ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
19.08.2019Справа № 910/7632/19
Господарський суд міста Києва у складі головуючого судді: Ломаки В.С.,
за участю секретаря судового засідання: Новіченко Н.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали справи
за позовом Київського квартирно-експлуатаційного управління
до Державної організації (установа, заклад) Центральне територіальне управління
капітального будівництва
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача ІНФОРМАЦІЯ_1
про стягнення 83 259, 04 грн.,
Представники учасників справи:
від позивача: Руссов В.С. - довіреність № 517/4513 від 04.07.2019;
від відповідача: Собан С.А. - керівник;
від третьої особи: не з'явився.
Київське квартирно-експлуатаційне управління (далі - позивач) звернулось до господарського суду міста Києва з позовом до Державної організації (установа, заклад) Центральне територіальне управління капітального будівництва (далі - відповідач) про стягнення 83 259, 04 грн., з яких 71 501, 78 грн. основного боргу, 2 445, 67 грн. 3% річних, 9 311, 59 грн. інфляційних втрат.
Обґрунтовуючи заявлені позовні вимоги позивач вказує на те, що між ним, відповідачем та ІНФОРМАЦІЯ_2 було укладено трьохсторонній договір № 330099/2-61-2009508 від 01.12.2009 на відшкодування вартості теплової енергії, в порушення умов якого відповідач не здійснив в повному обсязі відшкодування за отриману теплову енергію, внаслідок чого за ним утворилась заборгованість. У зв'язку з цим позивач вирішив звернутися до суду з даним позовом за захистом своїх прав та законних інтересів.
Ухвалою господарського суду міста Києва від 18.06.2019 відкрито провадження у справі № 910/7632/19, вирішено здійснювати розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження, на підставі статті 50 Господарського процесуального кодексу України залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача ІНФОРМАЦІЯ_1 , судове засідання призначено на 16.07.2019 року.
У судовому засіданні 16.07.2019 року оголошено перерву до 31.07.2019 року.
30.07.2019 року через відділ діловодства господарського суду міста Києва представником відповідача подано заяву, відповідно до змісту якої він вказує на те, що між позивачем та відповідачем існують правовідносини, в яких позивач має борг перед відповідачем. В теперішній час між сторонами проводяться перемовини для визначення шляхів погашення боргу перед відповідачем, одним з яких є укладення мирової угоди. У зв'язку з цим відповідач просив суд оголосити перерву у судовому засіданні для надання сторонам часу узгодити фінансові питання, в тому числі ті, що є предметом розгляду у цій справі, та підготовки проекту мирової угоди.
31.07.2019 року через відділ діловодства господарського суду міста Києва представником відповідача подано відзив на позовну заяву, відповідно до змісту якого відповідач проти задоволення позову заперечує, оскільки позивач не є теплопостачальною організацією, відповідно послуги з теплопостачання відповідачу ним не надавались, а отже і не повинні оплачуватись. Відповідач зазначає, що відповідно до вимог Закону України «Про теплопостачання» позивач повинен був укласти з відповідачем договір надання житлово-комунальних послуг як з кінцевим споживачем, а не договір з відшкодування вартості теплової енергії, який не визначений законодавством у сфері теплопостачання. Крім того, відповідач зазначає, що позивачем у претензіях були заявлені протиправні вимоги, оскільки визначено строк для їх виконання - 5 днів, що суперечить приписам статті 222 ГК України, відповідно до вимог якої претензії розглядаються у місячний строк.
У судовому засіданні 31.07.2019 оголошено перерву до 13.08.2018 року.
05.08.2019 року через відділ діловодства господарського суду міста Києва представником позивача подано відповідь на відзив, відповідно до якої позивач вважає викладені відповідачем у відзиві на позов аргументи безпідставними та просить суд задовольнити позов у повному обсязі. Зокрема, позивач вказує на те, що укладений між учасниками справи договір відповідає приписам статей 3, 6, 525, 526, 627, 627 Цивільного кодексу України, статті 193 Господарського кодексу України, є підставою для виникнення у його сторін господарських зобов'язань та обов'язковий для виконання. Також позивач вказує на те, що розмір заборгованості повністю підтверджується наявними у матеріалах справи первинними документами. При цьому, позивач вказує, що питання щодо наявності у нього заборгованості перед відповідачем за іншими правовідносинами взагалі не стосуються даної справи і не повинні прийматись судом до уваги.
12.08.2019 року через відділ діловодства господарського суду міста Києва представником відповідача подано заперечення на відповідь на відзив, відповідно до змісту яких відповідач не погоджується із заявленими вимогами з підстав, викладених у відзиві на позов, наполягаючи на тому, що позивач не є постачальником теплової електроенергії, укладений між сторонами договір не відповідає вимогам законодавства у сфері теплопостачання, у зв'язку з чим послуги не повинні оплачуватись відповідачем.
У судовому засіданні 13.08.2019 року представник позивача позовні вимоги підтримав у повному обсязі.
Представник відповідача у судовому засіданні 13.08.2019 року проти задоволення позову заперечив.
Представник третьої особи у судове засідання 13.08.2019 року не з'явився, про причини неявки суд не повідомив.
Статтею 202 Господарського процесуального кодексу України визначені наслідки неявки в судове засідання учасника справи.
Зокрема, згідно із частиною 3 статті 202 Господарського процесуального кодексу України якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі, неявки в судове засідання учасника справи (його представника) без поважних причин або без повідомлення причин неявки; повторної неявки в судове засідання учасника справи (його представника) незалежно від причин неявки.
При цьому, суд зазначає, що відповідно до частини 4 статті 13 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій.
Зважаючи на те, що неявка представника третьої особи не перешкоджає всебічному, повному та об'єктивному розгляду всіх обставин справи, суд вважає за можливе розглянути справу за наявними в ній матеріалами.
Водночас, оскільки суд надавав можливість учасникам справи реалізувати свої процесуальні права на представництво інтересів у суді та подання доказів в обґрунтування своїх вимог та заперечень, суд не знаходить підстав для відкладення розгляду справи.
Судом, враховано, що в силу вимог частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов'язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.
Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням частини 1 статті 6 даної Конвенції (§ 66 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 у справі «Смірнова проти України»).
Відповідно до Листа Верховного Суду України головам апеляційних судів України № 1-5/45 від 25 січня 2006, у цивільних, адміністративних і господарських справах перебіг провадження для цілей статті 6 Конвенції розпочинається з моменту подання позову і закінчується винесенням остаточного рішення у справі.
Критерії оцінювання «розумності» строку розгляду справи є спільними для всіх категорій справ (цивільних, господарських, адміністративних чи кримінальних). Це - складність справи, поведінка заявника та поведінка органів державної влади (насамперед, суду). Відповідальність держави за затягування провадження у справі, як правило, настає у випадку нерегулярного призначення судових засідань, призначення судових засідань з великими інтервалами, затягування при передачі або пересиланні справи з одного суду в інший, невжиття судом заходів до дисциплінування сторін у справі, свідків, експертів, повторне направлення справи на додаткове розслідування чи новий судовий розгляд.
Всі ці обставини судам слід враховувати при розгляді кожної справи, оскільки перевищення розумних строків розгляду справ становить порушення прав, гарантованих пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини, а збільшення кількості звернень до Європейського суду з прав людини не лише погіршує імідж нашої держави на міжнародному рівні, але й призводить до значних втрат державного бюджету.
У судовому засіданні 13.08.2019 року проголошено вступну та резолютивну частини рішення.
Заслухавши пояснення представників позивача та відповідача, розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, господарський суд міста Києва, -
01.12.2009 року між позивачем (Розпорядник коштів), відповідачем (Субспоживач) та третьою особою (Споживач) було укладено Договір № 330099/2-61-2009508 на відшкодування вартості теплової енергії (далі - Договір), відповідно до пункту 1.1. якого відшкодування за отриману теплову енергію по даному Договору здійснюється Субспоживачем згідно рахунку, виписаному Розпорядником коштів за фактично отриману теплову енергію на площу приміщення, яку займає Субспоживач на підставі актів споживання погоджених Споживачем та Субспоживачем в межах встановленого Розпорядником коштів ліміту споживання.
Пунктом 2.7. Договору на Споживача покладено обов'язок передавати без перешкод теплову енергію Субспоживачу по своїм тепломережам.
За умовами п.п. 2.5., 2.6.3. Договору Субспоживач зобов'язаній виконувати умови Договору та здійснювати обов'язкову плату Розпоряднику коштів за отриману теплову енергію на займану площу з урахуванням ПДВ. Плата за використання теплової енергії складається із фактичних затрат з урахуванням ПДВ, а також компенсації за втрати.
Відповідно до пункту 5.1. Договору розрахунок за використану теплову енергію Субспоживачем буде відбуватися за даним договором відповідно наданих копій актів виконаних робіт постачальника послуг та рахунків-фактур Розпорядника коштів або Споживача, де відображена фактична сума до сплати.
Розрахунком рахується період з 5 календарного числа попереднього розрахункового місяця до такого ж календарного числа поточного місяця (пункт 5.2. Договору).
Згідно з пунктом 5.3. Договору розрахунок за передану теплову енергію Споживачем своїм тепломережам Субспоживачу складається Розпорядником коштів на основі надання Споживачем і згоди Субспоживача довідки фактичного використання теплової енергії за минулий місяць і передає Субспоживачу в термін до 15 числа поточного місяця.
В силу п. 5.4. Договору Субспоживач здійснює 100 процентів сплату за використану теплову енергію протягом десяти днів після отримання рахунків від Розпорядника коштів.
Положеннями пункту 6.2. Договору, в редакції Додаткової угоди від 01.03.2015, передбачено, що Договір вважається автоматично пролонгованим на кожний наступний рік на тих же умовах, якщо жодна зі сторін не заявить про його припинення, не пізніше ніж за 30 календарних днів до дати закінчення строку дії Договору.
Проте, відповідач належним чином не виконував взяті на себе зобов'язання за Договором з відшкодування позивачу вартості теплової енергії, внаслідок чого за ним станом на 01.01.2017 року утворилась заборгованість в сумі 63 125, 53 грн.
22.12.2018 року позивач направив на адресу відповідача лист № 303/25-4505 від 20.07.2018, до якого додав Акт надання послуг № 61-2017 на відшкодування теплопостачання за січень 2017 року в сумі 54 532, 67 грн., а також рахунок на оплату № 61-2017005 від 14.02.2017 на суму 54 532, 67 грн.
Факт направлення вищевказаного листа відповідачу підтверджується описом вкладення у цінний лист, фіскальним чеком від 22.12.2018 та накладною з трек-номером 0304908653920.
31.03.2017 року позивач направив відповідачу Акт надання послуг № 61-201727 від 14.03.2017 за лютий 2017 року на суму 31 460, 67 грн., а також рахунок на оплату № 61-2017027 від 14.03.2017 на суму 31 460, 67 грн., про що свідчить опис вкладення у цінний лист та фіскальний чек від 31.03.2017.
Крім того, 21.04.2017 року позивач направив на адресу відповідача лист № 303/25-2154 від 21.04.2017, до якого додав Акт надання послуг № 61-2017054 від 14.04.2017 за березень 2017 року на суму 20 747, 87 грн. та рахунок № 61-2017054 від 14.04.2017 на суму 20 747, 87 грн., що підтверджується описом вкладення та фіскальним чеком від 21.04.2017.
Також, 31.05.2017 року позивач направив на адресу відповідача лист № 303/25-2465, до якого додав акт надання послуг № 61/2017063 від 14.05.2017 за квітень 2017 року на суму 204, 95 грн. та рахунок на оплату № 61-2017063 від 14.05.2017 на суму 204, 95 грн.
Факт направлення вищевказаного листа відповідачу підтверджується описом вкладення у цінний лист від 31.05.2017.
Відповідачем, у свою чергу, вартість теплової енергії позивачу було відшкодовано частково в сумі 98 569, 91 грн., що підтверджується наявними в матеріалах справи банківськими виписками.
Листом № 11274/1 від 12.12.2017 року відповідач визнав наявність заборгованості перед позивачем в сумі 96 501, 78 грн. за спожиту теплову енергію (січень-квітень 2017 року), проте у зв'язку з відсутністю фінансування та важким фінансовим станом просив здійснити реструктуризацію боргу, який зобов'язався погасити при надходженні коштів.
Таким чином, станом на час розгляду справи за відповідачем значиться заборгованість в сумі 71 501, 78 грн.
Оскільки заборгованість у розмірі 71 501, 78 грн. відповідачем у добровільному порядку оплачена не була, позивач вирішив звернутися до суду з даним позовом за захистом своїх прав та законних інтересів.
Дослідивши матеріали справи, оцінивши надані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, та безпосередньому їх дослідженні, суд дійшов висновку про задоволення позовних вимог, виходячи з наступного.
Відповідно до частини 1 статті 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.
Пунктом 1 частини 2 статті 11 Цивільного кодексу України передбачено, що підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
В силу положень статті 626 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Частиною 1 статті 627 Цивільного кодексу України визначено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Згідно з положеннями статті 628 Цивільного кодексу України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Статтею 901 Цивільного кодексу України передбачено, що за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов'язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов'язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором. Положення цієї глави можуть застосовуватися до всіх договорів про надання послуг, якщо це не суперечить суті зобов'язання.
Якщо договором передбачено надання послуг за плату, замовник зобов'язаний оплатити надану йому послугу в розмірі, у строки та в порядку, що встановлені договором (частина 1 статті 903 Цивільного кодексу України).
Відповідно до приписів частини 1 статті 530 Цивільного кодексу України якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Положеннями пункту 5.4. Договору визначено, що Субспоживач здійснює 100 процентів сплату за використану теплову енергію протягом десяти днів після отримання рахунків від Розпорядника коштів.
Як зазначалось вище, для відшкодування вартості теплової енергії позивач згідно з пунктом 1.1. Договору направляв відповідачу відповідні рахунки разом з Актами наданих послуг, які відповідачем всупереч пункту 5.4. Договору оплачені не були, внаслідок чого за ним утворилась заборгованість в сумі 71 501, 78 грн., розмір якої відповідачем під час розгляду справи спростований не був.
При цьому, вмотивованої відмови від підписання актів наданих послуг відповідач позивачу не направляв. Доказів зворотнього матеріали справи не містять.
Оскільки відповідач у встановлені Договором строки не відшкодував позивачу вартість теплової енергії за період з січня по квітень 2017 року, основний борг в сумі 71 501, 78 грн., який існує на момент розгляду справи, має бути стягнутий з нього в судовому порядку.
Що стосується заявлених позовних вимог в частині стягнення інфляційних втрат в сумі 9 311, 59 грн. та 3% річних в сумі 2 445, 67 грн., суд зазначає наступне.
Відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Таким чином, законом установлено обов'язок боржника у разі прострочення виконання грошового зобов'язання сплатити на вимогу кредитора суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції та трьох відсотків річних за весь час прострочення виконання зобов'язання.
Виходячи із положень зазначеної норми, наслідки прострочення боржником грошового зобов'язання у виді інфляційного нарахування на суму боргу та трьох процентів річних виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.
Отже, у розумінні положень наведеної норми позивач як кредитор, вправі вимагати стягнення у судовому порядку сум інфляційних нарахувань та процентів річних до повного виконання грошового зобов'язання.
Разом із тим, суд зазначає, що інфляційні нарахування на суму боргу, сплату яких передбачено частиною 2 статті 625 Цивільного кодексу України, не є штрафною санкцією, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення коштів внаслідок інфляційних процесів за весь час прострочення в їх сплаті.
Індекси споживчих цін (індекси інфляції), які є показниками загального рівня інфляції в економіці, розраховуються в цілому за місяць, а не на конкретні дати. Встановлено, що вони розраховуються Державним комітетом статистики України щомісячно та публікуються в наступному за звітним місяці.
Оскільки індекси інфляції є саме коефіцієнтами, призначенням яких є переведення розміру заборгованості у реальну величину грошових коштів з урахуванням знецінення первинної суми, такі інфляційні втрати не можуть бути розраховані за певну кількість днів прострочення, так як їх розмір не відповідатиме реальній величині знецінення грошових коштів, що існував у певний період протягом місяця, а не на конкретну дату чи за декілька днів.
Згідно з Листом Державного комітету статистики України № 11/1-5/73 від 13.02.2009 також не має практичного застосування середньоденний індекс інфляції, що може бути розрахований за формулою середньої геометричної незваженої (корінь з місячного індексу в 31 (30) степені). Так, він вказує лише на темп приросту цін за 1 день та не є показником реальної величини знецінення грошових коштів кредитора за період прострочення боржником своїх зобов'язань.
Зазначені висновки підтверджуються Рекомендаціями Верховного Суду України щодо порядку застосування індексів інфляції при розгляді судових справ, даних у листі Верховного Суду України № 62-97р від 03.04.1997, відповідно до яких визначення загального індексу за певний період часу здійснюється шляхом перемноження помісячних індексів, тобто накопичувальним підсумком. Його застосування до визначення заборгованості здійснюється за умов, якщо в цей період з боку боржника не здійснювалося платежів, тобто розмір основного боргу не змінювався. У випадку, якщо боржник здійснював платежі, загальні індекси інфляції і розмір заборгованості визначаються шляхом множення не за весь період прострочення, а виключно по кожному періоду, в якому розмір заборгованості не змінювався, зі складанням сум отриманих в результаті інфляційних збитків кожного періоду. При цьому, слід вважати, що сума, внесена за період з 1 по 15 число відповідного місяця, індексується за період з врахуванням цього місяця, а якщо з 16 по 31 число, то розрахунок починається з наступного місяця.
Таким чином, інфляційні втрати мають розраховуватись шляхом визначення різниці між добутком суми боргу та помісячних індексів інфляції за час прострочення, розділених на сто, і сумою боргу.
Зазначене відповідає п. 6 Наказу Держкомстату № 265 від 27.07.2007 «Про затвердження Методики розрахунку базового індексу споживчих цін», відповідно до якого розрахунки базового індексу споживчих цін проводяться за міжнародною класифікацією індивідуального споживання за цілями та здійснюються відповідно до модифікованої формули Ласпейреса. Розрахунки базового індексу споживчих цін за квартал, період з початку року і т.п. проводяться «ланцюговим» методом, тобто шляхом множення місячних (квартальних і т.д.) індексів.
При цьому, коли відносно кожного грошового зобов'язання, які мають різні строки виникнення, проводиться оплата частинами через короткі проміжки часу, розрахунок інфляційних втрат необхідно здійснювати щодо кожного окремого платежу, як складової загальної суми окремого грошового зобов'язання, за період з моменту виникнення обов'язку з оплати та який буде спільним для всіх платежів по конкретному грошовому зобов'язанню, до моменту фактичного здійснення платежу з подальшим сумуванням отриманих результатів для визначення загальної суми інфляційних втрат.
Крім того, необхідно враховувати, що сума боргу з урахуванням індексу інфляції повинна розраховуватися, виходячи з індексу інфляції за кожний місяць (рік) прострочення, незалежно від того, чи був в якийсь період індекс інфляції менше одиниці (тобто мала місце не інфляція, а дефляція).
Якщо прострочення відповідачем виконання зобов'язання з оплати становить менше місяця, то в такому випадку виключається застосування до відповідача відповідальності, передбаченої частиною 2 статті 625 Цивільного кодексу України - стягнення інфляційних втрат за такий місяць.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду у справі № 910/21564/16 від 10.07.2019.
Перевіривши наданий позивачем розрахунок інфляційних втрат в сумі 9 311, 59 грн. та 3% річних в сумі 2 445, 67 грн., судом встановлено, що він є арифметично вірним та відповідає положенням чинного законодавства.
Відповідач, у свою чергу, розрахунок інфляційних втрат та 3% річних не спростував, контррозрахунку не надав.
Разом з цим, суд зазначає, що частиною 3 статті 13 та частиною 1 статті 74 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Обов'язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи.
Згідно з частиною 2 статті 13 Господарського процесуального кодексу України учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом.
Вказані положення означають, що закон встановлює рівні можливості сторін і гарантує їм право на захист своїх інтересів. Принцип рівності учасників судового процесу перед законом і судом є важливим засобом захисту їх прав і законних інтересів, що унеможливлює будь-який тиск однієї сторони на іншу, ущемлення будь-чиїх процесуальних прав. Це дає змогу сторонам вчиняти передбачені законодавством процесуальні дії, реалізовувати надані їм законом права і виконувати покладені на них обов'язки.
У відповідності до частини 1 статті 13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін.
Принцип змагальності тісно пов'язаний з процесуальною рівністю сторін і забезпечує повноту фактичного й доказового матеріалу, наявність якого є важливою умовою з'ясування обставин справи. Відповідно до вказаного принципу, особи, зацікавлені в результаті справи, вправі відстоювати свою правоту у спорі шляхом подання доказів; участі в дослідженні доказів, наданих іншими особами шляхом висловлення своєї думки з усіх питань, що підлягають розгляду у судовому засіданні. Змагальність є різновидом активності зацікавленої особи (сторони). Особи, які беруть участь у справі, вправі вільно розпоряджатися своїми матеріальними і процесуальними правами й активно впливати на процес з метою захисту прав і охоронюваних законом інтересів.
Відповідачем не надано належних та допустимих доказів на спростування наведених вище висновків, як і не надано належним доказів на підтвердження відсутності боргу перед позивачем, у зв'язку з чим, на підставі встановлених під час розгляду справи обставин суд вважає заявлені позивачем вимоги обґрунтованими та такими, що ґрунтуються на нормах чинного законодавства.
При цьому, надаючи відповідно до вимог пункту 3 частини 4 статті 238 Господарського процесуального кодексу України правову оцінку аргументам відповідача щодо відсутності підстав для задоволення позову, суд зазначає наступне.
Так, відповідач вказує на те, що в контексті статті 275 Господарського кодексу України позивач не є теплопостачальною організацією, відповідно послуги з теплопостачання відповідачу ним не надавались, а отже не повинні оплачуватись. Таким чином, посилаючись на положення статті 1 Закону України «Про теплопостачання» відповідач вважає, що позивач повинен був укласти з ним договір про надання житлово-комунальних послуг як з кінцевими споживачами, а не договір про відшкодування вартості теплової енергії. Оскільки укладений між сторонами Договір не визначений законодавством, яке діє у сфері теплопостачання, відповідач стверджує, що будь-які зобов'язання за таким договором у нього відсутні.
Однак суд вказані твердження відповідача вважає безпідставними, оскільки незважаючи на те, що форма договору про відшкодування вартості теплової енергії не визначена приписами чинного цивільного та господарського законодавства України, однак за своєю правовою природою укладений між сторонами Договір є договором про надання послуг.
При цьому, суд зазначає, що відповідно до частини 1 статті 6 Цивільного кодексу Україні сторони мають право укласти договір, який не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства.
Стаття 627 Цивільного кодексу України передбачає, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог Господарського кодексу України, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Дослідивши означений договір, суд дійшов висновку, що укладений сторонами правочин не суперечить загальним засадам діючого законодавства, тому згідно зі ст. ст. 6, 11, 627, 629 Цивільного кодексу України, він є підставою для виникнення цивільних прав та обов'язків сторін, які його уклали, тобто обов'язковим для виконання.
Разом з тим, суд враховує презумпцію правомірності правочину, передбачену статтею 204 Цивільного кодексу України, за змістом якої правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права та обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. Таким чином, у разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню.
Доказів визнання недійсним укладеного між сторонами Договору № 330099/2-61-2009508 від 01.12.2009 матеріали справи не містять.
У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної Палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17 № 61-30435сво18) міститься висновок, що «у статті 629 ЦК України закріплено один із фундаментів на якому базується цивільне право - обов'язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов'язання його сторони набувають обов'язки (а не лише суб'єктивні права), які вони мають виконувати. Не виконання обов'язків, встановлених договором, може відбуватися при: (1) розірванні договору за взаємною домовленістю сторін; (2) розірванні договору в судовому порядку; (3) відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом; (4) припинення зобов'язання на підставах, що містяться в главі 50 ЦК України; (5) недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду).
Добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної Палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17 зроблено висновок, що «доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), базується ще на римській максимі - «non concedit venire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них».
Всупереч наведеному, листом № 11274/1 від 12.12.2017 відповідач визнавав заборгованість за Договором № 330099/2 від 01.12.2009, та жодного разу з моменту укладення цього Договору не стверджував про його незаконність. Виходячи зі змісту поданої відповідачем до господарського суду міста Києва заяви № 303/38/1/264 від 30.07.2019 відповідач просив оголосити в судовому засіданні перерву та надати сторонам час для підготовки проекту мирової угоди. Проте, в подальшому відповідач змінив свою правову позицію.
Крім того, посилання відповідача на те, що всупереч приписів статті 222 Господарського кодексу України позивач у претензіях вимагав погасити заборгованість протягом 5 днів, як і твердження про наявність у позивача заборгованості перед відповідачем за поставлений товар, також жодним чином не нівелюють обов'язок відповідача виконати взяті на себе зобов'язання з відшкодування вартості спожитої теплової енергії.
За таких обставин, суд вважає, що відповідачем не спростовано наявність у нього обов'язку з відшкодування вартості теплової енергії позивачу за Договором № 330099/2-61-2009508 від 01.12.2009.
Рішення суду як найважливіший акт правосуддя має ґрунтуватись на повному з'ясуванні того, чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у справі, якими доказами вони підтверджуються та чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин.
У п. 58 рішення Європейського суду з прав людини від 10.02.2010 "Справа "Серявін та інші проти України"" (Заява N 4909/04) Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.
Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії", № 37801/97, п. 36, від 01.07.2003). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (рішення у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії", №49684/99, п. 30, від 27.09.2001).
Оскільки, як зазначалось вище, судом встановлено, що відповідач неналежним чином виконував взяті на себе зобов'язання з відшкодування позивачу вартості теплової енергії, позовні вимоги підлягають задоволенню з урахуванням наведеного.
Відповідно до статті 129 Господарського процесуального кодексу України витрати по сплаті судового збору покладаються на відповідача.
Керуючись статтями 2, 13, 73, 74, 76-80, 86, 129, 232, 233, 236-238, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд міста Києва, -
1. Позовні вимоги Київського квартирно-експлуатаційного управління до Державної організації (установа, заклад) Центральне територіальне управління капітального будівництва про стягнення 83 259, 04 грн. задовольнити у повному обсязі.
2. Стягнути з Державної організації (установа, заклад) Центральне територіальне управління капітального будівництва (03049, місто Київ, проспект Повітрофлотський, будинок 28-А; код ЄДРПОУ 34578571) на користь Київського квартирно-експлуатаційного управління (03186, місто Київ, проспект Повітрофлотський, будинок 30; код ЄДРПОУ 22991617) 71 501 (сімдесят одну тисячу п'ятсот одну) грн. 78 коп. основного боргу, 2 445 (дві тисячі чотириста сорок п'ять) грн. 67 коп. 3% річних, 9 311 (дев'ять тисяч триста одинадцять) грн. 59 коп. інфляційних втрат та 1 921 (одну тисячу дев'ятсот двадцять одну) грн. 00 коп. витрат по сплаті судового збору.
3. Видати наказ після набрання рішенням суду законної сили.
4. Відповідно до статті 241 Господарського процесуального кодексу України рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
5. Згідно з частиною 1 статті 256 Господарського процесуального кодексу України апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
6. Відповідно до підпункту 17.5. пункту 17 розділу ХІ “Перехідні положення” Господарського процесуального кодексу України в редакції Закону України від 03.10.2017 № 2147-VІІІ до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційна скарга на рішення суду подається до Північного апеляційного господарського суду через господарський суд міста Києва за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Повне рішення складено 19.08.2019 року.
Суддя В.С. Ломака