Іменем України
06 вересня 2019 року
Київ
справа №826/15903/16
адміністративне провадження №К/9901/53839/18
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
головуючого - Калашнікової О.В.,
суддів - Білак М.В., Губська О.А.
розглянувши у попередньому судовому засіданні у касаційній інстанції адміністративну справу №826/15903/16
за позовом Громадянина Таджикистану ОСОБА_1 до Управління державної міграційної служби України в Київській області, Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування наказу, рішення, зобов'язання вчинити дії, провадження по якій відкрито
за касаційною скаргою Громадянина Таджикистану ОСОБА_1 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 26 березня 2018 року (прийняте у складі колегії суддів: головуючого судді - Григоровича П.О., суддів: Каракашьяна С.К., Смолія І.В.) та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 04 червня 2018 року (прийняту у складі колегії суддів: головуючого судді - Кучми А.Ю., суддів: Аліменка В.О., Безименної Н.В.)
І. Суть спору
1. Громадянин Таджикистану ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Управління Державної міграційної служби України в Київській області, (далі - управління ДМСУ в Київській області), Державної міграційної служби України (далі - ДМСУ), в якому просив:
- визнати протиправним та скасувати наказ Управління Державної міграційної служби України в Київській області Державної міграційної служби України від 08 серпня 2016 року №49 про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання громадянина Таджикистану ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
- визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 19 вересня 2016 року №45-16 про відхилення скарги на наказ Управління Державної міграційної служби України в Київській області Державної міграційної служби України про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
- зобов'язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву громадянина Таджикистану ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.
2. В обґрунтування позову позивач зазначає, що відповідачами під час прийняття оскаржуваних рішень не враховано всіх обставин, за наявності яких скаржник звернувся із заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
ІІ. Встановлені судами фактичні обставини справи
3. ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 є громадянином Таджикистану, таджик за національністю, християнин (євангеліст) за віросповіданням, народився в місті Істаравшан, Таджикистан,
3.1. В грудні 2011 року легально покинув країну громадянської належності.
3.2. До України прибув повітряним транспортом 20 жовтня 2014 року на підставі компетентного дозволу. На даний момент в країні перебуває нелегально.
3.3. 19 липня 2016 року позивач звернувся із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до управління ДМСУ в Київській області.
3.4. Основною причиною звернення за захистом позивач зазначає зміну релігії, обмеження офіційною владою відправлення християнських релігійних обрядів, а також систематичного порушення прав людини.
3.5. Головним спеціалістом сектору з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції 08 серпня 2016 року був складений висновок щодо прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, що потребує додаткового захисту, по справі № 2016KV0022 громадянина Таджикистану ОСОБА_1 , згідно якого останній вважає за доцільне відмовити громадянину Таджикистану ОСОБА_1 в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання його біженцем, або особою яка потребує додаткового захисту, на підставі частини 6 статті 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» як особі, заява якої є очевидно необґрунтованою, тобто у заявника відсутні умови зазначені у пунктах 1 та 13 частини 1 статті 1 цього Закону.
3.6. Наказом Управління ДМС України в Київській області від 08 серпня 2016 року №49 відмовлено громадянину Таджикистану ОСОБА_1 в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту з огляду на необґрунтованість його заяви та відсутність умов, передбачених пунктом 1 та пунктом 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
3.7. Про зазначену відмову позивача проінформовано повідомленням від 08 серпня 2016 року №32.
3.8. Не погоджуючись з таким наказом Управління ДМСУ в Київській області, позивач скористався правом на його адміністративне (досудове) оскарження, за результатами якого 15 вересня 2016 року Державною міграційною службою України складено висновок та прийнято рішення про відхилення скарги на рішення територіального округу ДМС про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 19 вересня 2016 року №45-16.
ІІІ. Рішення судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення
4. Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 26 березня 2018 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 04 червня 2018 року, в задоволенні позову відмовлено.
4.1. Відмовляючи в задоволенні позову, суди першої та апеляційної інстанцій виходили з того, що що спірне рішення відповідача є правомірним, обґрунтованим та таким, що прийняте уповноваженим органом в порядку та спосіб, визначений чинним законодавством України.
IV. Касаційне оскарження
5. У касаційній скарзі позивач, посилаючись на порушення судами першої та апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення.
6. В обґрунтування касаційної скарги вказує, що судами не надано належної оцінки твердженням позивача щодо його побоювань стати жертвою переслідувань через перехід до християнської релігії у мусульманській країни та систематичного порушення прав людини в Таджикистані.
7. Відповідач у відзиві на касаційну скаргу позивача посилається на те, що оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій є законними та обґрунтованими, прийняті з дотриманням процесуальних норм на підставі повно та всебічно з'ясованих обставинах справи, а тому не підлягають скасуванню.
V. Релевантні джерела права й акти їх застосування
8. Згідно з частиною другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
9. Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначено Законом України від 08.07.2011 № 3671-VI «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (далі - Закон № 3671-VI).
10. Відповідно до частин першої-другої статті 5 Закону № 3671-VI, особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
11. Особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в'їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
12. Згідно частини сьомої статті 7 Закону № 3671-VI до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.
13. Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п'ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання (частина перша статті 8 Закону № 3671-VI).
14. Відповідно до частини четвертої статті 8 Закону № 3671-VI рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом уповноваженої посадової особи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту.
15. За правилами частини шостої статті 8 Закону № 3671-VI, рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
16. Відповідно до пунктів 1, 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань;
17. Особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
18. Аналізуючи умови, передбачені частиною першою статті 1 Закону № 3671-VI, суд зазначає, що згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця.
19. Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
20. При розгляді зазначених категорій справ слід ураховувати, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін.
21. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем.
22. Ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.
23. Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальну інформацію в країні походження біженця) можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ тощо.
24. Виходячи з буквального тлумачення наведених вище положень, небажання особи, яка звертається до міграційної служби про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, повернутися в країну своєї громадянської належності має бути обґрунтоване об'єктивними обставинами, які стали причинами побоювання цієї особи за своє життя.
25. Необхідність доказування наявності умов для надання статусу біженця знаходить своє підтвердження у міжнародно-правових документах.
26. Так, Законом України від 21.10.1999 №1185-XIV ратифіковано Угоду між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців та Протокол про доповнення пункту 2 статті 4 Угоди між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців.
27. Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців ухвалено Керівництво з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця, відповідно до Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року (Женева, 1992 рік) (далі - Керівництво УВК ООН СБ), яке встановлює критерії оцінки при здійсненні процедур розгляду заяви особи щодо надання їй статусу біженця.
28. Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва УВК ООН СБ, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
29. Пунктами 99-100 глави другої Керівництва УВК ООН СБ встановлено, що під відмовою в захисті країни громадянської належності необхідно розуміти, що особі відмовлено в послугах по відмові видати національний паспорт, продовжити термін його дії, відмовити в дозволу повернутися на свою територію. Вказані факти можна розцінювати як відмова в захисті країни громадянської належності. Але, якщо захист з боку своєї країни приймається і немає підстав для відмови з причин цілком обґрунтованих побоювань від цього захисту, дана особа не потребує міжнародного захисту і не є біженцем.
30. У кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього, особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника (пункт 195 Керівництва УВКБ ООН).
31. Вказані факти можуть розглядатися як відмова в захисті країни громадянської належності. Термін «не бажає» відноситься до тих біженців, які відмовляються прийняти захист уряду країни своєї громадянської належності. Його значення розкривається фразою «внаслідок таких побоювань». Коли особа бажає скористатись захистом своєї країни, таке бажання, як правило, неспівставне з твердженням, що вона перебуває за межами своєї країни «в силу цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань». У будь-якому випадку, якщо приймається захист з боку своєї країни і немає ніяких підстав для відмови з причини цілком обґрунтованих побоювань від цього захисту, дана особа не потребує міжнародного захисту і не є біженцем.
32. Згідно з Позицією УВКБ ООН «Про обов'язки та стандарти доказів у біженців» 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.
33. Отже, на заявника, покладається обов'язок надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, і щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте належне рішення. Це означає, що заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.
34. Крім того, Директива Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається» від 27.04.2004 №8043/04 містить наступні фактори, які повинні досліджуватися з наведеного вище питання: реальна спроба обґрунтувати заяву; надання усіх важливих фактів, що були в розпорядженні заявника та обґрунтування неможливості надання інших доказів; зрозумілість, правдоподібність та несуперечливість тверджень заявника; заявник подав свою заяву про міжнародний
35. Умови, за наявності яких правовий статус біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, не надається, передбачені статтею 6 Закону №3671-VI.
36. За змістом частини першої цієї статті не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.
37. Відповідно до частини першої статті 12 Закону № 3671-VI рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, протягом п'яти робочих днів з дня отримання повідомлення про відмову можуть бути оскаржені в установленому законом порядку до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, а також до суду у строки, встановлені цим Законом.
VI. Позиція Верховного Суду
38. Як вбачається із встановлених судами обставин справи, заявник як підставу надання йому статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту вказує, що він має обґрунтовані побоювання стати жертвою знущань з релігійних причин, оскільки він змінив іслам на християнство, тому не може повернутися до Таджикистану.
39. Відповідачем зазначено, що з інформації, наданої позивачем під час проведення співбесід, не вбачається підстав вважати, що він переслідується в країні походження за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
40. Крім того, твердження позивача щодо загрози життю позивача, наведені у заяві та скарзі є необґрунтованими та спростовані самим позивачем у ході проведення співбесід, зокрема: в заяві та в анкеті позивач стверджує, що прийняв хрещення в 2011 році, а в ході співбесіди від 28 липня 2016 року, заявник зазначає, що прийняв хрещення у 2007 році, а в ході співбесіди від 03 серпня 2016 року - у 2010 році; в заяві та в скарзі позивач стверджує, що у 2010 році його викрали та відвезли до мечеті, де на дворі прив'язали до великого дерева, де він простояв прив'язаним протягом двох днів, а люди, які приходили у двір мечеті знущалися з нього та погрожували відрубати руки в якості покарання за сповідування християнства. Проте в протоколі співбесіди від 03 серпня 2016 року заявник зазначив зовсім інші факти, а саме, про те що коли він з іншими християнами зібрались в одному місті, молились російською мовою, мусульмани почувши це зв'язали їх, а вночі його звільнили християни, і це було у 2010 році».
41. Як установлено судами, що з країни громадської належності позивач виїхав без перешкод - вільно, що свідчить про дотримання країною Таджикистан права позивача на вільне пересування, що вказує на необґрунтованість побоювань останнього щодо можливих утисків, у зв'язку із зміною віросповідання.
42. З паспорту ОСОБА_1 судами також встановлено, що 21 жовтня 2013 року позивач прийнятий на консульський облік в Генеральному консульстві Республіки Таджикистан в місті Єкатеринбург Російської Федерації терміном на 5 років, що дає підстави вважати, про сталі зв'язки з представницькими органами влади країни громадської належності.
43. Таким чином позивачем не доведено неможливості повернення в країну походження - Таджикистан.
44. При цьому, як зазначено судами, що позивачем не наведено жодних нових обставин, які б вказували про можливість визнання позивача особою, яка потребує додаткового захисту.
45. Посилання на загальну ситуацію щодо стану дотримання прав людини в певній країні не може саме по собі слугувати підставою для однозначного висновку про те, що у випадку повернення до країни громадянської належності позивачу буде загрожувати індивідуальна серйозна шкода у вигляді тортур, нелюдського або принизливого поводження чи покарання.
46. З аналізу викладеного можна зробити висновок, що побоювання позивача стати жертвою переслідувань не є обґрунтованими, за відсутності фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.
47. В матеріалах справи відсутні докази загрози життю позивача, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування до нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини, з огляду на встановлені обставини.
48. Судами встановлено, що позивач прибув до України у 2014 році, однак звернувся до відповідача із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту лише у 2016, що також вказує на відсутність підстав вважати, що позивач покинув країну громадянської належності через переслідування та в пошуках захисту в іншій країні.
49. Верховний Суд зазначає, що відповідачем при прийнятті рішення було проведено збір та аналіз інформації про країну походження, про особу заявника, за наслідками перевірки якої не встановлено наявність фактичних доказів того, що побоювання позивача стати жертвою переслідувань в країні походження є реальними, а тому обґрунтовано прийнято наказ про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання його біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту.
50. Крім цього, як вірно зазначено судами попередніх інстанцій, що оскаржене рішення Державної міграційної служби України від 19 вересня 2016 року №45-16 про відхилення скарги на наказ саме по собі не є юридично значеним для позивача, оскільки не має безпосереднього впливу на суб'єктивні права та обов'язки позивача шляхом позбавлення його можливості реалізувати належне йому право або шляхом покладення на нього будь-якого обов'язку, а, відтак, оскаржене рішення безпосередньо не порушує права та інтереси позивача.
51. За такого правового врегулювання та обставин справи, Верховний Суд погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про відсутність підстав для задоволення позову, оскільки позивач за жодною із конвенційних ознак в країні походження не переслідувалася, побоювання стати жертвою переслідувань достовірними доводами не підтверджуються, інформаційні матеріали носять загальний характер і свідчать, що позивач не тікав від небезпеки, рятуючи своє життя, а залишив територію країни добровільно.
52. Враховуючи наведене, суд не встановив неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень.
53. Згідно статті 350 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.
54. З урахуванням викладеного, колегія суддів дійшла висновку, що судами першої і апеляційної інстанцій винесені законні і обґрунтовані рішення, постановлені з дотриманням норм матеріального та процесуального права, підстави для скасування чи зміни оскаржуваних судових рішень відсутні.
VI. Судові витрати
55. З огляду на результат касаційного розгляду та відсутність документально підтверджених судових витрат, понесених учасниками справи у зв'язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, суд не вирішує питання щодо розподілу судових витрат.
Керуючись статтями 341, 343, 349, 350, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду
1. Касаційну скаргу Громадянина Таджикистану ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
2. Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 26 березня 2018 року та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 04 червня 2018 року - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
...........................
...........................
...........................
О.В. Калашнікова
М.В. Білак ,
О.А. Губська
Судді Верховного Суду