23 січня 2019 року
м. Київ
справа № 758/16173/16-ц
провадження № 61-34738св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - судді Стрільчука В. А.,
суддів: Карпенко С. О. (судді-доповідача), Кузнєцова В. О., Погрібного С. О., Ступак О. В.,
учасники справи:
позивач - заступник прокурора міста Києва в інтересах Київської міської ради,
відповідач - ОСОБА_1 ,
треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: орган опіки та піклування Подільської районної в місті Києві державної адміністрації, ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 ,
розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу заступника прокурора міста Києва на рішення Подільського районного суду м. Києва від 12 грудня 2017 року, ухвалене у складі судді Васильченка О. В., та постанову Апеляційного суду міста Києва від 14 березня 2018 року, прийняту колегією у складі суддів: Шахової О. В., Головачова Я. В., Вербової І. М.,
У грудні 2016 року заступник прокурора міста Києва, діючи в інтересах держави в особі Київської міської ради, звернувся з позовом до ОСОБА_1 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: орган опіки та піклування Подільської районної в місті Києві державної адміністрації, ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , про витребування майна.
В обґрунтування позову зазначив, що прокуратурою міста Києва виявлений факт незаконного вибуття із власності Київської міської ради квартири АДРЕСА_1 загальною площею 112,5 кв.м.
Вказана квартира є комунальною власністю відповідно до рішення Київської міської ради № 284/5096 від 2 грудня 2010 року «Про питання комунальної власності територіальної громади міста Києва», згідно з яким до об'єктів комунальної власності територіальної громади міста Києва, розміщених у Подільському районі, відноситься будинок по АДРЕСА_2 .
Позивач зазначає, що на підставі підробленого рішення Ворошиловського районного суду м. Донецька від 21 грудня 2005 року право власності на цю квартиру визнано за ОСОБА_4 , який у подальшому відчужив її ОСОБА_3 , який продав це майно ОСОБА_5 , а той, у свою чергу, - ОСОБА_1 .
Так як ОСОБА_4 набув право власності на спірну квартиру у спосіб, що суперечить чинному законодавству, він і наступні власники не мали законного права на розпорядження цією квартирою, тому заступник прокурора міста Києва просив витребувати квартиру АДРЕСА_1 у останнього власника - ОСОБА_1 . - і повернути її у комунальну власність територіальної громади міста Києва.
Рішенням Подільського районного суду м. Києва від 12 грудня 2017 року заступнику прокурору міста Києва у задоволенні позову відмовлено.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з недоведеності належності квартири АДРЕСА_1 до об'єктів комунальної власності і її незаконного вибуття із власності Київської міської ради, у зв'язку з чим відсутні правові підстави для застосування до спірних правовідносин статей 387, 388 ЦК України. Також суд дійшов висновку про сплив позовної давності щодо заявлених позивачем вимог, оскільки про незаконне заволодіння квартирою Київська міська рада мала об'єктивну можливість дізнатися з моменту реєстрації права власності на неї за ОСОБА_4 . Комунальним підприємством Київської міської ради «Київське міське бюро технічної інвентаризації», яке перебуває у її підпорядкуванні.
Постановою Апеляційного суду міста Києва від 14 березня 2018 року апеляційну скаргу заступника прокурора міста Києва залишено без задоволення, а рішення Подільського районного суду м. Києва від 12 грудня 2017 року - без змін.
Відхиляючи апеляційну скаргу, суд апеляційної інстанції погодився із висновком суду першої інстанції про недоведеність того, що квартира АДРЕСА_1 належить до об'єктів комунальної власності територіальної громади міста Києва і перебуває на балансі Київської міської ради, та про відсутність правових підстав для її витребування від теперішнього власника, який є добросовісним набувачем.
У квітні 2018 року заступник прокурора міста Києва звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просив рішення Подільського районного суду м. Києва від 12 грудня 2017 року та постанову Апеляційного суду міста Києва від 14 березня 2018 року скасувати і ухвалити нове рішення про задоволення позову.
Касаційна скарга мотивована тим, що судові рішення судів першої і апеляційної інстанцій ухвалені з неправильним застосуванням норм матеріального права і порушенням норм процесуального права.
Заявник посилається на неправильне застосування судами попередніх інстанцій при вирішенні справи статей 321, 327, 380, 382, 388 ЦК України, статті 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», положень ЖК Української РСР та Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду».
Вважає, що рішення Київської міської ради № 284/5096 від 2 грудня 2010 року «Про питання комунальної власності територіальної громади міста Києва», яке є у загальному доступі у мережі Інтернет і відносить будинок по АДРЕСА_2 у цілому до об'єктів комунальної власності територіальної громади міста Києва, є належним і достатнім доказом на підтвердження віднесення до комунальної власності також і спірної квартири.
Поза увагою судів першої і апеляційної інстанцій, на думку заявника, лишилися подані ним докази на підтвердження того, що приватизація квартири АДРЕСА_1 не здійснювалася; рішення щодо її відчуження не приймалося.
Заявник посилається також на те, що рішення Ворошиловського районного суду м. Донецька від 21 грудня 2005 року, яким визнано за ОСОБА_4 право власності на квартиру, у дійсності не ухвалювалося; сторонами справи № 2-1480/05 є інші особи. Таке рішення узагалі не могло бути ухвалене районним судом міста Донецька, оскільки спори щодо права власності на нерухоме майно згідно з правилами виключної підсудності розглядаються судом за місцезнаходженням майна.
Помилковим вважає висновок про те, що Київська міська рада не несла витрат з утримання спірної квартири, тому не може вважатися власником, так як тягар утримання майна не є обов'язковою складовою права власності.
На думку заявника, неправильним є посилання суду першої інстанції на сплив позовної давності щодо вимог про витребування квартири, оскільки про її вибуття з власності Київська міська рада не була обізнана.
Ухвалою Верховного Суду від 14 червня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі.
У вересні 2018 року ОСОБА_1 подала відзив на касаційну скаргу, у якому послалася на безпідставність її доводів. Зазначила, що позивач не довів належність спірної кватири до комунальної власності, тому, оскільки вона набула право власності на підставі відплатного договору і є добросовісним набувачем, висновок суду про відмову у позові є правильним. Вказала, що у квартирі АДРЕСА_1 проживають і зареєстровані її неповнолітні діти, тому витребуванням квартири буде порушене їх право на житло. Вважає обґрунтованими висновки суду першої інстанції про сплив позовної давності, так як об'єктивну можливість дізнатися про порушення свого права Київська міська рада мала з моменту першої реєстрації права власності на квартиру Комунальним підприємством «Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна», яке перебуває у її підпорядкуванні.
Ухвалою Верховного Суду від 21 листопада 2018 року справу призначено до судового розгляду.
Вивчивши матеріали цивільної справи та перевіривши доводи касаційної скарги, суд дійшов таких висновків.
Відповідно до статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
Судами попередніх інстанцій встановлено, що будинок по АДРЕСА_2 рішенням Київської міської ради VI сесії VI скликання № 284/5069 від 2 грудня 2010 року «Про питання комунальної власності територіальної громади м. Києва» включений до переліку об'єктів комунальної власності територіальної громади міста Києва, розташованих у Подільському районі.
Перелік квартир у будинку, які також включені до об'єктів комунальної власності, вказане рішення не містить.
Рішенням Ворошиловського районного суду м. Донецька від 21 грудня 2005 року у справі № 2-1480/05 за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_2 про відшкодування збитків визнано за ОСОБА_4 право власності на квартиру АДРЕСА_1 та зобов'язано Комунальне підприємство «Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна» здійснити реєстрацію права власності.
З листа Комунального підприємства «Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна» від 1 вересня 2016 року суди встановили, що на підставі цього рішення за ОСОБА_4 проведено реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 , оскільки літера А є технічним терміном і до поштової адреси не відноситься.
Також судами встановлено, що 10 грудня 2009 року ОСОБА_4 за договором купівлі-продажу відчужив цю квартиру ОСОБА_3 , який за договором купівлі-продажу від 13 січня 2010 року продав її ОСОБА_5
22 липня 2010 року ОСОБА_5 на підставі договору купівлі-продажу відчужив квартиру ОСОБА_1 , яка є її власником на час розгляду справи.
Право власності ОСОБА_4 , ОСОБА_3 , ОСОБА_5 і ОСОБА_1 на спірну квартиру належним чином зареєстроване Комунальним підприємством «Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна», їх правовстановлюючі документи недійсними чи підробленими не визнані, реєстрація права власності незаконною не визнана.
Оцінивши лист Ворошиловського районного суду м. Донецька від 17 січня 2014 року, суди встановили, що у провадженні цього суду перебувала справа № 2-1480/05 за позовом АП «Донецьктепломережа» до ОСОБА_6 , ОСОБА_7 про стягнення заборгованості, у якій ухвалено рішення 17 червня 2005 року.
Доказів того, що справа за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_2 про відшкодування збитків у провадженні Ворошиловського районного суду м. Донецька не перебувала і цим судом не розглядалася, позивач не надав; досудове розслідування за фактом підроблення рішення Ворошиловського районного суду м. Донецька від 21 грудня 2005 року не здійснювалося.
Також суди встановили, що у квартирі АДРЕСА_1 зареєстрована ОСОБА_1 і її неповнолітні діти ОСОБА_8 , 2014 року народження, та ОСОБА_9 , 2016 року народження.
У 2012 року ОСОБА_1 уклала з комунальним підприємством Подільської РДА м. Києва договір № 2453 від 6 червня 2012 року про надання послуг з централізованого опалення, постачання холодної та гарячої води і водовідведення, на виконання якого відповідач регулярно вносила платежі в рахунок оплати послуг.
Також суди встановили, що Київська міська державна адміністрація жодних витрат з утримання квартири АДРЕСА_1 не несла.
Правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном (стаття 316, 317 ЦК України).
Статтями 319, 322 ЦК України встановлено, що власність зобов'язує. Власник зобов'язаний утримувати майно, що йому належить, якщо інше не встановлено договором або законом.
Згідно зі статтею 327 ЦК України майно, у тому числі грошові кошти, яке належить територіальній громаді, є у комунальній власності. Управління майном, що є у комунальній власності, здійснюють безпосередньо територіальна громада та утворені нею органи місцевого самоврядування.
Статтею 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» встановлено, що територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, землю, природні ресурси, підприємства, установи та організації, в тому числі банки, страхові товариства, а також пенсійні фонди, частку в майні підприємств, житловий фонд, нежитлові приміщення, заклади культури, освіти, спорту, охорони здоров'я, науки, соціального обслуговування та інше майно і майнові права, рухомі та нерухомі об'єкти, визначені відповідно до закону як об'єкти права комунальної власності, а також кошти, отримані від їх відчуження.
Підставою для набуття права комунальної власності є передача майна територіальним громадам безоплатно державою, іншими суб'єктами права власності, а також майнових прав, створення, придбання майна органами місцевого самоврядування в порядку, встановленому законом.
Згідно з частинами п'ятою, шостою статті 7 Закону України «Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності» передача майна з державної у комунальну власність оформляється актом приймання-передачі, який підписується головою і членами комісії. Форма акта приймання-передачі затверджується Кабінетом Міністрів України. Право власності на об'єкт передачі виникає з дати підписання акта приймання-передачі, а у випадках, передбачених законом, - з дня державної реєстрації такого права.
Районні та обласні ради від імені територіальних громад сіл, селищ, міст здійснюють управління об'єктами їхньої спільної власності, що задовольняють спільні потреби територіальних громад (частина четверта статті 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»).
Суди попередніх інстанцій оцінили подані сторонами докази і встановили, що позивач не підтвердив правову підставу набуття Київською міською радою у власність квартири АДРЕСА_1 , не довів прийняття і перебування цього майна на балансі та подальше користування або розпорядження ним.
Оскільки в матеріалах справи відсутні будь-які докази щодо вчинення Київською міською радою дій з управління і утримання квартири АДРЕСА_1 та враховуючи недоведеність перебування цього майна на її балансі, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, дійшов висновку про недоведеність належності цього майна до об'єктів комунальної власності територіальної громади міста Києва та перебування у власності Київської міської ради.
У статті 387 ЦК України закріплено право власника витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.
Якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом (частина перша статті 388 ЦК України).
Аналіз положень статей 387, 388 ЦК України дає підстави для висновку, що при вирішені справи щодо витребування майна у порядку цих статей суд повинен встановити, чи є особа власником майна, що дає право вимагати застосування такого способу захисту, і перевірити, за яких обставин майно вибуло з володіння власника.
У справі, яка переглядається, прокуратура міста Києва, діючи в інтересах Київської міської ради, не підтвердила, що спірна квартира перебувала на обліку як комунальне майно і Київська міська рада здійснювала будь-які дії з управління чи утримання цього майна.
Зазначивши про реєстрацію права власності на спірну квартиру за ОСОБА_4 на підставі підробленого рішення у 2009 році, позивач не підтвердив, як вказане майно використовувалося Київською міською радою до 2009 року і чи продовжила рада управляти цим майном після реєстрації права власності на нього за фізичною особою.
Оскільки позивач не підтвердив, що Київська міська рада є власником квартири АДРЕСА_1 , що є правовою підставою для застосування визначеного статтею 388 ЦК України способу захисту, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, правильно застосував до спірних правовідносин положення цієї статті і дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову, так як правом вимагати захисту свого порушеного права шляхом витребування майна з чужого володіння наділений лише власник.
Доводи заявника про те, що рішення Київської міської ради № 284/5096 від 2 грудня 2010 року «Про питання комунальної власності територіальної громади міста Києва» відносить будинок по АДРЕСА_2 Києві у цілому до об'єктів комунальної власності територіальної громади міста Києва, тому це рішення є належним і достатнім доказом на підтвердження віднесення до комунальної власності також спірної квартири, касаційний суд відхиляє.
Статтею 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» встановлено, що органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об'єктами права комунальної власності, в тому числі виконують усі майнові операції, можуть передавати об'єкти права комунальної власності у постійне або тимчасове користування юридичним та фізичним особам, здавати їх в оренду, продавати і купувати, використовувати як заставу, вирішувати питання їхнього відчуження, визначати в угодах та договорах умови використання та фінансування об'єктів, що приватизуються та передаються у користування і оренду. Доцільність, порядок та умови відчуження об'єктів права комунальної власності визначаються відповідною радою.
Та обставина, що будинок по АДРЕСА_2 віднесений до об'єктів комунальної власності територіальної громади міста Києва, не спростовує того, що квартира у цьому будинку, яка є окремим самостійним об'єктом нерухомого майна, у порядку статті 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» може бути відчужена органом місцевого самоврядування у межах його повноважень.
Оскільки витребування у особи квартири, яка придбана за відплатним договором і є її житлом, є втручанням у право мирного володіння майном, при вирішенні такої справи в основу рішення можуть покладатися лише беззаперечні і вагомі докази на підтвердження належності цього майна іншій особі і незаконності його вибуття з володіння власника.
Саме лише рішення Київської міської ради № 284/5096 від 2 грудня 2010 року «Про питання комунальної власності територіальної громади міста Києва» без інших доказів перебування квартири на балансі Київської міської ради та здійснення радою будь-яких правомочностей щодо володіння і користування нею не може бути єдиним доказом для виправдання втручання у принцип мирного володіння майном.
Інших доказів, які б підтвердили, що Київська міська рада обліковувала квартиру АДРЕСА_1 як комунальне майно і здійснювала дії з її управління у будь-який період (надання у постійне або тимчасове користування, здача в оренду), позивач не надав, хоча не був обмежений у такій процесуальній можливості.
За таких обставин касаційний суд відхиляє доводи заявника про те, що рішення Київської міської ради № 284/5096 від 2 грудня 2010 року «Про питання комунальної власності територіальної громади міста Києва» є достатнім доказом для доведення права власності Київської міської ради на спірну квартиру.
Посилання заявника на те, що рішення про приватизацію квартири АДРЕСА_1 не приймалося, не свідчить про перебування цієї квартири у комунальній власності, так як згідно зі статтею 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» орган місцевого самоврядування може розпорядитися нею у інший спосіб, у тому числі продати.
Відомостей про те, що спірна квартира до 2009 року перебувала на балансі Київської міської ради і не відчужувалася, матеріали справи не містять.
Твердження заявника про реєстрацію у 2009 році права власності на спірну квартиру за ОСОБА_4 на підставі підробленого рішення Ворошиловського районного суду м. Донецька від 21 грудня 2005 року не спростовують правильності висновків судів попередніх інстанцій про відмову у позові, оскільки позивач не довів, що дана кватира до 2009 року рахувалася на балансі Київської міської ради як комунальне майно, що є обов'язковим для висновку про незаконність її вибуття з володіння власника.
Касаційний суд вважає помилковими доводи заявника про те, що тягар утримання майна не є ознакою права власності, тому відсутність доказів несення Київською міською радою витрат на утримання квартири не свідчить про припинення статусу цього майна як комунального.
У статті 322 ЦК України встановлено правило, згідно з яким власник зобов'язаний утримувати майно, що йому належить, якщо інше не встановлено договором або законом, а стаття 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» передбачає, що органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад здійснюють усі майнові операції щодо комунального майна.
Таким чином, у разі належності квартири АДРЕСА_1 до об'єктів комунальної власності, саме Київська міська рада зобов'язана контролювати і вирішувати усі питання щодо цього майна, у тому числі щодо його утримання.
Необґрунтованими є посилання заявника на неправильне застосування судами попередніх інстанцій практики Європейського суду з прав людини щодо забезпечення справедливого балансу інтересів при вирішенні питання щодо примусового позбавлення майна.
За відсутності беззаперечних і вагомих доказів перебування квартири АДРЕСА_1 у комунальній власності і її незаконного вибуття з власності територіальної громади, суди правильно послалися на те, що при витребуванні цього майна не буде дотримано справедливої рівноваги між вимогами інтересів суспільства і захистом основних прав особи, у тому числі права мирного володіння майном.
Разом з тим, дійшовши правильного висновку про відмову у задоволенні позовних вимог у зв'язку з їх недоведеністю, суд першої інстанції безпідставно в обґрунтування рішення про відмову у позові додатково зазначив про сплив позовної давності щодо заявлених прокуратурою міста Києва вимог. Апеляційний суд, переглядаючи рішення суду першої інстанції, допущене порушення не усунув і залишив рішення у цій частині без змін.
Відповідно до статті 256 ЦК Українипозовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Позовна давність встановлює строки захисту цивільних прав і протягом часу її дії особа може розраховувати на примусовий захист свого порушеного права судом.
Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (стаття 267 ЦК України).
Аналіз положень глави 19 ЦК України «Позовна давність» дає підстави для висновку, що правові наслідки спливу позовної давності у вигляді відмови у позові можуть застосовуватися лише у тих випадках, якщо доведено існування самого суб'єктивного цивільного права і факт його порушення або оспорювання. Якщо ж при розгляді справи встановлено, що у позивача немає суб'єктивного права, про захист якого він просить, або ж воно не порушувалось чи не оспорювалось, суд повинен відмовити у позові не з підстав спливу позовної давності, а за безпідставністю матеріально-правової вимоги.
Суд першої інстанції, дійшовши висновку про недоведеність позовних вимог по суті, тобто про безпідставність матеріально-правової вимоги, додатково обґрунтував свої висновки також посиланням на сплив позовної давності щодо заявлених заступником прокурора міста Києва вимог; суд апеляційної інстанції рішення суду першої інстанцій у цій частині залишив без змін.
За таких обставин касаційний суд приходить до висновку про зміну рішення Подільського районного суду м. Києва від 12 грудня 2017 року і постанови Апеляційного суду міста Києва від 14 березня 2018 року шляхом виключення з мотивувальної часини судових рішень висновків щодо відмови у позові з підстав пропущення позовної давності.
У іншій частині судові рішення судів першої і апеляційної інстанцій ухвалені з додержанням норм матеріального і процесуального права, що відповідно до статті 410 ЦПК України є підставою для залишення вимог касаційної скарги щодо їх скасування без задоволення, а судових рішень у відповідній частині - без змін.
Оскільки касаційний суд залишає без задоволення вимоги касаційної скарги щодо скасування судових рішень судів попередніх інстанцій і ухвалення нового рішення про задоволення позову, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.
Керуючись статтями 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу заступника прокурора міста Києва задовольнити частково.
Рішення Подільського районного суду м. Києва від 12 грудня 2017 року і постанову Апеляційного суду міста Києва від 14 березня 2018 року змінити, виключивши з мотивувальної частини посилання на пропущення позовної давності як підставу для відмови у позові.
У іншій частині рішення Подільського районного суду м. Києва від 12 грудня 2017 року та постанову Апеляційного суду міста Києва від 14 березня 2018 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий Судді: В. А. Стрільчук С. О. Карпенко В. О. Кузнєцов С. О. Погрібний О. В. Ступак