Справа № 826/1477/18 Суддя (судді) першої інстанції: Шрамко Ю.Т.
10 червня 2019 року м. Київ
Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду у складі:
судді-доповідача Аліменка В.О.
суддів Безименної Н.В., Кучми А.Ю.
розглянувши у порядку письмового провадження у місті Києві апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 15 листопада 2018 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної фіскальної служби у м. Києві про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення,
У січня 2018 року позивач, ОСОБА_1 , звернулась до суду першої інстанції з адміністративним позовом у якому просила:
визнати протиправними та скасувати податкові повідомлення-рішення Головного управління Державної фіскальної служби у м. Києві №1368066-1305 від 26 квітня 2017 року та №20900-1305-2657 від 27.03.2018 року.
Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 15 листопада 2018 року у задоволенні позовних вимог відмовлено.
Не погоджуючись з таким рішенням суду, позивачем подано апеляційну скаргу, у якій просить рішення суду першої інстанції скасувати та прийняти нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі. Апелянт мотивує свої вимоги тим, що при прийнятті рішення судом першої інстанції неправильно застосовано норми матеріального права та порушено норми процесуального права.
15 квітня 2019 року до Шостого апеляційного адміністративного суду надійшов відзив на апеляційну скаргу, у якому відповідач повністю підтримує рішення суду першої інстанції.
Як встановлено судом першої інстанції та вбачається з наявних матеріалів справи, позивачу, на підставі договору купівлі-продажу нежилого приміщення від 07 березня 2008 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Дем'яненко Т.М., зареєстрованого в реєстрі за №602, належать на праві власності нежиле приміщення 1-го поверху № АДРЕСА_1 , загальною площею 89,90 кв.м.
Крім того, судом встановлено, що ОСОБА_1 зареєстрована як фізична особа-підприємець, а з 01.01.2012 р. перебуває на спрощеній системі оподаткування, що підтверджується свідоцтвом платника єдиного податку від 25.04.2012 р. серії НОМЕР_2 , та не заперечувалось відповідачем.
26 квітня 2017 року відповідачем прийнято оскаржуване податкове повідомлення-рішення, яким позивачу визначено суму податкового зобов'язання по земельному податку у розмірі 5522,00 грн.
27 березня 2018 року відповідачем прийнято оскаржуване податкове повідомлення-рішення, яким позивачу визначено суму податкового зобов'язання по земельному податку у розмірі 5522,00 грн.
Вважаючи, що її права, свободи та законні інтереси порушено, позивач звернулась до суду першої інстанції з адміністративним позовом.
Суд першої інстанції у задоволенні адміністративного позову відмовив та зазначив, що здійснене контролюючим органом донарахування з земельного податку є правомірним, зважаючи на те, що позивач був власником нежилих приміщень та був землекористувачем земельної ділянки, на якій були розташовані належні йому на праві власності приміщення, які використовувалися у його власній господарській діяльності, на відміну від земельної ділянки на якій воно розташоване.
Даючи правову оцінку вищевикладеним обставинам, колегія суддів апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції з огляду на таке.
Згідно з ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до п.п. 14.1.72 та 14.1.73 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України (надалі - ПК) земельним податком визнається обов'язковий платіж, що справляється з власників земельних ділянок та земельних часток (паїв), а також постійних землекористувачів. Землекористувачами можуть бути юридичні та фізичні особи (резиденти і нерезиденти), яким відповідно до закону надані у користування земельні ділянки державної та комунальної власності, у тому числі на умовах оренди.
Відповідно до підпунктів 269.1.1 і 269.1.2 пункту 269.1 статті 269 ПК платниками земельного податку є власники земельних ділянок, земельних часток (паїв) та землекористувачі.
Згідно з підпунктом 270.1.1 пункту 270.1 статті 270 ПК об'єктами оподаткування є земельні ділянки, які перебувають у власності або користуванні.
Відповідно до пункту 286.1 статті 286 ПК підставою для нарахування земельного податку є дані державного земельного кадастру.
Згідно з пунктом 287.8 цієї ж статті власник нежилого приміщення (його частини) у багатоквартирному жилому будинку сплачує до бюджету податок за площі під такими приміщеннями (їх частинами) з урахуванням пропорційної частки прибудинкової території з дати державної реєстрації права власності на нерухоме майно.
У частинах першій та другій статті 120 Земельного кодексу України встановлено, що у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об'єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення. Якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об'єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача.
За статтями 125 та 126 цього Кодексу право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав, яка оформляється відповідно до Закону України від 1 липня 2004 року №1952-IV "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень".
Аналогічним чином перехід права власності на земельну ділянку до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, унормовують положення статті 377 Цивільного кодексу України. За статтею 378 цього Кодексу право власності особи на земельну ділянку може бути припинене за рішенням суду у випадках, встановлених законом.
Отже, аналіз зазначених норм права дає можливість визначити, хто саме є платником земельного податку, що є об'єктом оподаткування, з якого моменту виникає (набувається, переходить) обов'язок сплати цього податку, подію (явище), з якою припиняється його сплата, умови та підстави сплати цього платежу у разі вчинення правочинів із земельною ділянкою чи будівлею (її частиною), які на ній розташовані.
Зокрема, в розумінні зазначених норм обов'язок зі сплати земельного податку для фізичної особи - власника чи користувача земельної ділянки залишається незмінним незалежно від реалізації цією особою певних наданих їй правових можливостей, як-от набуття нею статусу суб'єкта господарювання, діяльність якого пов'язана з використанням земельної ділянки або без такого.
Відповідно до пункту 291.3 статті 291 ПК, юридична особа чи фізична особа - підприємець може самостійно обрати спрощену систему оподаткування, якщо така особа відповідає вимогам, встановленим цією главою, та реєструється платником єдиного податку в порядку, визначеному цією главою.
За пунктом 291.2 статті 291 ПК спрощена система оподаткування, обліку та звітності полягає в запровадженні особливого механізму справляння податків і зборів, що встановлює заміну сплати окремих податків і зборів, встановлених пунктом 297.1 статті 297 цього Кодексу, на сплату єдиного податку в порядку та на умовах, визначених цією главою, з одночасним веденням спрощеного обліку та звітності.
У пункті 269.2 статті 269 ПК також передбачено, що суб'єкти господарювання, які застосовують спрощену систему оподаткування, обліку та звітності, сплачують земельний податок в особливому порядку, передбаченому главою 1 розділу XIV цього Кодексу (за спрощеною системою оподаткування, обліку та звітності).
За підпунктом 4 пункту 297.1 статті 297 ПК платники єдиного податку звільняються від обов'язку нарахування, сплати та подання податкової звітності і земельного податку, крім земельного податку за земельні ділянки, що не використовуються ними для провадження господарської діяльності.
Колегія суддів наголошує, що у значенні наведених норм права спрощена система оподаткування не звільняє суб'єкта господарювання від виконання податкових зобов'язань зі сплати податків, встановлених у пункті 297.1 частини 297 ПК, а запроваджує інші умови, порядок та механізм їх сплати, а також встановлює можливість відновлення їх сплати на загальних підставах у разі недотримання умов оподаткування за спрощеною системою.
Умовою несплати земельного податку за зазначеною системою оподаткування є те, що суб'єкт господарювання, який є власником чи користувачем земельної ділянки, використовує цю землю для проведення господарської діяльності. Можливість звільнення від сплати цього податку за інших умов, наприклад, коли окремо надається в найм будівля, її частина чи нежиле приміщення без земельної ділянки, на якій розміщена перелічена нерухомість, не встановлена.
Отже, з аналізу наведених вище правових норм слідує, що платником земельного податку є власник земельної ділянки або землекористувач, якими може бути фізична чи юридична особа. Обов'язок сплати цього податку для його платника виникає з моменту набуття (переходу) в установленому законом порядку права власності на земельну ділянку чи права користування нею і триває до моменту припинення (переходу) цього права.
Правове відношення між власністю на земельну ділянку чи користування нею та обов'язком сплати земельного податку не припиняється у разі набуття власником чи користувачем земельної ділянки статусу суб'єкта господарювання та обрання ним виду економічної діяльності і системи оподаткування, які не передбачають використання земельної ділянки в господарській діяльності. Тобто з набуттям ознак (якості) суб'єкта господарювання фізична особа, яка ним стала, не перестає бути власником чи користувачем земельної ділянки і не звільняється від обов'язку сплати земельного податку.
Відтак, надання позивачем в найм (оренду) нежилого приміщення не означає, що механічно (автоматично) разом з майном наймачу передається й обов'язок сплати податку за земельну ділянку, на якій воно розташоване.
Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 26 червня 2018 року у справі № 826/10930/13-а, від 07 серпня 2018 року у справі № 826/8490/17, постанові Верховного Суду України від 24 листопада 2015 року у справі №826/14703/13-а.
Колегія суддів наголошує, що вищевказаними нормами законодавства прямо встановлено обов'язок щодо необхідності сплати позивачем земельного податку.
Отже, колегія суддів дійшла висновку щодо правомірності здійсненого контролюючим органом нарахування земельного податку, зважаючи на те, що позивач був власником нежилого приміщення та був землекористувачем земельної ділянки, на якій було розташоване належне йому на праві власності приміщення, яке використовувалося у його власній господарській діяльності, на відміну від земельної ділянки на якій воно розташоване.
Враховуючи викладене, з'ясувавши та перевіривши всі фактичні обставини справи, об'єктивно оцінивши докази, що мають юридичне значення, враховуючи основні засади адміністративного судочинства, вимоги законодавства України та судову практику, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції щодо відсутності правових підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 до Головного управління ДФС у місті Києві про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення.
Згідно з положеннями ст. 242 Кодексу адміністративного судочинства України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Відповідно до вимог ст. 316 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Суд апеляційної інстанції зазначає, що рішення суду першої інстанції постановлене з додержанням норм матеріального і процесуального права, обставини справи встановлено повно та досліджено всебічно.
Заслухавши у судовому засіданні доповідь головуючого судді, перевіривши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню.
Керуючись ст. 243, 315, 316, 322 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 15 листопада 2018 року - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту прийняття та може бути оскаржена протягом 30 днів, з урахуванням положень ст. 329 Кодексу адміністративного судочинства України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.
Суддя-доповідач В.О. Аліменко
Судді Н.В. Безименна
А.Ю. Кучма