судді Великої Палати Верховного Суду
Ситнік О. М.
29 травня 2019 року
м. Київ
у справі № 219/10010/17 (провадження № 14-190цс19) за позовом ОСОБА_1 до Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Донецькій області (далі - Управління) про визнання дій і бездіяльності протиправною
за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Апеляційного суду Донецької області від 11 липня 2018 року у складі суддів Мальованого Ю. М., Санікової О. С., Канури О. Д.
29 травня 2019 року Велика Палата Верховного Суду ухвалила постанову, якою касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнила частково, постанову Апеляційного суду Донецької області від 11 липня 2018 року скасувала, а справу направила до суду апеляційної інстанції.
У постанові від 29 травня 2019 року у справі № 14-190цс19 Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що ухвала про відмову у задоволенні клопотання про закриття провадження у справі не підлягає апеляційному оскарженню.
З указаним висновком не погоджуюся і відповідно до частини третьої статті 35 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) висловлюю окрему думку.
Згідно з частиною четвертою статті 10 ЦПК України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
У статті 6 Конвенції проголошено принцип справедливого розгляду справи, за яким кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Аналогічний принцип закріплено й у національному законодавстві, а саме статті 1 ЦПК України (у редакції, чинній на час звернення до суду з позовом), що завданнями цивільного судочинства є, зокрема, справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України (стаття 4 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій; стаття 5 цього Кодексу у редакції від 03 жовтня 2017 року).
З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Управління про визнання протиправною бездіяльності у ненарахуванні та невиплаті на його користь індексації щомісячних страхових виплат за період з жовтня 2005 року та просив зобов'язати відповідача здійснити вказані нарахування та виплату індексації щомісячних страхових сплат за період з жовтня 2005 року по червень 2014 року включно.
Після уточнення позовних вимог позивач просив визнати за ним право на індексацію щомісячних страхових виплат за період з грудня 2005 року по жовтень 2017 року, визнати відсутність обов'язку позивача надавати відповідачу довідки про розмір заробітної плати, пенсійних виплат та трудової книжки для проведення індексації, зобов'язати нарахувати та сплатити індексацію щомісячних страхових виплат з грудня 2005 року по жовтень 2017 року та зобов'язати відповідача нарахувати і сплатити компенсацію втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків виплати індексації щомісячних страхових виплат за період з грудня 2005 року по жовтень 2017 року.
У травні 2018 року до суду надійшло клопотання Управління про закриття провадження у справі у зв'язку з порушенням предметної юрисдикції, у якому відповідач просив закрити провадження у справі на тій підставі, що спір з суб'єктом владних повноважень має розглядатися за правилами адміністративного судочинства.
04 червня 2018 року ухвалою Артемівського міськрайонного суду Донецької області у задоволенні клопотання відмовлено з посиланням, що спір є цивільно-правовим і має розглядатися за правилами цивільного судочинства.
11 липня 2018 року Апеляційний суд Донецької області задовольнив апеляційну скаргу відповідача, скасував ухвалу Артемівського міськрайонного суду Донецької області від 04 червня 2018 року та закрив провадження у справі.
В Україні визнається і діє принцип верховенства права.
Здійснення судочинства на засадах, визначених Конституцією України, є конституційною гарантією права на судовий захист. Однією із таких гарантій є забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом, що передбачено у пункті 8 частини другої статті 129 Конституції України.
Слід вказати, що зі зміною ЦПК України та викладенням його у новій редакції не змінилися підходи до забезпечення права на апеляційне оскарження судових рішень та є чинною конституційна норма щодо забезпечення такого права.
Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
У частині другій зазначеної статті вказано, що суд зобов'язаний керуватися завданнями цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
Конституційний Суд України у низці рішень аналізував можливість оскарження судових рішень в апеляційному порядку (Рішення від 27 січня 2010 року № 3-рп/2010, від 28 квітня 2010 року № 12-рп/2010, від 08 липня 2010 року № 18-рп/2010, від 22 квітня 2014 року № 4-рп/2014 та інші).
У вказаних рішеннях Конституційний Суд України зазначив, що відповідно до пункту 8 частини третьої статті 129 Конституції України (у редакції Конституції України від 02 червня 2016 року частина друга) стосовно забезпечення апеляційного оскарження рішення суду, крім випадків, визначених законом, необхідно розуміти так, що у цивільному процесі апеляційному оскарженню підлягають ухвали за винятком випадків, коли таке оскарження заборонено законом ( абзац сьомий підпункту 3.2 пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 27 січня 2010 року № 3-рп/2010, абзац четвертий підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 28 квітня 2010 року № 12-рп/2010, абзац четвертий під підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 08 липня 2010 року № 18-рп/2010); перелік ухвал суду першої інстанції, що можуть бути оскаржені в апеляційному порядку окремо від рішення суду, наведений у статті 293 Кодексу, не є вичерпним (абзац перший підпункту 3.2 пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 27 січня 2010 року № 3-рп/2010).
Стаття 353 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року, як і стаття 293 ЦПК України у попередній редакції, яка була предметом дослідження Конституційного Суду, сформульовані аналогічно. Різниця лише у переліку ухвал суду першої інстанції, які можуть бути оскаржені в апеляційному порядку окремо від рішення суду.
Разом з тим і одна, і інша редакції містять формулювання про можливість апеляційного оскарження ухвал щодо вирішення процесуальних питань.
І в одній, і в іншій редакції вказаних статей не зазначено, що перелік таких ухвал є вичерпним.
Тому вважаю, що і у даному випадку, аналізуючи можливість оскарження в апеляційному порядку ухвал суду першої інстанції, необхідно керуватися висновками Конституційного Суду України про невичерпність переліку ухвал суду першої інстанції, які можуть бути оскаржені в апеляційному порядку окремо від рішення суду. І єдиною такою підставою, що унеможливлює апеляційне оскарження, є пряма заборона у ЦПК України на апеляційне оскарження відповідних ухвал. Якщо у частині першій статті 353 ЦПК України (аналогічній статті 293 ЦПК України у попередній редакції) передбачена можливість оскарження ухвали про закриття провадження у справі, то це означає, що таке ж право є у сторін і у випадку постановлення ухвали про відмову у закритті провадження у справі.
Таке тлумачення відповідає позиції Конституційного Суду України та є ефективним засобом дотримання судами принципу предметної чи суб'єктної юрисдикції, порушення якої є беззаперечною підставою для скасування остаточного рішення та закриття провадження у справі, а відтак і скорочення строків розгляду справи, якщо такий спір не підлягає розгляду, у даному випадку за правилами цивільного судочинства, оскільки стосується питання соціальних виплат.
Поняття «суд, встановлений законом» включає в себе, зокрема, таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності.
Важливість визначення юрисдикції підтверджується як закріпленням у Конституції України принципу верховенства права, окремими елементами якого є законність, правова визначеність та доступ до правосуддя, так і прецедентною практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ).
У справі «Сокуренко і Стригун проти України» ЄСПЛ указав, що фраза «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу існування суду, але й на дотримання таким судом норм, які регулюють його діяльність. У рішенні в справі «Занд проти Австрії» («Zand v. Austria», заява № 7360/76) Європейська комісія з прав людини висловила думку, що термін «судом, встановленим законом» у пункті 1 статті 6 Конвенції передбачає «усю організаційну структуру судів, включно з (...) питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів» («Sokurenko and Strygun v. Ukraine», заяви № 29458/04 та № 29465/04, § 24).
Суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися «судом, встановленим законом» у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції .
Разом з тим за змістом пункту 1 статті 6, статті 13 Конвенції кожен має право на розгляд його справи судом упродовж розумного строку.
Кожен, чиї права та свободи, визнані у цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Рішенням ЄСПЛ від 12 січня 2017 року у справі «Івань та інші проти України» постановлено, що було порушення пункту 1 статті 6 та статті 13 Конвенції щодо тривалості цивільних проваджень у справах, що була несумісною з вимогами щодо «розумного строку», та відсутності ефективних засобів юридичного захисту.
За змістом статей 15 і 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорюваннята інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Право чи інтерес особи мають бути захищені належним судом у належний спосіб, який є ефективним.
Інший підхід до питання про право на апеляційне оскарження ухвал суду першої інстанції унеможливив би виправлення помилки у визначенні юрисдикційності справи чи встановлення інших підстав, які тягнуть за собою припинення розгляду, що з одного боку надає можливість особі захистити свої права у встановленому законом суді чи встановленому законом порядку.
Саме такий підхід має бути при визначенні можливості оскарження ухвал суду в апеляційному порядку, який визначено і підтверджено Конституційним Судом України та повністю відповідає засадам доступу до правосуддя та ефективного захисту прав і свобод людини.
У даному випадку неможливість оскарження ухвали суду в апеляційному порядку уможливлює розгляд справи, яка стосується соціальних виплат у спорі фізичної особи з суб'єктом владних повноважень у порядку цивільного судочинства. При цьому розгляд справи за правилами цивільного судочинства не відповідає вимогам щодо суду, встановленого законом, оскільки такі спори мають розглядатися за правилами адміністративного судочинства.
Тривалий розгляд у неналежному суді тягне за собою можливість скасування остаточного рішення в апеляційному чи касаційному порядку, що порушує права людини на отримання відповідних соціальних виплат та спонукає її до нового кола судового розгляду за правилами іншого судочинства, що ще більше віддаляє людину від отримання того, на що вона сподівалася, звертаючись до суду.
Вважаю, що у даному випадку апеляційний суд прийняв обґрунтовану постанову про закриття провадження у справі у зв'язку з порушенням юрисдикційності.
Суддя О. М. Ситнік