Україна
Донецький окружний адміністративний суд
25 червня 2019 р. Справа№805/84/16-а
приміщення суду за адресою: 84122, м.Слов'янськ, вул. Добровольського, 1
Донецький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Тарасенка І.М., розглянувши у спрощеному позовному провадженні, без повідомлення учасників справи, адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Міністерства внутрішніх справ України, Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Донецькій області, Артемівського міського відділу (з обслуговування м. Артемівськ та Артемівського району) ГУМВС України в Донецькій області, Головного управління Національної поліції в Донецькій області, за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору - Головного управління Державної казначейської служби України у Донецькій області про визнання незаконним та скасування наказу, поновлення на посаді, визнання протиправною бездіяльності та зобов'язати вчинити певні дії, стягнення грошового забезпечення, моральної шкоди та витрат на правову допомогу,-
ОСОБА_1 (надалі - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до суду із адміністративним позовом до ліквідаційної комісії управління МВС України в Донецькій області, ліквідаційної комісії Артемівського МВ з обслуговування м. Артемівська та Артемівського району ГУ МВС України в Донецькій області, Міністерства внутрішніх справ України, Головного управління Національної поліції в Донецькій області про визнання незаконним та скасування наказу, поновлення на посаді, визнання протиправною бездіяльність та зобов'язати вчинити певні дії.
В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на те, що у відповідності до наказу ГУМВС України в Донецькій області від 20 травня 2015 року № 156о/с ОСОБА_1 було надано відпустку по догляду за дитиною. Проте, наказом від 06 листопада 2015 року № 372о/с позивача звільнено з органів внутрішніх справ на підставі п. 64 «г» Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ. Позивач вважає даний наказ про її звільнення незаконним, оскільки фактичної ліквідації підприємства не відбулось.
Просила визнати незаконним та скасувати наказ № 372 о/с від 06.11.2015 року та наказ № 405 о/с від 06.11.2015 року управління МВС України в Донецькій області про звільнення ОСОБА_1 ; поновити ОСОБА_1 на посаді слідчого слідчого відділу Артемівського МВ (з обслуговування м. Артемівська та Артемівського району) ГУ МВС України в Донецькій області; зобов'язати Головне управління Національної поліції в Донецькій області прийняти на службу ОСОБА_1 в поліцію шляхом видання Наказу про призначення по її згоді на посаду слідчого слідчого відділу Артемівського відділу ГУ НП в Донецькій області, а в разі відсутності даної посади - на іншу посаду; визнати протиправною бездіяльність МВС України, ліквідаційної комісії Управління МВС України в Донецькій області, яка виразилась в не здійсненні обов'язкового працевлаштування ОСОБА_1 після звільнення її з посади слідчого СВ Артемівського МВ (з обслуговування м. Артемівська та Артемівського району) ГУ МВС України в Донецькій області; зобов'язати МВС України, ліквідаційну комісію УМВС України в Донецькій області працевлаштувати ОСОБА_1 на службі в Національній поліції України; стягнути з відповідачів солідарно вчинену ОСОБА_1 протиправними діями моральну шкоду у розмірі 10000 грн.; стягнути з відповідачів солідарно витрати, пов'язані з отримання правової допомоги ОСОБА_1 у розмірі 1000 грн.
Ухвалою суду від 22 квітня 2016 року відкрито провадження у даній справі.
Ухвалою суду від 11 травня 2016 року замінено неналежного відповідача у справі - ліквідаційну комісію Управління МВС України в Донецькій області на Головне управління МВС України в Донецькій області (відповідач 2). Замінено неналежного відповідача у справі - ліквідаційну комісію Артемівського МВ з обслуговування м. Артемівськ та Артемівського району ГУ МВС України в Донецькій області на Артемівський міський відділ (з обслуговування м. Артемівськ та Артемівського району) ГУМВС України в Донецькій області (відповідач 3). Залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору Головне управління Державної казначейської служби України у Донецькій області.
До початку судового розгляду справи по суті позивачем надано до суду уточнений адміністративний позов, в якому остання просить суд: визнати незаконними та скасувати наказ Головного управління МВС України в Донецькій області № 372о/с від 06 листопада 2015 року та наказ Головного управління МВС України в Донецькій області № 405о/с від 06 листопада 2015 року про звільнення; зобов'язати Головне управління МВС України в Донецькій області поновити на посаді слідчого слідчого відділу Артемівського МВ (з обслуговування м. Артемівськ та Артемівського району) ГУМВС України в Донецькій області; зобов'язати Головне управління Національної поліції у Донецькій області прийняти позивача на службу шляхом видання наказу про призначення за згодою на посаду слідчого слідчого відділу Артемівського відділення Головного управління Національної поліції у Донецькій області; визнати протиправною бездіяльність Міністерства внутрішніх справ України, Ліквідаційної комісії Головного управління МВС України у Донецькій області щодо нездійснення працевлаштування після звільнення з посади слідчого слідчого відділу Артемівського МВ (з обслуговування м. Артемівськ та Артемівського району) ГУМВС України в Донецькій області; зобов'язати Головне управління МВС України в Донецькій області та Артемівський МВ (з обслуговування м. Артемівськ та Артемівського району) ГУМВС України в Донецькій області працевлаштувати на службу в Національну поліцію України; стягнути з Артемівського МВ (з обслуговування м. Артемівськ та Артемівського району) ГУМВС України в Донецькій області суму середнього грошового забезпечення за час вимушеного прогулу за період з 06.11.2015 року по дату винесення рішення; стягнути з відповідачів солідарно заподіяну протиправною бездіяльністю моральну шкоду у розмірі 10000,00 грн.; стягнути з відповідачів солідарно витрати, пов'язані з наданням правової допомоги у сумі 2000,00 грн.; стягнути з Артемівського МВ (з обслуговування м. Артемівськ та Артемівського району) ГУМВС України в Донецькій області винагороду за безпосередню участь в антитерористичній операції в розмірі 100 відсотків місячного грошового забезпечення за період з 01.04.2014 року по 10.10.2014 року з відрахуванням установлених законом податків та інших обов'язкових платежів.
Постановою Донецького окружного адміністративного суду від 25 жовтня 2016 року частково задоволені позовні вимоги ОСОБА_1 : визнано незаконним та скасовано наказ Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Донецькій області № 372о/с від 06 листопада 2015 року в частині звільнення ОСОБА_1 ; зобов'язано Головне управління Міністерства внутрішніх справ України в Донецькій області вжити заходи щодо обов'язкового працевлаштування ОСОБА_1 . В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Постановою Донецького апеляційного адміністративного суду від 21 грудня 2016 року, задоволено частково апеляційну скаргу Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Донецькій області: постанову Донецького окружного адміністративного суду від 25 жовтня 2016 року у справі № 805/84/16-а - скасовано. Прийняти нову постанову: позовні вимоги ОСОБА_1 - задоволено частково: зобов'язано Головне управління Міністерства внутрішніх справ України в Донецькій області вжити заходи щодо обов'язкового працевлаштування ОСОБА_1 . В решті позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.
Постановою Верховного Суду від 13 березня 2019 року касаційну скаргу Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Донецькій області задоволено частково: постанову Донецького окружного адміністративного суду від 25 жовтня 2016 року та постанову Донецького апеляційного адміністративного суду від 21 грудня 2016 року скасовано, а справу направлено на новий судовий розгляд до суду першої інстанції.
Ухвалою Донецького окружного адміністративного суду від 26 квітня 2019 року дану справу прийнято до свого провадження та призначено до спрощеного позовного провадження без виклику сторін.
22 травня 2019 року від представника ГУ МВС України в Донецькій області на адресу суду надійшов відзив на адміністративний позов, в якому просили відмовити у задоволені позовних вимог ОСОБА_1 , мотивуючи це тим, що по-перше ОСОБА_1 ще до прийняття наказу про звільнення з ОВС пропонувалась робота, але вона від запропонованої роботи відмовилась, по-друге посилаючись на норми Закону України № 580-VIII представник відповідача зазначив, що обмежень щодо звільнення вагітних жінок, жінок, які перебувають у відпустках для догляду за дитиною, не встановлено, по-третє, у зв'язку із реформуванням правоохоронної системи, набранням чинності Закону України № 580-VIII, постанови Кабінету Міністрів України від 16.09.2015 року № 730, наказом МВС України від 06 листопада 2015 року № 1388 в ГУ МВС України в Донецькій області скасовано всі штати та скорочено всі посади, а з 07.11.2015 року органи міліції України в силу закону припинили здійснювати повноваження та виконувати функції з формування і реалізації державної політики у відповідній законодавчо визначеній сфері, а отже, вказані обставини унеможливлюють працевлаштування ОСОБА_1 на попередній посаді або запропонування їй будь-яких посад.
28 травня 2019 року на адресу суду надійшов відзив на позов ОСОБА_1 від Міністерства внутрішніх справ України, в якому відповідач просив відмовити у задоволені позовних вимог, посилаючись на те, що ОСОБА_1 не перебувала у трудових (службових) відносинах з Міністерством внутрішніх справ. В той же час, зазначив, що відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 02 вересня 2015 року № 641 утворено Національну поліцію України, яка не є а ні правонаступником міліції, а ні структурним підрозділом МВС України. Отже відповідач зазначив, що МВС України не наділене повноваженнями щодо призначення осіб на посаду в структурі Національної поліції, а також щодо допуску осіб до участі у конкурсі на заміщення позивачем посад поліцейських.
За приписами частини 5 статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше. За клопотанням однієї із сторін або з власної ініціативи суду розгляд справи проводиться в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.
Враховуючи відсутність клопотань сторін щодо розгляду справи у судовому засіданні, справа розглядається за правилами спрощеного позовного провадження без проведення судового засідання та повідомлення сторін.
Розглянувши наявні заяви по суті справи, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується вимоги, дослідивши докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування, суд встановив наступне.
Позивач - ОСОБА_1 проходила службу в органах внутрішніх справ в Артемівському МВ ГУ МВС України в Донецькій області з 16 серпня 2008 року по 06 листопада 2015 року. Остання займана посада - слідчий відділення розслідування злочинів, скоєних проти життя та здоров'я особи слідчого відділу Артемівського міського відділу (з обслуговування міста Артемівськ та Артемівського району) ГУМВС України в Донецькій області.
Відповідно до наказу ГУМВС України в Донецькій області від 20 травня 2015 року №156о/с позивачу надано відпустку по догляду за дитиною з 30 квітня 2015 року до 28 січня 2018 року.
14 вересня 2015 року Артемівським МВ ГУ МВС України в Донецькій області складено повідомлення № 23025 «Про скорочення штатів», в якому позивача повідомлено про те, що згідно вказівки ГУМВС України в Донецькій області від 11 вересня 2015 року № 7238/Нв їй необхідно прибути до сектору кадрового забезпечення Артемівського МВ для ознайомлення із вимогами Закону України «Про національну поліцію», зокрема, з п. 8-11 прикінцевих та перехідних положень (розділ 11) із можливим майбутнім звільненням через скорочення штатів.
03 листопада 2015 року позивач подала рапорт на ім'я начальника ГУМВС України в Донецькій області про визнання її такою, що приступила до виконання службових обов'язків після виходу з відпустки по догляду за дитиною з 05.11.2015 року.
06 листопада 2015 року начальником Артемівського МВ ГУ МВС України в Донецькій області складено доповідну записку № 28779 на ім'я начальника ГУ МВС України в Донецькій області, в якій зазначено, що, зокрема, ОСОБА_1 , станом на 05.11.2015 року не приступила до виконання службових обов'язків в Артемівському МВ, відмовившись виходити з декретної відпустки на службу.
Також, 06 листопада 2015 року посадовими особами Артемівського МВ складено акти про відмову ОСОБА_1 вийти на службу 06 листопада 2015 року.
Наказом Головного управління МВС України в Донецькій області від 06 листопада 2015 року № 372о/с «По особовому складу» визначено вважати такою, що приступила до виконання службових обов'язків після виходу з відпустки по догляду за дитиною, зокрема, старшого лейтенанта міліції ОСОБА_1 (М-214939), слідчого відділення розслідування злочинів, скоєних проти життя та здоров'я особи слідчого відділу Артемівського міського відділу (з обслуговування міста Артемівськ та Артемівського району) з 06 листопада 2015 року (підстава: рапорт ОСОБА_1 від 03.11.2015 року).
Також, пунктом 4 даного наказу позивача звільнено із займаної посади за п. 64 «г» Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ (через скорочення штатів) з 06 листопада 2015 року.
Крім того, 06 листопада 2015 року Артемівським МВ ГУ МВС України в Донецькій області складено повідомлення № 28702 «Про звільнення з ОВС», в якому позивача повідомлено про її звільнення з органів внутрішніх справ наказом від 06.11.2015 року № 372о/с (через скорочення штатів) та вказано на необхідність з'явитись до сектору кадрового забезпечення із службовим посвідченням для отримання трудової книжки та повного розрахунку.
Надаючи оцінку оскаржуваному наказу, суд виходить із наступного.
Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Приписами ч. 3 ст. 2 КАС України визначено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Зазначені критерії є вимогами для суб'єкта владних повноважень, який приймає відповідне рішення, вчиняє дії чи допускається бездіяльності.
Спірні правовідносини регулюються Законом України «Про міліцію» від 20.12.1990 року № 565-ХІІ (що діяв на час виникнення спірних правовідносин), Законом України «Про Національну поліцію» від 02.07.2015 р. № 580-VIІI (далі - Закон № 580-VІІІ) та Положенням про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затвердженим постановою Кабінету Міністрів УРСР від 29.07.1991 року № 114 (далі - Положення № 114).
При цьому суд зазначає, що за загальним правилом пріоритетними є норми спеціальних законів, а норми трудового законодавства підлягають застосуванню лише у випадках, якщо нормами спеціальних законів не врегульовано спірних відносин, та коли про можливість такого застосування прямо зазначено у спеціальному законі.
Дана позиція викладена у листі Вищого адміністративного суду України від 26.05.2010 року № 753/11/13-10 «Про розв'язання спорів, що виникають з відносин публічної служби» та зазначена у відповідних рішеннях Верховного Суду України.
Частиною першою ст. 18 Закону України «Про міліцію» передбачено, що порядок та умови проходження служби в міліції регламентуються Положенням про проходження служби особовим складом органів внутрішніх справ, затверджуваним Кабінетом Міністрів України.
Відповідно до ст. 1 Закону України № 580-VІІІ Національна поліція України (далі - поліція) - це центральний орган виконавчої влади, який служить суспільству шляхом забезпечення охорони прав і свобод людини, протидії злочинності, підтримання публічної безпеки і порядку. Діяльність поліції спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України через Міністра внутрішніх справ України згідно із законом.
Пунктом 8 розділу XI Прикінцевих та перехідних положень Закону № 580-VІІІ встановлено, що з дня опублікування цього Закону всі працівники міліції (особи рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ), а також інші працівники Міністерства внутрішніх справ України, його територіальних органів, закладів та установ вважаються такими, що попереджені у визначеному порядку про можливе майбутнє звільнення через скорочення штатів.
Відповідно до пп. «г» п. 64 Положення № 114 особи середнього, старшого і вищого начальницького складу звільняються зі служби в запас (з постановкою на військовий облік) через скорочення штатів - при відсутності можливості подальшого використання на службі.
З аналізу вказаних норм слідує, що працівники міліції можуть бути прийняті на службу до поліції за власним бажанням та у спосіб, визначений п. 9 розділу ХІ Прикінцевих та перехідних положень Закону № 580-VIІI. Водночас, ті працівники, які відмовились від проходження служби в поліції та/або не прийняті на службу до поліції в тримісячний термін з моменту попередження про наступне вивільнення, звільняються зі служби в органах внутрішніх справ через скорочення штаті.
Звільнення особи зі служби через скорочення штатів відбувається при відмові працівника міліції від проходження служби в поліції, не прийняті його на службу до поліції в тримісячний термін з моменту попередження про наступне вивільнення та при відсутності можливості подальшого використання його на службі.
За приписами п. 70 вказаного Положення передбачено, що звільнення осіб середнього, старшого і вищого начальницького складу в запас і відставку провадиться до полковника міліції, полковника внутрішньої служби включно - начальниками головних управлінь, управлінь МВС в Автономній Республіці Крим, областях, м. Києві та Севастополі і рівними їм начальниками, яким таке право надано Міністром внутрішніх справ.
Пунктом 5 розділу ХІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 02 липня 2015 року № 580-VIII «Про Національну поліцію» визнано такими, що втратили чинність: Закон України «Про міліцію» (Відомості Верховної Ради УРСР, 1991 р., № 4, ст. 20 із наступними змінами); Постанову Верховної Ради Української РСР «Про порядок введення в дію Закону Української РСР «Про міліцію» (Відомості Верховної Ради УРСР, 1991 р., № 4, ст. 21).
За змістом пункту 8 розділу ХІ Прикінцевих та перехідних положень Закону № 580-VIII з дня опублікування цього Закону всі працівники міліції (особи рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ), а також інші працівники Міністерства внутрішніх справ України, його територіальних органів, закладів та установ вважаються такими, що попереджені у визначеному порядку про можливе майбутнє звільнення через скорочення штатів.
Разом з тим, приписами п. 9 розділу ХІ Прикінцевих та перехідних положень Закону № 580-VIІI передбачено, що працівники міліції, які виявили бажання проходити службу в поліції, за умови відповідності вимогам до поліцейських, визначеним цим Законом, упродовж трьох місяців з дня опублікування цього Закону можуть бути прийняті на службу до поліції шляхом видання наказів про призначення за їх згодою чи проходження конкурсу на посади, що заміщуються поліцейськими, у будь-якому органі (закладі, установі) поліції. Посади, що пропонуються особам, зазначеним у цьому пункті, можуть бути рівнозначними, вищими або нижчими щодо посад, які ці особи обіймали під час проходження служби в міліції.
Отже, Законом № 580-VІІІ передбачена альтернатива вибору працівників міліції, які виявили бажання проходити службу в поліції, а саме прийняття на службу за їх згодою або проходження конкурсу на посади, що заміщуються поліцейськими, у будь-якому органі (закладі, установі) поліції.
Згідно п. 10 розділу ХІ Прикінцевих та перехідних положень Закону №580-VІІІ працівники міліції, які відмовилися від проходження служби в поліції та/або не прийняті на службу до поліції в тримісячний термін з моменту попередження про наступне вивільнення, звільняються зі служби в органах внутрішніх справ через скорочення штатів.
Системний аналіз правових норм, що містяться у п.п. 9 і 10 розділу ХІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 580-VІІІ, зумовлює висновок, що питання стосовно подальшого проходження служби діючими співробітниками міліції мало бути вирішено до 06 листопада 2015 року включно (впродовж трьох місяців з моменту попередження про наступне вивільнення). Вказані норми є імперативними, як наслідок, неприйняття працівника міліції на службу до поліції до вказаного терміну є безальтернативною підставою для звільнення зі служби в органах внутрішніх справ через скорочення штатів.
При цьому, як, вже зазначалось раніше, Положенням про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затвердженим постановою Кабінету Міністрів Української РСР від 29 липня 1991 року № 114 (яке не втратило сили та є спеціальним законодавством, що регулює спірні правовідносини; далі - Положення), визначено, зокрема, підстави звільнення осіб середнього, старшого і вищого начальницького складу зі служби в запас (з постановкою на військовий облік) й підпунктом «г» пункту 64 передбачено звільнення через скорочення штатів - при відсутності можливості подальшого використання на службі.
Судом встановлено, що позивач у встановлений термін виявив згоду на проходження подальшої служби в органах Національної поліції, що відповідно до пункту 9 розділу XI «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 580-VIІI є підставою для прийняття його на службу до поліції, за умови, що він відповідає передбаченим цим Законом вимогам, про що подав відповідний рапорт, який міститься в матеріалах справи. Даний факт підтверджений також й листом Артемівського МВ ГУ МВС України в Донецькій області, з якого вбачається, що позивачем було подано заяву про прийом на службу до поліції, однак до наказу про призначення на посаду слідчого Артемівського відділу поліції ГУНП в Донецькій області її включено не було.
Тобто, вказана заява позивача підтверджує відсутність його відмови від проходження служби в поліції, тоді як доказів відмови позивача від проходження служби в поліції, як того вимагає стаття 77 КАС України (в редакції Закону № 2234-VIII від 07.12.2017 року), відповідачами надано не було.
Враховуючи наявність заяви позивача про бажання проходити службу в органах поліції, відповідач мав вирішити питання щодо наявності або відсутності підстав для прийняття позивача на службу в поліцію, оскільки визначальним для прийняття такого рішення є відповідність кандидата вимогам до поліцейських, визначеним Законом №580-VIІI.
Таким чином, підстави для не переведення позивача до органів Національної поліції України у відповідача були відсутні.
Розглядаючи трудові спори, пов'язані зі звільненням за пунктом 1 статті 40 КЗпП, суди зобов'язані з'ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджувався він за 2 місяці про наступне вивільнення.
При ліквідації підприємства (установи, організації) правила пункту 1 статті 40 КЗпП можуть застосовуватись і в тих випадках, коли після припинення його діяльності одночасно утворюється нове підприємство.
При проведенні звільнення власник або уповноважений ним орган вправі в межах однорідних професій і посад провести перестановку (перегрупування) працівників і перевести більш кваліфікованого працівника, посада якого скорочується, з його згоди на іншу посаду, звільнивши з неї з цих підстав менш кваліфікованого працівника.
Така позиція підтверджується також висновками викладеними у постанові Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 13 березня 2019 року по справі № 805/84/16-а.
Враховуючи викладене, при вирішенні питання щодо звільнення працівника міліції за скороченням штату, начальник органу зобов'язаний розглянути можливість подальшого використання його на службі, однак у випадку звільнення ОСОБА_1 відповідач не тільки не обґрунтував неможливість подальшого використання її на службі, але і не перевірив ці обставини, не надав оцінку наявності бажання позивача на подальше проходження служби в поліції.
Отже, як зазначає позивач у своєму позові, а відповідачами це не спростовано, 06 листопада 2015 року їй подзвонили з відділу кадрів Артемівського ГВ УМВС України в Донецькій області та повідомили, що ОСОБА_1 необхідно терміново вийти з відпустки по догляду за дитиною та написати особисто Рапорт на звільнення. У той же день у вечері до позивача приїхала слідчий ОСОБА_2 , оскільки ОСОБА_1 ні з ким було залишити дитину та привезла зразки рапорту та заяви. Позивач при ОСОБА_2 написала та одразу віддала рапорт на звільнення з ОВС за п. 64 «з», у зв'язку з переходом у встановленому порядку на роботу в інші міністерства та відомства з 05.11.2015 року рапорт від 03.11.2015 року) та заяву про прийняття на службу у поліцію на посаду слідчого слідчого відділу поліції ГУНП в Донецькій області від 06.11.2015 року.
Отже, бажання ОСОБА_1 працювати подальшому у поліції оформлено у виді письмової заяви о прийомі на службу в поліцію.
Так, однією із гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений у статті 5-1 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.
З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 з 30 квітня 2015 року перебувала у відпустці без збереження заробітної плати по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку.
З цього приводу, суд звертає увагу, що питання звільнення працівників, які мають певні пільги, зокрема вагітних жінок, жінок, які мають дітей віком до трьох років (до шести років - частина шоста статті 179), одиноких матерів при наявності дитини віком до чотирнадцяти років або дитини - інваліда спеціальним законом не врегульовано, тому згідно із частиною шостою статті 7 КАС України у разі відсутності закону, що регулює відповідні правовідносини, суд застосовує закон, що регулює подібні правовідносини (аналогія закону), а за відсутності такого закону суд виходить із конституційних принципів і загальних засад права (аналогія права).
Згідно з абзацом третім статті 184 Кодексу законів про працю України звільнення вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років (до шести років - частина шоста статті 179), одиноких матерів при наявності дитини віком до чотирнадцяти років або дитини-інваліда з ініціативи власника або уповноваженого ним органу не допускається, крім випадків повної ліквідації підприємства, установи, організації, коли допускається звільнення з обов'язковим працевлаштуванням. Обов'язкове працевлаштування зазначених жінок здійснюється також у випадках їх звільнення після закінчення строкового трудового договору. На період працевлаштування за ними зберігається середня заробітна плата, але не більше трьох місяців з дня закінчення строкового трудового договору.
Зазначена норма надає гарантію щодо обмежень на звільнення для жінок, які мають дітей віком до трьох років. Так, звільнення жінок, зазначених у частині 3 статті 184 Кодексу законів про працю України має певні особливості, зокрема, таке звільнення можливе, проте власник зобов'язаний працевлаштувати жінку на цьому самому або іншому підприємстві відповідно до її спеціальності.
У відповідності до п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» не може бути визнано, що власник або уповноважений ним орган виконав цей обов'язок по працевлаштуванню, якщо працівниці не була надана на тому ж або на іншому підприємстві (в установі, організації) інша робота або запропонована робота, від якої вона відмовилась з поважних причин (наприклад, за станом здоров'я).
Отже, ОСОБА_1 могла бути звільнена лише у випадку повної ліквідації установи, за умови її обов'язкового працевлаштування.
Разом з тим, Верховний Суд України в постановах від 04 березня 2014 року (справа № 21-8а14), від 27 травня 2014 року (справа № 21-108а14), від 28 жовтня 2014 року (справа № 21-484а14) сформував правову позицію, згідно з якою ліквідація юридичної особи публічного права має місце у випадку, якщо в розпорядчому акті органу державної влади або органу місцевого самоврядування наведено обґрунтування доцільності відмови держави від виконання завдань і функцій ліквідованого органу на інший орган, мова йде фактично про реорганізацію. Таким чином, встановлена законодавством можливість ліквідації державної установи (організації) з одночасним створенням іншої, яка буде виконувати повноваження (завдання) особи, що ліквідується, не виключає зобов'язання роботодавця (держави) по працевлаштуванню працівників ліквідованої установи.
Крім того, суд зазначає, що відповідно до ст. 49-2 КЗпП України, про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці.
При вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством.
Одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації. При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації працівник, на власний розсуд, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно. У разі якщо вивільнення є масовим відповідно до статті 48 Закону України «Про зайнятість населення», власник або уповноважений ним орган доводить до відома державної служби зайнятості про заплановане вивільнення працівників.
Як вбачається з матеріалів справи, а представники відповідачів не довели іншого, позивача не було попереджено у встановлений законом строк про її звільнення з посади, у зв'язку із скороченням штату.
Крім іншого, приписами норм Розділу ХІ Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про Національну поліцію» та Положення № 114, на які йдеться посилання у спірному наказі, містять три підстави для звільнення особи зі служби через скорочення штатів, а саме: при відмові працівника міліції від проходження служби в поліції, не прийнятті на службу до поліції в тримісячний термін з моменту попередження про наступне вивільнення; при відсутності можливості подальшого використання на службі.
Отже при вирішенні питання щодо звільнення за скороченням штату, керівник органу прямо зобов'язаний розглянути можливість подальшого використання на службі особи, що звільняється, що не було зроблено відповідачем.
Крім того, у постанові від 19 січня 2016 року у справі № 21-2225а15 Верховний Суд України висловив позицію, що можливість ліквідації державної установи (організації) з одночасним створенням іншої, яка буде виконувати повноваження (завдання) особи, що ліквідується, не виключає, а включає зобов'язання роботодавця (держави) по працевлаштуванню працівників ліквідованої установи.
У рішенні Великої Палати у справі «Konstantin Markin v. Russia» № 30078/06 від 22 березня 2012 року Європейський Суд з прав людини відзначив, що відпустка по догляду за дитиною сприяє сімейному життю і неодмінно впливає на його організацію, а тому підпадає під дію ст. 8 Конвенції.
Постановою Кабінету Міністрів України від 02 вересня 2015 року № 641 «Про утворення Національної поліції України» утворена Національна поліція України як центральний орган виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра внутрішніх справ.
Відповідно до п. 1 Положення про Національну поліцію, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28 жовтня 2015 року № 877, Національна поліція є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України через Міністра внутрішніх справ і який реалізує державну політику у сферах забезпечення охорони прав і свобод людини, інтересів суспільства і держави, протидії злочинності, підтримання публічної безпеки і порядку.
Постановою Кабінету Міністрів України від 16 вересня 2015 року № 730 «Про утворення територіальних органів Національної поліції та ліквідацію територіальних органів Міністерства внутрішніх справ» утворені як юридичні особи публічного права територіальні органи Національної поліції. Цією ж постановою вирішено ліквідувати як юридичні особи публічного права територіальні органи Міністерства внутрішніх справ.
Аналіз положень Законів № 565, № 580, постанов Кабінету Міністрів України від 02 вересня 2015 року № 641, від 28 жовтня 2015 року № 877, від 16 вересня 2015 року № 730 зумовлює висновок, що новоутворені територіальні органи Національної поліції не є правонаступниками територіальних органів Міністерства внутрішніх справ.
Територіальні органи Міністерства внутрішніх справ припиняються як юридичні особи шляхом їх ліквідації. При цьому в силу положень ст. 104 Цивільного кодексу України така форма припинення юридичної особи як ліквідація не передбачає правонаступництва.
Разом з цим, суд відзначає, що згідно з правовим висновком, що міститься у постанові Верховного Суду України від 19 січня 2016 року у справі № 21-2225а15, можливість ліквідації державної установи (організації) з одночасним створенням іншої, яка буде виконувати повноваження (завдання) особи, що ліквідується, не виключає, а включає зобов'язання роботодавця (держави) по працевлаштуванню працівників ліквідованої установи.
Отже, звільнення працівника з підстав, не передбачених законом, або з порушенням установленого законом порядку свідчить про незаконність такого звільнення та тягне за собою поновлення порушених прав працівника.
За висновком суду, спірні накази ГУ МВС України в Донецькій області від 06 листопада 2015 року № 372 о/с та № 405 о/с в частині звільнення позивача підлягають визнанню протиправними та скасуванню, оскільки видані з порушенням вимог п. 17 Положення № 114, ч. 3 ст. 184 КЗпП України, не відповідають критеріям, наведеним у п.п. 1, 3, 5, 6 ч. 3 ст. 2 КАС України, а позивач звільнена без обов'язкового працевлаштування.
Як наслідок, позовні вимоги ОСОБА_1 до ГУ МВС в Донецькій області про визнання протиправними та скасування наказів від 06 листопада 2015 року № 372 о/с № 405 о/с в частині її звільнення підлягають задоволенню.
Суд не приймає посилання відповідача 1 на п. 11 розділу ХІ Закону № 580, відповідно до якого перебування працівників міліції на лікарняному чи у відпустці не є перешкодою для їх звільнення зі служби в органах внутрішніх справ відповідно до «Прикінцевих та перехідних положень» цього Закону.
Така позиція суду ґрунтується на тому, що відповідно до ч. 3 ст. 22 Конституції України при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.
Положення п. 11 розділу ХІ Закону № 580 не можуть бути застосовані до спірних правовідносин, незважаючи на те, що вони не визнані неконституційними, оскільки закріплена в них норма звужує зміст та обсяг прав працівників міліції - жінок, які мають дитину у віці до трьох років, порівняно з нормою, закріпленою у ч. 3 ст. 184 КЗпП України.
П. 24 Положення № 114 визначено, що у разі незаконного звільнення особи рядового, начальницького складу органів внутрішніх справ підлягають поновленню на попередній посаді.
Таким чином, належним способом захисту прав старшого лейтенанта міліції ОСОБА_1 , порушених внаслідок незаконного звільнення, є поновлення її на посаді слідчого відділення розслідування злочинів, скоєних проти життя та здоров'я особи слідчого відділу Артемівського міського відділу (з обслуговування міста Артемівськ та Артемівського району), з якої вона звільнена 06 листопада 2015 року, з 07 листопада 2015 року.
Обираючи спосіб захисту порушеного права позивача, суд враховує, що на час судового розгляду процес ліквідації Артемівського МВ (з обслуговування м. Артемівськ та Артемівського району) ГУ МВС України в Донецькій області не завершився, запис про державну реєстрацію припинення Артемівського МВ (з обслуговування м. Артемівськ та Артемівського району) ГУ МВС України в Донецькій області (код ЄДРПОУ 08671567) як юридичної особи до ЄДР не внесений, а тому питання щодо обов'язкового працевлаштування працівників відповідача 2 відповідно до ч. 3 ст. 184 КЗпП України має вирішуватися ліквідаційною комісією Артемівського МВ (з обслуговування м. Артемівськ та Артемівського району) ГУ МВС України в Донецькій області.
У зв'язку з цим вимоги ОСОБА_1 про зобов'язання Головного управління МВС України в Донецькій області поновити на посаді слідчого слідчого відділу Артемівського МВ (з обслуговування м. Артемівськ та Артемівського району) ГУМВС України в Донецькій області; зобов'язання Головного управління Національної поліції у Донецькій області прийняти позивача на службу шляхом видання наказу про призначення за згодою на посаду слідчого слідчого відділу Артемівського відділення Головного управління Національної поліції у Донецькій області не підлягають задоволенню.
З приводу вимог позивача про стягнення з МВС України середнього заробітку за час вимушеного прогулу суд зазначає наступне.
Порядок та умови виплати грошового забезпечення особам рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ визначає Інструкція про порядок виплати грошового забезпечення особам рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, затверджена наказом Міністерства внутрішніх справ України від 31 грудня 2007 року № 499, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 12 березня 2008 року за № 205/14896 (далі - Інструкція № 499).
Відповідно до п. 1.6. Інструкції № 499 грошове забезпечення рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ виплачується за місцем служби.
Згідно з п. 24 Положення № 114 у разі незаконного звільнення особи рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ підлягають поновленню на попередній посаді з виплатою грошового забезпечення за час вимушеного прогулу, але не більш як за один рік.
Відповідно до пп. 3.5.2. п. 3.5. Інструкції № 499 особам рядового і начальницького складу, звільненим з органів внутрішніх справ, а потім поновленим на службі у зв'язку з визнанням незаконним звільнення, грошове забезпечення за час вимушеного прогулу з дня звільнення виплачується за посадою, з якої вони були звільнені, але не більше як за один рік.
Виплата незаконно звільненій особі рядового і начальницького складу грошового забезпечення за час вимушеного прогулу не є санкцією, а має компенсаційний характер. Її призначення - компенсувати працівнику міліції грошове забезпечення, яке він не отримав внаслідок вимушеного прогулу, тобто періоду часу, впродовж якого з вини органу внутрішніх справ він був позбавлений можливості працювати.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 надана відпустка по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку з 30 квітня 2015 року по 28 січня 2018 року.
Позивач проходила службу та отримувала грошове забезпечення в Артемівському міському відділу (з обслуговування м. Артемівськ та Артемівського району) Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Донецькій області.
Оскільки в період перебування особи рядового і начальницького складу у відпустці по догляду за дитиною виплата грошового забезпечення не передбачена, суд не вважає за необхідне виходити за межі позовних вимог на підставі ч. 2 ст. 11 КАС України та стягувати з Артемівського міського відділу (з обслуговування м. Артемівськ та Артемівського району) Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Донецькій області, на користь ОСОБА_1 грошове забезпечення за час вимушеного прогулу.
Щодо позовних вимог позивача про визнання протиправною бездіяльності Ліквідаційної комісії ГУМВС України в Донецькій області стосовно нездійснення обов'язкового працевлаштування ОСОБА_1 після її звільнення з органів внутрішніх справ суд вважає їх необґрунтованими з огляду на наступне.
Як зазначалось судом раніше, вирішенню питання щодо звільнення особи, зокрема, за наявності в неї дитини віком до трьох років має передувати вирішення питання щодо працевлаштування цієї особи. При цьому, положення даної правової норми (ст. 184 КЗпП України) не дають підстав вважати, що таке працевлаштування особи може мати місце в майбутньому, оскільки таке тлумачення норми права фактично нівелює закладені в ній гарантії трудових прав певної категорії осіб.
З огляду на зазначені обставини судом визнано незаконним та скасовано спірний наказ в частині звільнення позивача з органів внутрішніх справ та зобов'язано ГУМВС України в Донецькій області вжити заходи щодо працевлаштування позивача.
Таким чином, суд вважає, що вимоги ОСОБА_1 про визнання бездіяльності ГУМВС України в Донецькій області стосовно нездійснення обов'язкового працевлаштування ОСОБА_1 після її звільнення з органів внутрішніх справ є необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню, адже дії, спрямовані на працевлаштування позивача, повинні бути вчинені Головним управління МВС України в Донецькій області перед вирішенням питання стосовно її звільнення з органів внутрішніх справ задля повної гарантії її трудових прав.
Стосовно позовних вимог позивача про визнання протиправною бездіяльності МВС України стосовно нездійснення обов'язкового працевлаштування ОСОБА_1 після її звільнення з органів внутрішніх справ, суд зазначає, що дані позовні вимоги є необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню, оскільки позивач не проходила службу безпосередньо у Міністерстві внутрішніх справ України.
Стосовно позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення солідарно з відповідачів на її користь моральної шкоди у розмірі 10000,00 грн. суд зазначає наступне.
Вирішуючи питання про стягнення моральної шкоди, суд керується статтею 237-1 Кодексу законів про працю України, відповідно до якої відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.
При цьому, зазначена норма сформульована так, що відшкодувати моральну шкоду, заподіяну працівникові робото давцем, можна тільки за наявності трьох життєвих обставин: моральних страждань; втрати нормальних життєвих зв'язків; необхідності додаткових зусиль для організації свого життя.
Оскільки під час провадження у даній справі позивач не пояснив з яких міркувань він виходив, визначаючи розмір моральної шкоди, та якими доказами це підтверджується, не надав належних доказів щодо втрати ним нормальних життєвих зв'язків та необхідності додаткових зусиль для організації його життя в задоволенні позову в частині стягнення на користь ОСОБА_1 10000 грн. в якості моральної шкоди слід відмовити.
Стосовно позовних вимог позивача щодо стягнення з відповідачів солідарно витрат, пов'язаних з наданням правової допомоги у сумі 2000,00 грн. суд зазначає наступне.
Згідно положень ст.139 КАС України судом при вирішенні спору розподіляються судові витрати пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Згідно з ч.1 ст.132 КАС України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
Згідно з ч.3 ст.132 КАС України до витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати: 1) на професійну правничу допомогу; 2) сторін та їхніх представників, що пов'язані із прибуттям до суду; 3) пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертиз; 4) пов'язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; 5) пов'язані із вчиненням інших процесуальних дій або підготовкою до розгляду справи.
Відповідно до ч.1 ст.139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Згідно з ч.7 ст.139 КАС України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. За відсутності відповідної заяви або неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.
Позивачем надано до суду договір про згоду щодо надання юридичної допомоги від 06 січня 2016 року № 1-2а, укладений між ОСОБА_1 та адвокатом Коломієць О.В..
Також, в матеріалах справи наявний договір про надання юридичних послуг на представництво інтересів № 1-2а від 06 січня 2016 року, укладений між ОСОБА_3 (адвокат) та ОСОБА_1 (замовник), за умовами якого замовник доручає адвокату, а адвокат приймає на себе зобов'язання надати замовнику послуги з правової допомоги - ведення справи у Донецькому окружному адміністративному суді за позовом ОСОБА_1 .
На виконання вищезазначеного договору адвокатом Коломієць О.В. та Рябцевою Ю.С. складено акт-звіт №1 прийому-передачі виконаних робіт за договором про надання правової допомоги у адміністративній справі від 06 січня 2016 року, за яким адвокатом було надано позивачу правову допомогу на загальну суму 2000,00 грн.
Відповідно до ч.ч. 1-2 ст.134 КАС України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.
Згідно з ч.ч. 3-4 ст.134 КАС України для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Відповідно до ч.ч. 5-7 ст. 134 КАС України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог частини п'ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
Згідно з ч. 1 ст. 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту.
Відповідно до ч. 2 ст. 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги.
Згідно з ч. 3 ст. 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» при встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.
З урахуванням зазначеного, гонорар адвоката за представництво інтересів в суді та надання правничої допомоги повинен включати в себе витрати щодо підготовки справи до розгляду, збору доказів, тощо.
Отже, як вбачається з Акту-звіту № 1 прийому - передачі виконаних робіт за договором про надання правової допомоги у адміністративній справі від 06.01.2016 року, адвокатом ОСОБА_3 надані наступні правові послуги: попередня консультація 1 година - 200 грн., вивчення та правовий аналіз справи 4 години - 200 грн., підготовка процесуальних документів 9 годин - 300 грн., супровід справи в судових засіданнях 2 години - 1000 грн., адвокатські запити до ГУ МВС України в Донецькій області та Артемівського відділу поліції ГУНП в Донецькій області 2 години - 200 грн., інші витрати - 100 грн.
Таким чином, з урахуванням наведених висновків суду, на користь позивача має бути стягнуто 2000,00 грн. витрат на правничу допомогу
Щодо позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення з Артемівського МВ (з обслуговування м. Артемівськ та Артемівського району) ГУМВС України в Донецькій області винагороди за безпосередню участь в антитерористичній операції в розмірі 100 відсотків місячного грошового забезпечення за період з 01 квітня 2014 року по 10 жовтня 2014 року з відрахуванням установлених законом податків та інших обов'язкових платежів суд зазначає наступне.
Спірні правовідносини врегульовані Законом України «Про боротьбу з тероризмом», Положенням про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ (зі змінами та доповненнями), затвердженим постановою Кабінету Міністрів Української РСР від 29.07.1991 року № 114, Постановою Кабінету Міністрів України № 158 від 04.06.2014 року «Про перерозподіл деяких видатків державного бюджету, передбачених Міністерству фінансів на 2014 рік, та виділення коштів з резервного фонду державного бюджету», постановою Кабінету Міністрів України від 31.01.2015 року № 24 «Про особливості виплати винагород військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу в особливий період та під час проведення антитерористичних операцій», наказом Міністерства оборони України від 02.02.2015 року № 49 «Про особливості виплати винагород військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу в особливий період та під час проведення антитерористичних операцій», наказом МВС України від 23.07.2014 року № 719.
Законом України «Про боротьбу з тероризмом» (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) встановлено, що антитерористична операція - комплекс скоординованих спеціальних заходів, спрямованих на попередження, запобігання та припинення злочинних діянь, здійснюваних з терористичною метою, звільнення заручників, знешкодження терористів, мінімізацію наслідків терористичного акту чи іншого злочину, здійснюваного з терористичною метою.
Згідно ст. 5 вказаного Закону Міністерство внутрішніх справ України здійснює боротьбу з тероризмом шляхом запобігання, виявлення та припинення злочинів, вчинених з терористичною метою, розслідування яких віднесене законодавством України до компетенції органів внутрішніх справ; надає Антитерористичному центру при Службі безпеки України необхідні сили і засоби; забезпечує їх ефективне використання під час проведення антитерористичних операцій.
Пунктом 2 Постанови Кабінету Міністрів України № 158 від 04.06.2014 року «Про перерозподіл деяких видатків державного бюджету, передбачених Міністерству фінансів на 2014 рік, та виділення коштів з резервного фонду державного бюджету» (що була чинною на момент виникнення спірних правовідносин) установлено, що за безпосередню участь в антитерористичних операціях, здійсненні заходів із забезпечення правопорядку на державному кордоні, відбиття збройного нападу на об'єкти, що охороняються військовослужбовцями, звільнення цих об'єктів у разі захоплення або спроби насильного заволодіння зброєю, бойовою та іншою технікою військовослужбовцям, у тому числі строкової військової служби, особам рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації, резервістам та працівникам (невійськовослужбовцям) льотного, льотно-підйомного, інженерно-технічного складу авіації Національної гвардії і Державної прикордонної служби, водіям автотранспортних засобів Національної гвардії і Державної прикордонної служби починаючи з 1 травня 2014 р. виплачується винагорода в розмірі 100 відсотків місячного грошового забезпечення та заробітної плати, але не менш ніж 3000 гривень, у розрахунку на місяць.
У відповідності до п. 1 Постанови Кабінету Міністрів України від 31.01.2015 року № 24 «Про особливості виплати винагород військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу в особливий період та під час проведення антитерористичних операцій» установлено, що в особливий період або під час проведення антитерористичної операції військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу Збройних Сил, інших утворених відповідно до законів військових формувань, правоохоронних органів, Державної служби з надзвичайних ситуацій, Головного управління розвідки Міністерства оборони, Державної прикордонної служби, Управління державної охорони, Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації, Державної спеціальної служби транспорту за безпосередню участь у воєнних конфліктах чи антитерористичній операції, інших заходах в умовах особливого періоду виплачується винагорода у відсотках місячного грошового забезпечення.
Розмір винагороди визначається виходячи з розміру посадового окладу, окладу за військовим (спеціальним) званням, щомісячних додаткових видів місячного грошового забезпечення постійного характеру, премії та повинен становити не менш як 3 тис. гривень на місяць. У разі коли військовослужбовець, особа рядового або начальницького складу, що брали безпосередню участь у воєнних конфліктах чи антитерористичній операції, інших заходах в умовах особливого періоду менше одного календарного місяця, розмір винагороди визначається пропорційно дням участі виходячи з її розміру, що становить не менш як 3 тис. гривень.
Винагорода військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу виплачується також під час безперервного перебування на стаціонарному лікуванні в закладах охорони здоров'я після отриманих під час безпосередньої участі у воєнних конфліктах чи антитерористичній операції, інших заходах в умовах особливого періоду поранень (контузії, травми, каліцтва).
Згідно п. 2 даної постанови військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу та резервістам виплачуються додаткові винагороди за виконання окремих завдань під час безпосередньої участі у воєнних конфліктах чи антитерористичній операції, інших заходах в умовах особливого періоду.
Пунктом 3 вказаної постанови затверджено розмір винагороди військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу за безпосередню участь у воєнних конфліктах чи антитерористичній операції, інших заходах в умовах особливого періоду згідно з додатком 1; розмір додаткових винагород військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу та резервістам за виконання окремих завдань під час безпосередньої участі у воєнних конфліктах чи антитерористичній операції, інших заходах в умовах особливого періоду згідно з додатком 2.
Відповідно до п.6 постанови визнано таким, що втратив чинність, пункт 2 постанови Кабінету Міністрів України від 4 червня 2014 року № 158 «Про перерозподіл деяких видатків державного бюджету, передбачених Міністерству фінансів на 2014 рік, та виділення коштів з резервного фонду державного бюджету» (Офіційний вісник України, 2014 р., № 46, ст. 1211) у частині виплати військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу винагороди в розмірі 100 відсотків місячного грошового забезпечення, але не менш як 3 тис. гривень, у розрахунку на місяць.
Наказом Міністерства оборони України від 02.02.2015 року № 49 «Про особливості виплати винагород військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу в особливий період та під час проведення антитерористичних операцій» затверджено Порядок та умови виплати винагород військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу та резервістам, механізм підтвердження виконання окремих завдань під час безпосередньої участі у воєнних конфліктах чи антитерористичній операції, інших заходах в умовах особливого періоду.
Згідно п. 6 розділу 1 даного Порядку виплата винагород військовослужбовцям здійснюється за безпосередню участь у воєнних конфліктах чи АТО, інших заходах в умовах особливого періоду, визначених додатком 1 до постанови Кабінету Міністрів України від 31 січня 2015 року № 24 «Про особливості виплати винагород військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу в особливий період та під час проведення антитерористичних операцій» (далі - Постанова).
Пунктами 1, 2, 3, 7 розділу ІІ вказаного Порядку передбачено, що військовослужбовцям (крім резервістів) у період мобілізації (у тому числі часткової) або з моменту введення воєнного стану та до дати завершення демобілізації або закінчення (скасування) воєнного стану, у період проведення АТО за безпосередню участь у воєнних конфліктах чи АТО, здійсненні заходів із забезпечення правопорядку на державному кордоні, відбитті збройного нападу на об'єкти, що охороняються військовослужбовцями, звільненні таких об'єктів у разі їх захоплення або спроби насильного заволодіння зброєю, бойовою та іншою технікою виплачується винагорода у розмірі 100 відсотків місячного грошового забезпечення.
Розмір винагороди визначається, виходячи з розміру посадового окладу (у тому числі посадового окладу за посадою, до тимчасового виконання обов'язків (завдань) за якою допущено військовослужбовця), окладу за військовим (спеціальним) званням, щомісячних додаткових видів місячного грошового забезпечення постійного характеру, премії, та повинен становити не менш як 3000 гривень на місяць. У разі участі у воєнних конфліктах чи АТО, інших заходах в умовах особливого періоду менше одного календарного місяця розмір винагороди визначається пропорційно дням участі, виходячи з її розміру, що становить не менш як 3000 гривень.
Винагорода виплачується за час, обрахований з дня фактичного початку участі військовослужбовців (крім резервістів) у заходах, зазначених у пункті 1 цього розділу, до дня завершення такої участі, про що зазначається у відповідних наказах командирів (штабу АТО).
Безпосередня участь у відбитті збройного нападу на об'єкти, що охороняються військовослужбовцями, звільненні таких об'єктів у разі їх захоплення або спроби насильного заволодіння зброєю, бойовою та іншою технікою підтверджується:
журналом бойових дій (журналом ведення оперативної обстановки);
бойовим донесенням (підсумковим, терміновим та позатерміновим), рапортом керівника підрозділу, який виконував завдання.
Крім того, підтвердними документами є:
бойовий наказ командира військової частини для виконання поставлених завдань охорони об'єктів (несення служби на блокпостах, звільнення об'єктів, які захоплені, тощо), письмовий наказ командира військової частини, який виконував завдання;
запис у книзі прикордонної служби підрозділу охорони державного кордону про виконання завдань прикордонними нарядами щодо відбиття збройного нападу на об'єкти, що охороняються військовослужбовцями, звільнення таких об'єктів у разі їх захоплення або спроби насильного заволодіння зброєю, бойовою та іншою технікою;
постова відомість під час охорони об'єкта (блокпоста, базового табору, складу ракетно-артилерійського озброєння, польового парку тощо), де визначені особовий склад, який залучається до охорони, час, місце, порядок виконання завдань, книга служби нарядів та подій, що відбувалися.
Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 04 червня 2014 року № 158 «Про перерозподіл деяких видатків державного бюджету, передбачених Міністерству фінансів на 2014 рік, та виділення коштів з резервного фонду державного бюджету» МВС України затверджено наказ від 23.07.2014 року за № 719, відповідно до п. 1 якого визначено виплачувати військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, резервістам та працівникам (невійськовослужбовцям), льотного, льотно-підйомного, інженерно-технічного складу авіації та водіям автотранспортних засобів Національної гвардії України за безпосередню участь в антитерористичних операціях, здійсненні заходів із забезпечення правопорядку на державному кордоні, відбиття збройного нападу на об'єкти, що охороняються військовослужбовцями, звільнення цих об'єктів у разі захоплення або спроби насильного заволодіння зброєю, бойовою та іншою технікою починаючи з 01 травня 2014 року винагороду в розмірі 100 відсотків місячного грошового забезпечення, але не менш ніж 3000 гривень, у розрахунку на місяць (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин).
Обчислення цієї винагороди здійснюється з розрахунку місячного грошового забезпечення або заробітної плати (у тому числі з урахуванням щомісячної додаткової грошової винагороди), за останньою займаною штатною посадою на час участі в зазначених операціях і заходах.
Пунктами 2-4 даного Наказу передбачено винагороду виплачувати за час, обрахований із дня фактичного початку участі в операціях і заходах, зазначених у пункті 1 цього наказу, до дня завершення такої участі, в поточному місяці за минулий на підставі наказів командирів (начальників) органів військового управління (військових частин, закладів, установ, організацій) (командирам (начальникам) - наказів вищих командирів (начальників)), начальників органів внутрішніх справ.
Департаменту фінансового забезпечення та бухгалтерського обліку МВС України вирішено забезпечити подання наказу на державну реєстрацію до Міністерства юстиції України в установленому порядку.
Цей наказ набрав чинності з дня його офіційного опублікування та застосовувався з 01 травня 2014 року.
З аналізу наведених норм вбачається, що зарахування особи до списку осіб, що безпосередньо беруть участь у проведенні антитерористичних операцій, здійснюється на підставі відповідних наказів командирів (штабу АТО), в яких зазначається про дату початку такої участі та дату фактичного завершення такої участі. Потім, на підставі вмотивованого рапорту керівника структурного підрозділу, де проходить службу особа, Головним управлінням МВС України в області видається відповідний наказ, який, в свою чергу, є підставою для нарахування грошової винагороди особам рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, призначеної за безпосередню участь у проведенні АТО.
Суд критично ставиться до доводів позивача щодо наявності у неї права на винагороду, передбачену за безпосередню участь в антитерористичних операціях, оскільки позивачем не надано до суду відповідних доказів, зокрема, наказів керівництва штабу АТО про зарахування її до складу осіб, що здійснюють участь у проведенні АТО.
Також, ані позивачем, ані відповідачами до суду не надано доказів щодо складання керівником структурного підрозділу, де вона проходила службу, рапорту стосовно наявності у ОСОБА_1 права на винагороду, передбачену за безпосередню участь у АТО.
Крім того, згідно довідки Артемівського МВ від 18.10.2016 року № 25643/201/08-2016 відповідно до п. 1 наказу МВС України від 23.07.2014 року № 719 ОСОБА_4 не залучалась до здійснення заходів із забезпечення правопорушень, відбиття збройного нападу на об'єкти, що охороняються, та звільнення цих об'єктів у разі їх захоплення або спроби насильного заволодіння бойовою зброєю чи іншою технікою.
З урахуванням викладеного, суд дійшов висновку про безпідставність позовних вимог ОСОБА_1 в зазначеній частині та відмову в їх задоволенні.
Відповідно до ч. 1 ст. 11 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно з частин 1 та 2 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Розглянувши подані документи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд приходить до висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 підлягають частковому задоволенню.
На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 2, 77, 78, 90, 139, 205, 241-246, 250, 255, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Адміністративний позов ОСОБА_1 до Міністерства внутрішніх справ України, Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Донецькій області, Артемівського міського відділу (з обслуговування м. Артемівськ та Артемівського району) ГУМВС України в Донецькій області, Головного управління Національної поліції в Донецькій області, за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору - Головного управління Державної казначейської служби України у Донецькій області про визнання незаконним та скасування наказу, поновлення на посаді, визнання протиправною бездіяльності та зобов'язати вчинити певні дії, стягнення грошового забезпечення, моральної шкоди та витрат на правову допомогу - задовольнити частково.
Визнати протиправними та скасувати наказ Головного управління МВС України в Донецькій області № 372 о/с від 06 листопада 2015 року та наказ Головного управління МВС України в Донецькій області від 06 листопада 2015 року в частині звільнення ОСОБА_1 .
Поновити ОСОБА_1 на посаді слідчого слідчого відділення розслідування злочинів, скоєних проти життя та здоров'я особи слідчого відділу Артемівського міського відділу (з обслуговування міста Артемівськ та артемівського району), з 07 листопада 2015 року.
Стягнути з Головного управління МВС України в Донецькій області (місцезнаходження: 87517, Донецька область, м. Маріуполь, проспект Нахімова, 86, код ЄДРПОУ 08592158) на користь ОСОБА_1 (місцезнаходження: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) витрати на правничу допомогу у розмірі 1000 (одна тисяча) грн. 00 коп.
Стягнути з Артемівського міського відділу (з обслуговування м. Артемівська та Артемівського району) Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Донецькій області (місцезнаходження: 84500, Донецька область, м. Бахмут, вул. Садова, 149, код ЄДРПОУ 08671567) на користь ОСОБА_1 (місцезнаходження: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) витрати на правничу допомогу у розмірі 1000 (одна тисяча) грн. 00 коп.
В іншій частині позовних вимог - відмовити.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Відповідно до ст. 295 КАС України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана до Першого апеляційного адміністративного суду через Донецький окружний адміністративний суд протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Суддя І.М. Тарасенко