11.02.10 Справа № 5/2-10.
за позовом приватного підприємця ОСОБА_1, м. Суми
до відповідача - відкритого акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль», м. Суми
про визнання недійсними договорів
Суддя Гудим В.Д.
Представники:
Від позивача - не з'явився
Від відповідачів - Гриценко Б.М. (довіреність від 06.11.09р.)
Суть спору: позивач подав позовну заяву в якій просить суд визнати недійсними кредитний договір № 012/15-12/3362 від 20.03.08р. та іпотечний договір від 20.03.08р. укладені між позивачем та відповідачем.
Відповідач подав відзив на позовну заяву № 14-11/65 від 04.02.10р. в якому заперечує проти позовних вимог зазначаючи, що кредитний договір № 012/15-12/3362 від 20.03.2008 року був укладений з дотриманням положень чинного законодавства.
Позивач подав додаткові матеріали в обґрунтування позовних вимог.
Розглянувши матеріали справи, господарський суд встановив:
Як вбачається з матеріалів справи, 20 березня 2008 року між сторонами був укладений кредитний договір № 012/15-12/3362 відповідно до умов якого відповідач зобов'язується відкрити позивачеві відновлювальну кредитну лінію на умовах визначених договором, а позивач в свою чергу зобов'язується належним чином використати та повернути відповідачу суму отриманого кредиту, а також сплатити відповідну плату за користування кредитом і виконати всі інші зобов'язання, як вони визначені договором.
Відповідно до п. 1.1 кредитного договору, позивачеві надається кредит в сумі 316 830,00 доларів США.
В забезпечення виконання зобов'язань по кредитному договору №012/15-12/3362 від 20.03.2008р. між сторонами був укладений іпотечний договір від 20.03.08р. відповідно до якого в іпотеку передано нерухоме майно, що розташоване в місті Суми по вул. 2-а Харківська, 4-а.
В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на те, що при підписанні сторонами кредитного договору були порушені норми чинного законодавства, зокрема ст.ст. 192, 524, 533 Цивільного кодексу України, ст.ст. 189, 198 Господарського кодексу України, ст. 3 Закону України "Про платіжні системи та переказ грошей в Україні", ст. 35 Закону України "Про Національний банк України", ст.ст. 3,5 Декрету Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання та валютного контролю".
Відповідно до ст. 192 Цивільного кодексу України законним платіжним засобом, обов'язковим до приймання за номінальною вартістю на всій території України, є грошова одиниця України - гривня. Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.
Відповідно до ст. 533 Цивільного кодексу України зобов'язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті.
Відповідно до ст. 533 Цивільного кодексу України грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях. Якщо у зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом. Використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов'язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом.
Відповідно до ст. 189 Господарського кодексу України ціна (тариф) у цьому Кодексі є формою грошового визначення вартості продукції (робіт, послуг), яку реалізують суб'єкти господарювання. Ціна є істотною умовою господарського договору. Ціна зазначається в договорі у гривнях. Ціни у зовнішньоекономічних договорах (контрактах) можуть визначатися в іноземній валюті за згодою сторін.
Відповідно до ст. 198 Господарського кодексу України платежі за грошовими зобов'язаннями, що виникають у господарських відносинах, здійснюються у безготівковій формі або готівкою через установи банків, якщо інше не встановлено законом. Грошові зобов'язання учасників господарських відносин повинні бути виражені і підлягають оплаті у гривнях. Грошові зобов'язання можуть бути виражені в іноземній валюті лише у випадках, якщо суб'єкти господарювання мають право проводити розрахунки між собою в іноземній валюті відповідно до законодавства. Виконання зобов'язань, виражених в іноземній валюті, здійснюється відповідно до закону.
Відповідно до статті 35 Закону України "Про Національний банк України" гривня (банкноти і монети) як національна валюта є єдиним законним платіжним засобом на території України, приймається усіма фізичними і юридичними особами без будь-яких обмежень на всій території України за всіма видами платежів, а також для зарахування на рахунки, вклади, акредитиви та для переказів.
Відповідно до ст. 3 Закону України "Про платіжні системи та переказ грошей в Україні" кошти існують у готівковій формі (формі грошових знаків) або у безготівковій формі (формі записів на рахунках у банках). Грошові знаки випускаються у формі банкнот і монет, що мають зазначену на них номінальну вартість. Гривня як грошова одиниця України (національна валюта) є єдиним законним платіжним засобом в Україні, приймається усіма фізичними і юридичними особами без будь-яких обмежень на всій території України для проведення переказів.
Обіг іноземної валюти на території України підпорядковується спеціальному правовому режиму, встановленому законодавством України: Декретом Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" від 19.02.93 року; Законом України "Про Національний банк України"; Законом України "Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті".
Відповідно до статті 42 Закону України "Про Національний банк України" до функцій Національного банку України віднесено надання кредитів лише комерційним банкам. Що ж до видачі кредитів підприємствам, установам і організаціям, то ця функція віднесена до компетенції комерційних банків.
До компетенції комерційних банків також віднесено надання кредитів резидентам в іноземній валюті за індивідуальною ліцензією Національного банку України.
Відповідно до п. 4 Декрету Кабінету Міністрів України від 19.02.93 N 15-93 "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" індивідуальні ліцензії видаються резидентам і нерезидентам на здійснення разової валютної операції на період, необхідний для здійснення такої операції. Індивідуальної ліцензії потребують такі операції: надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі; використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави.
Статтею 5 Декрету Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" (надалі - Декрет) передбачено, що Національний банк України видає індивідуальні та генеральні ліцензії на здійснення валютних операцій, які підпадають під режим ліцензування згідно з цим Декретом. Генеральні ліцензії видаються комерційним банкам та іншим фінансовим установам України, національному оператору поштового зв'язку на здійснення валютних операцій, що не потребують індивідуальної ліцензії, на весь період дії режиму валютного регулювання. Індивідуальні ліцензії видаються резидентам і нерезидентам на здійснення разової валютної операції на період, необхідний для здійснення такої операції. Відповідно до пп. "в", "г" ч. 4 ст. 5 Декрету індивідуальної ліцензії потребують, в тому числі, операції щодо: надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі; використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави.
Відповідно до п. 5 Декрету Кабінету Міністрів України від 19.02.93 N 15-93 "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" одержання індивідуальної ліцензії однією із сторін валютної операції означає також дозвіл на її здійснення іншою стороною або третьою особою, яка має відношення до цієї операції, якщо інше не передбачено умовами індивідуальної ліцензії. Тобто будь-яка із сторін валютної операції може отримати на здійснення цієї операції індивідуальну ліцензію і за її наявності інша сторона або третя особа, яка має відношення до цієї операції, також отримують дозвіл на проведення такої валютної операції, якщо інше не передбачено умовами індивідуальної ліцензії.
Відповідно до п. 8.12 Постанови Правління Національного банку України від 30 травня 2007 року N 200 "Про затвердження Правил використання готівкової іноземної валюти на території України та внесення змін до деяких нормативно-правових актів Національного банку України", зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 18 червня 2007р. за N 656/13923 фінансові установи, які одержали генеральну ліцензію Національного банку на здійснення валютних операцій, можуть використовувати готівкову іноземну валюту для проведення валютних операцій відповідно до отриманих генеральних ліцензій Національного банку на здійснення валютних операцій.
Як вбачається з матеріалів справи, 11.10.06р. відповідач отримав банківську ліцензію № 10 та дозвіл № 10-4 Національного банку України, відповідно до якого банк має право на залучення та розміщення іноземної валюти на валютному ринку України. (а. с. 35-36)
Відповідно до ст. 345 Господарського кодексу України кредитні операції полягають у розміщенні банками від свого імені, на власних умовах та на власний ризик залучених коштів юридичних осіб (позичальників) та громадян. Кредитними визнаються банківські операції, визначені як такі законом про банки і банківську діяльність. Кредитні відносини здійснюються на підставі кредитного договору, що укладається між кредитором і позичальником у письмовій формі. У кредитному договорі передбачаються мета, сума і строк кредиту, умови і порядок його видачі та погашення, види забезпечення зобов'язань позичальника, відсоткові ставки, порядок плати за кредит, обов'язки, права і відповідальність сторін щодо видачі та погашення кредиту.
Відповідно до ст. 1054 Цивільного кодексу України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа § 1. "Позика", глави 71 "ПОЗИКА. КРЕДИТ. БАНКІВСЬКИЙ ВКЛАД", якщо інше не встановлено § 2 "Кредит" і не випливає із суті кредитного договору.
Відповідно до ст. 1049 Цивільного кодексу України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.
Враховуючи викладене, господарський суд не вбачає підстав вважати, що кредитний договір № 012/15-12/3362 від 20.03.08р. та іпотечний договір від 20.03.08р. було укладено між позивачем та відповідачем з порушенням вимог чинного законодавства, в зв'язку з чим позовні вимоги задоволенню не підлягають.
Керуючись ст.ст. 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд
1. В позові відмовити.
Суддя В.Д.Гудим
Суддя