МАЛИНОВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД МІСТА ОДЕСИ___________
Справа №521/15224/18
Пр. №2/521/761/19
12 серпня 2019 року м. Одеса
Малиновський районний суд м. Одеси в складі:
головуючого судді - Сегеди О.М.,
при секретарі - Коваль Т.А., за участю:
представника відповідача - адвоката Басюк А.С.,
представника третьої особи - адвоката Тищенко В.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні залі суду в м. Одесі цивільну справу за позовом Одеської міської ради до ОСОБА_1 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог: державний нотаріус Київської державної нотаріальної контори у м. Одесі Савицька О.Ю., ОСОБА_2 про визнання договору купівлі-продажу недійсним,
встановив:
У вересні 2018 року Одеська міська рада звернулася до суду із зазначеним позовом до ОСОБА_3 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог: державний нотаріус Київської державної нотаріальної контори у м. Одесі Савицька О.Ю., ОСОБА_2 , посилаючись на те, що у лютому 2017 року померла ОСОБА_4 , якій при житті належала на праві власності на підставі договору купівлі-продажу від 21 серпня 1997 року квартира АДРЕСА_1 .
Зазначав, що в провадженні Малиновського районного суду м. Одеси знаходилася справа №521/6465/18-ц за позовом Одеської міської ради до ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору: Державного реєстратора Одеської філії державного підприємства «Державний інститут судових економіко-правових та технічних експертних досліджень Кравця О.В.; державного нотаріуса Третьої одеської нотаріальної контори Савицької О.Ю., приватного нотаріуса одеського міського нотаріального округу Сімонової О.Ю., про визнання спадщини відумерлої, визнання договору купівлі - недійсним, витребування майна від добросовісного набувача.
В процесі слухання справи №521/6465/18-ц судом були витребувані матеріали нотаріальної справи, у тому числі копія договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , укладеного 19 травня 1999 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 , який за думкою Одеської міської ради є підробленим.
Позивач стверджував, що після укладення вказаного договору, спірна квартира залишилася в користуванні ОСОБА_4 , яка в ній проживала до дня смерті, а тому залишилася її власністю.
Отже, за думкою позивача, оскільки спірна квартира на момент відкриття спадщини належала ОСОБА_4 на праві власності на підставі договору купівлі-продажу від 21 серпня 1997 року, укладеного на Одеської товарної біржі, то договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 від 19 травня 1999 року, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 є недійсним.
Вказував, що так як після смерті ОСОБА_4 , не було спадкоємців ні за законом, ні за заповітом, спадкова справа щодо майна померлої ОСОБА_4 не заводилася, то спадкове майно, а саме квартира АДРЕСА_1 , є відумерлою спадщиною та власністю територіальної громади м. Одеси.
Посилаючись на порушення прав територіальної громади м. Одеси, позивач просив суд визнати договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 від 19 травня 1999 року, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 - недійсним.
Ухвалою суду від 11 жовтня 2018 року по справі було відкрито провадження та призначено підготовче судове засідання (т. 1, а.с. 42-44).
Ухвалою суду від 05 листопада 2018 року за клопотанням Одеської міської ради було замінено неналежну третю особу на належну, а саме на державного нотаріуса Київської державної нотаріальної контори у м. Одесі - Савицьку О.Ю. (т. 1, а.с. 59-60).
Ухвалою суду від 11 грудня 2018 року за заявою ОСОБА_2 , останній був залучений до справи в якості третьої особи, як новий власник спірної квартири (т. 1, а.с. 212-213).
Ухвалою суду від 28 січня 2019 року строк підготовчого провадження був продовжений (т. 1, а.с. 244-245).
Ухвалою суду від 16 квітня 2019 року клопотання Одеської міської ради про призначення судової технічної експертизи реквізитів документа було залишено без задоволення (т. 2, а.с. 111-112).
Ухвалою суду від 16 квітня 2019 року підготовче провадження у справі було закрито, справу призначено справу до судового розгляду по суті (т. 2, а.с. 117-118).
Представник позивача, діюча за довіреністю від 05 грудня 2018 року в судове засідання не з'явилась, про час і місце слухання справи повідомлялась відповідно до вимог ст. 128 ЦПК України, надала через канцелярію суду заяву про слухання справи за її відсутності (т. 2, а.с. 12).
Представник відповідача, діюча за ордером від 28 січня 2019 року, в судовому засіданні позовні вимоги не визнала та просила суд відмовити в їх задоволенні (т. 1, а.с. 241, т. 2, а.с. 29).
Представник ОСОБА_2 , діюча за довіреністю від 25 червня 2018 року, в судовому засіданні позовні вимоги не визнала та просила суд відмовити в їх задоволенні. Раніше надала суду письмові пояснення по справі та просила відмовити в задоволенні позовних вимог (т. 1, а.с. 209, 224-228, 229).
Державний нотаріус Київської державної нотаріальної контори у м. Одесі Савицька О.Ю. в судове засідання не з'явилася про час і місце слухання справи була повідомлена належним чином, надала заяву про слухання справи за її відсутність (т. 2, а.с. 126).
Суд, дослідивши матеріали справи, заслухавши доводи представників сторін, проаналізувавши і оцінивши надані докази в їх сукупності вважає, що позовні вимоги задоволенню не підлягають, виходячи з наступного.
Відповідно до ч.1 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Суд вважає, що правовідносини, які виникли між сторонами, регулюються главою 16 книги першої та главою 84 книги шостої ЦК України, тому при винесенні рішення суд застосовує норми матеріального права, якими регулюються правовідносини, які виникли між сторонами.
Судом встановлено, що квартира АДРЕСА_1 до травня 1999 року належала на праві власності на підставі договору купівлі-продажу від 21 серпня 1997 року, укладеного на Одеської товарної біржі - ОСОБА_4 (т. 1 а.с. 100-101).
З матеріалів справи вбачається, що 19 травня 1999 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 на Одеської товарної біржі було укладено договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 (т. 1, а.с. 8-10).
10 липня 2015 року ОСОБА_5 зареєструвала шлюб з ОСОБА_6 , після реєстрації якого змінила своє прізвище на « ОСОБА_7 », що підтверджується свідоцтвом про шлюб (т. 1, а.с. 35).
Встановлено, що 10 квітня 2017 року право власності ОСОБА_3 на квартиру АДРЕСА_1 було зареєстровано в державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та Реєстрі прав власності на нерухоме майно (т. 1, а.с. 90-93).
У лютому 2017 року ОСОБА_4 померла, що підтверджується повним витягом з Державного реєстру актів цивільного стану громадян щодо актового запису про смерть (т. 1, а.с. 28-29).
Згідно довідки про склад сім'ї та реєстрацію від 27 березня 2017 року ОСОБА_4 на час смерті проживала та була зареєстрована в квартирі АДРЕСА_1 (т. 1, а.с. 86).
Відповідно до довідки відділу адресно-довідкової роботи ГУДМС України в Одеській області від 09 жовтня 2018 року, відповідачка ОСОБА_3 з 10 травня 2018 року зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2 (а.с. 41).
Судом встановлено, що 14 квітня 2017 року ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу від 14 квітня 2017 року за реєстровим номером №2-379 продала, а ОСОБА_8 придбав у власність квартиру АДРЕСА_1 (т. 2, а.с. 39-42).
Право власності ОСОБА_8 на квартиру АДРЕСА_1 зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно (т. 1, а.с. 91).
08 липня 2017 року ОСОБА_8 на підставі договору купівлі-продажу від 08 липня 2017 року продав, а ОСОБА_2 придбав у власність квартиру АДРЕСА_1 (т. 1, а.с. 207-208).
Право власності ОСОБА_2 на квартиру АДРЕСА_1 зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно (т. 1, а.с. 13-16,91)
Отже, на час звернення позивача із зазначеними позовними вимогами спірна квартира належала і належить на праві власності на підставі договору купівлі-продажу від 08 липня 2017 року - ОСОБА_2 .
З матеріалів справи вбачається, що в провадженні Малиновського районного суду м. Одеси перебувала цивільна справа №521/6465/18-ц за позовом Одеської міської ради до ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору: Державного реєстратора Одеської філії державного підприємства «Державний інститут судових економіко-правових та технічних експертних досліджень Кравця О.В.; державного нотаріуса Третьої одеської нотаріальної контори Савицької О.Ю., приватного нотаріуса одеського міського нотаріального округу Сімонової О.Ю., про визнання спадщини відумерлою, визнання договору купівлі - недійсним, витребування майна від добросовісного набувача (т. 1, а.с. 67-77).
Однією з вимог Одеської міської ради, заявлених в зазначеному вище позові, є вимога про визнання недійсним на підставі ст. ст. 47, 48 ЦК УРСР договору купівлі -продажу квартири АДРЕСА_1 , укладеного 19 травня 1999 року, на Одеській товарній біржі між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 , оскільки вказаний договір не був нотаріально посвідчений.
Суд вважає, що підстави заявленої позовної вимоги щодо визнання договору купівлі продажу квартири АДРЕСА_1 , укладеного 19 травня 1999 року на Одеській товарній біржі між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 , які заявлені Одеською міською радою у справі №521/6465/18-ц та у справі №521/15224/18 різні, що виключає можливість закриття справи №521/15224/18 за ст. 255 ЦПК України.
Встановлено, що рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 30 серпня 2018 року №521/6465/18-ц, яке не набрало законної сили у зв'язку із його оскарженням, позовні вимоги Одеської міської ради до ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору: Державного реєстратора Одеської філії державного підприємства «Державний інститут судових економіко-правових та технічних експертних досліджень Кравця О.В.; державного нотаріуса Третьої одеської нотаріальної контори Савицької О.Ю., приватного нотаріуса одеського міського нотаріального округу Сімонової О.Ю., про визнання спадщини відумерлою, визнання договору купівлі - недійсним, витребування майна від добросовісного набувача, були залишенні без задоволення (т. 1, а.с. 131-138, 141-157).
Оскільки рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 30 серпня 2018 року №521/6465/18-ц, не вступило в законну силу, то обставини встановленні даним рішенням не приймаються судом як приюдиція при винесенні рішення по справі №521/15224/18.
Судом встановлено, що 19 травня 1999 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 на Одеській товарній біржі було укладено договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , без наступного нотаріального посвідчення, та зареєстровано в журналі реєстрації біржових правочинів із нерухомістю, під реєстраційним №23913 від 19 травня 1999 року, який при житті ОСОБА_4 не оспорювався та не був визнаний недійсним (т. 1, а.с. 9-10).
Істотною умовою договору купівлі-продажу житла є умова про ціну, яка в договорі встановлюється за домовленістю сторін.
Факт отримання грошових коштів продавцем квартири ОСОБА_4 підтверджується п. 5 договору купівлі-продажу нерухомого майна №23913 від 19 травня 1999 року, згідно якого, грошова сума в розмірі 21430,00 грн. за відчужувану квартиру, отримана продавцем при підписанні договору.
Таким чином, зазначений договір фактично був підтвердженням наміру сторін, досягнення між ними домовленості щодо всіх істотних умов даного договору, а також змісту умов домовленості про передачу права власності на квартиру.
Відповідно до п. 4 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України в редакції 2003 року до правовідносин, які виникли до 01 січня 2004 року застосовуються норми ЦК УРСР, який діяв на час виникнення спірних правовідносин.
Згідно ст. 153 ЦК УРСР договір вважається укладеним, коли між сторонами в потрібній у належних випадках формі досягнуто згоди по всіх істотних умовах.
Статтею 224 ЦК УРСР, яка діяла на час укладення між сторонами договору купівлі-продажу, передбачалося, що за договором купівлі-продажу продавець зобов'язується передати майно у власність покупцеві, а покупець зобов'язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму.
Аналогічний договір купівлі-продажу спірної квартири був оформлений 21 серпня 1997 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_9 на Одеської товарної біржі, без наступного нотаріального посвідчення та зареєстрований в журналі реєстрації біржових правочинів із нерухомістю, під реєстраційним №21256 від 21 серпня 1997 року. (т. 1, а.с. 100-101).
За таких обставин, суд прийшов до висновку, що сторони договору вважали, що уклали між собою правомірну угоду, відповідно до вимог ст. 15 Закону України «Про товарну біржу», яка згідно договору та закону, не підлягала подальшому нотаріальному посвідченню.
Згідно ч. 2 ст. 331 ЦК України, якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.
Відповідно до ч. 3 ст. 3 Закону України від 01 липня 2004 року «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» права на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації.
Згідно ч. 4 ст. 3 зазначеного Закону права на нерухоме майно, що виникли до набрання чинності цим Законом, визнаються дійсними у разі відсутності їх державної реєстрації, передбаченої цим Законом, за таких умов: якщо реєстрація прав була проведена відповідно до законодавства, що діяло на момент їх виникнення, або якщо на момент виникнення прав діяло законодавство, що не передбачало обов'язкової реєстрації таких прав.
Оскільки спірна квартира на час смерті ОСОБА_4 належала на праві власності ОСОБА_5 на підставі договору купівлі-продажу від 19 травня 1999 року, укладеного між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 на Одеській товарній біржі, то суд вважає, що спадщина після смерті ОСОБА_4 не відкривалася, у зв'язку з відсутністю спадкового майна.
Згідно листа першої одеської державної нотаріальної контори від 05 квітня 2018 року у спадковому реєстрі №51403812 та №51493831 відсутня реєстрація заповіту та спадкової справи до майна померлої у лютому 2017 року ОСОБА_4 (т. 1, а.с. 30, 31, 32).
Таким чином, зазначені обставини спростовують твердження позивача, що після смерті ОСОБА_4 відкрилася спадщина на спадкове майно, а саме на квартиру АДРЕСА_1 , оскільки вказана квартира на час смерті ОСОБА_4 , їй не належала.
Що стосується позовних вимог позивача щодо визнання договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , укладеного на Одеській товарній біржі між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , недійсним, оскільки він є підробленим, то суд вважає, що дані вимоги задоволенню не підлягають, виходячи з наступного.
Згідно ч. 1 ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Відповідно до ч. 1 ст. 202 ЦК України правочином є дія, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Така дія повинна бути правомірною, а її неправомірність є підставою для визнання правочину недійсним.
Статтею 215 ЦК України встановлено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Статтею 203 ЦК України передбачені загальні вимоги, додержання яких необхідно для чинності правочину, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Частинами 1, 2 ст. 216 ЦК України передбачено, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.
Згідно з вимогами ст. ст. 319, 328 ЦК України, власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Частиною 1 статті 658 ЦК України передбачено, що право продажу товару, крім випадків примусового продажу та інших випадків, встановлених законом, належить власникові товару. Якщо продавець товару не є його власником, покупець набуває право власності лише у випадку, якщо власник не має права вимагати його повернення.
Тобто, правочин є недійсним, якщо він укладений із порушенням вимог закону.
Згідно п. 5 Постанови Пленуму Верховного Суду України №9 від 06 листопада 2009 року відповідно до статей 215 та 216 ЦК вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.
Відповідно до п. 26 постанови пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 06 листопада 2009 року №9 особами, які беруть участь у справі про визнання правочину недійсним, є насамперед сторони правочину. При цьому, заінтересованою особою є будь-яка особа, яка має конкретний майновий інтерес в оспорюваному договорі. Особа, яка звертається до суду з позовом про визнання договору недійсним, повинна довести конкретні факти порушення її майнових прав і інтересів.
Таким чином, оспорювати правочин може також особа (заінтересована особа), яка не була стороною правочину, на час розгляду справи судом не має права власності чи речового права на предмет правочину та/або не претендує на те, щоб майно в натурі було передано їй у володіння. Вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним (частина третя статті 215 ЦК України), спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав.
З матеріалів справи вбачається, що Одеська міська рада не є стороною оспорюваного договору, доказів того, що вказаним договором були порушення її майнові права та інтереси, а також що спірний договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 від 19 травня 1999 року був підробленим, позивач суду не надав.
Крім того, суд звертає увагу на той факт, що договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 від 19 травня 1999 року, був укладений на Одеській товарній біржі за згодою ОСОБА_4 , і нею до самої смерті, не оспорювався.
Також, суд зазначає, що на підставі вказаного договору був нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 від 14 квітня 2017 року, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_8 , і питань щодо його недійсності у державного нотаріуса не виникало.
За таких обставин, суд доходить до висновку, що зібрані у справі докази, встановлені судом фактичні обставини справи та належна оцінка доказів вказують на наявність підстав для відмови в задоволенні позовних вимог щодо визнання договору купівлі-продажу недійсним, у зв'язку з недоведеністю.
При цьому, суд звертає увагу позивача на позицію Верховного суду, яка зазначена в постанові ВС/КЦС від 14 березня 2019 року, в який зазначено, що відповідно до положень статті 1277 ЦК України у разі відсутності спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття орган місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини, а якщо до складу спадщини входить нерухоме майно - за його місцезнаходженням, зобов'язаний подати до суду заяву про визнання спадщини відумерлою. Заява про визнання спадщини відумерлою подається після спливу одного року з часу відкриття спадщини. Спадщина, визнана судом відумерлою, переходить у власність територіальної громади за місцем відкриття спадщини, а нерухоме майно - за його місцезнаходженням.
Аналіз статті 1277 ЦК України дає підстави дійти висновку про те, що для набуття майном статусу відумерлого, по-перше, необхідна відсутність спадкоємців, або ж їх відмова від прийняття спадщини. По-друге, звернення органу місцевого самоврядування до суду з відповідною заявою після спливу одного року з часу відкриття спадщини. І по-третє, статус відумерлого майна повинен бути встановлений відповідним судовим рішення. Лише за наявності хоча б однієї з вказаних умов, відсутності прямих спадкоємців, орган місцевого самоврядування набуває права звертатися до суду та брати участь в спорах щодо спадкування.
За таких обставин, суд вважає, що у позивача були відсутні будь-які правові підстави для звернення до суду, оскільки спірне майно не отримало статусу спадкового майна, так як перебувало у власності відповідачки відповідно до державної реєстрації її права власності на спірну квартиру.
Відповідно до ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Згідно ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, у тому числі, питання щодо розподілу між сторонами судових витрат.
Відповідно до ст. 141 ЦПК України стороні, на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею і документально підтверджені судові витрати.
Судовий збір у справі складає 1762,00 грн., що сплачений позивачем у повному обсязі при зверненні до суду.
На підставі ст. ст. 11, 15, 16, 203, 215, 216, 328, 334, 396, 1218, 1268, 1277 ЦК України, керуючись ст. ст. 12, 13, 81, 259, 264, 268, 273, 354 ЦПК України, суд
вирішив:
Позовні вимоги Одеської міської ради до ОСОБА_1 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог: державний нотаріус Київської державної нотаріальної контори у м. Одесі Савицька О.Ю., ОСОБА_2 про визнання договору купівлі-продажу недійсним - залишити без задоволення.
Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку до Одеського апеляційного суду через суд першої інстанції шляхом подачі апеляційної скарги протягом 30 днів з дня його проголошення.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повний текст рішення складено 22 серпня 2019 року.
Суддя: О.М. Сегеда