печерський районний суд міста києва
Справа № 757/8127/19-ц
13 серпня 2019 року Печерський районний суд м. Києва
в складі: головуючого судді Ільєвої Т.Г.,
при секретарі судових засідань Рябцовій Ю.О.,
розглянувши в порядку спрощеного провадження у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Державної казначейської служби України, Міністерства юстиції України про відшкодування моральної шкоди,-
У лютому 2019 року ОСОБА_1 звернувся до Печерського районного суду м. Києва із позовом до Державної казначейської служби України, Міністерства юстиції України про відшкодування моральної шкоди.
В обґрунтування позовних вимог вказано, що внаслідок систематичних неправомірних та умисних рішень та бездіяльності державних виконавців відділу примусового виконання рішень Департаменту ДВС Міністерства юстиції України: Назаровця А.Т. та Руденка В.В . позивачу завдано моральну шкоди, яку останній оцінює в розмірі 7 000,00 грн.
Ухвалою Печерського районного суду м. Києва від 20.02.2019 у справі відкрито провадження та визначено розглядати справу за правилами спрощеного провадження, з повідомленням сторін. Вказаною ухвалою суду визначено строк сторонам на подання заяв по суті справи (відзив на позовну заяву (відзив); відповідь на відзив; заперечення; пояснення третьої особи щодо позову або відзиву).
21.03.2019 до суду надійшов відзив представника відповідача Міністерства юстиції України - Сабадаша О . І . та 13.08.2019 представник подав доповнення до вказаного відзиву. Зі змісту відзиву та доповнень до нього вбачається, що відповідач позовні вимоги не визнає та просить відмовити. В обґрунтування позиції вказує, що факт бездіяльності посадових осіб Департаменту ДВС Міністерства юстиції України щодо виконання виконавчого документу відсутній, а доводи, наведені ОСОБА_1 у своїй позовній заяві є інсинуацією, враховуючи при цьому, що у матеріалах справи відсутні докази завдання Департаментом державної виконавчої служби Міністерства юстиції України моральної шкоди позивачу та останнім не дотримано позивачем не дотримано норми процесуального законодавства щодо суб'єктного складу учасників процесу.
Представник Державної казначейської служби України правом на подання заяв по суті справ не скористався та відповідно позицію щодо заявлених вимог не висловив.
У судове засідання учасники розгляду не з'явилися, про місце і час розгляду повідомлені належним чином. Позивач направив до суду заяву про розгляд справи у його відсутність, вимоги підтримав та просив задовольнити у повному обсязі. Представник відповідача Міністерства юстиції України - Сабадаш О.І. в доповненнях до відзиву просив слухати справу у його відсутність та відмовити у задоволенні позовних вимог.
Суд, дослідивши письмові докази, наявні у матеріалах справи та оцінивши їх у сукупності, всебічно перевіривши обставини, на яких вони ґрунтуються у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, встановив наступні обставини та дійшов до наступних висновків.
Відповідно до статті 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим кодексом, звернутись до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
За вимогами статті 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Зі змісту статті 12 ЦПК України вбачається, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
У відповідності до частини четвертої статті 75 ЦПК України, обставини, встановлені рішенням суду в цивільній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у який беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини.
Згідно зі статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.
Ухвалою Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 12.12.2016 по справі № 4с-175/4187/16-ц визнано бездіяльність директора Департаменту ДВС Міністерства юстиції України Поліщука Дмитра Владиславовича щодо неприйняття процесуального рішення у формі постанови за результатами розгляду скарги ОСОБА_1 від 29 серпня 2016 року «На бездіяльність начальника управління ДВС головного територіального управління юстиції у Дніпропетровській області П'ятницького А.В.», поданої у виконавчому провадженні № 44936519 - неправомірною та одночасно вказаним судовим рішенням зобов'язано директора Департаменту ДВС Міністерства юстиції України Поліщука Дмитра Владиславовича прийняти та направити ОСОБА_1 постанову про результати розгляду скарги ОСОБА_1 від 29 серпня 2016 року «На бездіяльність начальника управління ДВС головного територіального управління юстиції у Дніпропетровській області П'ятницького А.В.», поданої у виконавчому провадженні № 44936519.
Вказана ухвала залишена без змін ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 20.04.2017 та постановою Верховного Суду від 05.12.2018.
08.06.2017 до відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України на виконання надійшов виконавчий лист Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 07.06.2017 по справі № 4с-175/4187/2016-ц про зобов'язання директора Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України Поліщука Дмитра Владиславовича прийняти та направити ОСОБА_1 постанову про результати розгляду скарги ОСОБА_1 від 29.08.2016 «На бездіяльність начальника управління юстиції у Дніпропетровській області П'ятницького А.В.», поданої у виконавчому провадженні № 44936519.
26.06.2017 повідомленням головного державного виконавця відділу примусового виконання рішень Департаменту ДВС МЮУ Назаровця А.Т. № 54186546/24 вищезазначений виконавчий документ був повернутий ОСОБА_1 без прийняття до виконання, у зв'язку з невідповідністю виконавчого документа пункту 6 частини четвертої статті 4 Закону України «Про виконавче провадження» (№ 1404-VІІІ).
Не погоджуючись із рішенням, прийнятим державним виконавцем стосовно повернення виконавчого документу, в липні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області зі скаргою на дії головного державного виконавця відділу примусового виконання рішень Департаменту ДВС МЮУ Назаровця А.Т.
Ухвалою Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 11.12.2017 по справі № 175/2781/2017, залишеною без змін постановою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 22.05.2018 та ухвалою Верховного Суду від 03.10.2018 визнано неправомірним та скасовано рішення - повідомлення від 26.06.2017 № 54186546/24 головного державного виконавця відділу примусового виконання рішень Департаменту ДВС МЮУ Назаровця А.Т.
24.05.2018 виконавчий лист Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 07.06.2017 по справі № 4с-175/4187/2016-ц був повторно пред'явлений до відділу примусового виконання рішень Департаменту ДВС МЮУ.
15.06.2018 повідомленням головного державного виконавця відділу примусового виконання рішень Департаменту ДВС МЮУ Руденка В.В.№ 20-1/56605992/25 вищезазначений виконавчий документ був повернутий ОСОБА_1 без прийняття до виконання на підставі пункту 4 частини першої статті 4 Закону України «Про виконавче провадження» (№ 1404-VІІІ).
Не погоджуючись з рішенням, прийнятим державним виконавцем, в червні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області зі скаргою на дії державного виконавця відділу примусового виконання рішень Департаменту ДВС МЮУ Руденка В.В.
Ухвалою Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 17.10.2018 по справі № 175/2532/2018 визнано неправомірним та скасовано рішення - повідомлення від 15.06.2018 № 20-1/56605992/25 головного державного виконавця відділу примусового виконання рішень Департаменту ДВС МЮУ Руденка В.В., а також зобов'язано державного виконавця прийняти до виконання вищезазначений виконавчий документ.
Зазначене рішення Департаментом ДВС Міністерства юстиції України не оскаржувалось.
В зв'язку з чим, постановою від 23.01.2019 - повідомлення № 20-1/56605992/25 від 15.06.2018 головного державного виконавця відділу примусового виконання рішень Департаменту ДВС МЮУ Руденка В.В. про повернення виконавчого документа стягувачу Линнику А. О. , без прийняття до виконання на підставі пункту 6 частини четвертої статті 4 Закону України «Про виконавче провадження» (№ 1404-VІІІ) скасовано.
Одночасно листом від 23.01.2019 ОСОБА_1 запропоновано направити на адресу відділу примусового виконання рішень Департаменту ДВС Міністерства юстиції України оригінал виконавчого листа Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 07.06.2017 по справі № 4с-175/4187/2016-ц для належної організації його подальшого виконання.
Так, 13.03.2019 виконуючим обов'язки директора Департаменту ДВС Міністерства юстиції України Клименком Р.В. , за результатами розгляду скарги ОСОБА_1 від 29.08.2016 «На бездіяльність начальника управління ДВС Головного територіального управління юстиції у Дніпропетровській області П'ятницького А.В.», винесено постанову № 68 про результати проведення перевірки законності виконавчого провадження № 44936519. Дану постанову направлено на адресу ОСОБА_1 .
Встановлені обставини вказують, що судове рішення № 4с-175/4187/2016-ц органом державної виконавчої служби у добровільному порядку виконано не було та з метою його примусового виконання позивачем було отримано виконавчий лист та пред'явлено для примусового виконання 08.06.2017 та, як встановлено в судовому засіданні, виконано 13.03.2019, що свідчить про його несвоєчасне виконання.
Приймаючи дане рішення суд враховує також засади ст.6 Конвенції "Про захист прав людини і основоположних свобод", згідно якої кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи у продовж розумного строку.
Суд вважає за необхідне зазначити, що не лише швидкий розгляд спорів, а й швидке виконання рішень судів є запорукою ефективного правосуддя, та, навпаки, зволікання та неспроможність виконати рішення суду у розумний строк розцінюється ЄСПЛ, як зменшення гарантії, наданої ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основних свобод, яка є частиною національного законодавства.
Такий підхід є цілком закономірним, оскільки, за конституційними нормами, обов'язковість рішень суду визнається однією з основних засад судочинства. Крім того, виконання судового рішення є кінцевою стадією судового захисту. Тому невиконання рішення суду, яке є обов'язковим та має силу закону, дискредитує як судову владу, так і державу в очах громадян.
Згідно з ст. 129-1 Конституції України, судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов'язковими до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.
Як неодноразово підкреслював ЄСПЛ у своїх рішеннях щодо України, доступ до суду охоплює й можливість виконання судового рішення, оскільки виконання рішення суду є останньою стадією вирішення справи та поновлення прав особи.
Відповідно до ст.1 ЗУ «Про виконавче провадження» - виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень .
Так, Європейський Суд з прав людини звертав увагу, що судове та виконавче провадження є першою та другою стадіями у загальному провадженні (рішення у справі «Скордіно проти Італії» (Scordino v. Italy). Таким чином, виконання рішення не відокремлюється від судового розгляду і провадження повинно розглядатися загалом (рішення у справі «Сіка проти Словаччини» (Sika v. Slovaki), №2132/02, пп. 24-27, від 13.06.2006, пп. 18 рішення «Ліпісвіцька проти України» №11944/05 від 12.05.2011).
Крім того, у рішеннях Європейського Суду з прав людини у справах «Бурдов проти Росії» від 07.05.2002, «Ромашов проти України» від 27.07.2004, «Шаренок проти України» від 22.02.2004 зазначається, що право на судовий захист було б ілюзорним, якби правова система держави дозволяла щоб остаточне зобов'язувальне рішення залишалося бездієвим на шкоду одній із сторін; виконання рішення, винесеного будь-яким судом, має вважатися невід'ємною частиною судового процесу.
Держава несе відповідальність за виконання остаточних рішень, якщо чинники, які затримують чи перешкоджають їх повному й вчасному виконанню, перебувають у межах контролю органів влади (рішення у справі «Сокур проти України» (Sokur v. Ukraine), №29439/02, від 26.04.2005, та у справі «Крищук проти України» (Kryshchuk v. Ukraine), №1811/06, від 19.02.2009).
Відповідно до статті 3 Конституції України права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.
Відповідно до статті 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
Статтею 23 ЦК України передбачено право особи на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав та законних інтересів. Відповідно до частин другої-п'ятої цієї статті моральна шкода полягає, зокрема у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів. Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості. Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов'язана з розміром цього відшкодування. Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом.
За приписами статті 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті. Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала: 1) якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки; 2) якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт; 3) в інших випадках, встановлених законом.
Спеціальні підстави відповідальності за шкоду, завдану незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування та посадової або службової особи згаданих органів при здійсненні ними своїх повноважень, визначені статтями 1173 та 1174 ЦК України відповідно.
Відповідно до статті 1173 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.
Згідно зі статтею 1174 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цієї особи.
Таким чином, зазначені підстави характеризуються особливостями суб'єктного складу, серед яких законодавець виокремлює як зазначені органи, так і їх посадових чи службових осіб, та особливим способом заподіяння шкоди. Сукупність цих умов є підставою покладення цивільної відповідальності за завдану шкоду саме на державу, Автономну Республіку Крим або орган місцевого самоврядування.
При цьому, з урахуванням положень пункту 10 частини другої статті 16, статей 21, 1173 та 1174 ЦК України, шкода, завдана зазначеними органами чи (та) особами відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування лише у випадках визнання зазначених рішень незаконними та їх подальшого скасування або визнання дій або бездіяльності таких органів чи (та) осіб незаконними.
Статті 1173, 1174 ЦК України є спеціальними і передбачають певні особливості, характерні для розгляду справ про деліктну відповідальність органів державної влади та посадових осіб, які відмінні від загальних правил деліктної відповідальності. Так, зокрема, цими правовими нормами передбачено, що для застосування відповідальності посадових осіб та органів державної влади наявність їх вини не є обов'язковою. Втім, цими нормами не заперечується обов'язковість наявності інших елементів складу цивільного правопорушення, які є обов'язковими для доказування у спорах про стягнення збитків.
Необхідною підставою для притягнення органу державної влади до відповідальності у вигляді стягнення шкоди є наявність трьох умов: неправомірні дії цього органу, наявність шкоди та причинний зв'язок між неправомірними діями і заподіяною шкодою, і довести наявність цих умов має позивач, який звернувся з позовом про стягнення шкоди на підставі статті 1173 ЦК України.
З огляду на викладене, вирішуючи цей спір, суд виходить із необхідності встановлення наявності трьох умов, які є необхідною підставою для притягнення органу державної влади до відповідальності у вигляді стягнення шкоди: неправомірна бездіяльність цього органу, наявність шкоди та причинний зв'язок між неправомірними діями і заподіяною шкодою.
Згідно із пунктом 3 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Відповідно до чинного законодавства моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв'язку з ушкодженням здоров'я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв'язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв'язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків. Під немайновою шкодою, заподіяною юридичній особі, слід розуміти втрати немайнового характеру, що настали у зв'язку з приниженням її ділової репутації, посяганням на фірмове найменування, товарний знак, виробничу марку, розголошенням комерційної таємниці, а також вчиненням дій, спрямованих на зниження престижу чи підрив довіри до її діяльності.
Слід зазначити, що вказана бездіяльність підтверджується наступними судовими рішеннями:
- Ухвалою Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 11.12.2017 по справі № 175/2781/2017, залишеною без змін постановою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 22.05.2018 та ухвалою Верховного Суду від 03.10.2018, якою визнано неправомірним та скасовано рішення - повідомлення від 26.06.2017 № 54186546/24 головного державного виконавця відділу примусового виконання рішень Департаменту ДВС МЮУ Назаровця А.Т.
-Ухвалою Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 17.10.2018 по справі № 175/2532/2018 визнано неправомірним та скасовано рішення - повідомлення від 15.06.2018 № 20-1/56605992/25 головного державного виконавця відділу примусового виконання рішень Департаменту ДВС МЮУ Руденка В.В., а також зобов'язано державного виконавця прийняти до виконання вищезазначений виконавчий документ.
Враховуючи наведене, суд приходить до висновку про наявність факту бездіяльності органу ДВС, яка полягає у зволіканні виконання судового рішення № 4с-175/4187/2016-ц, враховуючи, що з метою його примусового виконання позивачем було отримано виконавчий лист та пред'явлено для примусового виконання 08.06.2017 та як встановлено в судовому засіданні виконано лише 13.03.2019, що в свою чергу свідчить про завдання душевних страждань позивачу, оскільки порушені його права, які закріплені на конституційному рівні щодо обов'язковості виконання судового рішення, яке набрало законної сили.
Слід зазначити, що суд не приймає до уваги посилання представника Департаменту ДВС на те, що фактично весь період так званої «бездіяльності» посадові особи Департаменту ДВС Міністерства юстиції України справді не мали змоги здійснювати виконавчі дії з примусового виконання виконавчого листа Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 07.06.2017 по справі № 4с-175/4187/2016-ц, у зв'язку із відсутністю останнього у відділі примусового виконання рішень Департаменту ДВС Міністерства юстиції України.
Так, вищевказаними судовими рішеннями встановлено, бездіяльність та визнано неправомірними рішення державного виконавця щодо не прийняття виконавчого документа до виконання, що в свою чергу спростовує доводи представника відповідача що факт бездіяльності посадових осіб Департаменту ДВС Міністерства юстиції України щодо виконання зазначеного виконавчого документу відсутній, а доводи, наведені ОСОБА_1 у своїй позовній заяві є інсинуацією.
Таким чином, під час розгляду справи суд встановив наявність трьох обов'язкових умов для відшкодування позивачу шкоди, а відтак позовні вимоги про стягнення моральної шкоди є законними та обґрунтованими.
Згідно з пунктом 9 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров'я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, добровільне - за власною ініціативою чи за зверненням потерпілого спростування інформації редакцією засобу масової інформації. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.
Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (частина друга ст. 78 ЦПК України). За положеннями статті 77 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша ст. 81 ЦПК України).
У відповідності до частини шостої статті 81 ЦПК України, доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Відповідно до ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів в їх сукупності.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Відшкодування моральної шкоди за своєю природою є санкцією за порушення прав особи, які були виявлені та доведені. В цьому випадку порушення прав позивача доведено у встановленому порядку за результатами розгляду справи.
Суд приймає до уваги практику Європейського суду з прав людини як беззаперечну, відповідно до якої судом визнано презумпцію моральної шкоди, що полягає у тому, що у разі порушення майнових або немайнових прав, «середня», «нормально» реагуюча на протиправну щодо неї поведінку, людина відчуває страждання (моральну шкоду), та, враховуючи наведені правові норми, проаналізувавши матеріали справи, оцінивши докази та, дотримуючись вимог чинного законодавства, суд прийшов до висновку про часткове задоволення вимог позивача, в частині стягнення моральної шкоди в розмірі 3 000, 00 грн., який, на думку суду, відповідає рівню завдання моральної шкоди.
На підставі встановлених судом обставин, що мають юридичне значення у справі, керуючись
ст. ст. 3, 8, 21, 55, 61, 129, 129-1 Конституції України,ст. ст. 1-16, 22, 23, 1167 Цивільного кодексу України,ст. ст. 1-18, 76-81, 95, 137, 141, 228, 229, 235, 241, 244, 245, 258, 259, 263-265, 268, 289, 352-355 Цивільного процесуального кодексу України, суд,
Позов ОСОБА_1 до Державної казначейської служби України, Міністерства юстиції України про відшкодування моральної шкоди - задовольнити частково.
Стягнути за рахунок коштів Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 3000 (три тисячі) грн. на відшкодування моральної шкоди, шляхом списання коштів з єдиного казначейського рахунку Державної казначейської служби України.
В іншій частині позовних вимог - відмовити.
Позивач: ОСОБА_1 , АДРЕСА_1 , ідентифікаційний код: НОМЕР_1 .
Відповідач: Державна казначейська служба України - 01601, м. Київ, вул. Бастіонна, 6, код ЄДРПОУ 37567646.
Відповідач: Міністерство юстиції України - 01001, м. Київ, вул. Городецького, 13, код ЄДРПОУ 00015622.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було проголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення
Повний текст судового рішення буде складено 13.08.2019.
Суддя Т.Г. Ільєва