Справа № 522/15861/18
Провадження №2/522/1108/19
03 липня 2019 року Приморський районний суд м. Одеси, у складі:
головуючого - судді Шенцевої О.П.,
при секретарі - Соболевої О.М.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Одесі цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , Приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Чернишова Наталья Георгіївна про визнання недійсним договору, визнання права власності та за позовом третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору ОСОБА_6 до ОСОБА_1 , треті особи ОСОБА_7 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , Приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Чернишова Наталья Георгіївна про визнання дійсним договір купівлі - продажу, -
Позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, у якому просить визнати недійсним договір купівлі-продажу від 15.03.2018 року, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_8 , посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Чернишовою Натальєю Георгіївною та зареєстрованого в реєстрі під №837, скасувати в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно право власності ОСОБА_6 на нерухоме майно - нежитлові приміщення (номер, апартаменти з кухнею) №154, загальною площею 97 кв. м., розташований за адресою : АДРЕСА_1 , індексний №40133984, зареєстроване державним реєстратором Чернишевою Н.Г 15.03.2018 року та визнати за ОСОБА_1 право власності на нерухоме майно - нежитлові приміщення (номер, апартаменти з кухнею) № НОМЕР_1 , загальною площею АДРЕСА_2 кв. м., розташований за адресою : АДРЕСА_1 .
Позовні вимоги мотивує тим, що між ОСОБА_1 та відповідачками ОСОБА_9 та ОСОБА_3 була укладена усна домовленість, що вона 02.02.2016 року передала відповідачам 180 000 доларів США та 900 доларів США для придбання за низькою ціною нерухомість, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 загальною площею 97 кв.м. (номер - апартаменти з кухнею №154). ОСОБА_10 надала розписку про надання зазначеної грошової суми в борг ОСОБА_1 .
Також, ОСОБА_1 у своєму позові зазначає, що за домовленістю, за вказані кошти нерухомість загальною площею 97 кв.м. буде придбана та спочатку оформлена на ОСОБА_3 , а потім, остання переоформить на ОСОБА_1 дану нерухомість.
Однак, ОСОБА_1 зазначає, що вона була начебто обманута ОСОБА_10 та ОСОБА_3 , які не передали дану нерухомість в її право власності, у зв'язку з чим, ОСОБА_1 змушена була звернутись до суду із позовом про визнання недійсним договору купівлі продажу від 15.03.2018 року укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_8 .
Третя особа, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору ОСОБА_5 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 , треті особи ОСОБА_7 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , Приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Чернишова Наталья Георгіївна про визнання дійсним договір купівлі - продажу, а саме визнати дійсним договір купівлі - продажу від 15.03.2018 року нежитлових приміщень (номер апартаменти з кухнею) № 154, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 та складаються в цілому з приміщень, загальною площею 97,0 кв.м. укладений між мною, ОСОБА_8 та ОСОБА_3 .
Позовні вимоги мотивує тим, що ОСОБА_5 на підставі Договору купівлі - продажу, що зареєстровано приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Чернишевою Н.Г. у реєстрі за № 837 придбав у власність від ОСОБА_3 нежитлові приміщення (номер апартаменти з кухнею) № АДРЕСА_3 , загальною АДРЕСА_2 АДРЕСА_1 . Отже, вищевказаний договір був укладений в рамках законодавства України з додержанням вимог цивільного законодавства.
У судове засідання сторони не з'явились, хоча повідомлялись належним чином у встановленому законом порядку.
ОСОБА_1 надала заяву про розгляд справи у їх відсутність, позов просила задовольнити.
Приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Чернишова Наталья Георгіївна також надала заяву про розгляд справи у їх відсутність.
Представник ОСОБА_6 надала до суду заяву про проведення судового засідання згідно ч. 2 ст. 247 ЦПК України.
Фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалося, оскільки розгляд справи здійснювався за відсутності учасників справи, на підставі ч. 2 ст. 247 ЦПК України.
Суд, вивчивши матеріали справи, вважає, що позов ОСОБА_1 та не третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору ОСОБА_6 не підлягають задоволенню з наступних підстав.
Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Ст. 12 ЦПК України передбачено, що учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом та кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Згідно зі ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Згідно з вимогами ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Відповідно до ст. 77 ЦПК України предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Статтею 13 ЦПК України визначено принцип диспозитивності цивільного судочинства, відповідно до якого суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до вимог ЦПК України, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Судом встановлено, що 17.07.2017 року ОСОБА_4 на підставі Договору дарування, що зареєстровано приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Таранською А.М. у реєстрі за № 5771, передала безоплатно у дарунок, а ОСОБА_3 прийняла у власність нежитлові приміщення (номер апартаменти з кухнею) № АДРЕСА_3 , загальною АДРЕСА_2 м АДРЕСА_1 .
15.03.2018 року ОСОБА_5 на підставі Договору купівлі - продажу, що зареєстровано приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Чернишевою Н.Г. у реєстрі за № 837 придбав у власність від ОСОБА_3 нежитлові приміщення (номер апартаменти з кухнею) № АДРЕСА_3 , загальною площею АДРЕСА_2 м АДРЕСА_1 .
06.07.2016 році згідно копії розписки, що міститься в матеріалах справи, ОСОБА_7 отримала грошові кошти від ОСОБА_1 у розмірі 180 000 доларів США в борг, із зобов'язанням повертати частково вищевказану суму боргу.
Відповідно до ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Згідно ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Відповідно дост.204ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
За нормами ст. 328 ЦК України, право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема з правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Відповідно до 658 ЦК України право продажу товару, крім випадків примусового продажу та інших випадків, встановлених законом, належить власникові товару. Якщо продавець товару не є його власником, покупець набуває право власності лише у випадку, якщо власник не має права вимагати його повернення.
Відповідно до ст. 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Дарунком можуть бути рухомі речі, в тому числі гроші та цінні папери, а також нерухомі речі. Стаття 719 ЦК України передбачає, що договір дарування нерухомої речі укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню. Відповідно до ст. 720 ЦК України сторонами у договорі дарування можуть бути фізичні особи, юридичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальна громада.
Позивачем ОСОБА_1 заявлена вимога про визнання недійсним договору купівлі-продажу, однак не зазначено підстави за якої необхідно визнати його недійсним.
Відповідно до постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 06.11.2009 Правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом у разі якщо під час розгляду спору про визнання правочину недійсним як оспорюваного та застосування наслідків його недійсності буде встановлено наявність підстав, передбачених законодавством, вважати такий правочин нікчемним, суд, вказуючи про нікчемність такого правочину, одночасно застосовує наслідки недійсності нікчемного правочину.
Крім того, не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину.
Відповідно до ст. 263 ЦПК України, законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Враховуючи те, що Позивачі не є стороною оспорюваного договору дарування, вони позбавлені можливості заявити вимоги про визнання даного правочину недійсним в порядку, передбаченому ст. 215 ЦК України.
Суд зазначає, що обраний Позивачем способ захисту прав по цій справі є неефективними та неналежними. Крім того, можуть призвести по порушення законних прав та інтересів третіх осіб.
Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод, а саме ст. 13 Конвенції, передбачено: «Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження». У розвиток положень цієї статті Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях також наголошує на необхідності оцінки ефективності обраного зацікавленою особою способу захисту. Зокрема, у пункті 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі «Чахал проти Об'єднаного Королівства» (Chahal v . the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. У пункті 75 рішення Європейського суду з прав людини від 5 квітня 2005 року у справі «Афанасьєв проти України» (заява №38722/02) суд зазначає, що засіб захисту, котрий вимагається згаданою статтею, повинен бути «ефективним», як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави.
Відповідно до ч.3 ст.215 ЦК України якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
При цьому правом оспорювати правочин ЦК України наділяє не лише сторону (сторони) правочину, але й інших осіб, що не є сторонами правочину, визначаючи їх статус як "заінтересовані особи" (статті 215, 216 ЦК України).
З огляду на зазначені приписи, правила статей 15, 16 ЦК України, статей 1, 2-4, 14 ЦПК України кожна особа має право на захист, у тому числі судовий, свого цивільного права та інтересу, що загалом може розумітися як передумова для виникнення або обов'язковий елемент конкретного суб'єктивного права, як можливість задовольнити свої вимоги за допомогою суб'єктивного права та виражатися в тому, що особа має обґрунтовану юридичну заінтересованість щодо наявності/відсутності цивільних прав або майна в інших осіб.
Із вимогами про визнання правочину недійсним з підстав його фіктивності можуть звернутися заінтересовані особи, якщо предмет правочину будь-яким опосередкованим способом може стосуватися інтересів такого заявника. Так, матеріалами справи установлено, що сторонами у справі є, зокрема, сторони договору позики - кредитор і боржник. Згідно із цивільним законодавством вимоги кредитора можуть бути задоволені за рахунок належного боржникові майна, відтак в інтересах кредитора здійснення заходів для збереження за боржником достатньої кількості майна з метою захисту його інтересів.
Відповідно до змісту статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.
Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно. Отже, основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомийнамір невиконання зобов'язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.
Відповідна правова позиція висловлена Верховного суду у постанові від 23.01.2019 року по справі № 442/3285/16-ц.
Згідно п. 24 Постанови Пленуму ВССУ «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» № 9 від 06.11.2009, для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. Судам необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків.
За правовими висновками Верховного Суду України викладеними у постановах від 23.08.2017 у справі № 6-2697цс16, від 19.10.2016 у справі № 6-1873цс16 договір дарування, направлений на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно до близького родича з метою приховати це майно від виконання за його рахунок судового рішення, може бути визнаний недійсним.
Згідно цих позиції ВСУ: про недійсність таких договорів мають свідчити встановлені судами обставини, які дозволяли відповідачам передбачити негативні наслідки для себе у випадку звернення стягнення на нерухоме майно; спірні договори дарування нерухомого майна уклали сторони, які є близькими родичами; суди мають перевіряти, чи передбачали ці сторони реальне настання правових наслідків, обумовлених спірними правочинами; чи направлені дії сторін договорів на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно до близького родича з метою приховати це майно від виконання в майбутньому за його рахунок судового рішення про стягнення грошових коштів, зокрема чи продовжував дарувальник фактично володіти та користуватися цим майном.
У силу положень ч. 4 ст. 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Виходячи з того, що Позивачем ОСОБА_1 обрано невірний спосіб захисту своїх прав, у позовних вимогах слід відмовити в повному обсязі.
Вимога про скасування державної реєстрації про право власності є похідною вимогою від вимог вказаних вище, тому у разі відмови у задоволені вимог первинних, суд відмовляє і у задоволені похідних вимог. Щодо вимоги про визнання права власності на нерухоме майно - нежитлові приміщення суд також відмовляє, оскільки вони є безпідставними.
Стосовно вимог третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору ОСОБА_6 слід зауважити наступне.
У відповідності до ч. 2 ст. 47 ЦК УРСР (в ред. 1963р.) та п. 4 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 28.04.1978 року №3 «Про судову практику у справах про визнання угод недійсними», якщо угода, що потребує нотаріального посвідчення, виконана повністю або частково однією зі сторін, а друга сторона ухиляється від її нотаріального посвідчення, суд за вимогою сторони, яка виконала угоду, вправі визнати угоду дійсною.
При укладенні Договору Сторони досягли згоди зі всіх істотних умов Договору та виконали його у повному обсязі.
У зв'язку зі змінами в законодавстві, що регулює правовідносини з приводу купівлі-продажу та, відповідно, міни нерухомого майна, Позивачі позбавлені можливості реалізувати право власності на нерухоме майно і здійснити нотаріальне посвідчення Договору.
Згідно ст.ст. 317, 319 та 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном, йому належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном на власний розсуд, і він має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування і розпорядження своїм майном.
Судом встановлено, що з підстав недодержання вимог закону про нотаріальне посвідчення правочину нікчемними є тільки правочини, які відповідно до чинного законодавства підлягають обов'язковому нотаріальному посвідченню. У зв'язку з недодержанням вимог закону про нотаріальне посвідчення правочину договір може бути визнано дійсним лише з підстав, встановлених статтями 218 та 220 ЦК України.
Суд прийшов до наступного висновку, оскільки ОСОБА_1 не довела наявність прав на спірне майно, то позовні вимоги не підлягають задоволенню, з цього виходить, що позовні вимоги третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору ОСОБА_6 також не підлягають задоволенню, так як договір купівлі-продажу від 15.03.2018 року, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_8 , посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Чернишовою Натальєю Георгіївною та зареєстрованого в реєстрі під №837 є чинним.
Відповідно до ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Відповідно до ч.ч.1,5,6 ст.81 Цивільного процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Відповідно до ч.1 ст.89 Цивільного процесуального кодексу України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Відповідно до ст. 263 ЦПК України, законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
На основі повно та всебічно з'ясованих обставин, на які посилаються сторони, як на підставу своїх вимог та заперечень підтверджених доказами, перевірених в судовому засіданні, оцінивши їх належність, допустимість, а також достатність, взаємозв'язок у їх сукупності, встановивши правовідносини, які випливають із встановлених обставин та правові норми, які підлягають застосуванню до цих правовідносин, з огляду на те, що цивільне судочинство не може ґрунтуватись на припущеннях, суд приходить до висновку про відмову в задоволенні позову.
Керуючись ст. 3, 4, 10, 12, 13, 17, 18, 76-81, 258-259, 263-265, 352, 354-355 ЦПК України суд,-
Відмовити в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , Приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Чернишова Наталья Георгіївна про визнання недійсним договору, визнання права власності.
Відмовити в задоволенні позовних вимог третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору ОСОБА_6 до ОСОБА_1 , треті особи ОСОБА_7 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , Приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Чернишова Наталья Георгіївна про визнання дійсним договір купівлі - продажу.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення, згідно ч.1ст. 354 ЦПК України.
Суддя