24 липня 2019 року
м.Харків
справа № 643/6032/17
провадження № 22-ц/818/3766/19
Харківський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справах:
Головуючого : Колтунової А.І.,
суддів: Бурлаки І.В., Бровченка І.О.
за участю: секретаря - Семикрас О.В.
учасників справи -
відповідача - ОСОБА_1
представника відповідача - ОСОБА_2
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Харкові цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , третя особа - приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Дорогій Валентина Анатоліївна про визнання договору дарування недійсним за апеляційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Московського районного суду м.Харкова від 20 травня 2019 року, постановлене суддею Довготько Т.М., в залі суду в м.Харкові,-
12 травня 2017 року ОСОБА_4 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_1 про визнання договору дарування недійсним.
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 померла.
Ухвалою Московського районного суду м.Харкова від 22 листопада 2017 року залучено до участі у справі правонаступника ОСОБА_4 - ОСОБА_3
20 грудня 2017 року ОСОБА_3 звернувся в суд з позовом до ОСОБА_1 про визнання договору дарування недійсним.
В обґрунтування позову посилався на ті обставини, що квартира АДРЕСА_1 належала ОСОБА_4 на праві власності відповідно до свідоцтва про право власності від 04 березня 2010 року.
ОСОБА_4 була людиною похилого віку, пенсіонеркою, не мала своїх рідних дітей та мешкала з ОСОБА_3 однією сім'єю без реєстрації шлюбу, удвох отримували мінімальний розмір пенсії за віком, крім того, ОСОБА_4 була хворою людиною - мала хронічну хворобу серця, гіпертонічну хворобу, цукровий діабет, виразкову хворобу шлунку, перебувала на медичному обліку у поліклініці №6 м.Харкова, часто зверталася за медичною допомогою до лікарів.
В травні 2010 року до ОСОБА_4 звернулася ОСОБА_1 , яка є її племінницею, з пропозицією надання з її сторони ОСОБА_4 матеріальної допомоги та догляду, за умови успадкування після смерті ОСОБА_4 належної їй спірної квартири.
ОСОБА_4 погодилася на пропозицію відповідача.
19 травня 2010 року приватним нотаріусом ХМНО Дорогій В.А. був нотаріально посвідчений договір дарування квартири АДРЕСА_1 .
Після укладення договору, ОСОБА_4 підтримувала добрі стосунки з ОСОБА_1 , остання приїздила її навідувати, але не надавала ніякої допомоги, в тому числі і матеріальної.
У січні 2017 року ОСОБА_4 тяжко захворіла, потребувала сторонньої та матеріальної допомоги, бо у неї бракувало коштів на придбання необхідних медикаментів.
Коли ОСОБА_4 попросила гроші на лікування у відповідача, то остання категорично заявила, що грошей у неї не має та вона не повинна їй матеріально допомагати, бо це не прописано у договорі.
10 травня 2017 року ОСОБА_4 звернулася за правовою допомогою до адвоката, який їм пояснив, що 19 травня 2010 року вона з відповідачем уклала договір дарування квартири, а не договір довічного утримання, про умови якого вона домовлялася з ОСОБА_1 .
З урахуванням того факту, що відповідач є родичем ОСОБА_4 та на той час вона мала нормальні стосунки з відповідачем, повністю довіряла своїй племінниці, а з нотаріусом про укладання договору домовлялася відповідач особисто, та враховуючи, що ОСОБА_4 була людиною похилого віку, юридично необізнана, то вона не розуміла, що вчиняє договір дарування, а не договір довічного утримання, що свідчить про помилку та неправильне сприйняття фактичних обставин правочину.
При своєму житті ОСОБА_4 звернулася до суду з позовом про визнання договору недійсним, зазначала, що вона мала намір укласти договір довічного утримання, однак відповідач не надавала їй допомоги.
У зв'язку з чим, позивач з урахуванням уточненої позовної заяви, просив суд визнати недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_1 , який був укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_1 та нотаріально посвідчений приватним нотаріусом ХМНО Дорогій В.А., реєстраційний № 987 від 19 травня 2010 року.
Відповідач ОСОБА_1 надала відзив на позовну заяву, в якому просила відмовити в задоволенні позову ОСОБА_3 та зазначала, що інформація, яка викладена у позові не відповідає дійсності, не підтверджена належними та допустимими доказами. Її покійна тітка, укладаючи та свідомо підписуючи в приміщенні нотаріальної контори договір дарування, розуміла умови та правові наслідки правочину, що вчинявся. Вона бажала передати їй у власність житло. 03 лютого 2017 року вона зареєструвала право власності на спірну квартиру. Після укладення договору, ОСОБА_4 , за їх спільною домовленістю і надалі залишилася проживати у квартирі до своєї смерті, що сталася ІНФОРМАЦІЯ_1 . Крім іншого, просила суд звернути увагу на дату складання ОСОБА_4 заповіту, підписання позовної заяви, довіреності, оскільки всі ці документи були складені, оформлені та набули юридичної сили в один день -11 травня 2017 року, за два дні до її смерті.
Рішенням Московського районного суду м.Харкова від 20 травня 2019 року в задоволенні позову ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , третя особа - приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Дорогій В.А. про визнання договору дарування недійсним відмовлено.
В апеляційній скарзі ОСОБА_3 просить скасувати рішення суду першої інстанції, ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити його позовні вимоги у повному обсязі, посилаючись на ті обставини, що рішення суду ухвалене з порушенням норм матеріального та процесуального права, висновки суду не відповідають фактичним обставинам по справі. Вказує, що ОСОБА_4 була особою похилого віку, на момент укладення оспореного договору її вік становив 74 роки, вона була пенсіонеркою та отримувала мінімальну пенсію за віком. Позивач постійно до часу своєї смерті проживала у спірній квартирі, була там зареєстрована, у тому числі після укладення договору, тобто фактичної передачі цієї квартири відповідачу не здійснено, іншого житла вона не має. Таким чином, укладаючи договір, позивач ОСОБА_4 не мала наміру та волевиявлення на відчуження належної їй квартири за життя, яка була її єдиним житлом. Вона сплачувала комунальні платежі, користувалася державною субсидією, що свідчить про укладення договору дарування під впливом помилки. Також, зазначає, що суд залишив поза увагою пояснення відповідача ОСОБА_1 про те, що вона не вводила в оману позивача, бо після укладання договору щомісячно надавала матеріальну допомогу ОСОБА_4 , як вони і домовлялися, а саме: щомісячно передавала ОСОБА_4 продукти харчування, купляла ліки, давала гроші для сплати комунальних платежів за житло, купляла їй одяг, та навіть купила пральну машинку. Пояснення відповідача свідчать про те, що у ОСОБА_1 після укладання договору перед ОСОБА_4 виникли обов'язки матеріального характеру та вона їх виконувала. ОСОБА_3 посилається на висновки Верховного Суду України, які викладені у постанові Верховного Суду України від 16 березня 2016 року у справі № 6-93цс16. Що стосується спливу строку позовної давності, то скаржник зазначав, що про укладення договору дарування ОСОБА_4 стало відомо лише 10 травня 2017 року, що підтверджується інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 10 травня 2017 року, яка знаходиться в матеріалах справи. А отже, позивачем не пропущена позовна давність на звернення до суду.
У відзиві на апеляційну скаргу представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 зазначав, що доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду. Просив залишити рішення суду першої інстанції без змін, а у задоволенні апеляційної скарги відмовити.
В судовому засіданні суду апеляційної інстанції ОСОБА_1 та її представник ОСОБА_2 проти задоволення апеляційної скарги заперечували.
ОСОБА_3 в судове засідання не з'явився, про час та місце слухання справи повідомлений належним чином. Надав заяву, в якій просив слухати справу за його відсутності (а.с. 15).
Вислухавши пояснення ОСОБА_1 та її представника ОСОБА_2 , дослідивши матеріали справи та перевіривши доводи апеляційної скарги, відзиву на апеляційну скаргу, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , третьої особи - приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Дорогій В.А. про визнання договору дарування недійсним, суд першої інстанції виходив із того, що позивачем не надано доказів того, що на момент укладення договору дарування від 19 травня 2010 року ОСОБА_4 мала хронічні чи інші тяжкі захворювання та за станом свого здоров'я не розуміла, що укладає договір дарування.
Позивачем не доведено, а також з пояснень сторін та показів свідків не вбачається, що ОСОБА_4 мала на меті укласти саме договір довічного утримання, а не договір дарування. Так, у своїх поясненнях позивач не вказав, які істотні умови договору довічного утримання були узгоджені ОСОБА_4 та ОСОБА_1 .
Крім того, суд зазначив, що ОСОБА_4 пропущена позовна давність звернення до суду за захистом порушених прав.
Колегія суддів частково погоджується з висновками суду першої інстанції з таких підстав.
Судом встановлено, підтверджується письмовими доказами, що 19 травня 2010 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_1 було укладено договір дарування квартири, який був посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Дорогій В.А. та зареєстрований в реєстрі за № 987, на підставі якого ОСОБА_4 подарувала ОСОБА_1 належну їй однокімнатну квартиру АДРЕСА_1 (а.с. 91 том 1).
ОСОБА_4 є рідною тіткою ОСОБА_1 .
Відповідно до відомостей з державного реєстру речових прав на нерухоме майно, 03 лютого 2017 року було зареєстровано право власності на квартиру АДРЕСА_1 за ОСОБА_1 на підставі вищевказаного договору дарування (а.с. 7 том 1).
Як вбачається з виписок із медичної картки амбулаторного (стаціонарного) хворого, ОСОБА_4 перебувала на стаціонарному лікуванні у КЗОЗ «Харківська міська клінічна лікарня №2» у період з 28 березня 2017 року по 03 квітня 2017 року та з 28 квітня 2017 року по 05 травня 2017 року (а.с. 8,9 том 1).
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 померла, що підтверджується копією свідоцтва про смерть серії НОМЕР_1 , виданого Харківським міським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Харківській області (а.с.31 том 1).
11 травня 2017 року ОСОБА_4 склала заповіт, посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Кимлик Н.І., у зв'язку з серцевим захворюванням заповідача по місцю її проживання за адресою: АДРЕСА_1 , який зареєстрований в реєстрі за №194. Відповідно до заповіту ОСОБА_4 заповіла все її рухоме та нерухоме майно, де б воно не було та з чого б не складалось, та все те, на що за законом вона матиме право на день смерті, ОСОБА_3 (а.с. 47 том 1).
Як вбачається з витягу про реєстрацію в Спадковому реєстрі, 23 червня 2017 року третьою Харківською державною нотаріальною конторою після смерті ОСОБА_4 було заведено спадкову справу №172/2017 року (а.с. 46 том 1).
З заявою про прийняття спадщини звернувся ОСОБА_3 .
Згідно копії акту від 06 листопада 2017 року у складі комісії мешканців будинку АДРЕСА_1 : ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 встановлено, що ОСОБА_3 фактично проживає у квартирі АДРЕСА_1 з 1975 року (а.с. 75 том 1).
Відповідно до частини 3 статті 203 Цивільного Кодексу України (далі ЦК України) волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
Частиною 1 статті 229 ЦК України передбачено, що якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.
Відповідно до роз'яснень, які містяться в пункті 19 постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06 листопада 2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочину недійсними» зазначено, що відповідно до статей 229 - 233 ЦК правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (стаття 229 ЦК ) мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Не є помилкою щодо якості речі неможливість її використання або виникнення труднощів у її використанні, що сталося після виконання хоча б однією зі сторін зобов'язань, які виникли з правочину, і не пов'язане з поведінкою іншої сторони правочину. Не має правового значення помилка щодо розрахунку одержання користі від вчиненого правочину. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для
визнання правочину недійсним.
В обґрунтування недійсності договору дарування позивач посилався на ті обставини, що ОСОБА_4 при його укладенні внаслідок свого віку, стану здоров'я помилялася стосовно правових наслідків цього договору, неправильно сприймала фактичні обставини правочину та помилково підписала договір дарування, хоча її волевиявлення було направлено на укладення договору довічного утримання.
Судом першої інстанції зазначені доводи позивача не були належним чином перевірені.
Із матеріалів справи вбачається, що після укладення договору дарування ОСОБА_4 продовжувала проживати в спірній квартирі до часу своєї смерті, була там зареєстрована, самостійно сплачувала комунальні та інші послуги по експлуатації квартири, отримувала державну субсидію для сплати комунальних послуг, особисті рахунки по сплаті комунальних та інших платежів на ім'я відповідача не переоформлювалися.
Спірна квартира була єдиним житлом ОСОБА_4 (а.с. 10, 95-117 том 1).
На час підписання договору дарування ОСОБА_4 було 74 роки (а.с. 45, 91-92 том 1).
Із медичної карти амбулаторного хворого № 29611 вбачається, що ОСОБА_4 страдала рядом хронічних захворювань (а.с. 178-203 том 1).
Отже, за віком, станом здоров'я, матеріальним станом ОСОБА_4 потребувала стороннього догляду та допомоги.
Відповідно до статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати другій стороні (обдарованому) безоплатно майно (дарунок) у власність.
Отже, виходячи із змісту статей 203, 217 ЦК України договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повну уяву не лише про предмет договору, а й досягли згоди про всі його істотні умови.
Відповідно до правової позиції Верховного Суду України, викладеної у справі № 6-93цс16 зазначено, що договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.
При зверненні до суду, особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести на підставі належних і допустимих доказів, у тому числі пояснень сторін і письмових доказів, наявність обставин, які вказують на помилку - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, дійсно було і має істотне значення.
Наявність чи відсутність помилки - неправильного сприйняття позивачем фактичних обставин правочину, що вплинуло на волевиявлення особи під час укладення договору дарування замість договору довічного утримання, суд визначає не тільки за фактом прочитання сторонами тексту оспорюваного договору дарування та роз'яснення нотаріусом суті договору, а й за такими обставинами, як: вік позивача, його стан здоров'я та потреба у зв'язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарування дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування.
Лише в разі встановлення цих обставин норми частини першої статті 229 та статей 203 і 717 ЦК України у сукупності вважаються правильно застосованими.
Аналогічні висновки містяться в постановах Верхового Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 522/9562/16ц та від 12 червня 2019 року у справі № 456/334/16ц.
Допитані в суді першої інстанції свідки ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_6 пояснили суду , що знали ОСОБА_4 на протязі тривалого часу, підтримували з нею дружні відносини. Зі слів померлої їм відомо, що вона уклала договір довічного утримання з племінницею, але та їй не допомагала.
Свідок ОСОБА_5 пояснила, що ОСОБА_4 була її сусідкою. За півроку до смерті вона повідомила їй, що оформила договір дарування квартири на племінницю. Скаржилася на те, що мала намір укласти інший договір.
В суді першої та апеляційної інстанції та відповідач ОСОБА_1 не заперечувала тих обставин, що постійно надавала ОСОБА_4 допомогу.
Отже, колегія суддів вважає, що зібрані у справі докази безспірно свідчать про те, що ОСОБА_4 при укладені договору дарування вважала, що було узгоджено надання їй ОСОБА_1 матеріальної допомоги, як особі похилого віку.
Суд першої інстанції необґрунтовано не взяв до уваги, що похилий вік впливає на можливість правильного сприйняття дарувальником певних фактів та обставин та дійшов помилкового висновку про те, що волевиявлення ОСОБА_4 відповідало укладеній нею угоді.
За таких обставин, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції без врахування всіх обставин зазначив, що відсутні правові підставі для визнання договору дарування недійсним з тих підстав, що він укладений внаслідок помилки.
Колегія суддів вважає доведеним, що ОСОБА_4 будучи особою похилого віку, страждала хронічними захворюваннями укладаючи спірний договір помилялась щодо правової природи правочину, прав та обов'язків, які виникають після його укладення між сторонами цього договору.
З огляду на викладене, колегія суддів вважає, що є правові підстави для визнання договору дарування квартири, укладеного 15 травня 2010 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_1 , недійсним.
Проте, колегія суддів вважає, що померлою ОСОБА_4 була пропущена позовна давність щодо звернення до суду з позовом про оспорювання спірного договору дарування.
Відповідно до ст. 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
Частиною 1 статті 261 ЦК України передбачено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалась або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Із матеріалів справи вбачається, що оспорюваний договір дарування був укладений ОСОБА_4 та ОСОБА_1 19 травня 2010 року (а.с. 91 том 1).
Допитаний в суді апеляційної інстанції за клопотанням позивача свідок ОСОБА_5 пояснила суду, що померла ОСОБА_4 їй говорила, що вона подарувала квартиру племінниці, хоча повинна була укласти інший договір.
Про це, що ОСОБА_4 було відомо, що нею укладений саме договір дарування, підтвердили свідки ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , сумніватися щодо достовірності пояснень зазначених свідків у колегії суддів не має правових підстав.
Із змісту договору дарування вбачається, що ОСОБА_4 була ознайомлена з умовами договору (а.с. 91-92 том 1).
Отже, наявні в матеріалах справи докази свідчать про те, що ОСОБА_4 достовірно було відомо про укладення нею з ОСОБА_1 договору дарування, хоча вона неправильно сприймала його правову природу.
Проте, з позовом про визнання його недійсним вона звернулась 12 травня 2017 року (а.с. 2-6 том 1 ), тобто через 7 років.
В суд першої інстанції представник відповідача ОСОБА_1 - ОСОБА_2 надав заяву про застосування позовної давності (а.с. 134 том1).
За змістом частин 3, 4 ст. 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
З огляду на викладене, колегія суддів вважає, що позивачем пропущена позовна давність звернення до суду за захистом порушеного права.
Доводи апеляційної скарги ОСОБА_3 про те, що ОСОБА_4 стало відомо про укладення договору дарування лише в 2017 році, не заслуговують на увагу, оскільки вони спростовуються вищенаведеними доказами.
За таких обставин, колегія суддів вважає, що є правові підстави для відмови у задоволенні позову ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про визнання договору дарування недійним за пропуском позовної давності.
Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право змінити рішення суду.
Частиною 4 статті 376 ЦПК України передбачено, що зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.
Отже, колегія суддів змінює рішення суду першої інстанції в мотивувальній частині та вважає підставою для відмови у задоволенні позову ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про визнання договору дарування недійсним пропуск позивачем позовної давності звернення до суду за захистом порушених прав.
На підставі викладеного, керуючись, ст.ст. 367, 368, ст. 371, п.2 ч.1 ст. 374, ч.4 ст. 376, ст. 381-384, ст. 389 ЦПК України, суд,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_3 - задовольнити частково.
Рішення Московського районного суду м.Харкова від 20 травня 2019 року змінити, виклавши мотивувальну частину рішення в редакції постанови апеляційного суду.
В іншій частині рішення Московського районного суду м.Харкова від 20 травня 2019 року залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст постанови складено 25 липня 2019 року.
Головуючий: А.І. Колтунова
Судді: І.О. Бровченко
І.В. Бурлака