17 вересня 2019 року
м. Рівне
Справа № 556/261/19
Провадження № 22-ц/4815/1100/19
Головуючий у Володимирецькому районному
суді: Іванків О.В.
Рішення суду першої інстанції проголошено
у смт. Володимирець Рівненської області
28.05.2019 о 12 год. 12 хв.
Повний текст рішення складено: 07.06.2019.
Рівненський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючий: суддя Хилевич С.В.
судді: Бондаренко Н.В., Ковальчук Н.М.
секретар судового засідання: Ковальчук Л.В.
учасники справи:
позивач: ОСОБА_1 ;
відповідач 1: ОСОБА_2 ;
відповідач 2: ОСОБА_3 ;
представники учасників справи:
позивача - адвокат Крестинська Людмила Аполлінаріївна;
відповідачів - адвокат Печончик Олександр Володимирович;
за участі (в апеляційному суді): позивача і її представника,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження апеляційну скаргу представника ОСОБА_4 - адвоката Печончика Олександра Володимировича на рішення Володимирецького районного суду Рівненської області від 28 травня 2019 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 і ОСОБА_4 про вселення, усунення перешкод у здійсненні права на користування житлом та відшкодування моральної шкоди,
У лютому 2019 року в суд звернулася ОСОБА_1 з позовом до ОСОБА_2 і ОСОБА_4 про вселення, усунення перешкод у здійсненні права на користування житлом та відшкодування моральної шкоди. Мотивуючи свої вимоги, вказувала про те, що разом зі своїм покійним чоловіком протягом часу з 1962 по 1964 роки побудували житловий будинок АДРЕСА_1 . В 2011 рцоі її чоловік одноособово, вважаючи себе титульним власником житлового будинку, уклав договір купівлі-продажу з ОСОБА_2 , який є чоловіком ОСОБА_4 - їхньої онуки. Вважає, що за умовами первісної домовленості між контрагентами повинен був бути укладений договір довічного утримання. Позивач після відчуження будинку, не зважаючи на смерть чоловіка, продовжувала проживати і вести господарство в будинку АДРЕСА_1 . Однак у 2013 році відносини між сторонами погіршилися, внаслідок чого ОСОБА_2 та ОСОБА_4 почали перешкоджати їй у користуванні житлом, фактично виселивши до господарського приміщення, де вона й мешкає. При цьому відповідачі забороняють позивачу користуватися іншими будівлями і спорудами, не надають жодної побутової допомоги і не допускають відвідувати її родичів, чим порушуються її житлові права, з огляду на що просила вселити та усунути перешкоди в користуванні житлом у спосіб надання у користування житлової кімнати у житловому будинку АДРЕСА_1 та можливості нарівні з власниками користуватися господарськими будівлями і спорудами і земельною ділянкою. Також вважала, що неправомірними діями ОСОБА_2 і ОСОБА_4 їй завдано моральну шкоду, розмір якої визначила у 5 000 гривень, і яку просила солідарно стягнути на її користь.
Рішенням Володимирецького районного суду Рівненської області від 28 травня 2019 року позов ОСОБА_1 задоволено частково.
Вселено позивача, ІНФОРМАЦІЯ_1 , паспорт серії НОМЕР_1 , виданий 01.10.1998 Володимирецьким РВ УМВСУ у Рівненській області, РНОКПП: НОМЕР_2 , до житлового будинку АДРЕСА_1 .
Зобов'язано ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП: НОМЕР_3 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , РНОКПП: НОМЕР_4 , мешканців АДРЕСА_1 , не чинити перешкод позивачу в користуванні зазначеним житловим будинком, господарськими спорудами, належними до будинку і земельною ділянкою для будівництва та обслуговування житловим будинком.
В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Стягнуто солідарно з відповідачів на користь ОСОБА_1 3 768, 40 гривень понесених судових витрат.
У поданій апеляційній скарзі ОСОБА_4 через свого представника - адвоката Печончика О.В. покликалася на незаконність і необґрунтованість рішення суду першої інстанції.
На її обґрунтування зазначалося про порушення судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права. Вважає хибними і оманливими твердження позивача про те, що насправді мала місце домовленість про укладення договору довічного утримання, а не договору купівлі-продажу. Помилковими вважає і посилання позивача про те, що сторони проживають однією сім'єю, оскільки вони проживають окремо і не ведуть спільного побуту і господарства. При цьому позивач будь-яких витрат на утримання житлового будинку фактично не несе. Тому їхнє проживання за однією поштовою адресою не створює для них відповідних прав та обов'язків.
Сама по собі вказівка про обставину, що встановлена рішенням Володимирецьким районним судом від 13 січня 2016 року не є усталеним фактом. Поготів, з дня ухвалення рішення судом минуло понад два роки, а впродовж цього часу обставини змінилися повністю.
Крім того, відповідна довідка Городецької сільської ради Володимирецького району Рівненської області лише перераховує осіб, зареєстрованих у будинку АДРЕСА_1 , де зазначено, що там проживає дві сім'ї. З цих записів убачається, що ОСОБА_1 мешкає разом зі своїм чоловіком - нині покійним.
Також неправильним вважає висновок суду про те, що саме відповідачі чинять перешкоди у користуванні житлом та господарськими приміщеннями. Натомість позивач сама зачинила на замок окремий сарай, свининець, тік та літню кухню, де проживає і не допускає власників до цих приміщень. Зазначені обставини суперечать правилам ч. 1 ст. 405 ЦК України.
Помимо наведеного, на переконання відповідача, не додержано правових позицій Верховного Суду України, висловлених у постановах у справах №6-10723св08, №6-2778св08 та №6-55662св10, де вказується про право члена сім'ї власника будинку (квартири) користуватися цим житлом існує лише за наявності у власника права приватної власності на зазначене майно. Щодо захисту права власності, то ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 1950 року, ч. 4 ст. 41 Конституції України та ч. 1 ст. 317 ЦК України гарантують кожній фізичній чи юридичній особі безперешкодно користуватися своїм майном, не допускається позбавлення особи її власності інакше як в інтересах суспільства та на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права, визнається право держави на здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
Судові витрати на правничу допомогу складають 13 500 гривень і 1 152, 60 гривень судового збору, що підтверджено відповідним додатковим договором від 28 березня 2019 року, квитанцією про оплату та актом прийняття-передачі наданих послуг від 24 червня 2019 року.
З наведених міркувань просить скасувати рішення Володимирецького районного суду Рівненської області від 28 травня 2019 року, ухваливши нове - про відмову ОСОБА_1 у позові до ОСОБА_2 та ОСОБА_4 Фактично ж зміст доводів апеляційної скарги зводиться до перевірки судового рішення в частині задоволення позовних вимог.
У поданому відзиві представник позивача - адвокат Крестинська Л.А., вважаючи оскаржуване рішення законним і обґрунтованим, просила залишити його без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення. При цьому покликалася на те, що обставини, про які зазначалися у позовній заяві, зокрема щодо того, який насправді мався на увазі укластися договір, судом при ухваленні оскаржуваного рішення до уваги не бралися. Не згодна і з твердженням заявника про припинення відносин між членами сім'ї і відповідно - припинення права користування житлом у позивача як колишнього її члена. Оскільки норми ст. 156 ЖК УРСР вказують про подальше існування права користування житлом при припиненні сімейних відносин, тому доводи апеляційної скарги про це є необґрунтованими.
Не відповідають дійсності і аргументи автора апеляційної скарги про те, що ще до укладення договору купівлі-продажу будинку позивач сама обрала собі для проживання господарську будівлю - літню кухню.
Вважала, що правові позиції, на які посилається відповідач, до уваги братися не можуть, адже рішенням Володимирецького районного суду від 13 січня 2016 року у справі №556/1450/15-ц встановлено ті обставини, що сторони до і після укладення договору купівлі-продажу житлового будинку АДРЕСА_1 проживали однією сім'єю.
Правильно суд зазначав і про те, що право власності не повинно використовуватися на шкоду іншим, а також, що земельна ділянка знаходиться також у користуванні позивача, що засвідчено довідкою Городецької сільської ради Володимирецького району №1505 від 21.06.2019.
Не погоджувалася і з розміром судових витрат, про стягнення яких просила ОСОБА_4 , позаяк сплата 3 000 гривень авансу означає їх оплату за послуги, які будуть надані потім. Однак про аванс вказується уже в акті прийняття-передачі наданих послуг від 24 червня 2019 року. При цьому значно завищеною є вартість послуг зі складання нескладних за формою і змістом процесуальних документів, а також не надано доказів про понесення цих витрат відповідачем.
Заслухавши суддю-доповідача, думку осіб, які беруть участь у справі і з'явилися в судове засідання, перевіривши матеріали справи та доводи відповідача, колегія суддів дійшла висновку про часткове задоволення апеляційної скарги.
Частково задовольняючи вимоги позивача, суд першої інстанції правильно виходив з доведеності і обґрунтованості позову, оскільки відповідачами порушуються житлові права ОСОБА_1 , тоді як реалізація ОСОБА_2 та ОСОБА_4 свого права власності не може суперечити вимогам чинного законодавства, моральним засадам суспільства і порушувати прав інших осіб на житло, зокрема і позивача, яка є особою похилого віку, є бабусею ОСОБА_4 й потребує допомоги та догляду, в т.ч. і від своєї онуки.
Як обґрунтовано з'ясовано судом, 15 грудня 2011 року між ОСОБА_6 - чоловіком позивача та ОСОБА_2 - чоловіком ОСОБА_4 укладено договір купівлі-продажу житлового будинку АДРЕСА_1 , що посвідчений нотаріально і зареєстрований в реєстрі за №1830. Тобто право власності на житловий будинок як на об'єкт спільної сумісної власності подружжя набуто обома відповідачами.
Згідно зі ст. 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
Судом також правильно встановлено, що сторони у справі є членами однієї сім'ї, позивач і ОСОБА_4 за родинною спорідненістю є бабою і онукою, мешкають в житловому будинку АДРЕСА_1 і там само раніше вели спільний побут. Між тим, зараз ведення одного сумісного господарства унеможливлено через створення певних перешкод відповідачами, унаслідок чого зокрема і виникли спірні правовідносини.
Відповідно до ч.ч. 2, 4 ст. 3 СК України сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки.
Сім'я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.
Крім цього, той факт, що сторони є членами однієї сім'ї стверджується і змістом рішення Володимирецького районного суду Рівненської області від 13 січня 2016 року у справі №556/1450/15-ц, де зазначено, що ОСОБА_6 і ОСОБА_1 є відповідно дідом та бабою ОСОБА_4 Тривалий час вони були членами однієї сім'ї власників житлового будинку АДРЕСА_1 ОСОБА_4 та ОСОБА_2 в розумінні правил ст.ст. 64 і 156 ЖК УРСР, оскільки як до укладення договору купівлі-продажу будинку, так і після цього проживали разом і вели спільне господарство.
Тобто члени сім'ї власника житла мають рівні з ним права щодо користування житловим приміщенням за його цільовим призначенням. При цьому у разі припинення сімейних відносин з власником колишні члени його сім'ї не позбавляються права користування житлом, однак у певних, визначених законом, випадках можуть набувати обов'язок вносити плату за користування житловим приміщенням.
Норми частини четвертої ст. 82 ЦПК України вказують, що обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Тому правильно спростовані висновками суду попередньої інстанції заперечення відповідачів проти позову в частині встановлених обставин, що сторони є членами однієї сім'ї. Отже, і доводи апеляційної скарги про це на увагу не заслуговують як необґрунтовані.
Поготів, Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 21 серпня 2019 року у справі №569/4373/16-ц висловила правову позицію, за якою у справі, що розглядається Великою Палатою, позивач, придбаваючи житло, знав про проживання в ньому відповідача - члена сім'ї колишнього власника цього житла, який є особою з інвалідністю ІІ групи, іншого житла не має та набув охоронюване законом право на мирне володіння майно у законний спосіб. Тим не менше, він не виявив розумну дбайливість про інтереси відповідача, не з'ясував, чи відмовляється останній від свого права користування жилим приміщенням, а тому апеляційний суд обґрунтовано відмовив у задоволенні позову про виселення відповідача. При цьому суд правильно виходив з того, що ані у Цивільному кодексі України, ані у Житловому кодексі УРСР не передбачена можливість виселення члена сім'ї колишнього власника без надання іншого жилого приміщення (стаття 116 ЖК України та стаття 405 ЦК України).
Згідно із ч. 4 ст. 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Правильно суд послався на положення ст. 156 ЖК УРСР і ст. 405 ЦК України, за якими члени сім'ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Таким чином, обґрунтованими і є твердження суду щодо права ОСОБА_1 на користування саме житловим приміщенням у будинку, який належить відповідачам, - а не лише літньою кухнею, яка позначена в технічному паспорті будівлі літерою "Б" - "Сарай, літня кухня", нарівні з останніми та іншими членами сім'ї, адже будь-яких угод при переході права власності на нерухоме майно між сторонами укладено не було.
Отже, не можна погодитися і з аргументами заявника і про те, що позивач з власної волі виселилася з житлового будинку і добровільно вселилася до підсобного приміщення - літньої кухні.
Не заслуговують на увагу твердження автора апеляційної скарги про те, що перешкоди у користуванні житловим будинком та господарськими будівлями і спорудами вчиняються саме позивачем, а не відповідачами.
Так, відповідно до ст.ст. 12 і 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.
Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом.
Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.
Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Між тим, будь-яких доказів на обґрунтування цих обставин ОСОБА_4 надано не було, матеріали справи не містять, а апеляційним судом їх не було здобуто.
Решта доводів апеляційної скарги визнаються колегією суддів необґрунтованими і з ними погодитися неможливо.
Згідно з ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Тому в іншій частині - про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1 рішення суду першої інстанції апеляційним судом не переглядалося.
Справедливість, добросовісність та розумність відповідно до пункту 6 ст. 3 ЦК України є одними із загальних засад цивільного законодавства.
Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абз. десятий п. 9 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року №3-рп2003).
Тобто доводи особи, що подала апеляційну скаргу, на необхідність та вимушеність захисту її прав, порушуючи тим самим права позивача, є неприйнятними для апеляційного суду.
Заперечення відповідачем очевидних обставин не спростовує правильності висновків апеляційного суду.
В той самий час, присудження судових витрат до солідарного стягнення з відповідачів суперечить правилам ст. 141 ЦПК України, адже їх стягнення може здійснюватися лише пропорційно до задоволених вимог і лише у частці. Тобто до стягнення на користь позивача з ОСОБА_2 та ОСОБА_7 слід присудити по 1 834, 20 гривень судових витрат з кожного (3 768, 40 гривень : 2).
Підставою для зміни оскаржуваного рішення відповідно до пункту 4 ч. 1 ст. 376 ЦПК України є порушення судом першої інстанції норм процесуального права при присудженні судових витрат.
Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 375, 381-384, 389, 390 ЦПК України, апеляційний суд
Апеляційну скаргу представника ОСОБА_4 - адвоката Печончика Олександра Володимировича задовольнити частково.
Рішення Володимирецького районного суду Рівненської області від 28 травня 2019 року змінити, стягнувши з ОСОБА_4 та ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 понесені судові витрати порівну, а саме по 1 834 (одна тисяча вісімсот тридцять чотири) гривні 20 копійок з кожного.
В решті рішення суду першої інстанції залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня проголошення.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне судове рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на касаційне оскарження, якщо касаційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому такого судового рішення.
Повний текст постанови складено: о 14 год. 40 хв. 17.09.2019
Головуючий: Хилевич С.В.
Судді: Н.В. Бондаренко
Н.М.Ковальчук