ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
м. Київ
18 червня 2019 року № 826/13603/18
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючого судді Патратій О.В., за участі секретаря судового засідання Алчієвої І.В., розглянувши в спрощеному позовному провадженні з повідомленням учасників справи адміністративну справу
за позовом Громадянина Російської Федерації ОСОБА_1
до Державної міграційної служби України
третя особа Головне управління Державної міграційної служби України у
Дніпропетровській області
про визнання протиправним та скасування рішення №217-18 від 16.07.2018р.,
зобов'язання вчинити дії,
за участю представників сторін:
позивача: ОСОБА_2
відповідача: Молодницька І.П.
третя особа: не з'явився
Позивач - громадянин Російської Федерації ОСОБА_1 звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Державної міграційної служби України (далі - відповідач, ДМС України), в якому просив:
- визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України № 217-18 від 16.07.2018р. про відмову у визнанні громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
- зобов'язати Державну міграційну служби України винести рішення про визнання громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 27.08.2018р. відкрито спрощене позовне провадженні з повідомлення (викликом) учасників справи. Також даною ухвалою залучено до участі у справі в якості третьої особи Головне управління Державної міграційної служби України у Дніпропетровській області.
В обґрунтування заявлених вимог позивач посилається на те, що прийняте відповідачем рішення № 217-18 від 16.07.2018р. є протиправним, прийнятим всупереч нормам законодавства України та таким, що порушує права та інтереси позивача, оскільки відмовляючи у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відповідач не поцікавився актуальною ситуацією у країні походження позивача на підставі його заяви стосовно небезпеки перебування та побоювання систематичного порушення прав людини, що є порушенням Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців (відповідно до Конвенції 1951 р. та Протоколу 1967 р., які стосуються статусу біженців) (1992) та постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України №1 від 25.06.2009 р. "Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, примусового повернення і примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця чи особи без громадянства в Україні", а отже може мати наслідком виникнення у позивача обов'язку повернення до країни походження де, з огляду на викладене у позовній заяві, існують обставини, які унеможливлюють його безпечне проживання.
Крім того, позивач посилається на судове рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 08.11.2017р. у справі № 826/1030/17, що набрало законної сили, яким визнано неправомірним та скасовано попереднє рішення Державної міграційної служби України від 27.10.2016 № 547-16 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та зобов'язано Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про надання статусу біженця у відповідності з процедурою передбаченою законодавством.
Відповідач у відзиві проти позову заперечив, посилаючись не те, що при повторному винесенні рішення ДМС України 16.07.2018 року за № 217-18 було встановлено, що громадянин Російської Федерації ОСОБА_3 не назвав жодної переконливої причини, згідно якої йому повинен бути наданий статус біженця та не надав жодних підтверджень своїм припущенням, а відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН у справах біженців (далі - Керівництва) особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
На виконання вимог ухвали суду від 04.12.2018р. відповідачем було надано матеріали особової справи ОСОБА_4 , у тому числі ті, що в ній були наявні до повторного розгляду у 2018 році.
Також судом було витребувано лист Департаменту захисту національної державності СБУ № 5/2/1-12228 від 27.06.2018р., який знаходиться у матеріалах особової справи ОСОБА_4
В судовому засіданні представник позивача позовні вимоги підтримав. Представник відповідача проти позову заперечив.
Заслухавши представників сторін, дослідивши обставини справи та оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд зазначає наступне.
Як вбачається зі змісту заяви-анкети, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянин Російської Федерації, народився в місті Владікавказ, Республіки Північна Осетія -Аланія , одружений з ОСОБА_6 (громадянка України) та має сина ОСОБА_7 (громадянин України), за національністю - інгуш, за віросповіданням - іслам (суніт). В 2012 році залишив легально країну постійного проживання та літаком прибув до Єгипту, транзитом через Туреччину, де пробув до 2013 року. В 2013 році легально по закордонному паспорту літаком прибув до АР Крим в м. Сімферополь, де перебував до 2014 року. Після анексії АР Крим переїхав на материкову Україну, зокрема, в м. Вінницю (2014-2015 роки) та в м. Мелітопіль (2015-2016 роки.)
17.05.2016 ОСОБА_1 звернувся із заявою до Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, позивач зазначив, що «был вынужден покинуть Россию в 2012 г. по религиозным причинам, а именно из-за угрозы применения ко мне, а также моим родным и близким родственникам физического и психологического насилия со стороны государства РФ и ее спецслужб. Я вместе со своими родными и близкими исповедовал ислам (мусульманин - суннит) за такие действия власть России была агресивно настроена относительно нас… Много мусульман остаются безвести пропавшими или их тела найдены со следами жутких пыток, на окраинах разных селений нашей республики да и всего северного Кавказа. В 2013 г. я приехал в Украину для лечения травм получиных в авто аварии в 2009 г. Я остался на Украине в Крыму, завел семью и жил до 2014 г. В начале марта 2014 г. во время анексии Крыма Россией, мне пришлось покинуть и Крым сного спасая свою жизнь и жизнь своей семьи с другими крымскими татарами. Проживаю на материковой части Украины с 2014 г. Моя жена, гражданка Украины, сын гражданин Украины и скоро появится на свет в июне месяце по воле господа еще один ребенок. За время проживания на Украинея не совершал никаких противоправных действий. Наоборот оказывал волонтерскую помощь участникам АТО и участникам блокады крыма. Из-за чего могу преследоваться по политическим признакам и подвергнут пыткам я и мои родные и близкие проживающие в РФ и окупированном Крыму .».
Головним управлінням Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області було вручено позивачу Повідомлення № 6 від 14.11.2016 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У вищезазначеному Повідомленні зазначено, що відповідно до статті 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту" позивачу відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 та 13 частини першої статті 1 цього Закону відсутні на підставі Рішення Державної міграційної служби України від 27.10.2016 №547-16.
Позивач, вважаючи рішення Державної міграційної служби України від 27.10.2016 №547-16 протиправним та таким, що підлягає скасуванню, звернувся з відповідним позовом до суду.
Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 08.11.2017р. у справі № 826/1030/17, залишеним без змін постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 13.02.2018р., позовні вимоги ОСОБА_1 було задоволено частково. Визнано неправомірним та скасовано рішення Державної міграційної служби України від 27.10.2016 № 547-16., зобов'язано Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 про надання статусу біженця у відповідності з процедурою передбаченою законодавством.
Приймаючи рішення про часткове задоволення позовних вимог суди виходили з того, що відповідачем не надано належної оцінки та не здійснено перевірки щодо факту винесення стосовно позивача постанови про притягнення його в якості обвинуваченого в рамках кримінальної справи в 2015 році, у той час, як територію Російської Федерації він покинув у 2012 році, як обставині, яка може свідчити про наявність у позивача обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань на території Російської Федерації.
На виконання зазначених судових рішень ГУ ДМС в Дніпропетровській області було видано наказ від 20.03.2018 р. № 23 про повторний розгляд заяви громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Рішенням Державної міграційної служби України від 16.07.2018р. № 217-18 громадянину Російської Федерації ОСОБА_1 відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Дане рішення вмотивоване тим, що відповідно до ст. 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» за результатами розгляду особової справи № НОМЕР_1 громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 , висновку Управління ДМС у Дніпропетровській області, а також рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 08.11.2017р. у справі № 826/1030/17, встановлено, що стосовно заявника умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону відсутні.
Не погоджуючись з вказаною відмовою позивач звернувся до суду з позовом.
Оцінивши належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок наявних у матеріалах справи доказів у їх сукупності, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, суд приходить до наступних висновків.
Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначає Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» №3671-VI (далі - Закон №3671-VI).
Частиною 6 ст.8 Закону №3671-VI встановлено, що рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
Пункти 1 та 13 ч.1 ст.1 вказаного Закону №3671-VI визначають, що біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань; особа, яка потребує додаткового захисту, - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.
Особа, котра звертається із клопотанням про надання статусу біженця в Україні, має обґрунтовано довести, що саме вона є жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
За змістом ч. 1 та ч. 2 ст. 2 Закону №3671-VI питання, пов'язані з біженцями та особами, які потребують додаткового або тимчасового захисту, регулюються цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Якщо міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, встановлено інші правила, ніж ті, що містяться у цьому Законі, застосовуються правила міжнародного договору.
Згідно Конвенції про статус біженців 1951 року та статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», поняття «біженець» включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця, це: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства - за межами країни свого колишнього місця проживання; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.
Законом України від 21 жовтня 1999 року ратифіковано Угоду між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців та Протокол про доповнення пункту 2 статті 4 Угоди між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців. Управлінням Верховного комісара ООН у справах біженців ухвалено Керівництво щодо процедур та критеріїв встановлення статусу біженців, відповідно до Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року (Женева, 1992 рік). Зазначене Керівництво встановлює критерії оцінки при здійсненні процедур розгляду заяви особи щодо надання їй статусу біженця.
Згідно з ч. 1. і ч. 2 ст. 3 Закону №3671-VI біженець чи особа, яка потребує додаткового захисту або якій надано тимчасовий захист, не може бути вислана або примусово повернута до країни, де їх життю або свободі загрожує небезпека за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, а також з інших причин, що визнаються міжнародними договорами чи міжнародними організаціями, учасниками яких є Україна, як такі, що не можуть бути повернуті до країн походження.
Біженець чи особа, яка потребує додаткового захисту або якій надано тимчасовий захист, не може бути вислана або примусово повернута до країн, де вони можуть зазнати катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання або з яких вони можуть бути вислані або примусово повернуті до країн, де їх життю або свободі загрожує небезпека за ознаками віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, а також з інших причин, що визнаються міжнародними договорами чи міжнародними організаціями, учасниками яких є Україна, як такі, що не можуть бути повернуті до країн походження.
Порядок звернення особи із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту визначений ст. 5 Закону №3671-VI.
Відповідно до ч. ч. 2 та 4 вказаної статті особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в'їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Особа не несе відповідальності за незаконне перетинання державного кордону України, якщо вона без зволікань звернулася із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така особа не несе відповідальності за порушення правил перебування в Україні, якщо вона перебуває на території України протягом часу, необхідного для подання заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Згідно приписів ст. 6 Закону №3671-VI не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа: яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів; яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об'єднаних Націй; стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні; яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім'ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).
Порядок оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та порядок попереднього розгляду заяв наведені у ст. 7 та ст. 8 Закону №3671-VI відповідно.
Згідно ч. ч. 1, 3, 4, 6, 7 ст. 8 Закону №3671-VI центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п'ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання.
Під час співбесіди заявнику, який не володіє українською або російською мовами, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, забезпечує перекладача з мови, якою заявник може спілкуватися. Заявник має право залучити перекладача за свій рахунок або за рахунок інших юридичних чи фізичних осіб. Перекладач повинен дотримуватися конфіденційності з обов'язковим оформленням центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, розписки про нерозголошення відомостей, що містяться в особовій справі заявника.
Рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом уповноваженої посадової особи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту.
Рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
У разі прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом трьох робочих днів з дня його прийняття надсилає заявнику або його законному представнику письмове повідомлення з викладенням причини відмови і роз'ясненням порядку оскарження такого рішення.
Відповідно до ч. ч. 1, 3, 5, 9 ст. 12 Закону №3671-VI, що стосується оскарження рішень щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового захисту, рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, протягом п'яти робочих днів з дня отримання повідомлення про відмову можуть бути оскаржені в установленому законом порядку до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, а також до суду у строки, встановлені цим Законом.
Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, після реєстрації скарги про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи скарги про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, продовжує строк дії довідки про звернення за захистом в Україні.
Рішення за скаргою приймає центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом місяця з дня отримання особової справи. Строк прийняття рішення може бути продовжено керівником центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, але не більш як на три місяці.
Особа, яка отримала повідомлення про відхилення скарги про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, і не використала права на його оскарження до суду протягом п'яти робочих днів, повинна залишити територію України в установлений строк, якщо вона не має інших законних підстав для перебування в Україні, встановлених Законом України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства".
Пунктом 13 ст. 1 вищезгаданого Закону встановлено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.
Згідно п. п. 37-43, 45, 51-53, 56-60, 65-67, 77-86, 195-205, 222 Керівництва по процедурам та критеріям визначення статусу біженців, виданого Управлінням Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй у справах біженців (відповідно до Конвенції про статус біженця 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року) (Женева, 1992 р.) (надалі - Керівництво) фраза "цілком обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань" є ключовою у визначенні. Вона відображає точку зору авторів на головні елементи характеристики біженця. Вона замінює існуючі раніше методи визначення біженців за категоріями (тобто осіб певного походження, які не користуються захистом своєї країни) загальною концепцією "побоювань" за відповідними мотивами. Оскільки побоювання суб'єктивні, це визначення привносить суб'єктивний елемент в положення особи, яка звертається з проханням визнати його біженцем. Тому для встановлення статусу біженця потрібна, в першу чергу, оцінка клопотання прохача, а не судження про обстановку, що склалася в країні його походження.
До елементу "побоювання", тобто душевному стану і суб'єктивним умовам, додається визначення "цілком обґрунтовані". Це означає, що береться до уваги не тільки душевний стан особи при визначенні його статусу біженця, але і те, що цей стан має бути підкріплено об'єктивної ситуацією. Таким чином, термін "цілком обґрунтовані побоювання" містить суб'єктивний і об'єктивний елементи і при визначенні, чи дійсно цілком обґрунтовані побоювання мають місце, обидва елементи повинні бути прийняті до уваги.
Передбачається, що якщо тільки особа не шукає пригод або не бажає просто подивитися світ, то вона ніколи в звичайних умовах не покине свій будинок і країну без змушуючих до того обставин. Може існувати безліч змушуючих і зрозумілих причин, але лише одна з них виділяється для позначення біженця. Вираз "в силу цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань" - за згаданими причинами - із зазначенням специфічних обставин робить всі інші причини втечі такими, що не відносяться до цього визначення. Це не поширюється на таких осіб, як жертви голоду або стихійних лих, якщо тільки вони також не мають цілком обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за однією із зазначених вище причин. Однак інші мотиви, взяті в цілому, можуть також мати відношення до процесу визначення статусу біженця, оскільки всі обставини повинні бути враховані для правильного розуміння суті даної справи.
Оцінка суб'єктивного елемента невіддільна від характеристики особистості прохача, оскільки психологічні реакції різних людей в подібних умовах можуть відрізнятися. Одна особа може мати сильні політичні та релігійні переконання, перегляд яких робить його життя нестерпним: інша особа може не мати таких сильних переконань. Одна особа може прийняти імпульсивне рішення бігти, інша може ретельно спланувати свій від'їзд. Необхідно буде прийняти до уваги особливості особистого і сімейного життя прохача, його участь в будь-яких расових, релігійних, національних, соціальних або політичних групах, його власне судження про його положення, його особистий досвід, іншими словами, все, що може послужити доказом того, що основним мотивом його звернення є побоювання. Ці побоювання повинні бути обґрунтованими. Перебільшені побоювання, однак, можуть бути цілком обґрунтованими, якщо, з огляду на всі обставини справи, такий душевний стан може вважатися виправданим.
Крім того, необхідно враховувати, що прохач може піддаватися різним видам дій, які самі по собі не підпадають під визначення поняття "переслідування" (зокрема, дискримінація в різних формах), в деяких випадках в поєднанні з іншими несприятливими факторами (наприклад загальна обстановка небезпеки в країні походження). У таких випадках різні елементи, разом узяті, впливають на психологічний стан прохача таким чином, що вони можуть бути визначені як претензії на цілком обґрунтовані побоювання переслідувань на "сукупній основі". Чи треба говорити, що тут неможливо виробити загальне правило щодо того, які сукупні причини можуть викликати обґрунтовані вимоги про надання статусу біженця. Це, безсумнівно, буде залежати від усіх обставин, включаючи конкретні географічні, історичні та етнологічні умови.
Переслідування слід відрізняти від покарань за злочини закону у відповідності до звичаєвого права. Особи, котрі втікають від переслідування або покарання за такі злочини, як правило, не є біженцями. Слід нагадати, що біженець це жертва чи потенційна жертва несправедливості, а не особа, що переховується від правосуддя.
Згідно Директиви Європейського Союзу від 29 квітня 2009 року Про мінімальні стандарти кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців чи осіб, що потребують іншої форми міжнародного захисту, та суть захисту, що надається, яка використовується у практиці Європейського Суду з прав людини, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови : заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними не суперечать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутності поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
На вимогу ухвали суду відповідачем було подано особову справу громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 № НОМЕР_1, з аналізу якої вбачається, що позивач є громадянином Російської Федерації та перебуває в Україні у зв'язку з тим, що він був вимушений залишити територію Російської Федерації та шукати захист в Україні з огляду на об'єктивні обставини, які викликали в нього обґрунтовані побоювання за своє життя та здоров'я.
Позивач не може та не бажає користуватися захистом країни походження через те, що його вже було піддано дискримінації та переслідуванням за його релігійні переконання як віруючого мусульманина-суніта та ознакою належності до соціальної групи (опозиціонери владі ОСОБА_19 та ОСОБА_11 ) до виїзду з Російської Федерації у 2012 році. Крім того, обставини, які трапилися вже після прибуття позивача на територію України, унеможливлюють його повернення до Російської Федерації через ризик для його життя та здоров'я.
У матеріалах особової справи ОСОБА_1 наявна довідка незалежної мусульманської релігійної общини «Аль-Іман» від 06.02.2016р., про те, що Позивач є мусульманином-сунітом.
Крім того, Позивач після того, як потрапив на територію України був волонтером, що допомагав ЗСУ у відбитті нападу Російської Федерації, зокрема, допомагав Міжнародному миротворчому батальйону імені Іси Мунаєва та Громадському формуванню з охорони порядку та/або державного кордону «Аскер».
У матеріалах особової справи позивача наявна довідка Громадської організації «Міжнародний миротворчий батальйон імені Іси Мунаєва» № 334-07/18 від 3.03.2016р. про те, що позивач: «оказывал волонтерскую помошь защитникам Украины от российской агрессии».
В матеріалах особової справи Позивача наявна також довідка Громадського формування з охорону порядку та/або державного кордону «Аскер» від 29.03.2016р. про те, що позивач надавав волонтерську допомогу захисникам України від російської агресії.
Позивач при зверненні до Відповідача із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 17.05.2016р. та під час співбесіди 26.05.2016р. зазначав, що він виїхав з країни, побоюючись переслідувань з боку влади Російської Федерації за свої релігійні переконання (релігійний мусульманин-суніт) та критику режиму ОСОБА_11, а тепер побоюється повернутися також через своє волонтерство під час російсько-української війни, зокрема у Міжнародному миротворчому батальйоні імені Іси Мунаєва.
Судом встановлено, що у своїй заяві-анкеті від 17.05.2016р. та під час співбесіди від 26.05.2016р. позивач послідовно називав своїх сусідів, які були викрадені та катовані російською владою. В матеріалах особової справи також наявні медичні довідки та процесуальні документи з кримінальних справ, а також особисті письмові пояснення ОСОБА_13 та ОСОБА_14 .
Більш того, ці обставини вже були об'єктом ретельного аналізу Окружного адміністративного суду міста Києва та Київського апеляційного адміністративного суду під час розгляду справи № 826/1030/17.
Згідно до положень ч. 4 ст. 78 КАС України, обставини, встановлені рішенням суду в адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи, або особа, стосовно якої встановлені ці обставини.
У судових рішеннях по справі № 826/1030/17 прямо зазначено, що відповідачем не дано належної оцінки та не здійснено перевірки щодо факту винесення відносно позивача постанови про притягнення його в якості обвинуваченого в рамках кримінальної справи в 2015 році, у той час, як територію Російської Федерації він залишив у 2012 році, як обставини, яка може свідчити про наявність у позивача обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань на території Російської Федерації.
Таким чином, факт використання Російською Федерацією кримінальної справи у 2015 році та пізніше для переслідування позивача, який залишив РФ ще у 2012 році, на думку суду, вже був встановлений судовими рішеннями, які набрали законної сили.
З приводу посилання відповідача на лист Департаменту захисту національної державності Служби безпеки України № 5/2/1-12228 від 27.06.2018р. стосовно громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 , який було взято Державною міграційною службою України під час прийняття спірного рішення, суд зазначає наступне.
Вказаним листом Служба безпеки України повідомляла Державну міграційну службу України, що ОСОБА_15 неодноразово потрапляв у поле зору СБ України у зв'язку з діяльністю міжнародної терористичної організації «Ісламська держава» (далі - МТО «ІД»). Був фігурантом кримінального провадження № 22015000000000240 від 15.08.2015 року, розпочатого за ознаками злочину, передбаченого ст. 258-3 КК України («Створення терористичної групи або терористичної організації»). У листопаді 2015 році здійснено обшук за місцем проживання ОСОБА_1 під час якого виявлено та вилучено вогнепальну зброю, набої, ноутбуки з відеоінструкціями з виготовлення саморобних вибухових пристроїв, а також 5 паспортів громадян України, Російської Федерації та Таджикистану. У лютому 2016 року був затриманий співробітниками Служби безпеки України у зв'язку з перебуванням у міжнародному розшуку за здійснення терористичної діяльності в інтересах міжнародної терористичної організації «Імарат Кавказ» (включена в перелік терористичних організацій санкційним комітетом ООН№ 1267 під номером QDe.131).
Водночас, з листа Прокуратури Вінницької області № 14-206вих-16 від 22.08.2016р. вбачається, що проведеним у ході досудового розслідування кримінального провадження № 22016000000000010 слідчими діями не здобуто доказів, які б поза розумним сумнівом свідчили про скоєння ОСОБА_1 злочину, передбаченого ч.1 ст. 263 КК України, що, в свою чергу унеможливлює вручення письмових повідомлень про підозру. Також у вказаному листі зазначено, що під час розслідування кримінального провадження № 220150000000000240 слідчим відділом Головного слідчого управління СБУ 05.11.2015р. проведено обшук за адресою АДРЕСА_1 , в ході якого було виявлено та вилучено зброю. Згідно показань ОСОБА_16 зброя належала йому, у вказаній квартирі раніше проживав ОСОБА_17 . Також вказана квартира належить на праві власності ОСОБА_18 та здається в оренду.
Відповідно до наданого суду листа Головного управління СБУ № 6/Л-1198/2 від 30.05.2019р., Службою безпеки України повідомляється, що станом на 29.05.2019р. у кримінальних провадження, які розслідуються слідчими органів безпеки, повідомлення про підозру громадянину ОСОБА_1 не здійснювалось. Слідчими органів безпеки обвинувальні акти стосовно ОСОБА_1 в період з 01.01.2015р. по 29.05.2019р. до суду не направлялись.
Генеральною прокуратурою України у листі № 27/1-478вих-19 від 31.05.2019р., наданому представником позивача в судовому засіданні, повідомляється, що відомості про притягнення ОСОБА_1 до кримінальної відповідальності в якості підозрюваного, обвинуваченого не встановлені.
Листом № 107ад/27/04/3-2019 від 03.06.2019р. Національна поліція України повідомила, що станом на 03.06.2019р. на персонально-довідковому обліку ЄІС МВС України відомості про наявність кримінальних проваджень у відношенні громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 відсутні.
Суд відмічає, що Кримінальним кодексом України передбачено покарання за незаконне носіння, зберігання, придбання, передачу чи збут вогнепальної зброї, бойових припасів, вибухових речовин або вибухових пристроїв, а також за створення терористичної групи чи терористичної організації, керівництво такою групою чи організацією або участь у ній, а так само організаційне чи інше сприяння створенню або діяльності терористичної групи чи терористичної організації - врегульовано статтями 258-3, 263 Кримінального кодексу України.
Разом з цим, відповідно до абзаців першого-другого статті 62 Конституції України особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.
В сою чергу, з наявних у справі матеріалів вбачається, що кримінальні справи стосовно ОСОБА_4 до суду не передавались, відомості про притягнення ОСОБА_1 до кримінальної відповідальності в якості підозрюваного, обвинуваченого не встановлені.
В свою чергу пункт 2 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, як ратифікована Верховною радою України 11 вересня 1997 року, проголошує, що "кожен, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення,
вважається невинуватим доти, доки його вину не буде доведено згідно із законом". Таким чином, дане положення нарівні з Конституцією України встановлює презумпцію невинуватості обвинуваченої особи.
Під час розгляду справи відповідачем не надано жодного доказу, який би беззаперечно доводив факт, що позивачем вчиняються або вчинялись дії, що суперечать інтересам України, внаслідок чого є неможливим його визнання біженцем або особо, яка потребує додаткового захисту.
Крім того, з протоколу додаткової співбесіди від 12.04.2018р. вбачається, що на даний час ОСОБА_15 постійно мешкає в м. АДРЕСА_2 , одружений на громадянці України, має дочку та сина, що підтверджується наявними в матеріалах справи копіями свідоцтва про шлюб та свідоцтв про народження дітей (а.с. 41-43, том І).
Отже, суд приходить до висновку, що Державною міграційною службою України при повторному розгляді заяви позивача не було належним чином зібрано та проаналізовано інформацію про особу ОСОБА_1 та ситуацію у країні його походження.
Згідно до положень ч. 3 ст. 78 КАС України, обставини, визнані судом загальновідомими, не підлягають доказуванню.
Згідно ч.3 ст.10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», у разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, необхідності у встановленні справжності і дійсності документів спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції має право звертатися з відповідними запитами до Міністерства закордонних справ України, Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, особова справа якої розглядається.
Відповідно Позиції УВКБ ООН «Про обов'язки та стандарти доказів у біженців» 1998 року факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Тобто, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Однак ненадання міграційним органом повної та належної оцінки наведеним позивачем у заяві обставинам є свідченням нівелювання загальних правових принципів доказового права, згідно яких обов'язок доказування покладається на особу, яка висловлює відповідне твердження.
Пунктами 3, 4 Позиції УВКБ ООН від 14 березня 1995 року, незважаючи на те, що переслідування є центральним для визначення статусу біженця та, отже, для міжнародного режиму захисту біженців, запровадженого згідно Конвенції 1951 року, поняття «переслідування» не визначається в цій Конвенції, основний зміст, виражений в Преамбулі Конвенції і зрозумілий всім, полягає в тому, що переслідування включають в себе всі серйозні порушення прав людини. Таким чином, ключовим питанням при встановленні підстави та обґрунтування для надання міжнародного захисту є факт відсутності національного захисту від переслідувань, безвідносно до того, чи можна цей недолік приписати свідомому наміру держави заподіяти шкоду. Ніщо не вказує також на те, що в ході розробки Конвенції автори цього правового документа мали намір включити умову, що побоювання переслідувань буде цілком обґрунтованим, тільки якщо воно виходить від уряду чи від осіб, які сприймаються як такі, що діють в його інтересах.
Також, суд звертає увагу на те, що підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування можуть отримуватися, зокрема із публікацій у засобах масової інформації.
Відповідно до положень п. 10 вищезазначеної постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України №1 від 25 червня 2009 року «Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, примусового повернення і примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця чи особи без громадянства в Україні», підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з документів і повідомлень міжнародних неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації. Для повноти встановлення обставин у таких справах, як правило, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну.
Судом встановлено, що твердження позивача підтверджуються публікаціями у засобах масової інформації, які містяться, зокрема, на веб-ресурсах Amnesty International, Human Rights Watch, RefWorld та Правозахисного центру «Меморіал»:
- стаття «Чечня: людина проти системи» від 15.12.2016р. https://www.refworld.org.ru/docid/585262264.html
- звіт міжнародної правозахисної організації Amnesty International «Права людини в світі 2016/2017» http://www.refworld.org.ru/docid/5901b0cc4.html
- звіт міжнародної правозахисної організації Human Rights Watch «Всесвітня доповідь 2017 Росія» http://www.refworld.org.ru/docid/5882122b7.html
- звіт міжнародної правозахисної організації Amnesty International «Права людини в світі 2017/2018» http://www.refworld.org.ru/docid/5adef3ae4.htm
Наведене у сукупності дає підстави стверджувати, що ОСОБА_1 має обґрунтовані побоювання стати жертвою політичних переслідувань.
Суд наголошує на тому, що для повноти встановлення обставин стосовно можливості переслідування в країні походження особи, яка шукає статусу біженця, ДМС України не було проаналізовано джерела інформації, надані позивачем, а отже зроблено необґрунтований висновок про відсутність загрози небезпеки для останнього у країні походження.
При розгляді справ щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового захисту, примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні, необхідно також враховувати, що інформація про країну походження належить до загальновідомої інформації.
Відповідно до п.10 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 16 березня 2012 № 3 «Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, примусового повернення і примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні» інформація про країну походження належить до загальновідомої інформації. Відповідно до частини другої статті 72 КАС України обставини, визнані судом загальновідомими, не потрібно доказувати.
Також слід зазначити, що заявник не зобов'язаний обґрунтовувати кожну обставину своєї справи беззаперечними матеріальними доказами і має доказувати вірогідність своїх доводів та точність фактів, на яких ґрунтується заява про надання статусу біженця, оскільки особи, які шукають статусу біженця, позбавлені в силу тих чи інших обставин можливості надати докази в підтвердження своїх доводів. Ненадання документального доказу усних тверджень не може перешкоджати прийняттю заяви чи прийнятті позитивного рішення щодо надання статусу біженця, якщо такі твердження співпадають із відомими фактами, та загальна правдоподібність яких є достатньою. Правдоподібність встановлюється, якщо заявник подав заяву, яка є логічно послідовною, правдоподібною та не суперечить загальновідомим фактам і, отже, викликає довіру.
Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 21 березня 2018 року, справа №826/965/17.
Також, суд звертає увагу, й на те, що наявність сумнівів в достовірності свідчень заявника, не є підставою для відмови в наданні особі відповідного статусу.
Крім того, при розгляді зазначених справ слід ураховувати, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.
З урахуванням викладеного суд вважає, що ОСОБА_1 органам міграційної служби та суду надав всі наявні у нього документи та обґрунтував свої побоювання стати жертвою політичних переслідувань.
Окремо суд наголошує, що відповідно до частини третьої статті 10 Закону №3671-VI, у разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, необхідності у встановленні справжності і дійсності документів центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, має право звертатися з відповідними запитами до Міністерства закордонних справ України, Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, особова справа якої розглядається.
Також, суд звертає увагу й на те, що наявність сумнівів в достовірності свідчень заявника, не є підставою для відмови в наданні особі відповідного статусу.
Крім того, ст.3 Конституції України встановлено, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.
З урахуванням вищевикладеного рішення про відмову в наданні статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту №217-18 від 16.07.2018р. винесене без врахування всіх обставин справи, тобто, є необґрунтованим, що є підставою для його скасування.
Згідно частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та Законами України.
Відповідно до статті 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Згідно зі статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Адміністративний суд, перевіряючи рішення, дію чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень на відповідність закріпленим частиною третьою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України критеріям, не втручається у дискрецію (вільний розсуд) суб'єкта владних повноважень поза межами перевірки за названими критеріями. Завдання адміністративного судочинства полягає не у забезпеченні ефективності державного управління, а в гарантуванні дотримання вимог права, інакше було б порушено принцип розподілу влади.
Разом з тим, позовні вимоги в частині зобов'язання відповідача визнати позивача біженцем задоволенню не підлягають, оскільки виходячи з норм Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" зазначені дії відносяться до дискреційних повноважень відповідача, а тому належним способом захисту порушеного права позивача є визнання неправомірним та скасування рішення № 217-18 від 16.07.2018р. та зобов'язання відповідача повторно розглянути заяву позивача про надання статусу біженця у відповідності з процедурою передбаченою законодавством, що повертає сторони у первісний стан, який існував до винесення протиправного рішення.
Судові витрати у справі відсутні.
Керуючись статтями 77, 139, 241-246, 263 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
1. Позов задовольнити частково.
2. Визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України № 217-18 від 16.07.2018р. про відмову у визнанні громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
3. Зобов'язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 (місце проживання: АДРЕСА_3 ) про надання статусу біженця у відповідності з процедурою передбаченою законодавством.
4. У іншій частині позовних вимог - відмовити.
Рішення суду набирає законної сили в строк і порядку, передбачені статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України. Рішення суду може бути оскаржено за правилами, встановленими ст. ст. 293, 295 - 297 КАС України.
Суддя О.В. Патратій
Дата складання повного тексту рішення - 27.06.2018 року