Справа № 158/3053/17 Головуючий у 1 інстанції: Корецька В. В.
Провадження № 22-ц/802/584/19 Категорія: 6 Доповідач: Федонюк С. Ю.
10 липня 2019 року місто Луцьк
Волинський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - судді Федонюк С. Ю.,
суддів - Матвійчук Л. В., Шевчук Л.Я.,
з участю:
секретаря судового засідання - Губарик К. А.,
представника позивача - ОСОБА_1,
представника відповідача - ОСОБА_2,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Луцьку цивільну справу за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_5 про визнання права власності на частку нерухомого майна за апеляційною скаргою відповідача ОСОБА_5 на рішення Ківерцівського районного суду Волинської області від 08 серпня 2018 року,
У листопаді 2017 року ОСОБА_4 звернулася до суду з даним позовом, мотивуючи вимоги тим, що з 1999 року вона із ОСОБА_5 перебувала у шлюбі, який було розірвано рішенням Ківерцівського районного суду Волинської області від 13.06.2016 року.
Позивач зазначає, що за час шлюбу ними було збудовано житловий будинок з надвірними спорудами в АДРЕСА_1 , загальною площею 248,5 кв.м, однак право власності на нього не оформлювалося з вини відповідача.
Враховуючи, що будинок збудований за час перебування у шлюбі за спільні кошти, просила визнати за нею право власності на 1/2 частину вказаного будинку.
Рішенням Ківерцівського районного суду Волинської області від 08 серпня 2018 року позов задоволено. Визнано за ОСОБА_4 та ОСОБА_5 право власності за кожним на 1/2 частину житлового будинку з господарсько-побутовими будівлями, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
Не погоджуючись із даним рішенням суду, відповідач ОСОБА_5 через свого представника ОСОБА_6 подав апеляційну скаргу, в якій вважає рішення суду необгрунтованим, ухваленим з порушенням основних засад судочинства, а також таким, що підлягає скасуванню з підстав недоведеності обставин, що мають значення для справи, внаслідок невірного дослідження доказів, а також неправильного застосування норм матеріального права.
Апеляційна скарга мотивована тим, що суд не встановив, що спірний об'єкт нерухомості введений в експлуатацію 17.03.2016 р., а право власності зареєстровано 17.10.2017 р., тобто після розірвання шлюбу між сторонами. Також відповідач вважає, що суд не з'ясував, чи є у колишнього подружжя неповнолітні діти, з ким вони проживають та ким вони утримуються, чи бере інший з батьків участь у їх вихованні та утриманні. Суд першої інстанції не врахував інтереси чоловіка та дитини, а також інші обставини, що мають значення, та визнав за позивачем право власності на Ѕ частку житлового будинку. Тобто рішення ухвалене без врахування інтересів неповнолітньої дитини, а також батька, який самостійно матеріально забезпечує цю дитину.
У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_4 вважає, що скарга є надуманою, необгрунтованою, а викладені в ній обставини повністю спростовуються фактичними обставинами та доказами, що містяться в матеріалах справи. Вказує, що судове рішення ухвалене з дотриманням норм процесуального права та вірним застосуванням норм матеріального права, просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду - без змін.
Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Згідно зі ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Рішення суду першої інстанції у повній мірі таким вимогам не відповідає.
Задовольняючи частково позов, суд першої інстанції виходив з того, що нерухоме майно, яке є предметом спірних правовідносин, набуте сторонами у період їх перебування у зареєстрованому шлюбі, отже є об'єктом права спільної сумісної власності і підлягає поділу між подружжям в рівних частках.
З такими висновками суду першої інстанції погоджується апеляційний суд, виходячи з наступного.
Згідно з частиною третьою статті 368 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.
Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).
Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. При тому, що не має значення за ким зареєстровано таке майно, оскільки спільна сумісна власність розповсюджується на майно і у тому випадку, коли право власності на майно зареєстровано лише за одним з подружжя.
Крім того, за загальним правилом застосування презумпції спільності майна подружжя, згідно зі статтею 60 СК України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, є об'єктом спільної сумісної власності подружжя, і позивач не зобов'язаний доводити належність набутого за час шлюбу майна до майна подружжя. Той із подружжя, який порушує питання про спростування зазначеної презумпції, зобов'язаний довести обставини, що її спростовують.
Обґрунтовуючи свої вимоги, ОСОБА_4 вказувала, що спірне майно побудоване під час перебування сторін у шлюбі та за спільні кошти, а тому є їхньою спільною сумісною власністю подружжя.
Заперечуючи проти позовних вимог, ОСОБА_5 вказував, що як колишнє подружжя сторони проживали у квартирі його батьків. Про ступінь готовності спірного нерухомого майна позивач не знала, оскільки ще задовго до розірвання шлюбу перестала брати участь у сімейному житті, веденні спільного господарства, спільного фінансування будівництва будинку, спільного догляду за дитиною та в інших притаманних подружжю справах, які спрямовані на здобуття спільного блага для сім'ї. Переважну частину будівельних робіт відповідачем було самостійно виконано після фактичного припинення шлюбних відносин.
Судом встановлено, що сторони у справі перебували в зареєстрованому шлюбі з 08.09.1999 року, який було розірвано рішенням Ківерцівського районного суду Волинської області від 13.06.2016 року (а.с.28).
У судовому засіданні також встановлено, що сторони, перебуваючи у шлюбі, проводили будівництво житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 .
Поняття, зміст права власності та його здійснення закріплено у статтях 316, 317, 319 ЦК України, аналіз яких свідчить, що право власності має абсолютний характер, його зміст становлять правомочності власника з володіння, користування і розпорядження належним йому майном. Забезпечуючи всім власникам рівні умови здійснення своїх прав, держава гарантує власнику захист від порушень його права власності з боку будь-яких осіб.
За загальним правилом власник самостійно розпоряджається своїм майном.
Розпорядження об'єктом спільної власності (часткової чи сумісної) має свої особливості.
Відповідно до частини першої статті 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно).
Частиною першою статті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована, один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт в судовому порядку. При цьому тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції спільної сумісної власності, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
У Рішенні Конституційного Суду України від 19 вересня 2012 року у справі за конституційним зверненням приватного підприємства "ІКІО" щодо офіційного тлумачення положення частини 1 статті 61 СК України №1-8/2012 (№17-рп/2012), яким встановлено, зокрема, що основою майнових відносин подружжя є положення про те, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу); вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя (стаття 60 Кодексу). Об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (частина перша статті 61 Кодексу). Здійснення подружжям права спільної сумісної власності регламентовано статтею 63 Кодексу, згідно з якою дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання спільним сумісним майном подружжя може відбутися шляхом його поділу, виділення частки.
Зазначений правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17 та постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 лютого 2018 року у справі № 235/9895/15-ц, від 05 квітня 2018 року у справі № 404/1515/16-ц.
Доводи апеляційної скарги в частині зазначення про дату введення в експлуатацію та реєстрацію права власності на нього після розірвання шлюбу, що вказують на відсутність режиму спільності сумісної власності подружжя не заслуговують на увагу з огляду на таке.
Відповідно до статті 68 СК України розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу. Розпоряджання майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу здійснюється співвласниками виключно за взаємною згодою, відповідно до ЦК України.
Таким чином, розірвання шлюбу не тягне за собою зміну правового статусу майна подружжя. Таке майно залишається їх спільною сумісною власністю. Тобто лише після вирішення питання про поділ майна, яке є спільною сумісною власністю, виділення конкретних часток кожному зі співвласників, таке майно набуває статусу спільної часткової власності чи особистої приватної власності.
Відповідно до Декларації про готовність до експлуатації об'єкта, будівництва якого здійснено на підставі будівельного паспорта, зареєстрованої в управлінні ДАБІ у Волинській області за №ВА142160771702 від 17.03.2016 року, об'єкт АДРЕСА_1 вважати закінченим будівництвом та готовим до експлуатації. В декларації зазначено, що про початок виконання будівельних робіт повідомлено ДАБІ 15.06.2012 року та станом на день складання Декларації на об'єкті виконано всі передбачені будівельним паспортом обсяги робіт з дотриманням відповідних державних будівельних норм, стандартів і правил, обладнання встановлено згідно з актами про прийняття після випробування у визначеному порядку. Забудовник ОСОБА_5 особисто підписався, засвідчивши, що йому відомо про відповідальність за подання не у повному обсязі та недостовірних даних, зазначених у декларації про готовність об'єкта до експлуатації (а.с.10-11).
Технічний паспорт на об'єкт нерухомого майна за вказаною адресою виготовлений 19.02.2016 року ПП «Волиньексперт», реєстраційний номер 44 (а.с.6-9).
Покликання на непроживання сторін у спірному житловому будинку спростовується поясненнями, наданими в суді першої інстанції учасників справи, які відповідачем не заперечувались.
Отже, доводи апеляційної скарги відповідача ОСОБА_5 щодо неготовності будинку і неможливості його експлуатації подружжям станом на час перебування у шлюбі спростовуються, зокрема, і наведеними вище доказами.
Разом з тим, відповідач в апеляційній скарзі просить визнати за ним право власності на 2/3 частин спірного житлового будинку з господарськими будівлями, а за позивачкою - на 1/3 частину, враховуючи проживання з ним та повне утримання ним їх спільного неповнолітнього сина.
За змістом ч. 2-3 ст. 70 СК України при вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток лише за обставин, що мають істотне значення, зокрема у сторону зменшення його частки у випадках недобросовісної поведінки одного з подружжя, якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім'ї, ухилявся від участі в утриманні дитини, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім'ї. За рішенням суду частка майна дружини чи чоловіка може бути змінена у сторону збільшення у випадку, якщо з одним із подружжя проживають діти, за умови, що розмір аліментів, які він одержує, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування.
Відповідно до п. 30 Постанови Пленуму Верховного Суду від 21.12.2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» під обставинами, що мають істотне значення для справи, потрібно розуміти не тільки випадки, коли один із подружжя не дбав про матеріальне забезпечення сім'ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім'ї, але і випадки коли один із подружжя не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку чи доходу (ч. 1 ст. 60 СК). Рішення суду повинно містити мотиви та обґрунтування відступу від засади рівності часток подружжя у їхньому спільному майні.
Згідно з ч. 1, п. 1 ч. 2 ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Способом захисту цивільних прав та інтересів може бути: визнання права.
Приписами ст. 81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень; докази подаються сторонами та іншими учасниками справи; доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Відповідно ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (ч. 1 ст. 77 ЦПК України).
Таким чином, оскільки у судовому засіданні відповідачем не надано жодних належних та допустимих доказів, які би підтверджували обставини щодо ухилення позивачки від утримання дитини, сторони і їх син проживають у спірному житлі, станом на час розгляду даної справи в суді першої інстанції відповідачем не подавались позови про стягнення аліментів з позивачки, а також не встановлено інших фактів, які би давали підстави суду для відступлення від рівності часток у спільному майні подружжя, тому суд вважає доводи апеляційної скарги в цій частині також безпідставними та необгрунтованими.
Враховуючи вищенаведені норми права, докази, на які посилаються сторони, суд обгрунтовано вважав, що спірне майно придбано за час перебування сторін у шлюбі, їх спільного проживання, ведення спільного господарства за кошти подружжя та в інтересах сім'ї, тому є спільним сумісним майном подружжя.
Суду не надано доказів, що спірний будинок був побудований за особисті кошти ОСОБА_5 чи за більшу їх частину, а тому дане майно є спільною сумісною власністю позивача та відповідача із визначенням рівності їх часток, тобто по 1/2 частці.
За таких обставин, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про існування усіх підстав для визнання за сторонами права власності на Ѕ частину спірного будинковолодіння в судовому порядку.
Приймаючи до уваги наведене, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, оскільки судом при вирішенні справи правильно застосовано вищезазначені норми матеріального права, на підставі належним чином оцінених доказів, наданих сторонами .
Інші доводи, викладені в апеляційній скарзі, відхиляються судом, оскільки не стосуються даного предмету позову та зводяться до переоцінки доказів, яким суд надав належне обґрунтування. Наведені відповідачем обставини є предметом судового розгляду в інших цивільних справах, учасниками яких є дані сторони.
Згідно зі ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст.ст. 367, 368, 375, 382,384 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу відповідача ОСОБА_5 залишити без задоволення.
Рішення Ківерцівського районного суду Волинської області від 08 серпня 2018 року в даній справі залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Головуючий
Судді