проспект Незалежності, 13, місто Харків, 61058
"12" серпня 2019 р. Справа № 905/586/19
Колегія суддів у складі:
головуючий суддя Сіверін В.І., суддя Терещенко О.І. , суддя Слободін М.М.
за участю секретаря судового засідання Мальченко О.О
розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Східного апеляційного господарського суду апеляційну скаргу відповідача (вх. 2030 Д/1-7) на рішення господарського суду Донецької області від 05.06.2019 року, ухвалене у приміщенні вказаного суду суддею Фурсовою С.М., повний текст якого складено 07.06.2019 року, у справі
за позовом Служби автомобільних доріг у Донецькій області, м. Краматорськ,
до ТОВ «Шляхове будівництво «Альтком», м. Маріуполь,
про стягнення 1 395 961,68 гривень, -
Позивач, Служба автомобільних доріг у Донецькій області, звернувся до господарського суду Донецької області з позовною заявою до відповідача - Товариства з обмеженою відповідальністю «Шляхове будівництво «Альтком» про стягнення 1 395 961,68 гривень, з яких 1 088 612,85 гривень - інфляційні втрати, 307 348,83 гривень - 3% річних.
В обґрунтування заявлених вимог позивач посилається на порушення відповідачем умов договору зворотної фінансової допомоги №4-53/5-718 від 26.04.2013 в частині повернення коштів, які були стягнуті за рішенням господарського суду Донецької області від 15.10.2015 по справі №905/1873/15, внаслідок чого нараховано 3% річних та інфляційні.
Рішенням господарського суду Донецької області від 05.06.2019 року позовні вимоги задоволені частково.
Стягнуто з товариства з обмеженою відповідальністю «Шляхове будівництво «Альтком» (87525, Донецька область, місто Маріуполь, вулиця Бахчиванджи, буд.2; код ЄДРПОУ - 32794511) на користь Служби автомобільних доріг у Донецькій області (84333, місто Краматорськ, вулиця Уральська, будинок №12, код ЄДРПОУ - 25946285) 946 348,10 гривень інфляційних втрат, 306 711,59 гривень 3% річних, а також 18 795,91 гривень судового збору.
У задоволенні позовних вимог в частині стягнення 142 264,75 гривень інфляційних втрат, 637,24 гривень 3% річних - відмовлено.
Відповідач із вказаним рішенням місцевого господарського суду не погодився, звернувся до Східного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить це рішення скасувати, ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити.
Представники сторін в судове засідання не з'явились, про дату, час та місце проведення судового засідання повідомлялись належним чином.
Частиною 1 статті 9 Конституції України встановлено, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) ратифікована Верховною Радою України 17 липня 1997 p. і набула чинності в Україні 11 вересня 1997 p.
З прийняттям у 2006 році Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", Конвенція та практика Суду застосовується судами України як джерело права.
Частиною 4 статті 11 Господарського процесуального кодексу України передбачено застосування судом Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Відповідно до частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
У рішеннях Європейського суду з прав людини у справах "Ryabykh v.Russia" від 24.07.2003 року, "Svitlana Naumenko v. Ukraine" від 09.11.2014 року зазначено, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване частиною 1 статті 6 Конвенції, повинно тлумачитись у світлі Преамбули Конвенції, яка проголошує верховенство права спільною спадщиною Високих Договірних Сторін.
«Розумність» строку визначається окремо для кожної справи. Для цього враховують її складність та обсяг, поведінку учасників судового процесу, час, необхідний для проведення відповідної експертизи (наприклад, рішення Суду у справі «G. B. проти Франції»), тощо. Отже, поняття «розумний строк» є оціночним, суб'єктивним фактором, що унеможливлює визначення конкретних строків судового розгляду справи, тому потребує нормативного встановлення.
Точкою відліку часу розгляду цивільної справи протягом розумного строку умовно можна вважати момент подання позовної заяви до суду.
Роль національних суддів полягає у швидкому та ефективному розгляді справ (&51 рішення Європейського суду з прав людини від 30.11.2006 у справі "Красношапка проти України").
З огляду на викладене та зважаючи, що на думку суду обставини справи свідчать про наявність у справі матеріалів достатніх для її розгляду та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, а також те, що судом сторонам були створені належні умови для надання усіх необхідних доказів (надано достатньо часу для підготовки до судового засідання, ознайомитись із матеріалами справи, зняти з них копії, надати нові докази тощо), подальше відкладення розгляду справи суперечитиме вищезгаданому принципу розгляду справи впродовж розумного строку.
Згідно зі статтею 270 ГПК України у суді апеляційної інстанції справи переглядаються за правилами розгляду справ у порядку спрощеного позовного провадження з урахуванням особливостей, передбачених у цій главі
У відповідності до вимог ч.ч. 1, 2, 5 ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. В суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.
Дослідивши матеріали справи, а також викладені у апеляційній скарзі та відзиві на неї доводи сторін, перевіривши правильність застосування господарським судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, а також повноту встановлення обставин справи та відповідність їх наданим доказам, та повторно розглянувши справу в порядку ст. 269 ГПК України, колегія суддів зазначає наступне.
26 квітня 2013 року між Службою автомобільних доріг у Донецькій області (позикодавець) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Шляхове будівництво «АЛЬТКОМ» (позичальник) укладено договір №4-53/5-718 про надання зворотної фінансової допомоги, за умовами якого позикодавець зобов'язується надати позичальнику зворотну фінансову допомогу, а останній зобов'язується повернути її в порядку та у визначений даним Договором строк (п.1.1 договору).
Відповідно до пункту 2.1 сума допомоги становила за даним Договором 5 000 000,00 гривень.
Допомога позичальнику надається на безвітсотковій (безоплатній) основі (умови п.2.2 договору).
Пунктом 4.1 встановлено, що строк надання допомоги позичальнику починається з моменту здійснення першого, від дати підписання даного Договору, переказу коштів позикодавця на розрахунковий рахунок позичальника і закінчується 31 грудня 2013 року.
Даний договір набуває чинності з моменту підписання його сторонами і є дійсним до моменту його остаточного виконання, вказаного в приписах п.5.1.(п.6.1 договору).
Відповідно до умов п.7.2 договору, при простроченні повернення допомоги (її частини) позичальник сплачує штраф у розмірі 1% від неповерненої суми допомоги.
Згідно п.7.3 договору при простроченні повернення допомоги (її частини) позичальник додатково до штрафу, передбаченого домовленостями сторін у п.7.2 договору, сплачує проценти в розмірі 3% річних від неповерненої суми за весь строк прострочення.
20 травня 2013 року між сторонами укладено Додаткову угоду №1, відповідно до якої сторони виклали у пункті 2.1 розділу 2 «Розмір допомоги» у наступній редакції: сума допомоги становить за даним договором 15 000 000,00 гривень.
В подальшому, Служба автомобільних доріг у Донецькій області звернулась з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю «Шляхове будівництво «АЛЬТКОМ» про стягнення заборгованості у розмірі 19 136 616,71 гривень.
В обґрунтування своїх позовних вимог позивач посилався на те, що відповідно до умов укладеного договору зворотної фінансової допомоги №4-53/5-718 від 26.04.2013 позивач надав кошти, а відповідач належним чином грошове зобов'язання по поверненню грошових коштів не виконав, у зв'язку з чим виникла заборгованість у розмірі 13 460 000,00 гривень, штраф у розмірі 1% від неповернутої суми у розмірі 134 600,00 гривень, 3% річних у розмірі 252 236,71 гривень та інфляційні втрати у розмірі 5 289 780,00 гривень.
Рішенням господарського суду Донецької області від 15.10.2015 у справі 905/1873/15 позовні вимоги Служби автомобільних доріг у Донецькій області до товариства з обмеженою відповідальністю «Шляхове будівництво «АЛЬТКОМ» задоволено повністю. Стягнуто з товариства з обмеженою відповідальністю «Шляхове будівництво «АЛЬТКОМ» заборгованість у розмірі 13 460 000,00 гривень, штраф у розмірі 1% від неповернутої суми у розмірі 134 600,00 гривень, 3% річних у розмірі 252 236,71 гривень, інфляційні витрати у розмірі 5 289 780,00 гривень.
Постановою Донецького апеляційного господарського суду від 29.06.2016 рішення господарського суду Донецької області від 15.10.2015 року у справі № 905/1873/15 залишено без змін.
Постановою Вищого господарського суду України від 10.08.2016 товариству з обмеженою відповідальністю «Шляхове будівництво «АЛЬТКОМ» було відмовлено в задоволенні клопотання про відстрочення сплати судового збору для подання касаційної скарги на рішення господарського суду України від 15.10.2015 та на постанову Донецького апеляційного господарського суду від 29.06.2016 у справі №905/1873/15. Касаційну скаргу було повернуто скаржнику.
Відповідно до ст.4 статті 75 Господарського процесуального кодексу України обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Отже, ухвалені у справі №905/1873/15 рішення господарського суду від 31.10.2018 та постанова Донецького апеляційного господарського суду від 29.06.2016 мають преюдиціальне значення, а встановлені ними факти повторного доведення не потребують.
В подальшому, ухвалою господарського суду Донецької області від 03.10.2016 відстрочено виконання рішення господарського суду від 31.10.2018 у справі №905/1873/15 на шість місяців, а саме - до 03.04.2017.
Несвоєчасне виконання товариством з обмеженою відповідальністю «Шляхове будівництво «АЛЬТКОМ» рішення господарського суду від 31.10.2018 у справі №905/1873/15 зумовило звернення позивача з даним позовом про стягнення 3% річних та інфляційних втрат за період з моменту закінчення терміну дії відстрочки до дня фактичного виконання зобов'язання.
Частково задовольняючи вимоги позивача, місцевий господарський суд зазначив, що оскільки відповідач порушив грошове зобов'язання, у позивача виникло право на застосування наслідків такого порушення відповідно до статті 625 ЦК України та встановивши, що позивачем допущені арифметичні помилки при розрахунках позовних вимог, задовольнив такі вимоги частково, в частині стягнення 3% річних та інфляційних втрат розрахунки яких були проведені у відповідності до чинного законодавства.
Відповідач в обґрунтування апеляційної скарги зазначає, що майнові права позивача вже були захищені рішенням Господарського суду Донецької області у справі №905/1873/15, яким з відповідача стягнуто 4% річних та інфляційні втрат, крім того, позивачем не доведено, що відповідач користувався належними позивачу коштами, що на думку відповідача виключає задоволення позовних вимог.
Вирішуючи питання про наявність правових підстав для задоволення апеляційної скарги та переглядаючи справу в межах, встановлених статтею 269 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів зазначає наступне.
Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Згідно з частиною другою статті 509 ЦК України зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.
Відповідно до частини другої статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є не лише договори й інші правочини, а й завдання майнової (матеріальної) і моральної шкоди іншій особі та інші юридичні факти.
За змістом статей 524, 533-535 і 625 ЦК України грошовим є зобов'язання, виражене у грошових одиницях (національній валюті України чи у грошовому еквіваленті зобов'язання, вираженого в іноземній валюті), що передбачає обов'язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов'язку. Тобто, грошовим є будь-яке зобов'язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника сплати коштів кореспондує обов'язок боржника з такої сплати. Ці висновки узгоджуються з позицією Великої Палати Верховного Суду, висловленою у постанові від 11 квітня 2018 року у справі N 758/1303/15-ц.
Згідно з частиною другою статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Стаття 625 ЦК України розміщена у розділі І «Загальні положення про зобов'язання» книги 5 ЦК України. Відтак, приписи розділу І книги 5 ЦК України поширюються як на договірні зобов'язання (підрозділ 1 розділу III книги 5 ЦК України), так і на недоговірні (деліктні) зобов'язання (підрозділ 2 розділу III книги 5 ЦК України).
Таким чином, у статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов'язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт). Тобто, приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов'язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов'язань.
Тобто, грошовим є будь-яке зобов'язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника виконання певних дій кореспондує обов'язок боржника сплатити гроші на користь кредитора.
Така правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11.04.2018 у справі № 758/1303/15-ц, у постановах Верховного Суду від 31.01.2018 у справі № 910/8399/17, від 03.09.2018 у справі № 910/5811/16.
Таким чином, будь-яке зобов'язання, яке зводиться до сплати грошей, є грошовим (зазначене відповідає правовій позиції Верховного Суду України, викладеній у постановах від 01.10.2014 №6-113цс14 та від 01.06.2016 року у справі №3-295гс16).
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного суду від 18.10.2018 у справі №910/11965/16.
Відтак статтею 625 Цивільного кодексу України регулюються зобов'язальні правовідносини, тобто її дія поширюється на порушення грошового зобов'язання, яке існувало між сторонами до ухвалення рішення суду. При цьому частина п'ята статті 11 Цивільного кодексу України, в якій ідеться про те, що у випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки можуть виникати з рішення суду, не дає підстав для застосування положень статті 625 Цивільного кодексу України у разі наявності між сторонами деліктних, а не договірних зобов'язань. Крім того, з рішення суду зобов'язальні правовідносини не виникають, так як вони виникають з актів цивільного законодавства, про що й зазначено в статті 11 Цивільного кодексу України, адже рішення суду лише підтверджує наявність чи відсутність правовідносин і вносить у них ясність та визначеність.
Аналогічну правову позицію викладено в узагальненні судової практики Верховного Суду України щодо застосування статті 625 Цивільного кодексу України.
Такої ж правової позиції дотримується і Верховний Суд, який у постанові від 02 квітня 2018 року у справі №910/8315/16 зазначив про те, що за своєю правовою природою судове рішення є засобом захисту прав або інтересів фізичних та юридичних осіб. Відповідно до положень статті 11 Цивільного кодексу України рішення суду може бути підставою виникнення цивільних прав та обов'язків у випадках, установлених актами цивільного законодавства, тобто за наявності прямої вказівки про це в законі, як установлено, наприклад, частиною четвертою статті 36, статтями 43, 46, частиною третьою статті 334, частиною третьою статті 653 Цивільного кодексу України. Судове рішення забезпечує примусове виконання зобов'язання, яке виникло з підстав, що існували до винесення судового рішення, але не породжує таке зобов'язання, крім випадків, коли положення норм чинного законодавства пов'язують виникнення зобов'язання саме з набранням законної сили рішенням суду.
Відповідач має грошове зобов'язання перед позивачем, що підтверджує рішення господарського суду Донецької області від 31.10.2018 у справі №905/1873/15, яке набрало законної сили, про стягнення з відповідача на користь позивача 13 460 000,00 гривень заборгованості, штрафу у розмірі 1% від неповернутої суми у розмірі 134 600,00 гривень, 3% річних у розмірі 252 236,71 гривень та інфляційних втрат у розмірі 5 289 780,00 гривень, а всього 19 136 616,71 гривень.
Відтак, з моменту набрання чинності рішення господарського суду Донецької області від 31.10.2018 у справі №905/1873/15, всі стягнуті за ним суми набрали статусу грошового зобов'язання.
З огляду на те, що відповідач порушив вказане грошове зобов'язання, у позивача виникло право на застосування наслідків такого порушення відповідно до статті 625 ЦК України.
За змістом частини другої статті 625 ЦК України нарахування інфляційних втрат на суму боргу та 3 % річних входять до складу грошового зобов'язання і є особливою мірою відповідальності боржника (спеціальний вид цивільно-правової відповідальності) за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат (збитків) кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отримання компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.
Вимагати сплати суми боргу з врахуванням індексу інфляції а також 3% річних є правом кредитора, яким останній наділений в силу нормативного закріплення зазначених способів захисту майнового права та інтересу.
Нарахування інфляційних втрат здійснюються окремо за кожен період часу, протягом якого діяв відповідний індекс інфляції, а одержані таким чином результати підсумовуються за весь час прострочення виконання грошового зобов'язання.
Розмір боргу з урахуванням індексу інфляції визначається виходячи з суми боргу, що існувала на останній день місяця, в якому платіж мав бути здійснений, помноженої на індекс інфляції, визначений названою Державною службою, за період прострочення починаючи з місяця, наступного за місяцем, у якому мав бути здійснений платіж, і за будь-який місяць (місяці), у якому (яких) мала місце інфляція. При цьому до розрахунку мають включатися й періоди часу, в які індекс інфляції становив менше одиниці (тобто мала місце дефляція).
Така правова позиція узгоджується з позицією Касаційного господарського суду у складі Верховного суду викладеною у постановах від 17.07.2018 у справі №904/10242/17, від 23.10.2018 у справі №913/70/19, від 04.12.2018 у справі №913/63/18.
Відповідачем було частково сплачено розмір стягнутої рішенням господарського суду Донецької області від 31.10.2018 у справі №905/1873/15 заборгованості.
Залишок стягнутої але не сплаченої суми становить 3 876 616,71 гривень.
Позивачем нараховані 3% річних та інфляційні втрати на стягнуту рішенням господарського суду Донецької області від 31.10.2018 у справі №905/1873/15 суму заборгованості з урахуванням часткових оплат.
Перевіривши здійснений місцевим господарським судом розрахунок 3% річних та розмір інфляційних втрат, що підлягає стягненню з відповідача, колегія суддів встановила його вірність.
Щодо доводів апеляційної скарги про те, що 3% річних та інфляційні втрати не є грошовим зобов'язанням, колегія суддів зазначає наступне.
Так, Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 19.06.2019 року по справі № 646/14523/15-ц (№ в ЄДРСР 82997465) викладено наступну правову позицію.
У статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов'язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт). Тобто, приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов'язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов'язань.
Аналогічний висновок зробила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц (провадження № 14-16цс18).
При цьому у вказаній постанові Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 20 січня 2016 року у справі № 6-2759цс15, що правовідносини, які виникають з приводу виконання судових рішень, врегульовані Законом України «Про виконавче провадження», і до них не можуть застосовуватися норми, що передбачають цивільну-правову відповідальність за невиконання грошового зобов'язання (стаття 625 ЦК України).
Також Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 02 березня 2016 року у справі № 6-2491цс15, за яким дія статті 625 ЦК України поширюється на порушення грошового зобов'язання, яке існувало між сторонами до ухвалення рішення суду, а частина п'ята статті 11 ЦК України не дає підстав для застосування положень статті 625 ЦК України у разі наявності між сторонами деліктних, а не зобов'язальних правовідносин.
Отже, положення статті 625 ЦК України передбачають, що зобов'язання можуть виникати безпосередньо з договорів та інших правочинів, передбачених законом, а також угод, які не передбачені законом, але йому не суперечать, а в окремих випадках встановлені актами цивільного законодавства цивільні права та обов'язки можуть виникати з деліктного зобов'язання та рішення суду.
Оскільки доводи відповідача в апеляційній скарзі суперечать вищевказаній правовій позиції Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів зазначає про безпідставність доводів апеляційної скарги щодо відсутності підстав для стягнення з відповідача 3% річних та інфляційний втрат.
Щодо інших аргументів сторін, колегія суддів зазначає, що вони були досліджені у судовому засіданні та не наводяться в постанові суду, позаяк не покладаються судом в основу цього судового рішення, тоді як Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (справа "Серявін проти України", рішення від 10.02.2010).
За таких обставин, колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення апеляційної скарги в зв'язку з її юридичною та фактичною необґрунтованістю та відсутністю фактів, які свідчать про те, що оскаржуване рішення прийнято з порушенням судом норм матеріального та процесуального права. Доводи апеляційної скарги не спростовують наведені висновки колегії суддів, у зв'язку з чим апеляційна скарга не підлягає задоволенню з підстав, викладених вище, а оскаржуване рішення місцевого господарського суду слід залишити без змін.
Керуючись статтями 269, 270, 275, 281, 282, 283, 284 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів Східного апеляційного господарського суду
Апеляційну скаргу залишити без задоволення.
Рішення господарського суду Донецької області від 05.06.2019 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, порядок і строки її оскарження визначені у статтях 286 - 289 Господарського процесуального кодексу України.
Повний текст постанови складено 19.08.2019 року.
Головуючий суддя В.І. Сіверін
Суддя О.І. Терещенко
Суддя М.М. Слободін