Справа № 210/6457/18
Провадження № 2/210/735/19
іменем України
"26" липня 2019 р.
Дзержинський районний суд м. Кривого Рогу Дніпропетровської області у складі головуючого судді Сільченко В. Є., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін цивільну справу за ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням,
Позивач звернувся до суду з вищевказаним позовом.
В обґрунтування позовної заяви зазначає, що позивач є власником квартири АДРЕСА_1 на підставі договору дарування. Відповідач у даній квартирі зареєстрований та фактично мешкає, у зв'язку з чим позивач просить суд усунути перешкоди в користуванні власністю, шляхом визнання відповідача особою, яка втратила право користування квартирою.
В судове засідання сторони не викликалися.
Відповідач надав на адресу суду відзив, відповідно до якого проти позову заперечує, в обґрунтування чого зазначає, що вказана квартира належала його дочці, яка померла у 2018 році від тяжкої хвороби. Та тільки після смерті останньої відповідач дізнався, що донька подарувала квартиру у якій вони проживали усе своє життя разом. Вважає, що мешкає у спірній квартирі на законних підставах, є людиною похилого віку та не має іншого житла а ніж спірна квартира.
Відповідно до ст. 247 ЦПК України, у разі неявки в судове засідання всіх учасників справи чи в разі якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється судом за відсутності учасників справи, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного запису не здійснюється.
Суд, вивчивши матеріали справи, приходить до наступних висновків.
Так, з письмових матеріалів справи встановлено, що Позивач є власником квартири АДРЕСА_1 , що підтверджується нотаріально посвідченим договором дарування квартири від 23 травня 2016 року, зареєстровано в реєстрі нотаріуса за № 177 (а.с.4-5).
Відповідач зареєстрований у вказаному домоволодінні (квартирі), з 16.06.1998 року, що вбачається з відомостей адресно-довідкового підрозділу ГУДМС та з Довідки № 1 виданої Криворізької об'єднаної міської довідково-інформаційної служби (а.с. 10, 33).
Згідно зі ст. 1 Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 20.03.1952 року кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Згідно з ч. 1 ст. 383 ЦК України власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб і не має права використовувати його для промислового виробництва.
Відповідно до ст. 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
Згідно зі ст. 7 Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" зняття з реєстрації місця проживання здійснюється на підставі заяви особи або її законного представника; судового рішення, яке набрало законної сили, про позбавлення права власності на житлове приміщення або права користування житловим приміщенням, про виселення, про визнання особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою.
Відповідно до ч. 1 ст. 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Таким чином з письмових матеріалів справи судом встановлено, що відповідач ОСОБА_2 фактично мешкає за місцем своєї реєстрації у квартирі АДРЕСА_1 , сплачує комунальній послуги.
Вказана спірна квартира належала його дочці ОСОБА_3 на підставі договору дарування від 19.11.2002 року, відповідно до якого Відповідач подарував свою 1/3 частину ОСОБА_3 . 2/3 частини ОСОБА_3 успадкувала на підставі заповіту.
На підставі волевиявлення ОСОБА_3 23 травня 2016 року було укладено договір дарування з ОСОБА_1 , відповідно до якого ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_1 безоплатно передала у власність належну їй квартиру АДРЕСА_1 .
Право власності обдаровуваного на дарунок виникає з моменту його прийняття (частина перша статті 722 ЦК України).
Відповідно до прописаних умов вказаного Договору дарування, прийняттям дарунку вважається одержання обдарованою оригіналу цього договору після його нотаріального посвідчення, ключів та технічної документації від квартири.
Отже Позивач 23.05.2016 року набула права власності на спірну квартиру АДРЕСА_1 .
Главою 2 ЖК УРСР урегульований порядок користування жилими приміщеннями в будинках державного і громадського житлового фонду.
Згідно зі ст. 71 ЖК України на яку посилається Позивач, при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім'ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Якщо наймач або члени його сім'ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору судом.
Отже ст. 71 ЖК України стосується збереження жилого приміщення за наймачем або членом його сім'ї в будинках державного і громадського фонду, а ст. 405 ЦК України - визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням в приватному жилому фонді.
Ці норми закону є гарантією житлових прав громадян, тимчасово відсутніх у місці постійного проживання, однак вони встановлюють різну правову природу та особливості припинення права користування жилим приміщенням.
З представленого договору дарування квартири та Витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно вбачається належність позивачу на праві приватної власності указаної квартири, тому правових підстав для застосування ст. ст. 70-71 ЖК УРСР немає.
Отже, відповідно до ст. 391 ЦК України, власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
Відповідно до ст. 150 ЖК України, громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.
Тож із вищевказаних норм випливає, що саме власнику будинку/квартири належить право користування та розпорядження своєю власністю і поряд з ним мають право користування цим будинком члени його сім'ї. Право члена сім'ї власника будинку на користування будинку існує лише до тих пір, поки право власності на нього не припинене.
Однак заявляючи вимоги про визнання особи такою, що втратив право користування квартирою, Позивач обрав неналежний спосіб захисту свого права, оскільки у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном, власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, зокрема позивач вправі був порушити питання про виселення.
З огляду на вимоги закону та встановлені у справі обставини, враховуючи, що на момент звернення до суду із вказаним позовом Відповідач не є власником квартири, однак фактично мешкає у вказаній спірній квартирі, сплачує комунальні послуги, суд прийшов до висновку, про відсутність законних підстав для задоволенні позовних вимог про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням.
Відповідно до ч. 1 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Оскільки суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позовних вимог, тому такий відповідно до положень статті 141 ЦПК України покладається на позивача та не підлягає відшкодуванню.
На підставі зазначеного та керуючись ст., ст. 12, 274, 259, 263-268 ЦПК України, ст., ст. 319, 321, 391, 405 ЦК України, суд -
У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням- відмовити.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів в порядку, передбаченому статтею 354 ЦПК України.
Суддя: В. Є. Сільченко