Справа № 554/9807/18 Номер провадження 22-ц/814/1557/19Головуючий у 1-й інстанції Андрієнко Г. В. Доповідач ап. інст. Абрамов П. С.
31 липня 2019 року м. Полтава
Полтавський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:
Головуючого судді: Абрамова П.С.,
Суддів: Бондаревської С.М., Карпушина Г.Л.,
За участю секретаря судового засідання: Ткаченко Т.І.
розглянувши в порядку спрощеного провадження у відкритому судовому засіданні в м. Полтаві цивільну справу за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , треті особи - ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , Управління реєстрації, зняття з реєстрації місця проживання фізичних осіб виконавчого комітету Полтавської міської ради, про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням та зняття з реєстрації
за апеляційною скаргою ОСОБА_1 та ОСОБА_2
на рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 26 березня 2019 року, ухвалене під головуванням судді Андрієнко Г.В. у період часу з 09:38:46 год. до 10:04:20 год.,-
30 листопада 2018 року позивачі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулися до суду з позовом до ОСОБА_3 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, та зняття з реєстрації.
Підстави позову вмотивовували тим, що позивачі проживають разом сім'єю за адресою: АДРЕСА_1 . Окрім них, у цій квартирі зареєстрований і фактично проживає колишній чоловік ОСОБА_2 - відповідач ОСОБА_3 ..
Вищевказана квартира належить на праві спільної власності ОСОБА_1 (на праві приватної спільної часткової власності 1/4 та 1/12 квартири; на праві приватної спільної сумісної власності 5/6 квартири), ОСОБА_2 (на праві приватної спільної сумісної власності 5/6 квартири), ОСОБА_4 (на праві приватної спільної сумісної власності 5/6 квартири), ОСОБА_5 (на праві приватної спільної сумісної власності 5/6 квартири). У квартирі зареєстровані, окрім співвласників також їхні діти.
Після розірвання шлюбу ( рішення суду від 25 вересня 2017 року) відповідач ОСОБА_3 продовжує користуватися житловим приміщенням і не знімається з реєстрації за вищевказаною адресою, не будучи членом сім'ї власників житла. Разом із тим, ОСОБА_2 не підтримує з відповідачем шлюбно-сімейні відносини, не веде з ним спільного господарства з грудня 2016 року. З моменту розірвання шлюбу і припинення сімейних відносин будь-яких угод між власниками квартири і колишнім членом сім'ї ОСОБА_3 про безоплатне або платне користування жилим приміщенням не укладалось. Окрім цього, відповідач не бере участі у сплаті за комунальні послуги в квартирі протягом всього періоду користування житловим приміщенням, систематично порушує правила співжиття в квартирі, чим робить неможливим для інших власників помешкання проживання з ним в одній квартирі. Заходи запобігання і громадського впливу до ОСОБА_3 виявились безрезультатними. Як зазначають позивачі, відповідач періодично вживає спиртні напої, вчиняє сварки із колишньою дружиною, під час яких наносить їй побої та тілесні ушкодження. З даного приводу ОСОБА_2 неодноразово зверталась до Полтавського відділу поліції та травмпункту Першої МКЛ. За фактом звернення до поліції про нанесення тілесних ушкоджень внесено відомості до ЄРДР.
На думку позивачів, усіма викладеними діями відповідач чинить перешкоди власникам квартири у здійсненні ними права користування та розпорядження своїм майном. Також вказують, що наявність реєстрації відповідача за вищевказаною адресою чинить їм перешкоди як власникам житла, користуватися ним на власний розсуд, зокрема перешкоджає в оформленні субсидії. З урахуванням викладеного, посилаючись як на підстави своїх вимог на положення ст.ст.116, 157 ЖК УРСР, ст.ст.391, 405, 406 ЦК України, ст.7 ЗУ «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» просять усунути перешкоди у користуванні власністю шляхом визнання ОСОБА_3 таким, що втратив право користування житловим приміщенням за адресою: АДРЕСА_2 ; зняти ОСОБА_3 з реєстрації за місцем проживання за адресою: АДРЕСА_2 ; судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покласти на відповідача.
Рішенням Октябрськго районного суду м. Полтави від 26 березня 2019 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , треті особи - ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , Управління реєстрації, зняття з реєстрації місця проживання фізичних осіб виконавчого комітету Полтавської міської ради, про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням та зняття з реєстрації - відмовлено.
З даним рішенням не погодилися позивачі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 та подали на нього апеляційну скаргу, в якій просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.
Апелянти вважають, що рішення суду першої інстанції ухвалено з неправильним з'ясуванням обставин, які мають значення для справи, з порушенням норм матеріального та процесуального права, а викладені в ньому висновки такими, що не відповідають фактичним обставинам та матеріалам справи.
Вказують на те, що суд невірно надав оцінку доказам у справі, оскільки відповідач не є ні власником, ні наймачем, ні членом сім'ї співвласника у вказаному помешканні..
Відзив на апеляційну скаргу не надходив, що відповідно до ч. 3 ст. 360 ЦПК України не перешкоджає перегляду рішення судом апеляційної інстанції.
Перевіривши законність та обґрунтованість судового рішення в межах доводів апеляційної скарги, суд приходить до наступних висновків.
Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Судом встановлено, що співвласниками квартири АДРЕСА_3 є ОСОБА_1 (на праві спільної часткової власності 1/4 частини; на праві спільної сумісної власності 5/6 частини), ОСОБА_2 (на праві спільної сумісної власності 5/6 частини), ОСОБА_4 (на праві спільної сумісної власності 5/6 частини), ОСОБА_5 (на праві спільної сумісної власності 5/6 частини), що підтверджується копією свідоцтва про право власності на житло від 08 липня 1993 року, Інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно №145788800 від 17 листопада 2018 року (а.с.22, 23-25).
Згідно з паспортом серії НОМЕР_1 , виданого Октябрським РВ ПМУ УМВС України в Полтавській області 25 лютого 2002 року, місце проживання позивача ОСОБА_1 зареєстровано за адресою: АДРЕСА_2 з 17 листопада 1978 року (а.с.10-11).
Місце проживання позивача ОСОБА_2 згідно з паспортом серії НОМЕР_2 , виданого Октябрським РВ ПМУ УМВС України в Полтавській області 11 лютого 2009 року, також з 02 січня 2003 року зареєстровано за адресою: АДРЕСА_2 (а.с.14).
Згідно з паспортом серії НОМЕР_3 , виданого Снігурівським РВ УМВС України в Миколаївській області 28 грудня 1999 року, відповідач ОСОБА_3 зареєстрований в квартирі за адресою: АДРЕСА_2 з 03 грудня 2014 року по теперішній час (а.с.19).
Зі змісту рішення Октябрського районного суду м.Полтави від 25 вересня 2017 року вбачається, що шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , зареєстрований 31 жовтня 2008 року Баратівською сільською радою Снігурівського району Миколаївської області, розірвано (а.с.21).
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що припинення членства у сім'ї не є підставою для визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, та що позивачем не доведено підстав передбачених ст. 116 ЖК України , ст. 406 ЦК України достатніх для прийняття рішення про виселення відповідача та припинення дії житлового сервітуту.
Також суд вважав необґрунтованими доводи позивачів про те, що вони, як власники майна, мають право вимагати усунення перешкод у здійсненні ними права власності квартирою від відповідача, який не є членом її сім'ї, шляхом визнання його таким, що втратив право користування житловим приміщенням у будь-який час.
Апеляційний суд вважає висновок суду першої інстанції обґрунтованим та таким, що ґрунтується на законі, виходячи з наступного.
Спірні правовідносини врегульовуються нормами міжнародного права, Житлового кодексу України та Цивільного кодексу України.
Відповідно до вимог статті 47 Конституції України держава гарантує кожному право на житло. Ніхто не може бути позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Згідно статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен має право на повагу до свого житла. Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у це право (рішення ЄСПЛ від 13 травня2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, п. 50; рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» («Kryvitska and Kryvitsky v. Ukraine») заява № 30856/03).
Стаття 391 ЦК України наділяє власника правом вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
Частиною першою статті 156 ЖК УРСР передбачено, що члени сім'ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
Аналогічну норму містить також стаття 405 ЦК України.
Відповідно до частини четвертої статті 156 ЖК УРСР до членів сім'ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім'ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу.
За змістом зазначених норм право користування житлом, яке знаходиться у власності особи, мають члени сім'ї власника (подружжя, їх діти, батьки) та інші особи, які постійно проживають разом з власником будинку, ведуть з ним спільне господарство, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
Згідно з частинами четвертою, п'ятою статті 9 ЖК УРСР ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій.
Відповідно до статті 157 ЖК УРСР членів сім'ї власника жилого будинку (квартири) може бути виселено у випадках, передбачених частиною першою статті 116 цього Кодексу. Виселення провадиться у судовому порядку без надання іншого жилого приміщення.
Відповідно до частини першої статті 116 ЖК УРСР якщо наймач, члени його сім'ї або інші особи, які проживають разом з ним, систематично руйнують чи псують жиле приміщення, або використовують його не за призначенням, або систематичним порушенням правил співжиття роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі чи в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними, виселення винних на вимогу наймодавця або інших заінтересованих осіб провадиться без надання іншого жилого приміщення.
Для застосування норм цієї статті необхідна наявність двох умов: систематичне порушення правил співжиття, а також вжиття заходів попередження або громадського впливу, які не дали позитивних результатів. Під заходами впливу маються на увазі заходи попередження, що застосовуються судами, прокурорами, органами внутрішніх справ, адміністративними комісіями виконкомів, а також заходи громадського впливу, вжиті на зборах мешканців будинку чи членів ЖБК, трудових колективів, громадськими організаціями за місцем роботи або проживання відповідача.
Судом встановлено, що згода позивачів на вселення ОСОБА_3 була надана після реєстрації шлюбу з позивачем ОСОБА_2 В зареєстрованому шлюбі сторони перебували до 25 вересня 2017 року.
Докази самовільного вселення відповідача у приміщення та докази оспорювання ними його права на проживання після вселення позивачами не надано.
З урахуванням викладеного, суд дійшов обгрунтованого висновку про те, що у відповідача, як колишнього чоловіка власника квартири, на підставі ч.1 ст.405 ЦК України виникло право користування чужим майном, а саме квартирою по АДРЕСА_2 (сервітутне право).
Припинення цього права повинно відбуватися відповідно до вимог ст.ст. 405,406 ЦК України.
Відповідно до ст.150 ЖК УРСР громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.
Відповідно до частини четвертої статті 156 ЖК УРСР до членів сім'ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім'ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу.
Згідно з ч.ч. 2, 3 ст.64 ЖК УРСР до членів сім'ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім'ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім'ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов'язки, як наймач та члени його сім'ї.
Аналіз чинного житлового законодавства вказує на те, що припинення членства у сім'ї не є підставою для визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням.
Висновок місцевого суду, що відповідач ОСОБА_3 , як колишній член сім'ї власника квартири, зберігає право користування займаним приміщенням саме на тих умовах, на яких він поселився в житлове приміщення і користується ним нарівні з членами сім'ї власника, є обґрунтованим та відповідає встановленим фактичним обставинам справи.
У разі виникнення спору між власником та членами його сім'ї суд повинен врахувати, що право члена сім'ї власника на користування житлом є сервітутним правом, у зв'язку з чим припинення цього права повинно відбуватися у відповідності з вимогами статей 405, 406 ЦК України, зокрема, сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення.
Позивачами не надано жодних доказів на підтвердження того, що відповідач без поважних причин не проживає у вказаній квартирі понад один рік, а також будь-яких домовленостей між ним і власником житла після розірвання шлюбу.
Так само не надано доказів і щодо систематичного порушення правил співжиття відповідачем, а також вжиття заходів попередження або громадського впливу до нього, чи доказів того, що ОСОБА_3 систематично руйнує чи псує жиле приміщення, або використовує його не за призначенням.
Судом першої інстанції надано оцінку доказам, наданим позивачами, а саме: тому факту, що вироком Октябрського районного суду м. Полтави від 05 березня 2019 року ОСОБА_3 визнано винним за обвинуваченням у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.1ст.185 КК України, та призначено покарання у виді штрафу, цим же вироком суду затверджено угоду від 26 лютого 2019 року у кримінальному провадженні між обвинуваченим та потерпілою стороною на підставі ст.468 КПК України (а.с.104), а також неодноразовим зверненням до Полтавського ВП ГУНП у Полтавській області із повідомленнями про вчинення конфліктів і сварок з колишнім чоловіком, нанесення тілесних ушкоджень, заявою про вчинення кримінального правопорушення (а.с.26, 27, 28, 29, 107).
Суд вірно дійшов висновку про те, що вказані факти не впливають на вирішення спору про визнання ОСОБА_3 таким, що втрати вправо на користування житловим приміщенням, оскільки за вказаними заявами і повідомленнями та в ході проведених перевірок неправомірних дій щодо співмешканців не виявлено, адміністративні протоколи відносно відповідача не складалися, відповідні рішення за наслідками їх розгляду не приймалися.
Надані в ході апеляційного розгляду справи висновки перевірки по зверненню ОСОБА_2 від 02.11.2018 року по факту заяви від 13.10.2018 року, від 15.06.2018 року, від 14.06.2018 року, від 12.02.2018 року також не доводять факту застосування до відповідача заходів попередження чи громадського впливу.
Висновок місцевого суду про відмову в задоволенні позовних вимог ґрунтується на принципі верховенства права, принципі юридичної визначеності та відповідає судовій практиці Верховного Суду висловленій у справах № 714/881/18, № 609/650/18 (постанови від 25 липня 2019 року) та іншим справам, у яких фактичні обставини та застосування норм матеріального права та їх тлумачення є схожими.
Суд першої інстанції дав належну оцінку вказаним обставинам справи. Підстав для переоцінки доказів у справі апеляційним судом не встановлено.
мотиви прийняття або відхилення кожного аргументу, викладеного учасниками справи в апеляційній скарзі та відзиві на апеляційну скаргу:
Доводи апеляційної скарги не спростували висновків місцевого суду, виходячи з вищевикладених підстав.
У відповідності з вимогами ст.12 , 81 Цивільно процесуального Кодексу України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій
Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.
Згідно ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Суд вірно вказав, що право вимагати у судовому порядку виселення членів сім'ї, у тому числі колишніх, власник жилого будинку (квартири) має відповідно до ст.157 ЖК Української РСР, але за наявності обставин, передбачених ч.1 ст.116 цього кодексу, зокрема, якщо вони систематичним порушенням правил співжиття роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі чи в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними.
Тобто, для застосування норм цієї статті необхідна наявність двох умов: систематичне порушення правил співжиття, а також вжиття заходів попередження або громадського впливу, які не дали позитивних результатів. Під заходами впливу маються на увазі заходи попередження, що застосовуються судами, прокурорами, органами внутрішніх справ, адміністративними комісіями виконкомів, а також заходи громадського впливу, вжиті на зборах жильців будинку чи членів ЖБК, трудових колективів, товариськими судами й іншими громадськими організаціями за місцем роботи або проживання відповідача.
Позивачами не надано жодних доказів того, що в діях відповідача систематично має місце порушення правил співжиття у житловому приміщенні, що відносно відповідача ОСОБА_3 застосовувалися заходи попередження чи впливу внаслідок цього.
Надані представником позивача копії звернень ОСОБА_2 , до відділу поліції та матеріали перевірок до суду апеляційної інстанції також не містять фактів, які б підтверджували вчинення відповідачем протиправної поведінки та застосування до нього заходів громадського впливу.
Невід'ємне право кожної людини на житло закріплено і в міжнародно-правових документах про права людини, у тому числі в Міжнародному пакті про економічні, соціальні й культурні права від 16 грудня 1966 року(стаття 10).
Пунктом 1 статті 12 Міжнародного пакту про цивільні і політичні права від 16 грудня 1966 року наголошено, що право на житло має реалізовуватися за умови вільного вибору людиною місця проживання.
Правова позиція Європейського суду з прав людини відповідно до п.1 ст.8 Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод гарантує кожній особі окрім інших прав, право на повагу до її житла.
У разі порушення цих прав передбачено право на судовий захист. Ніхто не може примусово бути позбавлений житла, безпідставно виселений із нього або визнаний таким, що втратив право користування жилим приміщенням. Це покладає на Україну в особі її державних органів позитивні зобов'язання «вживати розумних і адекватних заходів для захисту прав» (рішення у справі Powell and Rayner v. the U.K., 21.02.1990). Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення в справі Gillow v. the U.K., 24.11.1986), так і на наймача (рішення в справі Larkos v. Cyprus, 18.02.1999).
Конституцією України проголошено, що Україна є правовою державою, у якій визнається і діє принцип верховенства права (стаття 1, частина перша статті 8).
Конституційний Суд України в абзаці другому підпункту 4.1 пункту 4 мотивувальної частини Рішення від 2 листопада 2004 року № 15-рп/2004 зазначив, що верховенство права - це панування права в суспільстві; верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, зокрема у закони, які за своїм змістом мають бути проникнуті передусім ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо.
Із конституційних принципів рівності і справедливості випливає вимога визначеності, ясності і недвозначності правової норми, оскільки інше не може забезпечити її однакове застосування, не виключає необмеженості трактування у правозастосовній практиці і неминуче призводить до сваволі (абзац другий підпункту 5.4 пункту 5 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 22 вересня 2005 року № 5-рп/2005).
Одним із елементів верховенства права є принцип правової визначеності, у якому стверджується, що обмеження основних прав людини та громадянина і втілення цих обмежень на практиці допустиме лише за умови забезпечення передбачуваності застосування правових норм, встановлюваних такими обмеженнями; обмеження будь-якого права повинне базуватися на критеріях, які дадуть змогу особі відокремлювати правомірну поведінку від протиправної, передбачати юридичні наслідки своєї поведінки (абзац третій підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 29 червня 2010 року № 17-рп/2010).
Як зазначено в пункті 44 Доповіді "Верховенство права", схваленої Європейською Комісією "За демократію через право" (Венеціанською Комісією) на 86-му пленарному засіданні (Венеція, 25-26 березня 2011 року), принцип правової визначеності є ключовим у питанні довіри до судової системи і верховенства права; для досягнення цієї довіри держава повинна складати тексти законів так, щоб вони були доступними; держава також зобов'язана дотримуватися та застосовувати у прогнозований і послідовний спосіб ті закони, які вона ввела в дію; прогнозованість означає, що закон повинен, коли це можливо, бути оприлюдненим до його виконання і бути передбачуваним у тому, що стосується його наслідків: він має бути сформульований достатньо точно для того, щоб людина могла регулювати свою поведінку.
Конституційний Суд України вважає, що принцип правової визначеності вимагає чіткості, зрозумілості й однозначності правових норм, зокрема їх передбачуваності (прогнозованості) та стабільності.
Норми чинного національного законодавства та судова практика чітко визначають як порядок визнання особи такою, що втратила право на користування житловим приміщенням, як і право колишнього члена сім'ї на проживання у ньому та припинення дії сервітуту.
Апелянт вказує, що наявність неодноразових фактів звернення до поліції з приводу протиправної поведінки відповідача є самостійною підставою для припинення сервітуту у відповідності з вимогами ч.2 ст. 406 ЦК України, та визначає, що Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення.
Цими істотними обставинами можуть бути лише обставини, визначені спеціальними нормами законодавства, зокрема ст. 405 ЦК, ст. 116 ЖК України.
Як зазначено вище, обставини які мають істотне значення для припинення сервітуту, судами встановлено не було.
Доказів наявності у ОСОБА_3 іншого житла позивачами також не було надано. Так, з матеріалів справи вбачається, що відповідач ОСОБА_3 є особою з інвалідністю третьої групи ( а.с. 65), зареєстрований та фактично проживає в спірному житлі.
Позивачі посилаються на постанову Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі № 320/6081/16-ц та на постанову Верховного Суду України у справі № 734/387/15-ц. Однак фактичні обставини у цій справі є відмінними. Зокрема, відповідач у першій вказаній справі не є зареєстрованим у спірному житлі (а .с. 94) та не проживав у житловому приміщенні більш як шість місяців згідно обставин другої справи.
Є відмінними обставини і у справах № 243/7004/17ц та № 175/4932/15-ц, у яких позивачі, як власники майна, дійсно не були членами сім'ї відповідача та не мали з ним спільного побуту.
В цій справі позивачами є колишня дружина та її мати, які до розірвання шлюбу проживали в даній квартирі та мали спільний побут. Тому відповідач користується гарантіями визначеними ст. 405 ЦК України.
Підстави для припинення сервітуту визначені ст. ч.2 ст. 406 ЦК України відсутні.
Суд апеляційної інстанції не знайшов підстав для іншого тлумачення норм матеріального права та переоцінки наявних у справі доказів.
чи були і ким порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси, за захистом яких особа звернулася до суду;
Висновки місцевого суду є обґрунтованими. Позивач не довів належним чином заявлених ним позовних вимог, щодо втрати відповідачем права на проживання в спірному житлі та припинення дії сервітуту.
висновки за результатами розгляду апеляційної скарги з посиланням на норми права, якими керувався суд апеляційної інстанції;
Доводи апеляційної скарги висновків місцевого суду не спростували.
У відповідності з вимогами ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
З урахуванням викладеного, апеляційний суд дійшов висновку про відсутність підстав для зміни чи скасування рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 26 березня 2019 року.
Підстави для зміни та розподілу судових витрат судом апеляційної інстанції не встановлено.
Оскільки у задоволенні апеляційної скарги слід відмовити, судові витрати, пов'язані з розглядом справи в суді апеляційної інстанції скарги компенсації не підлягають.
Керуючись п. 1 ч. 1 ст. 374, ст. 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 - залишити без задоволення.
Рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 26 березня 2019 року,-залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття і може бути оскаржена протягом тридцяти днів з дня її проголошення, шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції, яким є Верховний Суд.
У разі оголошення лише вступної та резолютивної частини судового рішення або розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи, строк на касаційне оскарження обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повний текст постанови складений 01 серпня 2019 року.
Головуючий суддя : П.С. Абрамов
Судді: С.М. Бондаревська
Г.Л. Карпушин