОБА_1 питання є недопустимим з точки зору досягнення мети захисту його прав та законних інтересів.
Цивільним позивачем у кримінальному провадженні є фізична особа, якій кримінальним правопорушенням або іншим суспільно небезпечним діянням завдано майнової та/або моральної шкоди, а також юридична особа, якій кримінальним правопорушенням або іншим суспільно небезпечним діянням завдано майнової шкоди, та яка в порядку, встановленому цим Кодексом, пред'явила цивільний позов (частина перша статті 61 КПК України у).
Однак, ОСОБА_1 пред'являє позов не у зв'язку з завданням йому матеріальної шкоди обвинуваченим, а з підстави необґрунтованого обмеження його права володіння рішенням про арешт майна у кримінальному провадженні.
Разом із тим, кримінальні процесуальні правовідносини виникають, змінюються та припиняються на підставі норм кримінального процесуального права. Закриття кримінального провадження є юридичним фактом, який припиняє кримінальні процесуальні відносини. Зокрема, після прийняття означеного процесуального рішення арешт майна, застосований у кримінальному провадженні (кримінальній справі) як засіб його забезпечення, втрачає відповідну концептуальну властивість.
Із припиненням кримінальної справи арешт майна стає публічним обтяженням права власності, підстави для подальшого існування якого відпали. Причому втрачається можливість застосування специфічного порядку скасування такого обтяження, зумовленого кримінальними процесуальними відносинами.
Із огляду на зазначене, будь-які публічно-правові процедури, які з тих чи інших причин не завершені до закриття кримінального провадження (кримінальної справи), з моменту такого закриття втрачають кримінальний процесуальний характер. Арешт майна у такому разі із заходу забезпечення кримінального провадження перетворюється на неправомірне обмеження права особи користуватися належним їй майном.
Водночас вимоги про звільнення майна з-під арешту, що ґрунтуються на праві власності на нього, виступають способом захисту зазначеного права (різновидом негаторного позову) і виникають з цивільних правовідносин, відповідно до частини першої статті 19 ЦПК України можуть бути вирішені судом цивільної юрисдикції. З урахуванням наведеного вище, вирішення цих вимог за правилами кримінального судочинства законом не передбачено.
Саме така правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 15.05.2013 по справі №6-26цс13. Велика Палата Верховного Суду в своїй постанові від 15.05.2019 у справі №372/2904/17-ц не знайшла підстав для відступу від такої правової позиції.
Відповідно до ч. 4 ст. 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Проте, постановляючи ухвалу, суд першої інстанції вищевказаного не врахував, не встановив підстави, за яких позивач звернувся до суду з даним позовом, внаслідок чого дійшов помилкового висновку, що дана справа підлягає розгляду в порядку кримінального судочинства за правилами КПК України.
Виходячи з наведеного, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції, відмовляючи у відкритті провадження у справі з тих підстав, що справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, істотно порушив норми процесуального права.
Таким чином, доводи, викладені в апеляційній скарзі, що судом першої інстанції постановлено ухвалу з порушенням норм процесуального права, колегія суддів вважає обґрунтованими.
Відповідно до ч. 6 ст. 374, ч. 4 ст. 379 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги скасовує ухвалу, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направляє справу для продовження розгляду до суду першої інстанції, а саме для вирішення питання про відкриття провадження.
На підставі викладеного та керуючись ст. 268, 374, 379, 383, 384, 389 ЦПК України,
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити.
Ухвалу Шевченківського районного суду м. Києва від 15 липня 2019 року - скасувати, справу направити для продовження розгляду до суду першої інстанції.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня проголошення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до цього суду.
Повний текст постанови складено 18 вересня 2019 року.
Головуючий О.Ф. Мазурик
Судді Л.Д. Махлай
О.І. Шкоріна