1/317
ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
м. Київ
31 липня 2019 року № 640/8045/19
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Клочкової Н.В., розглянувши в порядку спрощеного (письмового) позовного провадження адміністративну справу за позовом
Київського міського відділення Фонду соціального захисту інвалідів
до приватного акціонерного товариства "Завиток"
про стягнення адміністративно-господарських санкцій
До Окружного адміністративного суду міста Києва надійшла позовна заява Київського міського відділення Фонду соціального захисту інвалідів (надалі - позивач), адреса: 03150, м. Київ, вул. Велика Васильківська, буд. 104 до приватного акціонерного товариства "Завиток" (надалі - відповідач), адреса: 02068, м. Київ, вул. Ревуцького, буд. 14, в якій позивач просить стягнути з приватного акціонерного товариства "Завиток" на користь Київського міського відділення Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції у розмірі 22594,45 грн.
В обґрунтування позовних вимог зазначає, що за відповідачем обліковується заборгованість зі сплати адміністративно-господарських санкцій та пені за 2018 рік, що підтверджується звітом за формою 10-ПІ та розрахунком суми позову.
Ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 27.05.19 відкрито спрощене провадження в адміністративній справі.
До суду надійшов відзив відповідача в якому він зазначає, що обов'язок підприємства зі створення робочих місць для інвалідів не супроводжується його обов'язком займатись пошуком інвалідів для працевлаштування, на противагу цьому, відповідачем створені належні умови для працевлаштування інвалідів, подана звітність по формі 3 ПН до Дарницького районного центру зайнятості, отже перелік обов'язків, які покладаються на відповідача відповідно до вимог ст. 18 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів Україні" виконано відповідачем, а відтак відсутні підстави для стягнення з відповідача адміністративно-господарських санкцій.
Розглянувши адміністративний позов та додані до нього матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва, зазначає наступне.
Спірні правовідносини у даній справі підпадають під регулювання положеннями Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" (далі - Закон №875).
Так, з метою реалізації творчих і виробничих здібностей інвалідів та з урахуванням індивідуальних програм реабілітації їм забезпечується право працювати на підприємствах, в установах, організаціях, а також займатися підприємницькою та іншою трудовою діяльністю (ч. 1 ст. 17 Закону №875).
Державна служба зайнятості здійснює пошук підходящої роботи відповідно до рекомендацій МСЕК, наявних у інваліда кваліфікації та знань, з урахуванням його побажань, а центром зайнятості за місцем проживання інваліда на підставі поданих ним рекомендації МСЕК та інших передбачених законодавством документів приймається рішення про визнання інваліда безробітним і взяття його на облік для працевлаштування (ч.ч. 2-3 ст. 18-1 Закону №875).
В свою чергу підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, зобов'язані виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування інвалідів, у тому числі спеціальні робочі місця, створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені чинним законодавством, а також відповідно до частини третьої статті 18 Закону №875, надавати державній службі зайнятості інформацію для організації працевлаштування інвалідів і звітувати Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування інвалідів.
Статтею 19 Закону №875 передбачено, що для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, і організацій громадських організацій інвалідів, фізичних осіб, які використовують найману працю, встановлюється норматив робочих місць для працевлаштування інвалідів у розмірі чотирьох відсотків середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за рік, а якщо працює від 8 до 25 осіб, - у кількості одного робочого місця.
Відповідно до ч. 2 Порядку подання підприємствами, установами, організаціями та фізичними особами, що використовують найману працю, звітів про зайнятість і працевлаштування інвалідів та інформації, необхідної для організації їх працевлаштування, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 31.01.2007 р. №70 звіт про зайнятість і працевлаштування інвалідів роботодавці подають (надсилають рекомендованим листом) щороку до 1 березня відділенням Фонду за формою, затвердженою Мінпраці за погодженням з Держкомстатом.
Керівники підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій інвалідів, фізичні особи, які використовують найману працю, у разі незабезпечення виконання нормативів робочих місць для працевлаштування інвалідів, неподання Фонду соціального захисту інвалідів звіту про зайнятість та працевлаштування інвалідів несуть відповідальність у встановленому законом порядку (ч. 10 ст.19 Закону №875).
Також підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій інвалідів, фізичні особи, які використовують найману працю, де середньооблікова чисельність працюючих інвалідів менша, ніж установлено нормативом, передбаченим статтею 19 цього закону, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції, сума яких визначається в розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, установі, організації, які використовують найману працю, за кожне робоче місце, призначене для працевлаштування інваліда і не зайняте інвалідом.
Адміністративно-господарські санкції розраховуються та сплачуються підприємствами, установами, організаціями, у тому числі підприємствами, організаціями громадських організацій інвалідів, фізичними особами, зазначеними в частині першій цієї статті, самостійно в строк до 15 квітня року, наступного за роком, в якому відбулося порушення нормативу, встановленого частиною першою статті 19 цього Закону (частина четверта ст. 20 Закону №875).
Порушення термінів сплати вказаних санкцій тягне за собою нарахування пені. Пеня обчислюється виходячи з 120 відсотків річних облікової ставки Національного банку України, що діяла на момент сплати, нарахованої на повну суму недоїмки за весь її строк (частина друга ст. 20 Закону №875).
Що стосується визначення предмета доказування у справі про стягнення адміністративно-господарської санкції за невиконання нормативу робочих місць для інвалідів, то слід зазначити, що адміністративно-господарську відповідальність, передбачену статтею 20 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні", за своєю правовою природою слід визнати господарсько-правовою відповідальністю.
Підставою для застосування такої відповідальності учасника господарських відносин є вчинене роботодавцем правопорушення в сфері господарювання (частина перша ст. 218 ГК України).
Відповідно до ч. 2 зазначеної статті учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов'язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення.
Із цією нормою кореспондує ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України (КАС України), якою на сторони покладено обов'язок доводити ті обставини, на яких ґрунтуються їх вимоги та заперечення.
Аналіз норм Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" в чинній редакції дозволяє дійти висновку, що первинним є встановлення вини або її відсутності у діях чи бездіяльності роботодавця шляхом оцінки доказів виконання роботодавцем заходів щодо створення робочих місць для працевлаштування інвалідів та інформування про наявність вакансій органів працевлаштування, а не обов'язок органів, визначених частиною першою статті 18 цього Закону - центральний орган виконавчої влади з питань праці та соціальної політики, органи місцевого самоврядування, громадські організації інвалідів працевлаштувати інвалідів.
При цьому обставинами, які підлягають доказуванню у справах зазначеної категорії є: 1) створення робочих місць відповідно до встановленого нормативу; 2) інформування органів працевлаштування про наявність вакантних місць; 3) спрямування органами працевлаштування інвалідів до роботодавців; 4) причини непрацевлаштування роботодавцями інвалідів, направлених спеціальними органами.
Поняття робоче місце інваліда, спеціальне робоче місце інваліда визначено статтею 1 Закону України від 06.10.2005 р. №2961-IV "Про реабілітацію інвалідів в Україні", і розуміється як: робоче місце інваліда - місце або виробнича ділянка постійного або тимчасового знаходження особи у процесі трудової діяльності на підприємствах, в установах і організаціях; спеціальне робоче місце інваліда - окреме робоче місце або ділянка виробничої площі, яка потребує додаткових заходів з організації праці особи з урахуванням її індивідуальних функціональних можливостей, обумовлених інвалідністю, шляхом пристосування основного і додаткового устаткування, технічного обладнання тощо.
Обов'язки роботодавців стосовно забезпечення прав інвалідів на працевлаштування визначені частиною третьою статті 18 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні", а саме: 1) виділення та створення робочих місць для працевлаштування інвалідів, у тому числі спеціальних робочих місць; 2) створення для інвалідів умов праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації; 3) забезпечення інших соціально-економічних гарантій, передбачених чинним законодавством; 4) надання державній службі зайнятості інформації, необхідної для організації працевлаштування інвалідів; 5) звітування Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування інвалідів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 27.12.2006 р. №1836 "Про реалізацію ст. 18-1 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" потреба у створенні інваліду, зареєстрованому в державній службі зайнятості як безробітний, спеціального робочого місця або ділянки виробничої площі та вимоги до них встановлюються індивідуальною програмою реабілітації. Фактичне робоче місце має бути створено з урахуванням фізичних можливостей певного інваліда, індивідуальних програм реабілітації.
Відповідно до ст. 1 Закону України "Про реабілітацію інвалідів в Україні", індивідуальна програма реабілітації - комплекс оптимальних видів, форм, обсягів, термінів реабілітаційних заходів з визначенням порядку і місця їх проведення, спрямованих на відновлення та компенсацію порушених або втрачених функцій організму і здібностей конкретної особи до виконання видів діяльності, визначених у рекомендаціях медико-соціальної експертної комісії.
Тобто, створивши таке місце, роботодавець звітує до центру зайнятості, вказуючи у звіті вимоги вакантного місця та свої вимоги до працівника.
Такий висновок відповідає наданими відповідачем доказам щодо створення ним фактичних робочих місць та відображення цієї інформації у звітах до центру зайнятості.
Зокрема, Інструкцією щодо заповнення форми звітності №3-ПН "Звіт про наявність вакансій" встановлено, що підприємства, установи й організації, їх структурні підрозділи та філії незалежно від форми власності та господарювання повинні за наявності вакансій у повному обсязі подавати інформацію про наявність вільних робочих місць (вакансій) центрам зайнятості за місцем їх реєстрації як платника страхових внесків.
Цей звіт є актом інформування органи працевлаштування про створені на підприємстві робочі місця для працевлаштування інвалідів і, водночас, запитом про направлення на підприємство інвалідів із встановленим рівнем нозології для працевлаштування на товаристві.
Обов'язок державних органів щодо працевлаштування інвалідів виникає лише після виконання підприємствами обов'язку щодо створення робочих місць і надання передбаченої законодавством про соціальну захищеність інвалідів інформації про наявність вільних робочих місць та вакантних посад, на яких може використовуватися праця інвалідів.
При відсутності такої інформації, органи, визначені ст. 18 Закону №875, не можуть скористатися своїми правами.
Особи, яким встановлено відповідно до довідки МСЕК інвалідність із зазначенням рекомендацій, беруться на облік для працевлаштування в державній службі зайнятості, а державна служба зайнятості в свою чергу здійснює пошук підходящої роботи відповідно до рекомендацій МСЕК, наявних у інваліда кваліфікації та знань, з урахуванням вимог роботодавця.
Поряд з цим, як наголошено в ухвалі Вищого адміністративного суду України від 24.05.2016 р. №К/800/41548/15, відмова в укладенні трудового договору з інвалідом може мати місце лише у випадках, вичерпний перелік яких зазначено у ст. 17 Закону № 875-ХІ, при цьому на підприємства, установи, організації, фізичних осіб, які використовують найману працю, окрім обов'язку щодо створення робочих місць (в тому числі і спеціальних) покладається обов'язок створити умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації.
Згідно поданого ПрАТ "Завиток" звіту від 20.02.2019 про зайнятість і працевлаштування інвалідів за 2018 рік (форма №10-ПІ поштова річна) кількість інвалідів-штатних працівників, які повинні працювати на робочих місцях, створених відповідно до вимог ст. 19 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" - 1 особа, середньооблікова чисельність штатних працівників облікового складу становить 9 осіб. Поряд з цим в графі "середньооблікова кількість штатних працівників, яким відповідно до чинного законодавства встановлена інвалідність" міститься прочерк.
Тобто різниця між кількістю осіб з інвалідністю, які повинні бути працевлаштованими на Підприємстві, та фактично працюючими становить 1 особу.
Так, на підтвердження вжиття ПрАТ "Завиток" заходів для працевлаштування протягом 2018 року інвалідів представником відповідача надано копії звітів форми №3-ПН за 2016 р, згідно якої позивач звітував про 1 вакантне робоче місце для інвалідів за посадою двірника.
В той же час, як зазначено у листі Дарницького районного центру зайнятості від 21.11.2018 №22/182 у приміщенні Дарницького районного центру зайнятості відбулась соціально-громадська зустріч роботодавців Дарницького району м. Києва, серед яких приймав участь заступник директора ПрАТ "Завиток", і як роботодавець пропонував працездатним інвалідам влаштуватись на вакантну посаду двірника на ПрАТ "Завиток".
Також факт вчинення відповідачем всіх необхідних дій для працевлаштування інваліда підтверджується наявними у справі листами Дарницького районного центру зайнятості тощо.
Відповідно до правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 09.12.2014 р. (справа №21-523а14), законодавство України встановлює рівні умови господарської діяльності для всіх підприємств щодо дотримання нормативу робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів, тому такий норматив має розраховуватися виходячи з середньооблікової чисельності штатних (тобто всіх без винятку) працівників.
Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом України у постановах від 04.07.2011 р. № 21-159а11, від 17.09.2013 р. №21-232а13, від 27.05.2014 р. №21-119а14.
Водночас, Верховним Судом України у постановах від 28.05.2013 р., від 09.07.2013 р., 19.11.2013 р., від 11.02.2014 р. та від 21.04.205 р. наголошено на тому, що висновок про належне виконання підприємством свого обов'язку по вжиттю усіх залежних від нього заходів щодо утворення робочих місць для працевлаштування інвалідів, може бути визнаний таким, що ґрунтується на правильному застосуванні норм матеріального права тільки у випадку встановлення судом здійснення підприємством передбачених чинним законодавством заходів щодо створення умов для працевлаштування інвалідів та заходів щодо інформування уповноважених органів про наявну можливість на підприємстві для працевлаштування інвалідів для забезпечення можливості виконання органами, зазначеними в ст.18 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні", свого обов'язку стосовно безпосереднього працевлаштування інвалідів.
В контексті наведеного суд також наголошує, що однією з вимог верховенства права, виведених Європейським судом з прав людини, є вимога про якість закону.
Так, вирішуючи справу "Круслен проти Франції" Європейський суд зазначив, що словосполучення "згідно із законом" передбачає певну якість такого закону, вимагаючи, щоб він був доступним для особи, яка б могла передбачити наслідки застосування цього закону до себе. Одним із напрямків удосконалення законодавства про соціальну захищеність інвалідів в Україні має бути чітке визначення в Законі (875-12) не лише розміру штрафних санкцій за невиконання нормативу по створенню робочих місць, а й підстав для звільнення від такої відповідальності, наприклад, відсутність інвалідів в регіоні, в якому розташовано підприємство, ненаправлення інвалідів на підприємство для працевлаштування; вжиття роботодавцем всіх заходів по виконанню вимог законодавства щодо створення робочих місць для інвалідів тощо.
Таким чином, суд приходить до висновку, що відповідач довів належними та допустимими засобами доказування факт здійснення ним передбачених чинним законодавством заходів щодо створення умов для працевлаштування 1 особи інваліда, попередньо при цьому проінформувавши уповноважений орган про наявну можливість на підприємстві для працевлаштування таких інвалідів, при цьому вагомою обставиною в даному випадку є ненаправлення центром зайнятості жодної особи інваліда для працевлаштування на ПрАТ "Завиток".
Таким чином, дослідивши наявні у матеріалах справи докази, суд приходить до висновку про виконання відповідачем вимог Закону №875-XII та вжиття всіх залежних від підприємства заходів щодо працевлаштування 1 інваліда у 2018 р., а відтак відсутність підстав для застосування до нього фінансових санкцій та нарахування пені.
Відповідно до ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені судом, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
При цьому, суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.
При цьому, зазначений Висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах "Салов проти України" (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89), "Проніна проти України" (заява № 63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (заява № 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v.Spain) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29).
А тому, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень законодавства України та доказів, які містяться в матеріалах справи, суд приходить до висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову.
Інші доводи сторін не спростовують викладеного та не доводять протилежного.
Згідно ст. 72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Беручи до уваги вищенаведене в сукупності, проаналізувавши матеріали справи та надані сторонами докази, суд дійшов висновку, що позовні вимоги є необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню.
Відповідно до статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, судові витрати в цьому випадку стягненню не підлягають.
На підставі вище викладеного, керуючись ст. ст. 2, 6-10, 19, 72-77, 90, 139, 241-246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
У задоволенні позову Київського міського відділення Фонду соціального захисту інвалідів відмовити.
Судові витрати стягненню не підлягають.
Рішення набирає законної сили в порядку, визначеному статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України, після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 295-297 Кодексу адміністративного судочинства України, протягом тридцяти днів, з дня складання повного тексту рішення.
Суддя Н.В. Клочкова