Дата документу 19.06.2019 Справа № 317/2335/18
Єдиний унікальний № 317/2335/18 Головуючий у 1 інстанції: Яркіна С.В.
провадження № 22-ц/807/2053/19 Суддя-доповідач: Маловічко С.В.
19 червня 2019 року м. Запоріжжя
Запорізький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
Головуючого: Маловічко С.В.
суддів: Гончар М.С.
Кухаря С.В.
при секретарі: Остащенко О.В.
за участі:
представників позивача ОСОБА_1 - адвокатів Рєпєнко О.П., Пономаренко
О.О., представника відповідача - Кравець Є.А.
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Запорізького районного суду Запорізької області від 25 березня 2019 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Українська залізниця» про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, компенсації втрати частини доходів та моральної шкоди,-
У липні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ПАТ «Українська залізниця», змінено назву юридичної особи на Акціонерне товариство «Українська залізниця», про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, який 06.11.2018 було уточнено.
В обґрунтування позовних вимог зазначив, що з травня 2008р. він працював у ПАТ «Українська залізниця» - Регіональна філія «Придніпровська залізниця», структурний підрозділ «Нікопольська дистанція електропостачання», остання посада на підприємстві - електромонтер контактної мережі 4 розряду. 10.11.2016р. він уклав контракт з Міністерством оборони України в ocoбi командира військової частини польова пошта НОМЕР_1 про проходження військової служби у Збройних Силах України строком на 1 piк. 30.11.2016р. наказом (розпорядженням) начальника Структурного підрозділу «Нікопольська дистанція електропостачання» Регіональної філії «Придніпровська залізниця» ПАТ «Українська залізниця» № 109/ОС його було звільнено з роботи на підставі п. 3 ст. 36 Кодексу законів про працю України у зв'язку з укладенням контракту про проходження військової служби.
Позивач вказував, що звільнення відбулось незаконно, оскільки він був прийнятий на військову службу за контрактом під час дії особливого періоду, а тому за ним повинно зберігатись місце роботи відповідно до чч. 3, 4 ст. 119 КЗпП України. Проте наказ про звільнення особисто йому не вручено та особисто з ним не ознайомлено. Відтак, просив поновити йому строк для звернення до суду з позовом про визнання вищевказаного наказу про звільнення протиправним та поновлення на роботі. Також просив у зв'язку з визнанням його звільнення незаконним стягнути з відповідача у відповідності до вимог ст. 235 КЗпП середній заробіток за час вимушеного прогулу з розрахунку: 355,81 грн. х 245 робочих днів = 87173,45 грн., де 355,81 грн. - середньоденна заробітна плата за останні два місяці, що передували звільненню, а саме: вересень та жовтень 2016 року, а 245 робочих днів - кількість робочих днів з 30.11.2016 по день прийняття на роботу - 24.11.2017.
Оскільки вказані кошти як належна йому зарплата не були виплачені своєчасно, просив також стягнути з відповідача компенсацію втрати частини доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати за період з 01.12.2016 по 23.11.2017 у загальній сумі 11168,82 грн.
У зв'язку з тим, що незаконне звільнення завдало моральної шкоди та призвело до моральних страждань, приниження та інших негативних наслідків морального характеру, позивач просив суд стягнути з відповідача компенсацію на відшкодування моральної шкоди у розмірі 100 000,00 грн. Крім того, зазначив про необхідність зобов'язання відповідача зробити помісячне корегування його персоніфікованих даних на підставі стягнутих сум.
В клопотанні про поновлення строку для звернення до суду з вказаним позовом, крім невручення наказу про звільнення, зазначав, що після його звільнення 30.11.2016, у період з 17.12.2016 по 09.11.2017 він безпосередньо брав участь в антитерористичній операції в Донецькій та Луганській областях, після чого йому необхідний був час для психологічного адаптування до цивільного життя, через що у нього не було реальної можливості подати позов до суду. Вважає, що закінчення місячного строку для звернення до суду з даним позовом припадало на час, коли він перебував в зоні проведення антитерористичної операції, а відтак це є поважною причиною пропуску встановленого законом строку для звернення до суду.
Рішенням Запорізького районного суду Запорізької області від 25 березня 2019 року у задоволенні позову відмовлено.
Вирішуючи спір, суд першої інстанції виходив із того, що наказ в дійсності суперечить положенням ч. 3 статті 119 КЗпП, оскільки ОСОБА_1 уклав контракт на проходження військової служби в Збройних Силах України під час кризової ситуації, що загрожує національній безпеці України, та ніс службу особливого характеру під час дії в державі особливого періоду, а тому користується пільгами, передбаченими ст. 39 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» та ч. 3 ст. 119 КЗпП України. Тому суд вважав, що наявні підстави для визнання протиправним та скасування оскаржуваного позивачем наказу про звільнення. Але відмовив у вимогах про скасування наказу та поновлення позивача на роботі у зв'язку з тим, що позивача вже заново прийнято на роботу після закінчення строку дії військового контракту, а тому суд вважав, що право позивача в такий спосіб поновлено і на теперішній час відсутній предмет спору. Відтак, не підлягають задоволенню і всі похідні вимоги про середній заробіток, компенсацію втрати частини заробітку, моральну шкоду та внесення змін до персоніфікованих даних позивача.
Одночасно суд зазначив, що позов не може бути задоволений у зв'язку з пропуском позивачем строку, передбаченого ст. 233 КЗпП України, та поважних причин для його поновлення позивачем не наведено.
Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на його незаконність та необґрунтованість у зв'язку з порушенням судом норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення суду та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.
У відзиві на апеляційну скаргу відповідач вказував, що доводи скарги є необґрунтованими, а суд повно і всебічно встановив дійсні обставини справи та, на думку відповідача, правильно визнав пропущеним позивачем строк для звернення до суду з цим позовом без поважних причин.
Заслухавши у судовому засіданні суддю-доповідача, пояснення адвокатів позивача, які підтримали скаргу, пояснення представника відповідача, який наполягав на своїй позиції, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню за такими підставами.
Встановлено, що ОСОБА_1 з 30 травня 2008 року працював у Структурному підрозділі «Нікопольська дистанція електропостачання» Регіональної філії «Придніпровська залізниця» Публічного акціонерного товариства «Українська залізниця» (АТ «Укрзалізниця»), остання посада - електромонтер контактної мережі 4 розряду (а.с. 12).
10 листопада 2016 року між Міністерством оборони України в особі командира військової частини польова пошта НОМЕР_1 полковника ОСОБА_2 та ОСОБА_1 укладено контракт про проходження військової служби у Збройних Силах України строком на один рік (а.с. 14-15).
За умовами вказаного контракту позивач добровільно вступив на військову службу за
контрактом і взяв на себе зобов'язання протягом дії контракту проходити військову службу.
Наказом Структурного підрозділу «Нікопольська дистанція електропостачання» Регіональної філії «Придніпровська залізниця» ПАТ «Українська залізниця» № 109/ОС від 30.11.2016 електромонтера контактної мережі 4 розряду ОСОБА_1 звільнено за п. 3 ст. 36 КЗпП України у зв'язку з призовом на військову службу за контрактом (а.с. 13).
З 17.12.2016 по 09.11.2017 ОСОБА_1 безпосередньо брав участь в антитерористичній операції в Донецькій та Луганській областях; 09.11.2017 звільнений з лав збройних сил; 25.04.2018 отримав посвідчення учасника бойових дій (а.с. 11-13, 16).
Наказом № 123/ОС від 24.11.2017 ОСОБА_1 прийнято на роботу до Структурного підрозділу «Нікопольська дистанція електропостачання» Регіональної філії «Придніпровська залізниця» ПАТ «Українська залізниця» на посаду електромонтера контактної мережі 4-го розряду ( а.с. 43), тобто на робоче місце та посаду, яку він обіймав до звільнення.
Суд встановив і рішення суду в цій частині ніким не оскаржується, зокрема, відповідачем, що при звільненні ОСОБА_1 підприємством порушені вимоги ст. 39 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» та ч. 3 ст. 119 КЗпП України.
Згідно з ч. 2 статті 39 ЗУ «Про військовий обов'язок і військову службу» N 2232-XII, 25.03.1992, громадяни України, призвані на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, або прийняті на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану, користуються гарантіями, передбаченими частинами третьою та четвертою статті 119 Кодексу законів про працю України.
Відповідно до ч. 3 ст. 119 КЗпП України, за працівниками, призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом, у тому числі шляхом укладення нового контракту на проходження військової служби, під час дії особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб - підприємців, у яких вони працювали на час призову. Таким працівникам здійснюється виплата грошового забезпечення за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».
Та суд правильно встановив, що під час укладення ОСОБА_1 контракту про військову службу у Збройних Силах України 10.11.2016р., під час проходження цієї служби протягом року до дня закінчення строку контракту у країні не закінчився особливий період, а позивач майже весь строк дії контракту перебував в зоні проведення антитерористичної операції, у зв'язку з чим отримав посвідчення учасника бойових дій.
Отже, за положеннями вищенаведених норм, ОСОБА_1 не міг бути звільнений на підставі п. 3 статті 36 КЗпП, у якій безпосередньо зазначено, що підставою для припинення трудового договору є призов або вступ працівника на військову службу, крім випадків, передбачених ч.ч. 3, 4 статті 119 КЗпП України (редакція, чинна на час виникнення спірних правовідносин).
Тому наказ № 109/ОС від 30.11.2016 є неправомірним як такий, що прийнятий з порушенням ст. 39 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» та ч. 3 ст. 119 КЗпП України та гарантованих працівнику прав на збереженням за ним робочого місця, заробітку та стажу на час проходження військової служби під час особливого періоду.
Проте колегія вважає, що визнання неправомірним наказу є підставою для того, щоб підприємство скасувало його самостійно, оскільки суд не має такої компетенції щодо втручання у його адміністративну діяльність шляхом прийняття або скасування наказів по підприємству.
Що стосується строків звернення до суду, які апелянт вважає пропущеними з поважних причин, наголошуючи на перебуванні в АТО та неврученні йому наказу про звільнення і трудової книжки, колегія встановила наступні обставини.
Відповідно до вимог ст. 233 КЗпП України, працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.
Вирішуючи це питання, слід зазначити, що у цій справі після закінчення дії контракту 06.11.2017р. ОСОБА_1 було прийнято з 24.11.2017р. на роботу до цього ж структурного підрозділу на те ж робоче місце електромонтера контактної мережі 4-го розряду.
Саме на ці обставини посилався суд, вказуючи, що станом на 24.11.2017р. у позивача на руках була трудова книжка, а тому, на думку суду, йому було достеменно відомо про його звільнення 30.11.2016р.
Між тим, колегією з цього приводу встановлено, що під час звільнення 30.11.2016р. на підставі п. 3 ст. 36 КЗпП ОСОБА_1 копія наказу про звільнення та трудова книжка вручені не були, з наказом про звільнення він ознайомлений не був, що не заперечували представники відповідача в ході розгляду справи в суді першої та апеляційної інстанцій. Та доказів про зворотне відповідачем також надано не було.
Згідно ж із приписами статті 233 КЗпП України у справах про звільнення відлік місячного строку для звернення до суду для працівника починається з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки, та не може бути пов'язаний з будь-якими іншими обставинами, зокрема, з моментом, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, оскільки в такий спосіб строк відраховується тільки для захисту інших порушених трудових прав, крім звільнення.
Що до того, що позивача прийнято на роботу після закінчення дії контракту 24.11.2017р., тому він міг здогадуватись, що перед цим був звільнений, то ці ствердження відповідача та суду є припущеннями, оскільки трудова книжка зберігалась на підприємстві весь час перебування позивача на військовій службі, наказу про звільнення він не отримував. Тому колегія вважає, що, будучи юридично необізнаним, позивач не міг та не зобов'язаний був своє прийняття на роботу після повернення зі служби пов'язувати саме з попереднім звільненням, про яке йому не було відомо.
Зважаючи на вказані обставини, колегія вважає, що суд безпідставно послався на статтю 256 ЦК України, яка не поширюється на спірні правовідносини, оскільки мається спеціальна норма - стаття 233 КЗпП України, яка повністю врегульовує строки звернення до суду з різними категоріями позовів.
Беручи до уваги всі вищенаведені обставини та статус позивача, який рік перебував в АТО, має статус учасника бойових дій, а тому в дійсності потребував психологічної реабілітації після повернення з АТО, колегія вважає за необхідне поновити йому строк для звернення до суду з цим позовом.
Таким чином, з урахуванням вище наведеного аналізу порушень відповідачем законодавства та прав позивача його незаконним звільненням, колегія вважає за необхідне визнати неправомірним оскаржуваний наказ про звільнення.
У відповідності до положень ст. 235 КЗпП України визнання неправомірним наказу про звільнення тягне за собою наслідки у вигляді поновлення працівника на роботі та стягнення на його користь середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
Оскільки ОСОБА_1 24.11.2017р. заново прийнятий на роботу до того ж структурного підрозділу підприємства на те ж саме робоче місце з тим же кваліфікаційним розрядом, то поновлення його на роботі має носити характер відновлення порушеного права в частині збереження за ним робочого місця без звільнення на час дії контракту, зарахування строку вимушеного прогулу до загального трудового стажу, виплату заробітної плати за час вимушеного прогулу, та таке поновлення в такому разі відбувається лише у спосіб скасування визнаного судом неправомірним наказу про звільнення, а не шляхом фактичного допуску працівника до роботи. В такому разі зберігається безперервний трудовий стаж ОСОБА_1 на цьому підприємстві, що робить обґрунтованими і його вимоги щодо покладання обов'язку на АТ «Укрзалізниця» зробити помісячне корегування персоніфікованих даних ОСОБА_1 на підставі стягнутих сум.
Перевіривши розрахунок позивача щодо сум середнього заробітку за час вимушеного прогулу та компенсації втрати частини заробітку через його несвоєчасну виплату, колегія вважає його обґрунтованим, оскільки він базується на наданій підприємством довідці про заробітну плату позивача, отриману ним перед незаконним звільненням, та відповідає вимогам чинного законодавства.
Так, середній заробіток працівника визначається відповідно до ст. 27 Закону України «Про оплату праці», за правилами, передбаченими постановою КМУ № 100 від 08.02.1995 «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати» (далі - Порядок).
З урахуванням цих норм, зокрема абз. 3 п. 2 Порядку, середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата, тобто які передують дню звільнення працівника з роботи.
Відповідно до п. 5 розділу ІV Порядку, нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати, яка, відповідно до п. 8 розділу ІV Порядку, визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин).
Після визначення середньоденної заробітної плати, як розрахункової величини для нарахування виплат, працівнику здійснюється нарахування загальної суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, яка обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати, розрахованої згідно з абз. 1 п. 8, на середньомісячне число робочих днів у
розрахунковому періоді (абз. 2 п. 8 розділу ІV Порядку).
Відповідно до абз. 3 п. 8 розділу ІV Порядку, середньомісячне число робочих днів
розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні два календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, встановленим з дотриманням вимог законодавства.
Згідно довідки про доходи від 11.10.2018р., виданої підприємством, за останні два місяця перед звільненням ОСОБА_1 отримав заробітну плату: за вересень 2016р. - 8880,95 грн., за жовтень 2016р. - 6063,14 грн., що разом складає 14 944,09 грн. У вересні-жовтні 2016р. сумарне значення робочих днів становить - 42. Тому середньоденний заробіток позивача перед звільненням становив: (8880,95 + 6063,14) : 42 = 355,81 грн.
У періоді з дня звільнення 30.11.2016р. по день прийняття до роботи 24.11.2017р. міститься 245 робочих днів, тому сума середнього заробітку за час вимушеного прогулу буде складати: 355,81 грн. х 245 р.д. = 87 173,45 грн.
Відповідно до ст.ст. 1, 2 Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частки доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати», підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи). Компенсація громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів.
Компенсація розраховується згідно з Порядком проведення компенсації громадянам втрати частки доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати, затвердженого постановою КМУ від 21.02.2001р. № 159.
Індекс споживчих цін для визначення суми компенсації обчислюється шляхом множення місячних індексів споживчих цін (даними Держстату України) за період невиплати грошового доходу. При цьому до розрахунку не включається індекс споживчих цін у місяці, за який виплачується дохід.
Компенсація нараховується з урахуванням величини приросту індексу споживчих цін для кожного місяця окремо, якщо індекс споживчих цін, обчислений шляхом множення місячних індексів за період невиплати грошового доходу, перевищує 100 %.
Позивачем на а.с. 66 надано ретельний розрахунок компенсації втрати частини заробітку, де визначено розмір середнього заробітку за кожен місяць у періоді вимушеного прогулу, визначено для кожного місячного доходу індекс споживчих цін та % компенсації, а також розмір компенсації за кожним щомісячним нарахуванням за період його невиплати. Колегія погоджується з цим розрахунком, згідно з яким компенсація втрати частини доходу по заробітку: за грудень 2016р. становить 1451,13 грн. за січень 2017р. - 1251,52 грн., за лютий 2017р. - 1182,41 грн., за березень 2017 - 1166,23 грн., за квітень 2017р. - 949,67 грн., за травень 2017р. - 913,31 грн., за червень 2017р. - 808,72 грн., за липень 2017р. - 835,45 грн., за серпень 2017р. - 875,23 грн., за вересень 2017р. - 701,13 грн., за жовтень 2017р. - 621,49 грн., за листопад 2017р. - 402,47 грн., а всього 11 168,82 грн.
Погоджується також колегія і щодо обґрунтованості вимог позивача про внесення відповідних помісячних змін у зв'язку з визнанням неправомірним звільнення позивача до його персоніфікованих даних.
Щодо вимоги позивача про стягнення з ПАТ «Українська залізниця» на його користь компенсації моральної шкоди у розмірі 100000,00 грн., слід зазначити наступне.
Згідно з положеннями статті 237-1 КЗпП України, відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.
Порядок відшкодування моральної шкоди визначається законодавством.
Відповідно до ч. 1, 2, 3 ст. 23 ЦК України, особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.
Позивач на обґрунтування моральної шкоди послався на протиправні дії відповідача, які завдали йому моральних страждань, з посиланням на те, що поновлення порушених прав потребує від нього додаткових зусиль. При цьому, позивач відповідно до п. 6.4 Методичних рекомендацій, викладених в листі Міністерства юстиції України № 35-13/797 від 13.05.2004р. щодо відшкодування шкоди, наводить критерії, які впливають на розмір моральної шкоди та коефіцієнт обставин, внаслідок чого виводить суму оцінки на відшкодування моральної шкоди у розмірі 100 000 грн.
Між тим, наведені ним критерії мають бути підтверджені не лише їх суб'єктивною оцінкою самим позивачем, а й відповідними будь-якими документами, яких в матеріалах справи не мається.
Але колегія зважує на те, що позивач рік пробув у АТО, отримав посвідчення учасника бойових дій, а тому, перебуваючи на захисті країни, сподівався на дотримання відносно нього трудового законодавства у розрізі гарантованих йому прав на збереження робочого місця, стажу, заробітку, які відповідач порушив. Та з урахуванням того, що такі права відповідач добровільно не поновив, а позивач вимушений захищати їх в судовому порядку, що в будь-якому разі потребує додаткових зусиль, колегія визнає, що заявлений розмір відшкодування занадто завищений позивачем, та вважає, що адекватним, розумним та справедливим розміром слід визначити на відшкодування моральної шкоди суму у 3000 грн.
Беручи до уваги все вищенаведене, колегія визнає апеляційну скаргу обґрунтованою, а тому у відповідності до вимог п.п. 3, 4 ч. 1 ст. 376 ЦПК України скасовує оскаржуване рішення із прийняттям нового рішення про часткове задоволення позову.
Керуючись ст.ст. 374, 376, 381-384, 389, 390 ЦПК України, апеляційний суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.
Рішення Запорізького районного суду Запорізької області від 25 березня 2019 року у цій справі скасувати.
Поновити ОСОБА_1 строк на звернення до суду з цим позовом про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, компенсації втрати частини заробітної плати, моральної шкоди та зобов'язання зробити щомісячне корегування персоніфікованих даних.
Позов ОСОБА_1 задовольнити частково.
Визнати неправомірним наказ Структурного підрозділу «Нікопольська дистанція електропостачання» Регіональної філії «Придніпровська залізниця» АТ «Укрзалізниця» №
109/ОС від 30.11.2016р. про звільнення ОСОБА_1 з посади електромонтера контактної мережі 4 розряду на підставі п. 3 ст. 36 Кодексу законів про працю.
Визнати поновленим ОСОБА_1 на роботі у Структурному підрозділі «Нікопольська дистанція електропостачання» Регіональної філії «Придніпровська залізниця» АТ «Укрзалізниця» на посаді електромонтера контактної мережі 4 розряду з 30.11.2016р.
Стягнути з Акціонерного товариства «Українська залізниця» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 01.12.2016р. по 23.11.2017р. в розмірі 87 173 (вісімдесят сім тисяч сто сімдесят три) гривні 45 копійок ( сума надана без вирахування податку та обов'язкових платежів).
Стягнути з Акціонерного товариства «Українська залізниця» на користь ОСОБА_1 компенсацію втрати частини доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати за період з 01.12.2016р. по 23.11.2017р. у сумі 11 168 (одинадцять тисяч сто шістдесят вісім) гривень 82 копійки ( сума надана без вирахування податку та обов'язкових платежів).
Стягнути з Акціонерного товариства «Українська залізниця» на користь ОСОБА_1 на відшкодування моральної шкоди 3000 (три тисячі) гривень.
Зобов'язати АТ «Укрзалізниця» зробити помісячне корегування персоніфікованих даних ОСОБА_1 на підставі стягнутих сум.
В решті позову відмовити.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст постанови складений 20 червня 2019 року.
Головуючий: Маловічко С.В.
Судді: Гончар М.С.
Кухарь С.В.