26 липня 2019 року м. Рівне №460/953/19
Рівненський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Щербакова В.В., розглянувши у порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Управління соціального захисту населення Здолбунівської районної державної адміністрації про визнання відмови протиправною, зобов'язання вчинення певних дій,
До Рівненського окружного адміністративного суду надійшов позов ОСОБА_1 (далі іменується - позивач) до Управління соціального захисту населення Здолбунівської районної державної адміністрації (далі іменується - відповідач), в якому позивач просить суд визнати протиправною відмові відповідача в наданні статусу особи, на яку поширюється чинність Закону України "Про статус ветеранів війни, гаранти їх соціального захисту"; зобов'язати відповідача надати позивачу статус особи, на яку поширюється чинність Закону України "Про статус ветеранів війни, гаранти їх соціального захисту".
Позов мотивовано тим, що її чоловік помер під час проходження служби в органах внутрішніх справ при виконанні службових обов'язків. Вказані обставини відповідно до вимог чинного законодавства дають право на отримання позивачу статусу особи, на яку поширюється чинність Закону України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту”. У зв'язку з цим відповідач незаконно відмовив у встановленні вказаного статусу. Тому просила задовольнити позов.
Відповідач проти задоволення позову заперечив, у встановлений судом строк подав відзив на позовну заяву. На обґрунтування заперечення зазначає, що позивачу відмовлено у наданні статусу особи, на яку поширюється чинність Закону України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту”, оскільки не надано необхідних документів ВЛК для встановлення причинного зв'язку смерті її чоловіка. Крім того, вказаний статус з 2009 року надається виключно органами праці та соціального захисту населення за місцем реєстрації громадянина. На підставі викладеного відповідач просив відмовити в задоволенні позову повністю.
Позивач у відповіді на відзив підтримала позицію викладену в позовній заяві, та просила задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.
Ухвалою суду від 02.05.2019 позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито провадження в адміністративній справі за правилами спрощеного позовного провадження у судовому засіданні з повідомленням (викликом) учасників справи, призначено відкрите судове засідання на 04.06.2019.
04.06.2019 розгляд справи не відбувся, у зв'язку з чим ухвалою від 12.06.2019 розгляд справи відкладено до 04.07.2019.
Ухвалою від 04.07.2019 суд перейшов до розгляду справи в порядку письмового провадження.
За приписами частини четвертої статті 229 КАС України, у разі неявки у судове засідання всіх учасників справи або якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється за відсутності учасників справи (у тому числі при розгляді справи в порядку письмового провадження), фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд зазначає наступне.
Відповідно до копії свідоцтва про укладення шлюбу з 15.06.1990 позивач перебувала у шлюбі з ОСОБА_1 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується даними копії свідоцтва про смерть від 13.06.1998 № НОМЕР_1 .
Судом встановлено, що ОСОБА_1 служив в міліції - був старшим лейтенантом в Здолбунівському РВ УМВС України в Рівненській області. 12.06.1998 він помер під час проходження служби в органах внутрішніх справ при виконанні службових обов'язків.
12.06.1998 згідно з наказу УМВС №261 від 08.06.1998 на території військової частини урядового зв'язку проводилися змагання на першість УМВС по багатоборству груп захоплення. Від Здолбунівського РВ УМВС на змагання згідно з заявкою, завіреної лікарем центральної районної лікарні, була направлена команда, в складі якої, зокрема, був ОСОБА_1 . Приблизно в 15.30 ОСОБА_1 та ОСОБА_2 стартували як учасники змагань на “Смузі перешкод”. ОСОБА_2 подолав дистанцію, досяг фінішу, а ОСОБА_1 не добіг до лінії фінішу, впав на землю. Йому було надано медичну допомогу, доставлено в реанімаційне відділення, в якому він помер.
Смерть наступила під час проходження служби в органах внутрішніх справ при виконання службових обов'язків, про що зазначено у Висновку з матеріалів службового розслідування по факту смерті старшого оперуповноваженого ВКР Здолбунівського РВ УМВС старшого лейтенанта міліції ОСОБА_1 від 16.06.1998.
Згідно з актом судово-медичного дослідження від 20.01.1999, складеного судово-медичним експертом Рівненського обласного бюро судмедекспертиз А.Воробйовим, смерть ОСОБА_1 настала від гострої коронарної недостатності внаслідок ішемічної хвороби серця. Одним із факторів в настанні смерті його явилось фізичне перевантаження в момент проведення змагань по багатоборству.
15.03.2019 ОСОБА_1 звернулася до начальника Управління праці та соціального захисту населення Здолбунівської райдержадміністрації із заявою про надання статусу члена сім'ї загиблого відповідно до Закону України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту”.
Листом № 1264/05-17/19 від 19.03.2019 Управління соціального захисту населення Здолбунівської райдержадміністрації заява позивача залишена без задоволення, оскільки відсутній документ про причинний зв'язок захворювання, яке призвело до смерті її чоловіка. Рекомендовано звернутися в військово-лікарську комісію для встановлення такого причинного зв'язку.
Вважаючи таку відмову протиправною, позивач звернулася до суду з даним адміністративним позовом.
Вирішуючи адміністративний спір по суті, суд зазначає наступне..
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією України.
Правовий статус ветеранів війни, створення належних умов для їх життєзабезпечення визначає Закон України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту” від 22.10.1993 №3551-XII (далі - Закон №3551-XІІ).
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 10 Закону №3551-XІІ до осіб на яких поширюється чинність Закону належать сім'ї військовослужбовців, партизанів, підпільників, учасників бойових дій на території інших держав, прирівняних до них осіб, зазначених у статтях 6 і 7 цього Закону, які загинули (пропали безвісти) або померли внаслідок поранення, контузії чи каліцтва, одержаних під час захисту Батьківщини або виконання інших обов'язків військової служби (службових обов'язків), а також внаслідок захворювання, пов'язаного з перебуванням на фронті або одержаного в період проходження військової служби чи на території інших держав під час воєнних дій та конфліктів.
Статтею 10 Закону №3551-XІІ також визначено, що до членів сімей загиблих (тих, які пропали безвісти) військовослужбовців, партизанів та інших осіб, зазначених у цій статті, належать:
утриманці загиблого або того, хто пропав безвісти, яким у зв'язку з цим виплачується пенсія;
батьки;
один з подружжя, який не одружився вдруге, незалежно від того, виплачується йому пенсія чи ні;
діти, які не мають (і не мали) своїх сімей;
діти, які мають свої сім'ї, але стали особами з інвалідністю до досягнення повноліття;
діти, обоє з батьків яких загинули або пропали безвісти.
Як зазначає відповідач, підставою для надання позивачу статусу, на яку поширюється чинність Закон України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту” є причинний зв'язок смерті з пораненням, контузією чи каліцтвом, одержаних під час виконання службових обов'язків.
Відповідно до п.3 Положення про діяльність медичної (військово-лікарської) комісії МВС, затвердженого наказом Міністерства внутрішніх справ України від 03.04.2019 №285, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 28.04.2017 за №559/30427 (далі - Положення №285), основними завданням ВЛК є, зокрема, визначення причинного зв'язку захворювань, поранень, травм, контузій і каліцтв, що спричинили смерть поліцейських, військовослужбовців, колишніх поліцейських, колишніх військовослужбовців, колишніх осіб рядового й начальницького складу.
Відповідно до пункту 1 розділу VIII Положення №285 за результатами лікарської та військово-лікарської експертизи ВЛК приймають постанови, які включають діагноз, встановлений особі за результатами проведеного обстеження, рішення щодо ступеня придатності чи про непридатність до служби та висновок про причинний зв'язок захворювань, травм (поранень, контузій, каліцтва).
Пунктом 10 розділу VIII Положення №285 визначено, що постанова ВЛК про причинний зв'язок захворювання, поранення (контузії, травми, каліцтва), яке призвело поліцейського до смерті, приймається в редакції одного з формулювань, що вказані у підпунктах 1-10 пункту 9 цього розділу. Встановлення зазначеного причинного зв'язку проводиться штатними ВЛК за направленням підрозділів кадрового забезпечення.
Відповідно до пункту 19 розділу VIII Положення №285, установлення причинного зв'язку захворювань, поранень (контузій, травм, каліцтв), що призвели до смерті поліцейських, колишніх поліцейських, військовослужбовців, колишніх військовослужбовців, колишніх осіб рядового чи начальницького складу, проводиться штатними ВЛК з урахуванням раніше прийнятої постанови ВЛК про причинний зв'язок захворювань, поранень (за її наявності), висновку патолого-анатомічного дослідження (судово-медичної експертизи) про причину їх смерті. Лікарська довідка про причину смерті (без проведення патолого-анатомічного дослідження) може бути врахована ВЛК, як виняток, у разі підтвердження діагнозу медичною документацією, складеною за життя цієї особи.
Відповідач зазначає, що позивач 20.02.2019 зверталася з письмовою заявою до Державної установи “Територіальне медичне об'єднання МВС України по Рівненській області” (ВЛК) з метою отримати довідку про причинний зв'язок смерті її чоловіка. У відповідь на запит їй роз'яснено, що відповідно до вимог Положення №285 встановити причинний зв'язок захворювань, які призвели до смерті, з проходженням служби в органах внутрішніх справ, не є можливим у зв'язку з відсутністю медичної документації, яка б підтверджувала його захворювання. Рекомендовано позивачу надати ВЛК підтверджуючу документацію до медичної комісії для прийняття відповідного рішення (надання довідки про причинний зв'язок).
Слід зазначити, що підтверджуючим документом для підтвердження причинного зв'язку смерті чоловіка позивача з виконанням службових обов'язків є акт судово-медичного дослідження наявний у позивача.
Як встановлено з доданих до матеріалів справи документів, останніми беззаперечно підтверджується, що смерть чоловіка позивача - ОСОБА_1 настала під час виконання ним службових обов'язків.
При цьому, в судовому засіданні представник відповідача зазначив, що єдиною підставою для відмови позивачу у наданні їй відповідного статусу особи, на яку поширюється чинність Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" слугувало те, що відсутній документ про причинний зв'язок захворювання, яке призвело до смерті ОСОБА_1 .
Однак, як встановлено судом, позивачем при зверненні із заявою про надання їй відповідного статусу надано копію висновку службового розслідування та копію акту судово-медичного дослідження, якими підтверджується факт настання смерті ОСОБА_1 під час здійснення ним службових обов'язків.
Суд зазначає, що Законом №3551-XІІ не визначено переліку документів, необхідних для встановлення особі статусу, на яку поширюється чинність цього Закону.
Таким чином, суд вважає, що позивачем при зверненні до відповідача надано всі документи, які дають підставу для встановлення їй статусу особи, на яку поширюється чинність Закону України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту”.
Відповідач зазначає, що відповідно до пункту 7 Положення про порядок видачі посвідчень і нагрудних знаків ветеранів війни затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 12.05.1994 №302 "Посвідчення члена сім'ї загиблого" видаються органами праці та соціального захисту населення за місцем реєстрації громадянина.
Однак, суд зазначає, що відповідно до пункту 7 Положення про порядок видачі посвідчень і нагрудних знаків ветеранів війни затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 12.05.1994 №302, в редакції чинній на момент звернення позивача із заявою про надання їй відповідного статусу, "Посвідчення особи з інвалідністю внаслідок війни", "Посвідчення учасника війни" і відповідні нагрудні знаки, "Посвідчення члена сім'ї загиблого" видаються структурними підрозділами з питань соціального захисту населення районних, районних у м. Києві держадміністрацій, виконавчих органів міських, районних у місті (у разі їх утворення) рад (далі - органи соціального захисту населення) за місцем реєстрації громадянина.
Посилання відповідача на лист-роз'яснення Міністерства праці від 12.05.2008 №306/0/15-08/014 суд не враховує, оскільки листи міністерств, інших центральних органів виконавчої влади не є нормативно-правовим актами і не можуть встановлювати нові правові норми, носять лише інформаційний, рекомендаційний характер.
Отже, з урахуванням вищенаведених правових норм та фактичних обставин справи суд дійшов висновку, що на позивача, як члена сім'ї загиблого працівника внутрішніх справ,який загинув при виконанні службових обов'язків, поширюється дія Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту", зокрема в частині отримання пільг, переваг та інших соціальних гарантій для визначеної в Законі категорії громадян. Рішення відповідача про відмову в наданні такого статусу є протиправним та підлягає скасуванню.
Щодо вимог про зобов'язання відповідача встановити позивачу статусу особи, на яку поширюється чинність Закону України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту”, суд враховує наступне таке.
Згідно зі ст.13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Україною Законом №475/97-ВР від 17.07.1997 (далі - Конвенція), кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Обираючи спосіб захисту порушеного права, треба зважати й на його ефективність з точки зору ст.13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
У пункті 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі “Чахал проти Об'єднаного Королівства” (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.
Отже, суть наведених рішень зводиться до вимоги надати заявникові такі заходи правового захисту на національному рівні, які би дозволили компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань. Крім того, ЄСПЛ указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.
Стаття 13 Конвенції вимагає, щоб спосіб захисту повинен бути “ефективним” як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п. 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі “Афанасьєв проти України” від 5 квітня 2005 року).
Отже, “ефективний засіб правого захисту” у розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату; винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації, не відповідає розглядуваній міжнародній нормі.
Як вбачається з положень Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи № R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11.03.1980, під дискреційними повноваженнями треба розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.
Суд не може підміняти державний орган рішення якого оскаржується, приймати замість рішення, яке визнається протиправним, інше рішення, яке б відповідало закону, та давати вказівки, які б свідчили про вирішення питань, які належать до компетенції такого суб'єкта владних повноважень, оскільки такі дії виходять за межі визначених йому повноважень законодавцем.
Дискрецію не можна ототожнювати тільки з формалізованими повноваженнями, оскільки вона характеризується відсутністю однозначного нормативного регулювання дій суб'єкта. Він не може ухилятися від реалізації своєї компетенції, але і не має права виходити за її межі.
Тобто дискреційні повноваження - це законодавчо встановлена компетенція владних суб'єктів, яка визначає ступінь самостійності її реалізації з урахуванням принципу верховенства права; ці повноваження полягають в застосуванні суб'єктами адміністративного розсуду при здійсненні дій і прийнятті рішень.
Отже, у разі відсутності у суб'єкта владних повноважень законодавчо закріпленого права адміністративного розсуду при вчиненні дій/прийнятті рішення, та встановлення у судовому порядку факту протиправної поведінки відповідача, зобов'язання судом суб'єкта прийняти рішення конкретного змісту не можна вважати втручанням у дискреційні повноваження, адже саме такий спосіб захисту порушеного права є найбільш ефективним.
Відповідно до абз.1 ч. 4 ст.245 КАС України у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов'язати відповідача - суб'єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.
Оскільки право позивача на отримання відповідного статусу підтверджується матеріалами справи, суд дійшов висновку зобов'язати відповідача встановити позивачу вищевказаний статус.
Відповідно до статей 9, 77 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Відповідач як суб'єкт владних повноважень не надав суду доказів на підтвердження правомірності своїх дій та рішень.
Таким чином, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень законодавства України та доказів, наявних в матеріалах справи, суд дійшов висновку про обґрунтованість позовних вимог та вважає їх такими, що підлягають задоволенню.
Згідно з частиною 1 статті 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Таким чином, на користь позивача підлягаю стягненню судові витрати у вигляді судового збору в розмірі 768,40грн., сплаченого відповідно до квитанції від 19.04.2019 №N0I2R5255M, оригінал якої знаходиться в матеріалах справи.
Керуючись статтями 241-246, 255, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Позовну заяву ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_2 ) до Управління соціального захисту населення Здолбунівської районної державної адміністрації (35707, м. Здолбунів, вул. Василя Жука, 1; код ЄДРПОУ 03195458) про визнання відмови протиправною, зобов'язання вчинення певних дій - задовольнити повністю.
Визнати протиправною відмову Управління соціального захисту населення Здолбунівської районної державної адміністрації в наданні ОСОБА_1 статусу особи, на яку поширюється чинність Закону України "Про статус ветеранів війни, гаранти їх соціального захисту", викладену в листі від 19.03.2019 №1264/05-17/19.
Зобов'язати Управління соціального захисту населення Здолбунівської районної державної адміністрації надати ОСОБА_1 статус особи, на яку поширюється чинність Закону України "Про статус ветеранів війни, гаранти їх соціального захисту".
Стягнути на користь ОСОБА_1 за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень - Управління соціального захисту населення Здолбунівської районної державної адміністрації судові витрати у вигляді сплаченого судового збору в розмірі 768,40грн. (сімсот шістдесят вісім гривень 40 коп.).
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Апеляційна скарга подається до Восьмого апеляційного адміністративного суду через Рівненський окружний адміністративний суд.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повний текст рішення складений 26 липня 2019 року.
Суддя Щербаков В.В.