вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116, (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua
"24" липня 2019 р. Справа№ 910/7781/19
Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого: Агрикової О.В.
суддів: Хрипуна О.О.
Скрипки І.М.
секретар судового засідання Мельничук О.С.,
представники сторін:
від позивача Борисова Ю.О.,
від відповідача не з'явились,
від третьої особи1 Берегович О.О.,
від третьої особи2 не з'явились,
від третьої особи3 не з'явились,
від третьої особи4 не з'явились,
від третьої особи5 не з'явились,
від третьої особи6 не з'явились,
від третьої особи7 не з'явились,
вільний слухач Кошелєв О.В,
розглядає апеляційну скаргу
Товариства з обмеженою відповідальністю "Колорит АГРОС"
на ухвалу Господарського суду міста Києва від 18.06.2019
про відмову у відкритті провадження у справі №910/7781/19
За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Колорит АГРОС"
до Міністерства юстиції України
треті особи:
1. Товариство з обмеженою відповідальністю "Правнича компанія справа"
2. Державний реєстратор Чечельницької селищної ради Чечельницького району Вінницької області Фаренюк Сергій Анатолійович
3. Державний реєстратор Могилів-Подільської районної державної адміністрації Вінницької області Анцут Олександр Анатолійович
4. Державний реєстратор Могилів-Подільської районної державної адміністрації Вінницької області Таваліка Ольга Миколаївна
5. Державний реєстратор Гальжбіївської сільської ради Ямпільського району Богач Олег Васильович
6. Державний реєстратор комунального підприємства "Архітектурне планувально-проектне бюро" Шаблевський Віталій Іванович
7. Державний реєстратор Вінницької районної державної нотаріальної контори Каблучко Юлія Володимирівна
про визнання незаконним та скасування наказу, зобов'язання вчинити певні дії,-
Товариство з обмеженою відповідальністю "Колорит АГРОС" звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Міністерства юстиції України про визнання незаконним та скасування наказу, зобов'язання вчинити певні дії.
Позов обґрунтовано тим, що у даній справі шляхом оспорювання наказу Міністерства юстиції України №33/5 від 08.01.2019 року "Про скасування рішень про державну реєстрацію прав та їх обтяжень", позивач намагається відновити своє право оренди земельної ділянки шляхом пред'явлення позову до суб'єкта владних повноважень, який від імені держави здійснює державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, з огляду на що, позивач вважає, що дана справа, з урахуванням суб'єктного складу сторін, підсудна господарському суду.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 18.06.2019 року Товариству з обмеженою відповідальністю "Колорит АГРОС" у відкритті провадження у справі відмовлено.
Ухвала суду першої інстанції мотивована тим, що даний спір є публічно-правовим і за суб'єктним складом сторін, а також предметною ознакою не може розглядатись в порядку господарського судочинства, а підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства.
Не погоджуючись з прийнятою ухвалою Товариства з обмеженою відповідальністю "Колорит АГРОС" подало до Північного апеляційного господарського суду апеляційну скаргу, в якій просить скасувати ухвалу Господарського суду міста Києва від 18.06.2019 року у справі №910/7781/19 та прийняти нове рішення, яким направити матеріали справи для продовження розгляду справи до суду першої інстанції.
Вимоги та доводи апеляційної скарги мотивовані тим, що суд першої інстанції невірно застосував норми процесуального права, не застосував правові висновки Верховного суду. Зокрема, на думку позивача, спір, що розглядається не є спором між учасниками публічно-правових відносин, оскільки відповідач, приймаючи оскаржуваний наказ не мав публічно-правових відносин саме з позивачем.
Згідно з витягом з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 04.07.2019 сформовано колегію суддів у складі: головуючий суддя Агрикова О.В., судді Скрипка І.М., Хрипун О.О.
Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 09.07.2019 року відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "Колорит АГРОС" на ухвалу Господарського суду міста Києва від 18.06.2019 року у справі №910/7781/19 та призначено розгляд справи на 24.07.2019 року.
22.07.2019 року від третьої особи 7 через відділ забезпечення документообігу суду та моніторингу виконання документів Північного апеляційного господарського суду надійшла заява про розгляд справи без участі представника.
В судовому засіданні 24.07.2019 року представник позивача надав усні пояснення по справі, відповів на запитання суду, просив задовольнити апеляційну скаргу. Представник третьої особи1 надав усні пояснення по справі, відповів на запитання суду, просив відмовити у задоволенні апеляційної скарги. Представники відповідача, третьої особи 2, третьої особи 3, третьої особи 4, третьої особи 5, третьої особи 6 та третьої особи 7 в судове засідання не з'явились, про дату та час судового засідання повідомлені належним чином.
Згідно з п. 11, ст. 270 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, стосовно якого немає відомостей щодо його повідомлення про дату, час і місце судового засідання, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки будуть визнані судом поважними.
Відповідно до п. 12, ст. 270 Господарського процесуального кодексу України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Таким чином, відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.
Враховуючи те, що наявні матеріали справи є достатніми для всебічного, повного і об'єктивного розгляду справи, та зважаючи на обмежений процесуальний строк розгляду апеляційної скарги, судова колегія визнала за можливе розглянути апеляційну скаргу у відсутності представників відповідача, третьої особи 2, третьої особи 3, третьої особи 4, третьої особи 5, третьої особи 6 та третьої особи 7.
Розглянувши доводи апеляційної скарги, дослідивши наявні матеріали справи у повному обсязі, перевіривши повноту встановлення обставин справи та їх юридичну оцінку, проаналізувавши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, вислухавши пояснення представників сторін, суд апеляційної інстанції встановив наступне.
Згідно з ч. 1 ст. 270 ГПК у суді апеляційної інстанції справи переглядаються за правилами розгляду справ у порядку спрощеного позовного провадження з урахуванням особливостей, передбачених у цій Главі.
У відповідності до вимог ч.ч. 1, 2, 5 ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
За змістом ч. 1 ст. 271 ГПК України, апеляційні скарги на ухвали суду першої інстанції розглядаються в порядку, передбаченому для розгляду апеляційних скарг на рішення суду першої інстанції з урахуванням особливостей, визначених цією статтею.
Як вже було зазначено вище, Товариство з обмеженою відповідальністю "Колорит АГРОС" звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Міністерства юстиції України про визнання незаконним та скасування наказу, зобов'язання вчинити певні дії.
Позов обґрунтовано тим, що у даній справі шляхом оспорювання наказу Міністерства юстиції України №33/5 від 08.01.2019 року "Про скасування рішень про державну реєстрацію прав та їх обтяжень", позивач намагається відновити своє право оренди земельної ділянки шляхом пред'явлення позову до суб'єкта владних повноважень, який від імені держави здійснює державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, з огляду на що, позивач вважає, що дана справа, з урахуванням суб'єктного складу сторін, підсудна господарському суду.
В своїй позовній заяві позивач зазначає, що комісія з питань розгляду скарг у сфері державних реєстрацій дійшла висновку з посиланням на положення Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, «Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 25.12.2015 року №1127 та встановила, що в заявах про припинення державної реєстрації відсутні повноваження представника, довіреність та договір про надання послуг не містили повноваження щодо припинення права оренди, тобто державними реєстраторами в порушення п. 8 порядку не було належним чином перевірено повноважень особи у зв'язку з чим незаконною являється реєстрація права оренди за позивачем.
У зв'язку з викладеним вище висновком було прийнято оскаржуваний наказ Міністерства юстиції України №33/5 від 08.01.2019 року "Про скасування рішень про державну реєстрацію прав та їх обтяжень", яким було скасовано реєстрація права оренди за позивачем.
Відмовляючи у відкритті провадження суд першої інстанції зазначив, що даний спір є публічно-правовим і за суб'єктним складом сторін, а також предметною ознакою не може розглядатись в порядку господарського судочинства, а підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства.
З'ясувавши обставини справи та здійснивши перевірку їх доказами з урахуванням доводів сторін, колегія суддів зазначає наступне.
Нормами частини 2 статті 16 ЦК України встановлено, що способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов'язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.
У відповідності до ч.ч. 2 та 3 ст. 20 ГК України кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів. Права та законні інтереси зазначених суб'єктів захищаються шляхом: визнання наявності або відсутності прав; визнання повністю або частково недійсними актів органів державної влади та органів місцевого самоврядування, актів інших суб'єктів, що суперечать законодавству, ущемлюють права та законні інтереси суб'єкта господарювання або споживачів; визнання недійсними господарських угод з підстав, передбачених законом; відновлення становища, яке існувало до порушення прав та законних інтересів суб'єктів господарювання; припинення дій, що порушують право або створюють загрозу його порушення; присудження до виконання обов'язку в натурі; відшкодування збитків; застосування штрафних санкцій; застосування оперативно-господарських санкцій; застосування адміністративно-господарських санкцій; установлення, зміни і припинення господарських правовідносин; іншими способами, передбаченими законом.
За змістом положень вказаних норм суд шляхом вчинення провадження у справах здійснює захист осіб, права і охоронювані законом інтереси, які порушені або оспорюються.
Рішенням Конституційного Суду України від 9 липня 2002 року № 15-рп/2002 визначено, що ч. 2 ст. 124 Конституції України передбачає право юридичної особи на захист судом своїх прав, установлює юридичні гарантії їх реалізації, надаючи можливість кожному захищати свої права будь-якими не забороненими законом засобами. Кожна особа має право вільно обирати не заборонений законом спосіб захисту прав, у тому числі судовий захист. Суб'єкти правовідносин, у тому числі юридичні особи, у разі виникнення спору можуть звертатися до суду за його вирішенням. Юридичні особи мають право на звернення до суду за захистом своїх прав безпосередньо на підставі Конституції України. Держава має забезпечувати захист прав усіх суб'єктів правовідносин, у тому числі в судовому порядку. Право юридичної особи на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежене законом, іншими нормативно-правовими актами.
Оскільки положення Конституції України та Конвенції мають вищу юридичну силу (ст.ст. 8, 9 Конституції України), а обмеження матеріального права суперечать цим положенням, порушення цивільного права чи цивільного інтересу підлягають судовому захисту й у спосіб, не передбачений законом, зокрема ст. 16 ЦК, але який є ефективним засобом захисту, тобто таким, що відповідає змісту порушеного права, характеру його порушення та наслідкам, спричиненим цим порушенням.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 04.10.2017 р. у справі № 3-568гс17.
У постанові Верховного Суду від 31.07.2018 р. у справі №807/4142/14 викладено позицію відповідно до якої: "поняття "юридичний спір" має тлумачитися широко, виходячи з підходу Європейського суду з прав людини до тлумачення поняття "спір про право" (пункт 1 статті 6 Конвенції). Зокрема, Європейський суд з прав людини зазначає, що відповідно до духу зазначеної Конвенції поняття "спір про право" має розглядатися не суто технічно, йому слід надавати сутнісного, а не формального значення.".
У відповідності до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визнається право людини на доступ до правосуддя, а відповідно до статті 13 - на ефективний спосіб захисту прав, і це означає, що особа має право пред'явити в суді таку вимогу на захист цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру правовідношення.
Стаття 13 Конвенції вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності "небезпідставної заяви" за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов'язань за ст. 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути "ефективним" як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п. 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Афанасьєв проти України" від 05.04.2005 року (заява № 38722/02)).
Тобто, у кінцевому результаті ефективний засіб повинен забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.
Звертаючись до господарського суду, позивач повинен вказати у позовній заяві предмет та підстави позову, тобто самостійно визначити, яке його право, на його суб'єктивну думку, є порушеним, та в який спосіб належить здійснити судовий захист
Слід також зазначити, що судовий акт має бути не лише законним, але й таким, що може бути реально виконаним, у результаті чого досягається позитивний ефект та дійсне відновлення прав чи охоронюваних законом інтересів позивача.
Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням (ч. 2 ст. 4 ГПК України).
Відповідно до ч. 1 ст. 5 ГПК України здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
Розпорядження своїм правом на захист є диспозитивною нормою цивільного законодавства, яке полягає у наданні особі, яка вважає свої права порушеними, невизнаними або оспорюваними, можливості застосувати способи захисту, визначені законом або договором.
Завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави (ч. 1 ст. 2 ГПК України).
Звертаючись з даним позовом, позивач звертає увагу, що сама по собі участь у спорі суб'єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір із публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції. Необхідно з'ясовувати, у зв'язку з чим виник спір та за захистом яких прав особа звернулася до суду. Якщо порушення своїх прав особа вбачає у наслідках, які спричинені рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень, які вона вважає неправомірними, і ці наслідки призвели до виникнення, зміни чи припинення цивільних правовідносин, мають майновий характер або пов'язаний з реалізацією її майнових або особистих немайнових інтересів, то визнання незаконними (протиправними) таких рішень є способом захисту цивільних прав та інтересів.
Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад спірних правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.
Відповідно до статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.
Справою адміністративної юрисдикції є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 1 частини першої статті 3 КАС України).
Згідно з правилами визначення юрисдикції адміністративних судів щодо вирішення адміністративних справ за статтею 17 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема, спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності; спори між суб'єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень.
У пункті 7 частини першої статті 3 КАС України визначено, що суб'єкт владних повноважень - це орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
Водночас помилковим є застосування статті 17 КАС України та поширення юрисдикції адміністративних судів на всі спори, стороною яких є суб'єкт владних повноважень, оскільки при вирішенні питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних і господарських справ недостатньо застосування виключно формального критерію - визначення суб'єктного складу спірних правовідносин. Визначальною ознакою для правильного вирішення спору є характер правовідносин, з яких виник спір. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
Публічно-правовим вважається, зокрема, спір, у якому сторони правовідносин виступають одна щодо іншої не як рівноправні і в якому одна зі сторін виконує публічно-владні управлінські функції та може вказувати або забороняти іншому учаснику правовідносин певну поведінку, давати дозвіл на передбачену законом діяльність тощо.
Необхідною ознакою суб'єкта владних повноважень є здійснення ним публічно-владних управлінських функцій. Ці функції суб'єкт повинен виконувати саме в тих правовідносинах, у яких виник спір.
До юрисдикції адміністративного суду належить спір, який виник між двома (кількома) суб'єктами стосовно їх прав та обов'язків у конкретних правових відносинах, у яких хоча б один суб'єкт законодавчо вповноважений владно керувати поведінкою іншого (інших) суб'єкта (суб'єктів), а останній (останні) відповідно зобов'язаний виконувати вимоги та приписи такого суб'єкта владних повноважень. Вказана позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі № 914/2006/17.
Як вже було зазначено вище, оспорюваний наказ Міністерства юстиції України №33/5 від 08.01.2019 року "Про скасування рішень про державну реєстрацію прав та їх обтяжень" прийнятий на підставі висновку комісії з питань розгляду скарг у сфері державних реєстрацій, яким встановлено незаконною реєстрації права оренди за позивачем.
Позивач фактично обґрунтував позовні вимоги наявністю у нього права оренди та відсутністю такого права у іншої особи, і, яка наслідок відсутністю у останнього правомірного інтересу щодо фіксації свого права оренди у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.
Натомість приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення, як правило майнового, приватного права чи інтересу.
Відтак, позовна вимога про скасування наказу та в свою чергу державної реєстрації прав та їх обтяжень щодо державної реєстрації права власності на земельні ділянки за позивачем є захистом прав позивача на такі земельній ділянки від їх порушення іншою особою.
Отже, приймаючи ухвалу про відмову у відкритті провадження у справі, місцевий господарський суд, не врахував того, що цей спір є спором про цивільне право, тобто має приватноправовий характер, а саме є спором позивача щодо права оренди на земельні ділянки, яке підлягає державній реєстрації.
Зазначена позиція висловлена Великою Палатою Верховного Суду по справі №924/478/18 в постанові від 18.06.2019 року.
Також Велика Палата Верховного Суду у даній постанові вважає, що оскільки позивач не був заявником стосовно оскаржуваних реєстраційних дій, тобто останні були вчинені за заявою іншої особи, такий спір є спором про цивільне право незалежно від того, чи здійснено державну реєстрацію прав на нерухоме майно з дотриманням державним реєстратором вимог законодавства та чи заявляються, окрім вимог про скасування оспорюваного рішення, запису в державному реєстрі прав, також вимоги про визнання недійсними правочинів, на підставі яких прийнято оспорюване рішення, здійснено оспорюваний запис.
У справі, що розглядається позивач не був заявником стосовно оскаржуваних реєстраційних дій. В даній справі позивач оскаржує факт скасування державної реєстрації права оренди на земельну ділянку.
Отже, в зазначеній категорії справ вирішуються спори про цивільне право між особами, які вимагають скасування державної реєстрації, й особами, за якими зареєстровано право чи обтяження. А тому вони мають розглядатися судами господарської або цивільної юрисдикції залежно від суб'єктного складу сторін спору.
Колегія суддів також звертає увагу, що Велика Палата Верховного Суду в постанові від 04.09.2018 року по справі №823/2042/16 з метою встановлення чіткого критерію визначення юрисдикції спорів щодо державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, відступила від висновків, викладених у постановах від 04 квітня 2018 року у справах № 817/567/16 та № 826/9928/15, від 10 квітня 2018 року у справі № 808/8972/15, від 16 травня 2018 року у справі № 826/4460/17, від 23 травня 2018 року у справі № 815/4618/16, від 05 червня 2018 року у справі № 804/20728/14, від 12 червня 2018 року у справі № 823/378/16, від 13 червня 2018 року у справах № 820/2675/17 та 803/1125/17 щодо належності до юрисдикції адміністративних судів спорів за позовами осіб, які не були заявниками вчинення реєстраційних дій, до державного реєстратора про скасування його рішень чи записів у державному реєстрі стосовно державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень.
Підстави відступу від правових висновків, викладених у зазначених постановах Велика Палата Верховного Суду зазначила, що такий критерій визначення юрисдикції спору як наявність порушень вимог чинного реєстраційного законодавства у діях державного реєстратора під час державної реєстрації прав на земельну ділянку не завжди є достатнім та ефективним, адже наявність цих порушень можна встановити лише при розгляді справи по суті, а не на момент звернення позивача з позовною заявою. Крім того, скасування державної реєстрації права, належного одній особі, за заявою іншої особи в порядку адміністративного судочинства не дозволяє остаточно вирішити спір між цими особами. Тож не виконується основне завдання судочинства. У таких спорах питання правомірності укладення цивільно-правових договорів, на підставі яких відбулись реєстраційні дії, обов'язково постають перед судом, який буде вирішувати спір, незалежно від того, чи заявив позивач вимогу щодо оскарження таких договорів.
Отже, в зазначеній категорії справ вирішуються спори про цивільне право між особами, які вимагають скасування державної реєстрації, й особами, за якими зареєстровано право чи обтяження. А тому мають розглядатися судами господарської або цивільної юрисдикції залежно від суб'єктного складу сторін спору.
Таким чином, спір у цій справі не є публічно-правовим. Оскарження наказу Міністерства юстиції України №33/5 від 08.01.2019 року "Про скасування рішень про державну реєстрацію прав та їх обтяжень" безпосередньо пов'язане із захистом позивачем свого цивільного права у спорі щодо нерухомого майна з особою, яка не заперечує законності дій державного реєстратора з реєстрації за нею права власності на це нерухоме майно. Такий спір має приватноправовий характер. З огляду на суб'єктний склад сторін спору він має вирішуватися за правилами господарського судочинства.
Відповідно до п.п. 5, 6 ст. 13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, є обов'язковими для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права. Висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.
Відповідно до ч.1, ч.4, ст. 236 Господарського процесуального кодексу України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Відповідно до п.1, ч. 2, ст. 45 Закону України «Про судоустрій та статус суддів» саме Велика Палата Верховного Суду у визначених законом випадках здійснює перегляд судових рішень у касаційному порядку з метою забезпечення однакового застосування судами норм права.
Неодноразове ухвалення судових рішень, які суперечать одне одному, може створити ситуацію юридичної невизначеності, що спричинить зменшення довіри до судової системи, тоді як ця довіра є важливим елементом держави, що керується принципом верховенства права (рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі «Вінчіч та інші проти Сербії», заява № 44698/06).Право на справедливий суд, визначене статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція), також пов'язане з вимогами єдиного застосування закону. Розбіжності в тлумаченні правових норм можуть сприйматися як невід'ємна риса судової системи, що складається з певної мережі судів. Тобто різні суди можуть дійти неоднакових, але водночас раціональних та обґрунтованих висновків стосовно подібного юридичного питання, з подібними фактичними обставинами. Однак за певних обставин суперечливі рішення національних судів, особливо найвищих інстанцій, можуть становити порушення вимоги щодо справедливого суду, яку сформульовано в пункті 1 статті 6 Конвенції. У цьому контексті треба проаналізувати: чи глибинні та довготривалі розбіжності в судовій практиці національних судів, чи національне право пропонує засоби для подолання таких розбіжностей, чи ці засоби застосовуються, і якщо застосовуються, то якими є наслідки (рішення ЄСПЛ у справі «Томіч та інші проти Чорногорії», заява № 18650/09, у справі «Шахін і Шахін проти Туреччини», заява № 13279/05).
На підстав вищенаведеного, з метою дотримання принципу юридичної визначеності та забезпечення єдності судової практики, колегія суддів при вирішенні даної справи виходить саме з вищевказаних висновків Великої палати, викладених в постанові Великої Палати Верховного Суду від 18.06.2019 року у справі № 924/478/18.
Відтак, колегія суддів встановила, що під час прийняття оскаржуваної ухвали судом першої інстанції було порушено норми процесуального права, а тому місцевий господарський суд дійшов хибного висновку про відмову у відкритті провадження.
Враховуючи вищевикладене апеляційна скарга Товариства з обмеженою відповідальністю "Колорит АГРОС" підлягає задоволенню, ухвала Господарського суду міста Києва від 18.06.2019 року скасуванню, а матеріали справи №910/7781/19 слід направити до суду першої інстанції для подальшого розгляду.
За змістом ч. 3 ст. 271 ГПК України у випадку скасування судом апеляційної інстанції ухвали про відмову у відкритті провадження справа передається на розгляд суду першої інстанції.
Відповідно до п. 6 ч. 1 ст. 275 ГПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати ухвалу, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.
Порядок розподілу судових витрат встановлено ст. 129 ГПК України, положеннями якої не визначено можливості розподілу судових витрат судом апеляційної інстанції у випадках скасування судового рішення з передачею справи на розгляд, з огляду на що розподіл судових витрат за подання апеляційної скарги у даному випадку колегією суддів не здійснюється та має бути здійснений судом першої інстанції за результатами розгляду справи.
Керуючись ст. ст. 253-255, 269, 271, 275-284 Господарського процесуального кодексу України, Північний апеляційний господарський суд -
1. Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Колорит АГРОС" на ухвалу господарського суду міста Києва від 18.06.2019 року №910/7781/19 задовольнити.
2. Ухвалу господарського суду міста Києва від 18.06.2019 року №910/7781/19 скасувати.
3. Повернути до Господарського суду міста Києва матеріали справи №910/7781/19 для подальшого розгляду.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття.
Постанова апеляційної інстанції може бути оскаржена до Верховного суду у порядку та в строк передбаченими ст.ст. 287-289 ГПК України.
Повний текст постанови складено 25.07.2019 року.
Головуючий суддя О.В. Агрикова
Судді О.О. Хрипун
І.М. Скрипка