Справа № 761/32082/18 Головуючий у 1-й інст. - Савицький О.А.
Апеляційне провадження №22-ц/824/9858/2019 Доповідач - Рубан С.М.
06 серпня 2019 року Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді Рубан С.М.
суддів Желепа О.В., Лапчевська О.Ф.
при секретарі Клець О.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві у порядку спрощеного позовного провадження апеляційну скаргу начальника Національного університету оборони України імені Івана Черняховського - Сиротенка Анатолія Миколайовича на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 06 травня 2019 року, ухвалене у складі судді Савицького О.А. у справі за позовом Національного університету оборони України імені Івана Черняховського до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про виселення,-
У серпні 2018 року Національний університет оборони України імені Івана Черняховського звернувся з позовом до суду, в якому просив виселити ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 з кімнати НОМЕР_1 гуртожитку Національного університету оборони України імені Івана Черняховського за адресою: АДРЕСА_1 без надання іншого жилого приміщення в гуртожитку; стягнути солідарно з відповідачів на користь Національного університету оборони України імені Івана Черняховського 1762,00 грн. сплаченого судового збору.
Посилається на те, що будівля АДРЕСА_1 є гуртожитком, який належить до сфери управління Міністерства оборони України та знаходиться на балансі Національного університету оборони України імені Івана Черняховського.
Починаючи з жовтня 1991 року кімнату НОМЕР_1 відповідачі займають за відсутністю будь-яких законних підстав для цього, а саме: жоден з відповідачів в університеті не навчався, не працював та не проходив військову службу; рішення про вселення в спірну кімнату не приймалося; ордер на вселення не видавався; договір найму не укладався; за місцем проживання відповідачі не зареєстровані.
Крім того, позивач вказує, що відповідачі забезпечені житлом, а отже не мають потреби у тимчасовому житлі.
Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 06 травня 2019 року відмовлено Національному університету оборони України імені Івана Черняховського у задоволенні позову.
Не погоджуючись з рішенням суду, начальник Національного університету оборони України імені Івана Черняховського - Сиротенко Анатолій Миколайович подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на його незаконність, необґрунтованість, неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі; стягнути солідарно з відповідачів на користь позивача суму сплаченого судового збору за подачу позовної заяви та апеляційної скарги.
Посилається на те, що відповідач був вселений до гуртожитку на підставі рапорту задоволеного керівником училища, однак вказаний рапорт не є належною підставою для вселення. Крім того, відсутні документальні підтвердження щодо рішення керівництва училища про надання ОСОБА_1 жилої площі в гуртожитку. Суд не звернув увагу на те, що ОСОБА_1 на момент вселення в гуртожиток не мав трудових відносин з училищем, а навчався в очній ад'юнктурі. До спірних правовідносин має застосовуватись ч.1 ст.132ЖК України, як до особи, що навчалась у навчальному закладі і вибула з нього, тож і підлягає виселенню з гуртожитку без надання іншого жилого приміщення, який їй було надано у зв'язку з навчанням, а не норми абз. 1,2 ст.125 ЖК України на які послався суд. Крім того, суд не надав належної оцінки тому, що відповідач та члени його сім'ї на обліку осіб, які потребують полішення житлових умов у Збройних Силах України не перебувають, вони не можуть бути забезпечені житлом від Міністерства оборони України та підлягають виселенню з гуртожитку з усіма членами сім'ї, які з ним проживають, незалежно від кількості вислуги років. Судом не досліджено Інформацію з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, відповідно до якої ОСОБА_1 є власником 5-ти кімнатної квартири у с . Петропавлівська Борщагівка, Києво - Святошинського району Київської області на підставі договору купівлі - продажу від 18.03.2014 року. Крім того, відповідачі за юридичною адресою університету не зареєстровані ( ОСОБА_1 - з 25.04.2008 року, донька ОСОБА_3 з 23.01.2009 року , донька ОСОБА_4 - з 19.10.2012 року зареєстровані за адресою: АДРЕСА_4 ), а його дружина ОСОБА_2 зареєстрована за адресою: АДРЕСА_5 .
Відповідачі подали до суду відзив на апеляційну скаргу, в якому заперечили проти задоволення апеляційної скарги. Посилаються на те, що вселення ОСОБА_1 та його сім'ї у спірне приміщення гуртожитку не вважається самоправним. Протягом всього часу проходження ОСОБА_1 військової служби він перебував у службових (трудових) відносинах з Міністерством оборони України. Спірний гуртожиток за своєю підвідомчою належністю відноситься до Міністерства оборони України, його балансоутримувачем є підрозділ МО України імені Івана Черняховського, який створений внаслідок реорганізації: Київське вище зенітне ракетне інженерне училище - Київський військовий гуманітарний інститут - Національна академія оборони України, з якими ОСОБА_1 був пов'язаний і навчанням і роботою після навчання протягом 18 років. Суд цим обставинам надав правильну оцінку і обгрунтовано застосував положення статей 124,125 ЖК України. Для застосування до цих правовідносин положень ч.1 ст.132 ЖК України відсутні правові підстави. Позивач не довів належними та допустимими доказами факт зняття відповідачів з квартирного обліку. На підтвердження цієї обставини позивач надав до суду лист Київського КЕУ від 13.06.2018 року №303/25-3682 із списком військовослужбовців та осіб звільнених у запас або відставку, які проживають на житлових фондах Національного університету оборони імені І.Черняховського. Однак в даному списку відсутня інформація стосовно відповідача ОСОБА_1 , оскільки той ОСОБА_1 , який зазначений у п.11 цього списку має зовсім іншу реєстрацію місця проживання та отримав у 2007 році житло. Відповідач ОСОБА_1 від Міністерства оборони України ані у 2007 році, ані в інші роки житло не отримував. Крім того, твердження скаржника про те, що ОСОБА_1 є власником квартири, розташованої у Київській області та, що відповідачі, крім ОСОБА_2 зареєстровані не в спірному гуртожитку, а за адресою: АДРЕСА_1 , безпідставні, оскільки виходячи із змісту положень ч.3 ст.116 ЖК України, на підставі якої грунтуються позовні вимоги, наявність чи відсутність іншого житла не має відношення до питання щодо правомірності зайняття відповідачами спірного гуртожитку.
В судовому засіданні відповідачі заперечили проти задоволення апеляційної скарги, посилаючись на обставини викладені у відзиві на апеляційну скаргу.
Інші учасники процесу в судове засідання не з'явились, про час і місце розгляду справи повідомлені належно, тому в порядку ч. 2 ст. 372 ЦПК України їх неявка не перешкоджає розгляду справи.
Представник позивача направив до суду заяву, в якій просив розглянути справу без участі представника Національного університету оборони України імені Івана Черняховського.
Колегія суддів, заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення осіб, які з'явились в судове засідання, доводи апеляційної скарги, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду та матеріали справи в межах апеляційного оскарження, дійшла наступного висновку.
Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_1 був вселений до гуртожитку на підставі рапорту задоволеного керівництвом Київського вищого зенітного ракетного інженерного училища у відомстві якого на той час перебував цей гуртожиток. Відповідачі зайняли спірну кімнату гуртожитку за погодженням з особою до сфери управління якої відноситься цей гуртожиток, а саме Міністерства оборони України та з його балансоутримувачем та понад двадцять років користуються цією кімнатою гуртожитку.
Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції та не приймає до уваги доводи апеляційної скарги виходячи з наступного.
Виходячи з положень статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання:
1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються;
2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження;
3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин;
4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин;
5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити;
6) як розподілити між сторонами судові витрати;
7) чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення;
8) чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову (стаття 264 ЦПК України).
Згідно ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Судом встановлено, що будівля АДРЕСА_1 є гуртожитком, який належить до сфери управління Міністерства оборони України та знаходиться на балансі Національного університету оборони України імені Івана Черняховського.
З1991 року по теперішній час ОСОБА_1 та його родина в складі дружини ОСОБА_2 та дітей - ОСОБА_3 , ОСОБА_4 проживають в кімнаті № НОМЕР_1 гуртожитку та сплачують комунальні послуги.
ОСОБА_1 був вселений до гуртожитку на підставі рапорту, задоволеного керівництвом Київського вищого зенітного ракетного інженерного училища у відомстві якого на той час перебував цей гуртожиток.
Згідно довідки ККЕУ Міністерства оборони України від 04.03.2019 року ОСОБА_1 перебував на квартирному обліку у гарнізоні м.Київ у загальній черзі з 16.11.1994 року по 19.07.2016 року (знятий відповідно до протоколу №14 від 19.07.2016 року житлової комісії Генерального штабу ЗС України).
Звертаючись з позовом до суду, позивач посилається на те,що відповідачі проживають в кімнаті НОМЕР_1гуртожитку за відсутністю будь-яких правових підстав на це, зокрема: жоден з відповідачів в університеті не навчався, не працював та не проходив військову службу; рішення про вселення в спірну кімнату не приймалося; ордер на вселення не видавався; договір найму не укладався; за місцем проживання відповідачі не зареєстровані.
Згідно абз. 1 та 2 ч.1 ст. 125 ЖК України не може бути виселено без надання іншого жилого приміщення у випадках, зазначених у статті 124 цього кодексу, зокрема сім'ї військовослужбовців, а також осіб, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації, що надали їм службове приміщення, не менш, як десять років.
Судом встановлено, що відповідачі зайняли спірну кімнату гуртожитку за погодженням з особою до сфери управління якої відноситься цей гуртожиток, а саме Міністерства оборони України та з його балансоутримувачем. Відповідачі понад двадцять років користуються цією кімнатою гуртожитку про що було відомо позивачу, як теперішньому балансоутримувачу так і попереднім.
Матеріалами справи підтверджується факт того, що вислуга років ОСОБА_1 за час проходження військової служби складає більше 22 років.
Оскільки право користування відповідачами вищезазначеним житловим приміщенням підпадає під гарантії передбачені п. 2 ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а їх виселення із спірної житлової кімнати є невиправданим втручанням у їх право на повагу до житла суд дійшов вірного висновку про відмову в задоволенні позову.
Доводи апеляційної скарги, що відсутні документальні підтвердження щодо рішення керівництва училища про надання ОСОБА_1 жилої площі в гуртожитку, а вселення до гуртожитку на підставі рапорту задоволеного керівництвом училища не є належною підставою для вселення відповідачів, колегія суддів не приймає до уваги.
Матеріалами справи встановлено, що 09 серпня 1991 року ОСОБА_1 був зарахований ад'юнктом до очної ад'юнктури при Київському вищому зенітному ракетному училищі. Після зарахування до очної ад'юнктури ОСОБА_1 звернувся до керівництва училища з рапортом про вселення до гуртожитку за адресою: АДРЕСА_1 . Рішенням керівництва училища ОСОБА_1 було вселено до кімнати НОМЕР_1 у вказаному гуртожитку.
В судовому засіданні в апеляційному суді ОСОБА_1 та його представник пояснили, що після одруження дружина ОСОБА_1 - ОСОБА_2 з січня 1996 року фактично стала проживати у вказаному гуртожитку. Доньки ОСОБА_3 та ОСОБА_4 також починаючи з дня їх народження постійно проживають у цьому гуртожитку, хоча зареєстровані за місцем знаходження Міністерства оборони України: АДРЕСА_4.
Отже дружина та діти відповідача вселилися та проживають у спірному гуртожитку на підставі ст.65 ЖК України.
З 16.11.1994 року ОСОБА_1 перебував на квартирному обліку у гарнізоні міста Київ у загальній черзі.
Внаслідок відповідних реорганізацій гуртожиток за адресою АДРЕСА_1 був підвідомчий Київському вищому зенітно - ракетному інженерному училищу, Київському військовому гуманітарному інституту, а потім створеним на їх базі Національній академії оборони України, Національному університету оборони України імені Івана Черняховського.
Твердження скаржника, що до спірних правовідносин належить застосовувати положення ч.1 ст.132 ЖК України, оскільки ОСОБА_1 на момент вселення в гуртожиток не мав трудових відносин з училищем, а навчався в очній ад'юнктурі, колегія суддів не приймає до уваги.
Як вбачається з послужного списку, ОСОБА_1 з 1979 року по 2001 рік проходив військову службу у Збройних силах. З них 18 років (з 1979 року по 1998 рік) його служба безпосередньо була пов'язана з Київським вищим зенітно ракетним інженерним училищем (Київським військовим гуманітарним інститутом) - навчання, служба (робота).
З 23 листопада 2001 року ОСОБА_1 у званні підполковника був звільнений з військової служби за п.65, п. «В» (за станом здоров'я) Тимчасового положення про проходження військової служби особами офіцерського складу.
Таким чином, протягом всього часу проходження військової служби ОСОБА_1 перебував у службових (трудових) відносинах з Міністерством оборони. Спірний гуртожиток за своєю відомчою належністю відноситься до Міністерства оборони України, його балансоутримувачем є підрозділ Міністерства оборони України Національний університет оборони України імені Івана Черняховського, тому суд дійшов вірного висновку про застосування до спірних правовідносин положення статей 124,125 ЖК України.
Доводи апеляційної скарги, що відповідачі не перебувають на обліку осіб, які потребують поліпшення житлових умов у Збройних Силах України, тому вони не можуть бути забезпечені житлом від Міністерства оборони України та підлягають виселенню з гуртожитку, колегія суддів не приймає до уваги.
Встановлено, що на підтвердження зняття сім'ї відповідача з обліку військовослужбовців та членів їх сімей, які потребують поліпшення житлових умов представник позивача надав до суду лист Київського КЕУ від 13.06.2018 року №303/25-3682 із списком військовослужбовців та осіб звільнених у запас або відставку, які проживають на житлових фондах національного університету оборони імені Івана Черняховського.
В судовому засіданні в апеляційному суді відповідач ОСОБА_1 та його представник пояснили, що в цьому списку відсутня інформація стосовно відповідача ОСОБА_1 , оскільки той ОСОБА_1 , який зазначений у п.11 цього списку має зовсім іншу реєстрацію місця проживання та у 2007 році отримав житло. Зазначають, що відповідач ОСОБА_1 від Міністерства оборони України ані у 2007 році, ані в інші роки житло не отримував.
Крім того, вказана обставина не має юридичного значення при застосуванні положень ст.125 ЖК України.
Твердження скаржника про те, що ОСОБА_1 є власником квартири, розташованої в Київській області, колегія суддів не приймає до уваги, враховуючи, що власним житлом в межах гарнізону міста Києва відповідач та члени його сім'ї не забезпечені.
Доводи апеляційної скарги, що відповідач ОСОБА_1 та його доньки зареєстровані не в спірному гуртожитку, а за адресою: АДРЕСА_4 , колегія суддів не приймає до уваги, враховуючи, що за вказаною адресою знаходиться Міністерство оборони України.
Правова позиція Європейського суду з прав людини, відповідно до п. 1 ст. 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод гарантує кожній особі окрім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.
Як вказує Європейський суд з прав людини, «втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла» (Кривіцька і Кривіцький проти України, № 30856/03, § 41, від 02 грудня 2010 року). Тому суд повинен встановити, чи відповідатиме виселення відповідача з кімнати у гуртожитку, що є службовим житлом, без надання іншого житлового приміщення критеріям, що викладені у пункті другому статті 8 Конвенції.
«Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує легітимну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві…» (Кривіцька і Кривіцький проти України, № 30856/03, § 41, від 02 грудня 2010 року).
Вселення ОСОБА_1 у кімнату грутожитку відбулось як військовослужбовця Збройних Сил, на підставі рапорту, задоволеного керівництвом Київського вищого зенітного ракетного інженерного училища, у віданніякого на той час перебував цей гуртожиток, на час вселення відповідач діяв правомірно та дій щодо вселення в гуртожиток без дозволу уповноваженого ним органу не вчинив.
Відповідно до ст.310 ЦК України фізична особа має право на місце проживання. Фізична особа має право на вільний вибір місця проживання та його зміну, крім випадків, встановлених законом.
Згідноп. 4 ст.311 ЦК України фізична особа не може бути виселена або іншим чином примусово позбавлена житла, крім випадків, встановлених законом.
Відповідно до ст. 1 першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Відповідно до практики Європейського суду з прав людини під майном також розуміються майнові права.
Відповідно до Конвенції поняття «житло» не обмежується приміщеннями, в яких законно мешкають або законно створені. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв'язків із конкретним місцем (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Прокопович проти Росії», заява № 58255/00, п. 36, ECHR 2004-XI. Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 13 травня 2008 р. у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», заява № 19009/04, п. 50), п.п. 40, 41 вказаного рішення Європейського суду від 02.12.2010 року.
У п. 36 рішення від 18 листопада 2004 року у справі «Прокопович проти Росії» Європейський суд з прав людини визначив, що концепція «житла» за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. То чи є місце конкретного проживання «житлом», що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме - від наявності достатніх триваючих зв'язків з конкретним місцем проживання (див. також рішення Європейського суду з прав людини по справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11 січня 1995 року, п. 63).
Як зазначив Європейський суд з прав людини у п.п.31, 32, 33 рішення по справі «Садов'як проти України», коли національні суди дійшли висновку, що вселення не відповідало чинному законодавству, вони надали цьому аспекту першочергове значення, жодним чином не врівноваживши його з аргументами заявників, що цей захід покладе на них надмірний тягар. Крім того, не були розглянуті такі питання, як те, що з моменту вселення заявників разом із другим заявником до спірного житлового приміщення пройшло дванадцять років; та що заявники виконали все, що від них вимагалось для належної реєстрації компетентним органом влади їх орендарями, та що протягом усього відповідного періоду вони добросовісно сплачували всі платежі, пов'язані з орендою.
Таким чином, у справах «Прокопович проти Росії» та «Садов'як проти України» встановлено, що тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні ст. 8 Конвенції, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням в приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла.
ОСОБА_1 разом з членами сім'ї проживає у наданому йому житловому приміщенні з 1991 року, тобто на час звернення позивача до суду з вимогою виселення, майже 27 років, що у розумінні статті 8 Конвенції є триваючим зв'язком особи з конкретним місцем постійного проживання та достатньою підставою для того, щоб вважати таке житло належним відповідачам.
Дотримання порядку надання жилої площі у гуртожитку впливає на правовий статус осіб, які в них проживають. Визнання вселення незаконним тягне за собою виселення без надання іншого житла відповідно до статей 116, 132 ЖК України. Особа, яка вселилася до житлового приміщення гуртожитку без дотримання встановленого порядку, не набуває право користування таким житлом.
Згідно ч. 4 ст. 9 ЖК України ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.
Виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до житла передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену у пункті 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Відповідність останньому критерію визначається з урахуванням того, чи існує нагальна суспільна необхідність для застосування такого обмеження права на повагу до житла та чи буде втручання у це право пропорційним переслідуваній легітимній меті (Постанова Верховного Суду від 15 серпня 2018 у справі № 554/4456/17).
Крім цього, втручання у право на повагу до житла має бути також «необхідним у демократичному суспільстві». Тобто, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності» та бути домірним переслідуваній легітимній меті (рішення у справі «Зехентнер проти Австрії», заява № 20082/02, § 56).
Вирішуючи питання про «необхідність у демократичному суспільстві» виселення відповідачів із службового житла, суд має оцінити, чи існує нагальна суспільна необхідність для застосування такого заходу та чи буде таке втручання у право особи на житло пропорційним переслідуваній легітимній меті.
Принцип пропорційності у розумінні ЄСПЛ полягає в оцінці справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов'язаними з втручанням у право людини на повагу до житла, й інтересами особи, яка зазначає негативних наслідків від цього втручання. Пошук такого балансу не означає обов'язкового досягнення соціальної справедливості у кожній конкретній справі, а передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між легітимною метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа внаслідок втручання в її право на повагу до житла несе надмірний тягар. Оцінюючи пропорційність, слід визначити, чи можливо досягти легітимної мети за допомогою заходів, які були би менш обтяжливими для прав і свобод цієї особи, оскільки обмеження її прав не повинні бути надмірними або такими, що є більшими, ніж необхідно для досягнення вказаної мети.
Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (рішення ЄСПЛ від 9 жовтня 2007 року у справі «Станкова проти Словаччини», заява № 7205/02, § 60-63).
Відсутність обґрунтування у судовому рішенні фактичних підстав застосування приписів законодавства, навіть якщо формальні вимоги були дотримані, може серед інших чинників братися до уваги при вирішенні питання про те, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (рішення ЄСПЛ у справі «Беєлер проти Італії», заява № 33202/96, § 110).
Статтею 47 Конституції України передбачено, що кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Держава гарантує забезпечення військовослужбовців жилими приміщеннями або за їх бажанням грошовою компенсацією за належне їм для отримання жиле приміщення на підставах, у порядку і відповідно до вимог, встановлених ЖК Української РСР та іншими нормативно-правовими актами (стаття 12 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей»).
Згідно ст. 2 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України, пов'язаній із захистом Вітчизни. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби. Порядок проходження громадянами України військової служби, їх права та обов'язки визначаються цим Законом, іншими законами, відповідними положеннями про проходження військової служби громадянами України, які затверджуються Президентом України, та іншими нормативно-правовими актами.
Відповідно до ст. 118 ЖК України службові жилі приміщення призначаються для заселення громадянами, які у зв'язку з характером їх трудових відносин повинні проживати за місцем роботи або поблизу від нього. Жиле приміщення включається до числа службових рішенням виконавчого комітету районної, міської, районної в місті ради народних депутатів. Під службові жилі приміщення виділяються, як правило, окремі квартири.
Відповідно до пункту 2.1 Інструкції про організацію і надання військовослужбовцям Збройних Сил України та членам їх сімей житлових приміщень, затвердженої наказом Міністерства оборони України № 577 від 06 жовтня 2006 року, військовослужбовцям та членам їх сімей, які проживають разом з ними, за відсутності у них за місцем проходження служби житла надаються службові житлові приміщення. Службове житлове приміщення надається на час виконання військовослужбовцями обов'язків військової служби.
Згідно пункту 2.19 Інструкції підлягає виселенню зі службового житлового приміщення з усіма членами сім'ї, які з нею проживають, особа яка не має двадцяти років вислуги, у разі її звільнення з військової служби в запас або у відставку крім випадків, передбачених чинним законодавством.
Статтею 125 ЖК України передбачено, що без надання іншого жилого приміщення у випадках, зазначених у статті 124 цього Кодексу, не може бути виселено: осіб, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації, що надали їм службове жиле приміщення, не менш як десять років.
Таким чином, не може бути виселено без надання іншого жилого приміщення у випадках, зазначених у статті 124 цього Кодексу, зокрема, сім'ї військовослужбовців, які перебували на військовій службіне менш як десять років (стаття 125 ЖК України).
Колегія суддів звертає увагу, що відповідач ОСОБА_1 разом із членами сім'ї вселився до кімнати 510 гуртожитку за адресою: АДРЕСА_1 з підстав, що не суперечать чинному законодавству, відповідачі тривалий час користуються цим житлом - протягом 27 років, ОСОБА_1 з 1994 року перебував на квартирному обліку та станом на час вселення був військовослужбовцем, який проходив службу у Збройних Силах України, тому право користування відповідачів вищезазначеним житловим приміщенням підпадає під гарантії передбачені пунктом 2 статті 8 Конвенції. При цьому виселення відповідачів із спірної житлової кімнати є невиправданим втручанням у їх право на повагу до житла.
Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, оскільки суд правильно застосував до даних правовідносин норми матеріального права та дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позовних вимог з підстав, заявлених позивачем.
Таким чином, доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують та не впливають на правильність ухваленого у справі рішення.
Оскільки рішення суду ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, колегія суддів не вбачає підстав для його скасування.
Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 375, 376, 381-384 ЦПК України, суд,-
Апеляційну скаргу начальника Національного університету оборони України імені Івана Черняховського - Сиротенка Анатолія Миколайовича -залишити без задоволення.
Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 06 травня 2019 року - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня прийняття, може бути оскаржена до Верховного Суду шляхом подання касаційної скарги до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст постанови складено 07 серпня 2019 року.
Головуючий Рубан С.М.
Судді Желепа О.В.
Лапчевська О.Ф