Справа № 369/12628/17
Провадження № 2/369/750/19
Іменем України
07.05.2019 року Києво-Святошинський районний суд Київської області в складі:
головуючої судді Пінкевич Н.С.,
секретаря Середенко Б.С.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання недійсним договорів купівлі-продажу, іпотеки, припинення обтяження,
У листопаді 2019 року позивач звернувся до суду з даним позовом. Свої вимоги мотивував тим, що вона перебувала в зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2 . За рішенням суду за нею було визнано право власності на Ѕ частину квартири АДРЕСА_1 . При цьому судом було встановлено, що дана квартира є спільною сумісною власністю. Однак, при розгляді справи про поділ майна подружжя, ОСОБА_2 продав квартиру ОСОБА_3 без її згоди та відому, що суперечить ст.368 ЦК України. Квартира була продана його матері, яка сплатила кошти за всю квартиру в час, коли вже було рішення суду. Вказала, що за ст. 362 ЦК України вона має право переважної купівлі частини, але їй як співвласнику не пропонували купити частину. Вважає своє право порушеним. У добровільному порядку вирішити дане питання не можуть.
Просила суд на підставі ст.ст.368, 370, 362, 215, 217 ЦК України визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири, посвідчений приватним нотаріусом Києво-Святошинського районного нотаріального округу Біххінеєвою І.А. про продаж ОСОБА_2 квартири, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 ; визнати за нею право власності на Ѕ частину квартири, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , шляхом переведення на неї прав та обов'язків покупця квартири.
28 грудня 2017 року до суду надійшла заява про збільшення розміру позовних вимог. Вказала, що спірна квартира є спільною сумісною власністю подружжя, тому права відчужувати квартиру без її згоди ОСОБА_2 не мав права. Квартира була відчужена на користь його матері - ОСОБА_3 , яка достеменно знала про право спільної сумісної власності, та 16 березня 2017 року уклала договір позики з ОСОБА_4 на суму 135 000 грн. та у якості забезпечення виконання умов договору передала в іпотеку дану квартиру. Ст. 65 СК України передбачено отримання обов'язкової згоди на відчуження нерухомого майна. Такої згоди вона не надавала. Кошти отримані від продажу квартири вона не отримувала, відповідач розпорядився ними на власний розсуд.
Укладений договір купівлі-продажу, договір іпотеки є недійсними, оскільки майно передано без її згоди, укладені з порушеннями ст.ст. 203, 215, 572, 575, 219 ЦК України, ст.17 Закону України «Про іпотеку».
Остаточно просила суд визнати недійсним договір купівлі-продажу, укладений 28 грудня 2016 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 з моменту укладення; визнати недійсним договір іпотеки, укладений 16 березня 2017 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 з моменту укладення; припинити обтяження в Державному реєстрі іпотек на квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , номер запису обтяження 19466724; судові витрати покласти на відповідачів.
За заявою позивача ОСОБА_3 , ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 24 січня 2018 року позовні вимоги в частині переведення на неї прав та обов'язків покупця на квартиру: на Ѕ частину квартири, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 .
24 січня 2018 року до суду надійшов відзив ОСОБА_2 . Вказав, що рішення суду, на яке посилається позивач не набрало законної сили та ними оскаржено, оскільки суд розглянув справу за їх відсутності, без поданих ними доказів. Тому квартира не є об'єктом спільної сумісної власності подружжя. У порушення вимог закону позивач, пред'являючи позов про переведення прав та обов'язків покупця н внесла кошти на депозитний рахунок суду, що є підставою для відмови у задоволенні позовних вимог. При цьому суд не має права задовольняти позовні вимоги про визнання правочину недійсним, якщо його метою є переведення прав та обов'язків покупця. Вважають, що позивач не надав доказів на підтвердження позовних вимоги. Просив відмовити в задоволенні позову.
У судовому засідання 20 лютого 2018 року ОСОБА_2 подав відзив на заяву про збільшення позовних вимог. Вказав, що рішення суду не набрало законної сили, тому не може братись судом до уваги при вирішення спору. Позивач не надала суду доказів того, що спірна квартира була придбана за спільні сімейні кошти і є їх спільною сумісною власністю. При цьому суд має взяти до уваги укладені договори доручення між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , за яким він отримав грошові кошти в розмірі 50 000 дол. США. Тому він від свого імені уклав договір купівлі-продажу квартири та сплатив цими коштами її вартість. Тому це не були спільні сімейні кошти. Вказав, що дохід родини не дозволяв придбати нерухомість. Вважає, що квартира, хоч і придбана за час зареєстрованого шлюбу, але не є спільною сумісною власністю, оскільки придбана не кошти подружжя. А тому як наслідок він мав право розпоряджатись квартирою без згоди позивача. Всі правочини відповідають вимогам закону. Просив відмовити в задоволенні позову.
17 квітня 2018 року до суду надійшов відзив на позов ОСОБА_3 Вказала, що вона мала на праві власності квартиру в АДРЕСА_3 , в якій спочатку проживало подружжя. Потім для поліпшення житлових умов, вони вирішили її продати та придбати квартири в новобудові. На час будівництва та проведення ремонту, подружжя проживали разом з ними на дачі. Оскільки вона з чоловіком мали виїхати по роботі до Криму, тому був підписаний договір доручення, за яким вона зобов'язала ОСОБА_2 внести кошти від її імена за квартири. Але через юридичну необізнаність, не уклали відповідної нотаріальної довіреності, і відповідач вніс кошти від свого імені. Вказала, що позивачка на час придбання квартири не працювала, а її син не мав постійних заробітків, тому придбати квартиру за спільні їх сімейні кошти не мали можливості. Вважає, що позивачка навмисно ініціювала позов ОСОБА_5 про стягнення боргу за договором позики про отримання нею грошових коштів в розмірі 80 000 дол. США на придбання спірної квартири. Вказала, що квартира придбана за її кошти, а не за кошти отримані в позику. Підтримала відзив ОСОБА_2 . Просила відмовити в задоволенні позову.
31 липня 2018 року до суду надійшли доповнення до відзиву ОСОБА_2 . Зазначив, що за правовими позиціями касаційного суду законодавством не передбачено визнання недійсним правочину, укладеного без надання згоди одного з подружжя, а має наслідком лише отримання компенсації частки. Просив врахувати судову практику, внесені відомості про вчинення кримінальних правопорушень та відмовити в задоволенні позову.
У судовому засіданні представник позивача підтримав позовні вимоги, просив їх задовольнити у повному обсязі.
У судовому засіданні відповідачі та представник відповідача проти позову заперечували. Просили відмовити в задоволенні позову.
У судове засідання ОСОБА_6 не з'явилася, про час та місце розгляду справи повідомлені належним чином, рекомендованими листами, заяви про розгляд справи за їхньої відсутності та відзиву, письмових пояснень на позов до суду не надходило.
Дослідивши матеріали справи, суд приходить до висновку, що позовні вимоги не підлягають задоволенню, виходячи з наступних підстав.
Пунктом 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції» від 12.06.2009 №2 передбачено, що відповідно до статей 55, 124 Конституції України та статті 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
У п. 33 рішення ЄСПЛ від 19.02.2009 у справі «Христов проти України» суд зазначив, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване ч. 1 ст. 6 Конвенції, слід тлумачити в контексті преамбули Конвенції, яка, зокрема, проголошує верховенство права як складову частину спільної спадщини Договірних держав.
Відповідно до ст.ст. 15, 16 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способом захисту цивільних прав та інтересів може, зокрема, бути припинення дії, яка порушує право.
Відповідно до ст. 11 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.
У справі Bellet v. France Суд зазначив, що стаття 6 § 1 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права.Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд сприяє всебічному і повному з'ясуванню обставин справи: роз'яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки, попереджує про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом.
При розгляді справи судом встановлено, що 20 вересня 2012 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_7 був зареєстрований шлюб відділом реєстрації актів цивільного стану Солом'янського районного управління юстиції у м.Києві.
Заочним рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 13жовтня 2016 року шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_7 розірвано.
Відповідно до свідоцтва про зміну імені серія НОМЕР_1 , виданого Києво-Святошинським районним відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Київській області, ОСОБА_7 змінила прізвище на ОСОБА_1 .
Відповідно до ст. 319 Цивільного кодексу України, власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд та має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.
Згідно ст.321 Цивільного кодексу України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
05 червня 2014 року ОСОБА_2 отримав свідоцтво про право власності на нерухоме майно, а саме квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 .
Згідно ч. 3 ст. 368 ЦК України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.
Відповідно до ст. 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).
Отже, набуття майна за час шлюбу створює презумпцію права спільної сумісної власності, а за відсутності належних доказів того, що майно придбане за особисті кошти одного з подружжя, таке майно вважається спільною сумісною власністю, при цьому тягар доказування, що вказане майно не належить до спільної сумісної власності, покладається на того з подружжя, хто набув спірне майно за кошти, що належали йому особисто.
Відповідно до ст. 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.
Заочним рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 21 вересня 2017 року поділено спільно нажите майно подружжя ОСОБА_2 та ОСОБА_7 , визнано право власності ОСОБА_7 (ідентифікаційний номер НОМЕР_2 ) на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 .
Позивачка у своєму позові як на підставу своїх вимог посилалась на наявність судового рішення, яким встановлена набуття квартири під час зареєстрованого шлюбу та саме за спільні кошти. Інших підстав у позові не вказано.
Разом з тим, постановою Верховного Суду від 06 березня 2019 року заочне рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 21 вересня 2017 року та постанову Апеляційного суду Київської області від 24 квітня 2018 року в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_7 скасовано, справу в цій частині передати до суду першої інстанції на новий розгляд. Тому посилання позивача як на підставу своїх вимог наявність рішення суду та встановлення саме рішенням суду режиму спільної сумісної власності, суд вважає необґрунтованим.
Відповідно до ч. 3 ст. 65 СК України для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово.
Згідно зі ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Відповідно до ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Відповідно до статті 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
28 грудня 2016 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 укладено договір купівлі-продажу квартири, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 .
16 березня 2017 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_3 укладено договір позики та у якості забезпечення виконання даного зобов'язання сторонами даного правочину був укладений іпотечний договір. При цьому в іпотеку було передано квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 .
Частиною другою статті 369 ЦК України встановлено, що згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.
Відповідно до частини третьої статті 65 СК України для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово.
Отже, за змістом зазначених норм матеріального права належність подружжю майна, придбаного за час шлюбу за спільні кошти подружжя, на праві спільної сумісної власності законодавством презюмується, якщо інше не встановлено судом при розгляді справи.
За нормами частини четвертої статті 203 ЦК України правочин має вчинятись у формі встановленій законом.
Отже, згода одного з подружжя на відчуження цінного спільного сумісного майна має бути надана у письмовій формі.
При розгляді справи встановлено, що спірна квартира набута сторонами за час зареєстрованого шлюбу та при посвідченні оспорюваних правочинів, ОСОБА_7 згоди не надавала. На даний час в судовому порядку вирішуються спір між колишнім подружжям щодо спірної квартири, оскільки відповідач не заперечує набуття майна за час шлюбу, але стверджує, що воно придбане не за кошти подружжя. При вирішенні спору суд також враховує, що право власності зареєстровано за ОСОБА_2 та видано свідоцтво про право власності, разом з тим, в матеріалах справи відсутні будь-які докази того, коли, ким були внесені кошти за дану квартиру, оскільки квартира придбана за інвестиційним договором. Сама по собі реєстрація права власності не підтверджує сплату коштів в день такої реєстрації.
Також суд вважає, що відсутність згоди сама по собі не може бути підставою для визнання договору, укладеного одним з подружжя без згоди другого з подружжя, недійсним.
Пунктом 6 статті 3 ЦК України до засад цивільного законодавства віднесено, серед іншого, добросовісність.
Відповідно до частини другої статті 369 ЦК України в разі вчинення одним зі співвласників правочину щодо розпорядження спільним майном вважається, що він вчинений за згодою всіх співвласників.
З аналізу зазначених норм закону у їх взаємозв'язку суд дійшов висновку, що укладення одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд установить, що той з подружжя, хто уклав договір щодо спільного майна, та третя особа - контрагент за таким договором діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.
Відповідно до положень частин першої та другої статті 218 ЦК України недодержання сторонами письмової форми правочину, встановленої законом, не має наслідком його недійсність, крім випадків, встановлених законом. Заперечення однією зі сторін факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин може доводитися письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами. Рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків. Якщо правочин, для якого законом встановлена його недійсність у разі недодержання вимоги щодо письмової форми, укладений усно і одна зі сторін вчинила дію, а друга сторона підтвердила її вчинення, зокрема шляхом прийняття виконання, такий правочин у разі спору може бути визнаний судом дійсним
Як роз'яснив Верховний Суд, законодавством не встановлено недійсності правочину при відчуженні спільного сумісного майна подружжя без письмової згоди одного з подружжя, а тому при розгляді спорів про розподіл цінного спірного майна та визнання недійсними правочинів з відчуження такого без письмової згоди одного з подружжя, за умови наявності іншої згоди, суди мають виходити з права одного з подружжя на відповідну компенсацію вартості відчуженого не в інтересах сім'ї майна.
У випадку порушення письмової форми надання згоди на вчинення відчуження цінного спільного майна подружжя (правочину) якщо один з подружжя надав таку згоду усно, а другий з подружжя погодився з такою згодою, то такий правочин може бути визнаний дійсним.
Будь-яка згода за своєю правовою природою є одностороннім правочином. Згідно із частиною першою статті 219 ЦК України у разі недодержання вимоги закону про нотаріальне посвідчення одностороннього правочину такий правочин є нікчемним.
Частиною другою статті 369 ЦК України встановлено, що згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.
Відповідно до частини третьої статті 65 СК України для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.
Разом з тим відсутність такої згоди сама по собі не може бути підставою для визнання договору, укладеного одним з подружжя без згоди другого з подружжя, недійсним.
Пунктом 6 статті 3 ЦК України до засад цивільного законодавства віднесено, серед іншого, добросовісність.
Відповідно до частини другої статті 369 ЦК України в разі вчинення одним зі співвласників правочину щодо розпорядження спільним майном вважається, що він вчинений за згодою всіх співвласників.
Укладення одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд установить, що той з подружжя, хто уклав договір щодо спільного майна, та третя особа - контрагент за таким договором діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.
З аналізу зазначених норм закону у їх взаємозв'язку слід дійти висновку, що укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо судом буде встановлено, що той з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, та третя особа - контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і що той з подружжя, який укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.
Частиною 1 статті 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Згідно з ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.
Відповідно до ч. ч. 1, 5, 6, 7 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.
Згідно з ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Оцінка доказів - завершальний етап процесу доказування. Вона полягає в перевірці судом доброякісності засобів доказування, що має на меті визначити їх доказову силу.
Суд не приймає до уваги, з огляду на вимоги ст. 77,78 ЦПК України посилання позивача про обізнаність відповідачів про належність даного майна до спільної сумісної власності, також не може бути підтвердження зловмисної домовленості сторін оспорюваний договор позики та іпотеки, оскільки доказів цим обставинам позивач суду не надав. Лише одне посилання на бажання відповідачів ухилитись від поділу майна, не може бути належним доказом. Напротивагу посиланням позивача, відповідачі вказували, що вважають дане майно особистою власністю ОСОБА_2 , який мав одноособово вчиняти будь-які правочину щодо такого майна. На підтвердження своїх заперечень надали суду довіреності, договори доручення, договори купівлі-продажу іншого нерухомого майна, виписки по рахунку. Позивачка доказів на спростування не надала, не заявила клопотань про їх витребування. Обставини набуття спірної квартири у власність при розгляді даної справи судом не досліджувалось. В матеріалах даної цивільної справи відсутні будь-які докази, що підтверджували обізнаність відповідачів про судовий спір щодо поділу майна подружжя. Інших належних та допустимих доказів на підтвердження своїх доводів, наявності зловмисної домовленості відповідачів позивач суду не надала. Твердження позивача, що кошти від продажу нерухомості вона не отримувала, є підставою у разі доведеності стягнення їх в судовому порядку. На підставі наведеного, суд приходить до висновку, що по суті позовна заява є передчасною та не доведеною належними та допустимими доказами, тому у задоволенні позову слід відмовити.
Обґрунтовуючи своє рішення, суд приймає до уваги вимоги ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», відповідно до якої суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини зазначені в рішенні у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 2958. Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
Таким чином, розглянувши справу в межах заявлених позовних вимог, дослідивши всебічно, повно, безпосередньо та об'єктивно наявні у справі докази, оцінив їх належність, допустимість, достовірність, достатність і взаємний зв'язок у сукупності, з'ясувавши усі обставини справи, на які сторони посилалися як на підставу своїх вимог і заперечень, з урахуванням того, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичної особи, суд дійшов висновку про необхідність відмови в задоволенні позову.
Керуючись ст.ст.12, 81, 141, 200, 206, 263-265 ЦПК України, суд -
У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання недійсним договорів купівлі-продажу, іпотеки, припинення обтяження відмовити.
Рішення суду може бути оскаржено до Київського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня виготовлення повного тексту судового рішення.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи(вирішення питання) без повідомлення(виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скаргу на рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закритті апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Повний текст виготовлено 17 травня 2019 року.
Суддя Н.С. Пінкевич