(спільна)
суддів Великої Палати Верховного Суду Прокопенка О. Б., Британчука В. В., Лященко Н. П., Ситнік О. М.
на постанову від 11 квітня 2019 року (провадження № 11-121сап19) у справі за скаргою ОСОБА_1 на рішення Вищої ради правосуддя від 15 січня 2019 року № 94/0/15-19, ухвалене за результатами розгляду скарги на рішення її Другої Дисциплінарної палати від 4 червня 2018 року № 1695/2дп/15-18
Стислий виклад обставин справи
14 лютого 2019 рокуОСОБА_1 з підстави, установленої пунктом 4 частини першої статті 52 Закону України від 21 грудня 2016 року № 1798-VIII «Про Вищу раду правосуддя» (далі - Закон № 1798-VIII), подав до Великої Палати Верховного Суду скаргу на рішення Вищої ради правосуддя (далі - ВРП) від 15 січня 2019 року № 94/0/15-19 «Про залишення без змін рішення Другої Дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя від 4 червня 2018 року № 1695/2дп/15-18 про притягнення судді Вищого господарського суду України ОСОБА_1 до дисциплінарної відповідальності».
Обґрунтовуючи скаргу, ОСОБА_1 зазначив, що в його діях немає ознак дисциплінарного проступку, водночас ВРП фактично усунулася від установлення його складу, а презюмувала це на підставі припущень. Також ВРП порушила гарантований Конституцією України принцип презумпції невинуватості, оскільки за відсутності обвинувального вироку дійшла висновку про вчинення суддею ОСОБА_1 кримінально караного діяння та притягнула його до відповідальності. На переконання скаржника, спірне рішення ґрунтується на неналежних та недопустимих доказах, ВРП не досліджувала аудіозаписи виробничої наради від 7 лютого 2014 року та не надала їм правової оцінки. Скаржник також наголошував на притягненні його до дисциплінарної відповідальності поза межами трирічного строку, передбаченого частиною одинадцятою статті 109 Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» (далі - Закон № 1402-VIII), що є наслідком неправильного його обчислення. Крім того, ОСОБА_1 наполягав на порушенні ВРП принципу юридичної визначеності, оскільки тим діям, які ВРП і її дисциплінарний орган кваліфікували як дисциплінарний проступок, за 4 роки до цього вже була надана оцінка Радою суддів України. Зокрема, маючи компетенцію на розгляд повідомлень про загрозу незалежності судді, Рада суддів України у своєму рішенні від 25 квітня 2014 року № 20 дійшла висновку про відсутність у діях ОСОБА_1 загрози незалежності судді ОСОБА_3 та тиску на неї. На переконання скаржника, всупереч вимогам частини шостої статті 107 Закону № 1402-VIII, дисциплінарну справу щодо нього порушено й розглянуто за анонімною скаргою, оскільки особи, яка її подала, не існує. Також скаржник вважає, що розгляд ВРП скарги на рішення її Другої Дисциплінарної палати був поверховим, не відповідав принципам рівності сторін, безсторонності і неупередженості та з самого початку здійснювався з обвинувальним ухилом. Свої сумніви у безсторонності ВРП при вирішенні скарги він убачав у таких обставинах, як: необґрунтоване відкладення розгляду скарги на невизначений строк вже після виходу до нарадчої кімнати та без потреби у продовженні строку розгляду скарги; подальше безпідставне зняття її з розгляду, що, на переконання скаржника, свідчить про навмисні маніпуляції з призначенням справи з метою її розгляду певним складом ВРП; упередженість одного із членів ВРП.
Друга Дисциплінарна палата ВРП у рішенні від 4 червня 2018 року констатувала, що, перебуваючи на посадах голови Ради суддів господарських судів України та заступника голови Вищого господарського суду України, суддя ОСОБА_1, використовуючи своє службове становище, 7 лютого 2014 року прибув на виробничу нараду (збори) суддів Господарського суду міста Києва та під час свого виступу на вказаній нараді здійснив неправомірний вплив на безсторонність суддів цього суду, зокрема на суддю ОСОБА_3, а також шляхом спонукання та тиску здійснив втручання у процес здійснення судочинства цією суддею у справах, що перебували у її провадженні в період до 2014 року.
Дисциплінарний орган ВРП зазначив, що на згаданій нараді 7 лютого 2014 року ОСОБА_1 практично відверто запропонував суддям вирішувати певні судові справи за умови отримання неправомірної вигоди.
Також у висновках констатовано, що ОСОБА_1 на збори прибув з метою неправомірного впливу на суддів під час здійснення правосуддя, спонукання та шантажу суддів Господарського суду міста Києва задля виконання останніми його вказівок щодо вирішення певних справ на користь суб'єктів, які будуть ним визначені.
За висновком Другої Дисциплінарної палати ВРП, ці дії суддя ОСОБА_1 вчинив свідомо та з очевидним розумінням значення свого виступу 7 лютого 2014 року на виробничій нараді (зборах) суддів Господарського суду міста Києва. У своїй сукупності дії судді Вищого господарського суду України ОСОБА_1 у період з 2013 року по 2014 рік включно, зокрема його виступ на виробничій нараді суддів Господарського суду міста Києва 7 лютого 2014 року, свідчать про вчинення ним істотного дисциплінарного проступку, що має наслідком звільнення з посади судді з підстави, передбаченої пунктом 3 частини шостої статті 126 Конституції України.
За результатами розгляду цієї скарги 15 січня 2019 року ВРП відхилила наведені у ній доводи, погодившись з висновком її дисциплінарного органу про здійснення суддею Вищого господарського суду України ОСОБА_1 втручання у процес здійснення судочинства суддею Господарського суду міста Києва ОСОБА_3, вирішення конкретних судових справ, перешкоджання здійсненню судами правосуддя на визначених законом засадах, тиск на суддів шляхом спонукання, погроз, шантажу та іншого протиправного впливу.
Велика Палата Верховного Суду постановою від 11 квітня 2019 року скаргу ОСОБА_1 залишила без задоволення, а рішення ВРП - без змін.
Основні мотиви, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду
Відмовляючи в задоволенні скарги на рішення ВРП від 15 січня 2019 року № 94/0/15-19, Велика Палата Верховного Суду виходила з такого.
Велика Палата Верховного Суду зазначила, що ВРП в оскаржуваному рішенні детально обґрунтувала свої висновки із посиланням на фрагменти виступу судді ОСОБА_1 на виробничій нараді (зборах) суддів Господарського суду міста Києва 7 лютого 2014 року, які вона, погоджуючись з Другою Дисциплінарною палатою ВРП, розцінила як чинення неправомірного впливу на безсторонність суддів Господарського суду міста Києва, зокрема, втручання у процес здійснення правосуддя суддею ОСОБА_3 шляхом спонукання та тиску.
Зокрема, звернуто увагу на тези виступу ОСОБА_1 , які свідчать, що вказані дії він вчинив свідомо та з очевидним розумінням значення свого виступу, а також на те, що на час їх вчинення суддя ОСОБА_1 обіймав не лише посаду судді Вищого господарського суду України, а й адміністративні посади - заступника голови цього суду та голови Ради суддів господарських судів України, що може бути важелем впливу на суддів судів нижчих інстанцій.
Велика Палата Верховного Суду, оцінюючи конкретний контекст ситуації, що склалася під час виступу ОСОБА_1 на виробничій нараді (зборах) суддів Господарського суду міста Києва 7 лютого 2014 року між суддями цього суду, зокрема ОСОБА_3 та скаржником, вважає, що ВРП та її дисциплінарний орган належним чином мотивували свої висновки щодо кваліфікації цих дій як істотного дисциплінарного проступку, наслідком вчинення якого є формування у суспільстві вкрай негативного сприйняття діяльності судової влади, оцінки ефективності функціонування всієї системи правосуддя та довіри до суду.
На думку більшості суддів Великої Палати Верховного Суду, оскаржуване рішення містить належним чином обґрунтовані мотиви із посиланням на конкретні фрагменти промови судді ОСОБА_1 , з яких ВРП, погодившись із рішенням її Другої Дисциплінарної палати, дійшла висновку про наявність правових підстав для застосування до судді дисциплінарної відповідальності у виді внесення подання про звільнення із займаної посади, що є пропорційним вчиненому, з урахуванням наслідків, які настали.
При цьому Велика Палата Верховного Суду зазначила, що установлені в ході дисциплінарного провадження ВРП і її Другою Дисциплінарною палатою факти та обставини мають значення тільки для прийняття рішень у межах їх компетенції та жодним чином не свідчать про доведеність вини особи у вчиненні адміністративних або кримінальних правопорушень.
Крім того, Велика Палата Верховного Суду погодилася з порядком обчислення граничного строку притягнення судді до дисциплінарної відповідальності, зокрема, за вчинення істотного дисциплінарного проступку, який застосувала ВРП і її дисциплінарний орган.
На думку більшості суддів Великої Палати Верховного Суду, чинними положеннями Закону № 1402-VIII чітко визначено строк, протягом якого до судді може бути застосовано дисциплінарне стягнення, а саме не пізніше трьох років із дня вчинення проступку без урахування часу тимчасової непрацездатності або перебування судді у відпустці чи здійснення відповідного дисциплінарного провадження (частина одинадцята статті 109 цього Закону).
Суддями у рішенні констатовано, що Закон № 1402-VIII не містить згадок про те, що у строк, протягом якого суддю може бути притягнуто до дисциплінарної відповідальності, не враховуються лише дні перебування судді у відпустці та стані тимчасовій непрацездатності або здійснення дисциплінарного провадження, які мали місце «в межах» або «впродовж» трьох календарних років від дня вчинення дисциплінарного проступку.
Тому Велика Палата Верховного Суду вважає, що норму, закріплену в частині одинадцятій статті 109 Закону № 1402-VIII, варто розуміти так, що трирічний строк притягнення до дисциплінарної відповідальності судді обчислюється з дати вчинення дисциплінарного проступку по дату накладення дисциплінарного стягнення (включно) з урахуванням того, що час тимчасової непрацездатності, перебування судді у відпустці чи здійснення відповідного дисциплінарного провадження до такого трирічного строку не враховується.
У справі, що розглядається, часовий інтервал цього проміжку визначається початковою датою вчинення дисциплінарного проступку (7 лютого 2014 року) та кінцевою - датою накладення дисциплінарного стягнення (4 червня 2018 року - дата прийняття Другою Дисциплінарною палатою ВРП рішення № 1695/дп/15-18).
Оскільки з часу вчинення суддею ОСОБА_1 триваючого дисциплінарного проступку, що закінчився 7 лютого 2014 року, до моменту притягнення його до дисциплінарної відповідальності - 4 червня 2018 року минуло 1577 днів, з яких він перебував у відпустках та стані тимчасової непрацездатності загалом 534 дні, що за законом не враховуються у трирічний строк давності притягнення судді до дисциплінарної відповідальності, Велика Палата Верховного Суду констатувала, що ВРП дійшла обґрунтованого висновку, що на час прийняття її Другою Дисциплінарною палатою рішення № 1695/2дп/15-18 цей строк становив 1043 дні, а отже, він не сплив.
Водночас Велика Палата Верховного Суду, обґрунтовуючи свою позицію, відзначила й те, що у рішенні Ради суддів України від 25 квітня 2014 року № 20 не висвітлено жодних обставин, з'ясованих під час вирішення питання загрози незалежності судді ОСОБА_3, та їх юридичної оцінки. Наявна у матеріалах дисциплінарної справи копія стенограми засідання Ради суддів України від 25 квітня 2014 року надає можливість з'ясувати, які питання ставилися учасникам та надані на них відповіді, пояснення і репліки, однак не мотиви відхилення чи прийняття тих чи інших доводів ОСОБА_3 та ОСОБА_1
Велика Палата Верховного Суду вказала, що вона не надає оцінки законності рішення Ради суддів України від 25 квітня 2014 року № 20, оскільки в межах розглядуваної справи не має для цього повноважень, однак звертає увагу на те, що ВРП і її дисциплінарний орган не мали можливості спиратися на те, що начебто ті ж обставини і події вже оцінювалися Радою суддів України, зважаючи на відсутність в її рішенні посилань на них.
Крім того, спростовуючи доводи ОСОБА_1 щодо анонімності поданої скарги, Велика Палата Верховного Суду зауважила, що на стадії порушення дисциплінарної справи у ВРП не було жодних підстав вважати скаргу анонімною, оскільки вони містять інформацію, яка дозволяє ідентифікувати особу-заявника: її прізвище, ініціали, підпис, адресу, номер телефону.
Водночас, проаналізувавши статті 42-46 та статтю 49 Закону № 1798-VIII,судді дійшли висновку про те, що на стадії розгляду та ухвалення рішення дисциплінарний орган ВРП не обмежений зазначеними у скарзі доводами, маючи повноваження відкрити дисциплінарну справу за власною ініціативою, якщо в процесі її розгляду дійде висновку про наявність правових підстав для цього.
Судді Великої Палати Верховного Суду, мотивуючи своє рішення, зазначили, що на час порушення дисциплінарної справи за заявами, поданими від імені ОСОБА_5 , вони за формою відповідали вимогам закону, водночас у ході здійснення членом ВРП попередньої перевірки за цими скаргами було отримано відомості, які Дисциплінарна палата визнала достатніми для відкриття дисциплінарної справи щодо судді; за результатами розгляду дисциплінарної справи було встановлено факт вчинення суддею істотного дисциплінарного проступку, що є фактичною підставою для притягнення судді до дисциплінарної відповідальності безвідносно до скарги. Тому Велика Палата Верховного Суду вважає, що ВРП обґрунтовано указала в своєму рішенні, що доводи ОСОБА_1 про анонімність скарг є необґрунтованими і не могли впливати на процедуру здійснення дисциплінарного провадження.
Крім того, судом зазначено, що ВРП, ухвалюючи своє рішення, надала оцінку наявним у дисциплінарній справі матеріалам у їх сукупності, у тому числі й тим, які позитивно характеризують суддю ОСОБА_1, та навела у своєму рішенні мотиви того, чому вважала переконливими висновки дисциплінарного органу про те, що суддю потрібно притягнути до дисциплінарної відповідальності.
За викладених обставин, оцінивши в сукупності отримані докази, беручи до уваги аргументи та доводи сторін, більшість суддів Великої Палати Верховного Суду дійшли висновку, що ВРП, приймаючи оскаржуване рішення, діяла в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Законом № 1798-VIII. Оспорюване рішення містить обґрунтовані мотиви, з яких ВРП погодилася з висновком її Другої Дисциплінарної палати про наявність правових підстав для застосування до судді ОСОБА_1 дисциплінарного стягнення у виді подання про звільнення його з посади.
Підстави і мотиви для висловлення окремої думки
Відповідно до частини третьої статті 34 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС) суддя, не згодний із судовим рішенням за наслідками розгляду адміністративної справи, може письмово викласти свою окрему думку.
З наведеними висновками Великої Палати Верховного Суду не погоджуємося з огляду на таке.
У Рішенні Конституційного Суду України від 1 грудня 2004 року № 19-рп/2004 (справа про незалежність суддів як складову їхнього статусу) зазначено, що незалежність суддів є невід'ємною складовою їхнього статусу. Вона є конституційним принципом організації та функціонування судів, а також професійної діяльності суддів, які при здійсненні правосуддя підкоряються лише закону. Незалежність суддів забезпечується насамперед особливим порядком їх обрання або призначення на посаду та звільнення з посади; забороною будь-якого впливу на суддів; захистом їх професійних інтересів; особливим порядком притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності.
Відповідно до пункту 3 частини шостої статті 126 Конституції України та статті 115 Закону № 1402-VIII вчинення істотного дисциплінарного проступку, грубе чи систематичне нехтування обов'язками, що є несумісним зі статусом судді або виявило його невідповідність займаній посаді, є підставою для звільнення судді з посади.
Факти, що свідчать про вчинення істотного дисциплінарного проступку, грубе чи систематичне нехтування обов'язками, що є несумісним зі статусом судді або виявило його невідповідність займаній посаді, мають бути встановлені ВРП.
Частиною першою статті 109 Закону № 1402-VIII передбачено, що до суддів може застосовуватися дисциплінарне стягнення у виді: попередження; догани - з позбавленням права на отримання доплат до посадового окладу судді протягом одного місяця; суворої догани - з позбавленням права на отримання доплат до посадового окладу судді протягом трьох місяців; подання про тимчасове (від одного до шести місяців) відсторонення від здійснення правосуддя - з позбавленням права на отримання доплат до посадового окладу судді та обов'язковим направленням судді до Національної школи суддів України для проходження курсу підвищення кваліфікації, визначеного органом, що здійснює дисциплінарне провадження щодо суддів, та подальшим кваліфікаційним оцінюванням для підтвердження здатності судді здійснювати правосуддя у відповідному суді; подання про переведення судді до суду нижчого рівня; подання про звільнення судді з посади.
Під час обрання виду дисциплінарного стягнення стосовно судді враховуються характер дисциплінарного проступку, його наслідки, особа судді, ступінь його вини, наявність інших дисциплінарних стягнень, інші обставини, що впливають на можливість притягнення судді до дисциплінарної відповідальності. Дисциплінарне стягнення застосовується з урахуванням принципу пропорційності (частина друга цієї статті).
Дисциплінарне стягнення у виді подання про звільнення судді з посади застосовується у разі вчинення суддею істотного дисциплінарного проступку, грубого чи систематичного нехтування обов'язками, що є несумісним зі статусом судді або виявило його невідповідність займаній посаді (частина восьма зазначеної статті).
Істотним дисциплінарним проступком або грубим нехтуванням обов'язками судді, що є несумісним зі статусом судді або виявляє його невідповідність займаній посаді, може бути визнаний, зокрема, будь-який з таких фактів: суддя допустив поведінку, що порочить звання судді або підриває авторитет правосуддя, у тому числі в питаннях моралі, чесності, непідкупності, відповідності способу життя судді його статусу, дотримання інших етичних норм та стандартів поведінки, які забезпечують суспільну довіру до суду; суддя допустив інше грубе порушення закону, що підриває суспільну довіру до суду (частина дев'ята статті 109 Закону № 1402-VIII).
На нашу думку, вказані обставини належним чином не враховані ВРП при винесенні рішення щодо судді ОСОБА_1, а тому відповідач зробив передчасний висновок про наявність підстав для притягнення судді ОСОБА_1 до дисциплінарної відповідальності та накладення на нього дисциплінарного стягнення у виді звільнення.
Так, факт вчинення суддею істотного дисциплінарного проступку має бути встановлений ВРП з урахуванням усіх обставин вчинення такого проступку, його наслідків, умислу судді у вчиненні відповідних дій та не може ґрунтуватися на припущеннях.
Підставою для притягнення судді ОСОБА_1 . до відповідальності вказано вчинення ним у період із 2013 року по 7 лютого 2014 року дій по втручанню у процес здійснення судочинства суддею Господарського суду міста Києва ОСОБА_3, вирішення конкретних судових справ, перешкоджання здійсненню правосуддя на визначених законом засадах, тиск на суддів шляхом спонукання, погроз, шантажу та іншого протиправного впливу.
ОСОБА_1 притягнуто до дисциплінарної відповідальності за події, що відбулися 7 лютого 2014 року на виробничій нараді у Господарському суді міста Києва. При цьому ВРП в основу висновку вчинення ОСОБА_1 дисциплінарного проступку поклала пояснення судді ОСОБА_3, проте не надала належної правової оцінки поясненням інших суддів господарського суду, присутніх на виробничій нараді. Доводи скаржника у цій частині фактично не спростовані і у рішенні Великої Палати Верховного Суду.
Крім того, як дисциплінарний орган ВРП, так і ВРП при перегляді справи, а також суд, посилаючись та аналізуючи у рішеннях аудіозапис виступу ОСОБА_1 на виробничій нараді 7 лютого 2014 року, належним чином не дослідив цей доказ, проігнорувавши відповідні доводи і клопотання скаржника.
Разом з тим частина перша статті 99 КАС передбачає, що електронними доказами є інформація в електронній (цифровій) формі, що містить дані про обставини, що мають значення для справи, зокрема, електронні документи (текстові документи, графічні зображення, плани, фотографії, відео- та звукозаписи тощо), вебсайти (сторінки), текстові, мультимедійні та голосові повідомлення, метадані, бази даних та інші дані в електронній формі. Такі дані можуть зберігатися, зокрема, на портативних пристроях (картах пам'яті, мобільних телефонах тощо), серверах, системах резервного копіювання, інших місцях збереження даних в електронній формі (в тому числі в мережі Інтернет).
Згідно з частиною другою зазначеної статті електронні докази подаються в оригіналі або в електронній копії, засвідченій електронним цифровим підписом, прирівняним до власноручного підпису відповідно до Закону України«Про електронний цифровий підпис». Законом може бути визначено інший порядок засвідчення електронної копії електронного доказу.
Частина третя статті 99 КАС передбачає, що учасники справи мають право подавати електронні докази в паперових копіях, посвідчених в порядку, визначеному законом. Паперова копія електронного доказу не вважається письмовим доказом.
Таким чином, на нашу думку, Друга Дисциплінарна палата ВРП, а також ВРП та Велика Палата Верховного Суду повинні були б належним чином дослідити зазначені докази (так само як і стенограму виробничої наради суддів Господарського суду міста Києва від 7 лютого 2014 року, адже також потрібно було б з'ясувати автора її складання та наявність оригіналу) для всебічного дослідження обставин справи та об'єктивного ухвалення рішення щодо ОСОБА_1 .
Крім того, більш ретельному дослідженню та перевірці підлягали доводи ОСОБА_1 щодо анонімності поданої відносно нього скарги.
Так, відповідно до частини шостої статті 107 Закону № 1402-VIII дисциплінарну справу щодо судді не може бути порушено за скаргою, що не містить відомостей про наявність ознак дисциплінарного проступку судді, а також за анонімними заявами та повідомленнями.
Водночас ВРП проігнорувала доводи скаржника щодо анонімності поданої скарги та про відсутність особи ОСОБА_5 , якої, за твердженням ОСОБА_1 , не існує.
Аналогічні за змістом твердження ОСОБА_1 висловлював і у скарзі до Великої Палати Верховного Суду. Проте суд без перевірки зазначених тверджень скаржника про відсутність такої особи передчасно спростував його доводи, посилаючись та аналізуючи виключно законодавство, надавши при цьому перевагу доводам та аргументам ВРП.
Суд у своїх висновках, на наше переконання, за викладених обставин необґрунтовано вказав, що саме скаржник ОСОБА_1 не навів переконливих доводів на спростування висновків щодо наявності в його діях складу дисциплінарного проступку, та на ту обставину, що скаржником не спростовано висновків ВРП і її дисциплінарного органу про наявність правових підстав для притягнення ОСОБА_1 до дисциплінарної відповідальності (пункти 150, 154 постанови), адже суд не задовольнив клопотання скаржника щодо витребування доказів, про які він зазначав та просив витребувати. Аналогічні клопотання скаржником заявлялися і до ВРП.
Крім того, ОСОБА_1 у скарзі до суду на рішення ВРП зазначає про належну перевірку обставин, за які його притягнуто до дисциплінарної відповідальності, Радою суддів України. Водночас Велика Палата Верховного Суду відхилила його доводи.
Не погоджуючись із позицією більшості суддів, вважаємо, що частина аргументів скаржника щодо встановлення обставин, які мали місце 7 лютого 2014 року на виробничій нараді у Господарському суді міста Києва, заслуговує на увагу.
Так, у зверненні ОСОБА_3 на адресу Президента України, Голови Вищої ради юстиції, Голови Ради суддів України зазначалося про тиск та втручання у діяльність суддів при здійсненні ними правосуддя з боку ОСОБА_1 .
Необхідно наголосити, що після проведеної перевірки Радою суддів господарських судів та Радою суддів України остання у рішенні від 25 квітня 2014 року № 20 констатувала відсутність загрози незалежності судді ОСОБА_3 за обставин, викладених нею у відповідних зверненнях.
У частині першій статті 47 Закону України від 7 липня 2010 року № 2453-VI «Про судоустрій і статус суддів» (у редакції, чинній станом на 2014 рік; далі - Закон № 2453-VI) зазначено, що суддя у своїй діяльності щодо здійснення правосуддя є незалежним від будь-якого незаконного впливу, тиску або втручання. Суддя здійснює правосуддя на основі Конституції та законів України, керуючись при цьому принципом верховенства права. Втручання в діяльність судді щодо здійснення правосуддя забороняється і тягне відповідальність, установлену законом.
Разом з тим частиною третьою вказаної статті Закону № 2453-VI визначено, що суддя зобов'язаний звернутися з повідомленням про втручання в його діяльність як судді щодо здійснення правосуддя до органів суддівського самоврядування та правоохоронних органів.
За змістом статті 127 зазначеного Закону вбачається, що Рада суддів України:
1) розробляє та організовує виконання заходів щодо забезпечення незалежності судів і суддів, поліпшення стану організаційного забезпечення діяльності судів;
2) розглядає питання правового захисту суддів, соціального захисту суддів та їхніх сімей, приймає відповідні рішення з цих питань;
Рішення Ради суддів України, прийняті в межах, визначених Законом № 2453-VI повноважень, є обов'язковими для всіх органів суддівського самоврядування. Рішення Ради суддів України може бути скасовано з'їздом суддів України.
За викладених обставин рішення Ради суддів України від 25 квітня 2014 року № 20 з питань розгляду повідомлення про загрозу незалежності судді є чинним і мало бути враховано при розгляді дисциплінарної справи як ВРП, так і Великою Палатою Верховного Суду.
На нашу думку, зазначене рішення Ради суддів України повністю узгоджується з Рішенням Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Верховного Суду України про офіційне тлумачення положень частин першої, другої статті 126 Конституції України та частини другої статті 13 Закону України «Про статус суддів» (справа про незалежність суддів як складову їхнього статусу) від 1 грудня 2004 року № 19-рп/2004, у якому зазначено, що положення частини другої статті 126 Конституції України «вплив на суддів у будь-який спосіб забороняється» треба розуміти як забезпечення незалежності суддів у зв'язку із здійсненням ними правосуддя, а також як заборону щодо суддів будь-яких дій незалежно від форми їх прояву з боку державних органів, установ та організацій, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб, фізичних та юридичних осіб з метою перешкоджання виконанню суддями професійних обов'язків або схиляння їх до винесення неправосудного рішення тощо.
Таким чином, компетентний орган - Рада суддів України відповідно до чинного законодавства станом на 2004 рік оцінила фактичні обставини справи, а ВРП в оскаржуваному рішенні обґрунтувала інші висновки на підставі одних і тих же даних та дійшла висновку щодо наявності дисциплінарної відповідальності судді ОСОБА_1 , з якими погодилися більшість суддів Великої Палати Верховного Суду.
Крім того, відповідно до статті 2 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) є обов'язковими для виконання Україною відповідно до статті 46 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (далі - Конвенція).
Положеннями статті 17 цього Закону закріплено, що суди України застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику ЄСПЛ як джерело права.
У справах «Проніна проти України» (заява № 63566/00) і «Богатова проти України» (заява № 5231/04),«Мала проти України» (заява № 4436/07), «Петриченко проти України» (заява № 2586/07), «Бендерський проти України» (заява № 22750/02) ЄСПЛ встановив порушення пункту 1 статті 6 Конвенції з огляду на те, що національні суди, цілком проігнорувавши доводи заявника, навіть коли вони були конкретними, доречними та важливими, не дотримались свого зобов'язання за пунктом 1 статті 6 Конвенції.
На нашу думу, висловлені скаржником у цій справі суттєві доводи й аргументи не були належним чином розглянуті й проаналізовані судом, а за наявності таких суперечливих даних, а також наявності конфліктних стосунків між суддями ОСОБА_3 та ОСОБА_1 недослідження та нез'ясування всіх важливих обставин і стосунків між ними, зокрема стосовно подій 7 лютого 2014 року у Господарському суді міста Києва, передчасно ухвалювати рішення про притягнення скаржника до дисциплінарної відповідальності та залишення без зміни Великою Палатою Верховного Суду рішення ВРП, яким застосовано до нього дисциплінарне стягнення у виді подання про звільнення з посади судді.
Крім того, не погоджуючись із висновками ВРП, Великої Палати Верховного Суду щодо строків притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності, вважаємо за необхідно висловити свою позицію.
У справі «Олександр Волков проти України»(заява № 21722/11) ЄСПЛ констатував: «ця справа викриває серйозні системні проблеми функціонування судової системи України», серед яких, зокрема, правова невизначеність у питанні звільнення суддів з посади за порушення присяги. В Україні не встановлено строків давності для застосування звільнення судді з посади за порушення присяги, а його підстави - нечіткі й неоднозначні. Це зумовлює непередбачуваність і вибірковість застосування заходів відповідальності суддів.
У пункті 137 згаданого рішення ЄСПЛ вказує на те, що строки давності слугують кільком важливим цілям, а саме: забезпеченню юридичної визначеності та остаточності, захисту потенційних відповідачів від не заявлених вчасно вимог, яким може бути важко протистояти, та запобігти будь-якій несправедливості, яка могла б виникнути, якби від судів вимагалося виносити рішення щодо подій, що мали місце у віддаленому минулому, на підставі доказів, які через сплив часу стали ненадійними та неповними. Строки давності є загальною рисою національних правових систем договірних держав щодо кримінальних, дисциплінарних та інших порушень.
У справі «Олександр Волков проти України»(заява № 21722/11) ЄСПЛ враховано, що національне законодавство не передбачало будь-яких часових обмежень для проваджень щодо звільнення з посади судді за «порушення присяги». При цьому зауважено, що, хоча цей Суд не вважає за належне вказувати на те, наскільки тривалим повинен бути строк давності, він вважає, що такий підхід, коли строк притягнення до дисциплінарної відповідальності у дисциплінарних справах, які стосуються суддів, є невизначеним, становить серйозну загрозу принципові юридичної визначеності». За таких обставин ЄСПЛ встановив порушення пункту 1 статті 6 Конвенції (пункти 139, 140 рішення).
ЄСПЛ також вважає, що необхідні процедурні гарантії, які б могли запобігти свавільному застосуванню відповідного матеріального законодавства, не були запроваджені. Зокрема, національне законодавство не передбачало будь-яких обмежень строків ініціювання та здійснення провадження щодо судді за «порушення присяги». Відсутність будь-яких строків давності, що розглядалася вище за статтею 6 Конвенції, давала дисциплінарним органам повну свободу дій та порушила принцип юридичної визначеності» (пункт 181 згаданого вище рішення).
У пунктах 185-187 цього ж рішення ЄСПЛ наголошено: «Відповідно, відсутність керівних принципів та практики, які б визначали послідовне та обмежувальне тлумачення поняття «порушення присяги», а також відсутність належних юридичних захисних механізмів призвели до непередбачуваності наслідків застосування відповідних положень національного законодавства. Виходячи з цього, можна навіть припустити, що будь-яка провина судді, яка мала місце у будь-який момент протягом його професійної кар'єри, за бажанням могла бути розтлумачена дисциплінарним органом як достатня фактична підстава для обвинувачення у вчиненні такого дисциплінарного правопорушення, як «порушення присяги», та призвести до звільнення його з посади. У світлі вищенаведених міркувань Суд доходить висновку, що втручання у право заявника на повагу до його приватного життя було незаконним: воно не відповідало національному законодавству та, більш того, чинне національне законодавство не відповідало вимогам передбачуваності та належного захисту від свавілля». З огляду на викладене ЄСПЛ встановив порушення статті 8 Конвенції.
Отже, відсутність такої процедурної гарантії як строки притягнення до відповідальності за порушення присяги ЄСПЛ визнав порушенням принципу юридичної визначеності та, відповідно, верховенства права.
Відповідно до частини одинадцятої статті 109 Закону № 1402-VIII дисциплінарне стягнення до судді застосовується не пізніше трьох років із дня вчинення проступку без урахування часу тимчасової непрацездатності або перебування судді у відпустці чи здійснення відповідного дисциплінарного провадження.
В оскаржуваному рішенні ВРП зазначається, і з такими висновками погодилася більшість суддів Великої Палати Верховного Суду, що змоменту вчинення суддею ОСОБА_1 триваючого дисциплінарного проступку, що закінчився 7 лютого 2014 року (доповідь на виробничій нараді суддів Господарського суду міста Києва), до моменту притягнення його до дисциплінарної відповідальності - 4 червня 2018 року минуло 1577 днів. Відповідно до матеріалів дисциплінарної справи у вказаний період суддя 480 днів перебував у відпустці, і 54 дні - у стані тимчасової непрацездатності, що загалом становить 534 дні. Отже, з моменту вчинення суддею ОСОБА_1 дисциплінарного проступку до моменту прийняття Другою Дисциплінарною палатою ВРП рішення про притягнення його до дисциплінарної відповідальності минуло 1043 дні (1577 днів - 534 дні), що менше за тривалість трьох років - 1096 днів.
Не погоджуючись з таким тлумачення та застосуванням положень частини одинадцятої статті 109 Закону № 1402-VIII, вважаємо за необхідне зазначити таке.
З матеріалів дисциплінарної справи стосовно судді ОСОБА_1 убачається, що скарга від 17 листопада 2016 року щодо поведінки судді, яка може мати наслідком дисциплінарну відповідальність судді, зареєстрована у ВРП 25 листопада 2016 року. У зв'язку з проведенням попередньої перевірки дисциплінарної скарги стосовно ОСОБА_1 : характеристика, інформація про місце проживання, копія паспорта та інші документи щодо ОСОБА_1 . витребувані ВРП 30 березня 2018 року, а запит про інформацію щодо перебування у відпустці та інформацію про час тимчасової непрацездатності у період із 2013 року направлена до Голови ліквідаційної комісії Вищого господарського суду України 21 березня 2018 року.
12 квітня 2018 року членом ВРП було складено висновок за результатами попередньої перевірки скарги, а 20 квітня 2018 року ОСОБА_1 було офіційно направлено копію ухвали Другої Дисциплінарної палати ВРП від 16 квітня 2018 року про відкриття щодо нього дисциплінарної справи. 10 травня 2018 року дисциплінарний орган вперше призначив розгляд дисциплінарної справи на 23 травня 2018 року.
Таким чином, про дисциплінарну скаргу ОСОБА_1 не було відомо до середини квітня 2018 року (офіційна інформація на сайті ВРП була розміщена 17 квітня 2018 року, зі скаргою він був ознайомлений 11 травня 2018 року, а офіційні пояснення представника ОСОБА_1 подані 4 червня 2018 року.
Проаналізувавши зазначені вище обставини та вимоги частини одинадцятої статті 109 Закону № 1402-VIII, вважаємо, що встановлений законом строк для притягнення судді до дисциплінарної відповідальності закінчився. За наявності в діях ОСОБА_1 вчинення проступку, який може свідчити про можливість притягнення судді до дисциплінарної відповідальності, строк притягнення ОСОБА_1 на момент відкриття дисциплінарної справи за викладеними у скарзі даними станом на 16 квітня 2018 року закінчився, що відповідно до статті 45 Закону № 1798-VIII є підставою для відмови у відкритті дисциплінарної справи.
На наше переконання, строк тимчасової непрацездатності судді та перебування його у відпустці поза межами трирічного строку притягнення його до дисциплінарної відповідальності не повинен враховуватися при вирішенні питання про притягнення судді до дисциплінарної відповідальності. Законом № 1402-VIII не передбачена можливість продовження строку притягнення судді до дисциплінарної відповідальності на додаткові терміни перебування судді на лікарняному чи у відпустці поза межами трирічного строку, протягом якого суддю може бути притягнено до дисциплінарної відповідальності.
Аналіз частини одинадцятої статті 109 Закону № 1402-VIII дозволяє зробити висновок, що законодавцем встановлено перелік обставин, наявність яких продовжує трирічний термін застосування до судді дисциплінарного стягнення.
Так, при встановленні трирічного терміну не враховується:
час тимчасової непрацездатності;
час перебування судді у відпустці;
час здійснення відповідного дисциплінарного провадження.
Таким чином, на нашу думку, правова позиція щодо застосування положень частини одинадцятої статті 109 Закону № 1402-VIII повинна зводитися до такого.
Час перебування судді у відпустці чи його тимчасової непрацездатності в межах трьох років з дня можливого вчинення ним дисциплінарного проступку додається до трьох календарних років.
Час тимчасової непрацездатності чи перебування у відпустці після спливу календарного трирічного строку з моменту вчинення проступку не враховується, адже він вважається таким, що сплинув.
Якщо відносно судді розпочалось дисциплінарне провадження, обчислення трирічного строку зупиняється, адже з моменту відкриття дисциплінарного провадження до моменту ухвалення за його розглядом рішення цей строк може сплинути.
Викладені висновки щодо застосування частини одинадцятої статті 109 Закону № 1402-VIII також узгоджуються з положеннями статей 42-50 Закону № 1798-VIII.
За викладених обставин вважаємо, що ВРП неправильно враховувалися не лише відпустка та період тимчасової непрацездатності ОСОБА_1 у межах передбаченого законом трирічного строку, а й після його закінчення. Водночас більшість суддів Великої Палати також погодились із зазначеною позицією ВРП і не врахували викладені наші аргументи.
Висновки
Стаття 8 Загальної декларації прав людини 1948 року проголосила «право кожної людини на ефективне поновлення у правах компетентними національними судами в разі порушення її основних прав, наданих їй Конституцією або законом». Це положення відтворено в Конституції України (стаття 55) і має застосовуватися системно, оскільки гарантується судовий захист як національними, так і міжнародними судовими установами.
У пункті 18 Основних принципів незалежності судових органів, схвалених резолюціями 40/32 та 40/146 Генеральної асамблеї ООН від 29 листопада та 13 грудня 1985 року, встановлено, що судді можуть бути тимчасово усунуті від посади або звільнені тільки з причин їх нездатності виконувати свої обов'язки чи поведінки, невідповідної до посади, яку вони займають.
Отже, належній оцінці у дисциплінарній справі щодо ОСОБА_1 підлягали як обставини справи, що впливають на можливість притягнення судді до дисциплінарної відповідальності, так і застосування строків притягнення до дисциплінарної відповідальності.
Відтак скарга ОСОБА_1 за наведених у окремій думці підстав підлягала задоволенню, а рішення ВРП від 15 січня 2019 року № 94/0/15-19 - скасуванню.
Судді Великої Палати
Верховного Суду: О. Б. Прокопенко
В. В. Британчук
Н. П. Лященко
О. М. Ситнік
