Справа № 727/9367/18
Провадження № 2/727/283/19
22 травня 2019 року Шевченківський районний суд м. Чернівці у складі:
Головуючого судді Слободян Г.М.
за участю секретаря судових засідань Ільчук М.В.
позивача ОСОБА_1 , та в її інтересах представника, адвоката Рендюк Н.В.
відповідача ОСОБА_2 - в її інтересах та в інтересах третьої особи,
ОСОБА_3 - представника, адвоката Якобишеної Т.Д.
розглянувши у загальному позовному провадженні у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань 1 приміщення Шевченківського районного суду м. Чернівці цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 (місце проживання: АДРЕСА_1 ) до ОСОБА_2 (місце реєстрації АДРЕСА_2 ; місце проживання: АДРЕСА_3 ), третя особа що не заявляє самостійних вимог: ОСОБА_3 (місце проживання: АДРЕСА_3 ) про усунення перешкод у користуванні власністю, шляхом виселення особи з житлового приміщення, -
Позивач ОСОБА_1 звернулася в суд із позовною заявою до відповідача ОСОБА_2 , третя особа що не заявляє самостійних вимог: ОСОБА_3 про усунення перешкод у користуванні власністю, шляхом виселення особи з житлового приміщення, мотивуючи тим, що вона з ОСОБА_3 перебувала в зареєстрованому шлюбі з 18.02.1994 року по 15.11.2015 року. 11.05.1994 року на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно нею, ОСОБА_3 та сином ОСОБА_4 в порядку приватизації було набуто у спільну часткову власність (приватизовано) квартиру АДРЕСА_4 , загальною площею 47,80 кв.м., в таких частках: ОСОБА_3 - 34%; вона - 33%, ОСОБА_4 - 33%, з розрахунку 15,93 кв.м. на одну особу. В 2003-2004 роках вона разом з колишнім чоловіком ОСОБА_3 за спільні кошти сім'ї і за рахунок спільної праці провели добудову до вказаної квартири, чим покращили свої житлові умови проживання, зокрема було добудовано: коридор площею 5,40 кв.м., житлову кімнату площею 15,80 кв.м, житлову кімнату площею 20,00 кв.м., в результаті чого загальна площа стала 89,50 кв.м., всього по квартирі 95,30 кв.м., із них житлова - 67,40 кв.м. Вказує, що на підставі рішення виконкому Чернівецької міської ради №343/8 від 27.04.2004р. було проведено заміну правовстановлюючого документа, у відповідності до якого об'єктом права власності є не квартира № 1 , а 55 /100 частин житлового будинку з належними до нього надвірними спорудами по АДРЕСА_7 , в таких частках ОСОБА_4 - 9/100 ідеальних часток, їй - 9/100 ідеальних часток, ОСОБА_3 - 37/100 ідеальних часток, при цьому, частка ОСОБА_3 в житловому будинку - 37/ 100 ідеальних часток збільшилась у результаті добудови до квартири. Зазначає, що її частка в праві спільної часткової власності житлового будинку з належними до нього надвірними спорудами по АДРЕСА_7 складає 45/200 , при цьому стверджує, що в 2011 році за спільні кошти подружжя вони провели капітальний ремонт квартири та здійснили добудову цегляного гаражу площею 21,90 кв.м., після чого було видано нове свідоцтво про право власності на нерухоме майно серія НОМЕР_1 від 04.05.2011 року. В обґрунтування вимог посилається на те, що у 2014 році, її син ОСОБА_4 подарував свою частку третій особі, що не заявляє самостійних вимог: ОСОБА_3 та з 1993 року, вони разом з колишнім чоловіком і дітьми постійно проживали у вказаному будинку. Однак, в зв'язку з тим, що син ОСОБА_4 отримав травму в зоні АТО (м. Сєверодонецьк) і був транспортований в лікарню м. Харкова, вона 05.08.2015 року виїхала до нього в лікарню і знаходилась в лікарні з сином вісім місяців, а також 45 днів перебували у м. Одесі в санаторії на реабілітації. За цей час, зазначає, що відповідач змінив замки, обмежив доступ до квартири і користування спільним майном. На початку липня 2016 року повернувшись з реабілітаційного центру з м. Одеси вона не змогла потрапити до власного житла, а ОСОБА_3 почав чинити їй перешкоди в користуванні житлом, ображав її, стверджував, що квартира (частина будинку АДРЕСА_7 це лише його майно, що спонукало її до звернення до суду з позовом про вселення. В цей же період вона дізналась про те, що в спільній квартирі проживає відповідачка, яка в подальшому, в жовтні 2016 року, стала дружиною ОСОБА_3 Вважає, що ОСОБА_5 , в порушення вимог ст.65 ЖК України, без правової підстави вселилась в квартиру АДРЕСА_4 , на що ні усної, ні письмової згоди на вселення в жиле приміщення, як співвласник майна, вона не давала, що створює їй перешкоди в користуванні квартирою. Просить виселити ОСОБА_2 із житлового приміщення - квартири АДРЕСА_4 , без надання іншого житлового приміщення; стягнути на її користь судові витрати.
Відповідач ОСОБА_2 подала у встановлений судом строк відзив на позовну заяву, відповідно до якого, позовні вимоги не визнала, просила відмовити в задоволенні позовних вимог.
Третя особа на стороні відповідача ОСОБА_3 в поданих суду письмових поясненнях позовні вимоги також не визнав, просив в їх задоволенні відмовити.
Позивач ОСОБА_1 , та в її інтересах представник, адвокат Рендюк Н.В. в судовому засіданні позовні вимоги підтримали в повному обсязі, посилаючись на обставини зазначені в позовній заяві, просили позов задовольнити.
Відповідач ОСОБА_2 - в її інтересах та в інтересах третьої особи, ОСОБА_3 - представник, адвокат Якобишена Т.Д. в судовому засіданні позовні вимоги не визнали, просили відмовити в задоволенні позовних вимог з підставі наведених у відзиві.
Третя особа, що не заявляє самостійних вимог ОСОБА_3 в судовому засіданні позовні вимоги не визнав, просив відмовити в задоволенні позовних вимог.
Заслухавши пояснення позивача ОСОБА_1 , та в її інтересах представника, адвоката Рендюк Н.В., відповідача ОСОБА_2 та в її інтересах та в інтересах третьої особи, ОСОБА_3 - представника, адвоката Якобишену Т.Д., вивчивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких грунтуються позовні вимоги, об'єктивно дослідивши і оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, в межах заявлених вимог, суд зважає на наступне.
Згідно ч. 1 ст. 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. У п.33 рішення ЄСПЛ від 19.02.2009 року у справі "Христов проти України", суд зазначив, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване ч.1 ст.6 Конвенції, слід тлумачити в контексті преамбули Конвенції, яка, зокрема, проголошує верховенство права… Договірних держав.
У справі Bellet v. France, Суд зазначив, що"стаття 6 § 1 Конвенції, містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права".
Відповідно до ч. 1 ст. 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.
Положеннями статей 15, 16 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Судом належними доказами по справі встановлено, що позивач ОСОБА_1 з третьою особою - ОСОБА_3 перебували в зареєстрованому шлюбі, який рішенням Шевченківського районного суду м.Чернівці від 04.11.2015 року розірвано (а.с.16).
14.05.1994 року на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно позивачем ОСОБА_1 , третьою особою - ОСОБА_3 та сином ОСОБА_4 в порядку приватизації було набуто у спільну часткову власність квартиру АДРЕСА_4 , загальною площею 47,80 кв.м., в таких частках: ОСОБА_3 - 34%; ОСОБА_1 . - 33%, ОСОБА_6 (змінивший прізвище та по батькові на ОСОБА_4 ) - 33% (а.с.14).
У відповідності до Витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно Чернівецького комунального обласного бюро технічної інвентаризації від 25.05.2004 року, зареєстровано 55/100 частин житлового будинку з належними до нього надвірними спорудами по АДРЕСА_7 , форма власності приватна спільна часткова, в частках ОСОБА_6 (змінивший прізвище та по батькові на ОСОБА_4 ) - 9/100 ідеальних часток, ОСОБА_1 - 9/100 ідеальних часток, ОСОБА_3 - 37/100 ідеальних часток (а.с.11, 12) на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно (а.с.13).
Згідно договору дарування від 26.12.2014 року ОСОБА_4 подарував свою частку 9/100 частин житлового будинку з належними до нього надвірними спорудами по АДРЕСА_7 , третій особі, що не заявляє самостійних вимог: ОСОБА_3 (а.с.15).
З договору купівлі-продажу квартири від 31.12.2004 року вбачається, що позивач ОСОБА_1 купила квартиру АДРЕСА_1 , житловою площею 23,60 кв.м., загальною площею 40,20 кв.м. (а.с.83).
В подальшому, 23.02.2011 року позивачу ОСОБА_1 видано свідоцтво про право власності на нерухоме майно виконавчим комітетом Чернівецької міської ради на підставі рішення виконавчого комітету Чернівецької міської ради від 22.02.2011 року, форма власності приватна, частка 1/1, житлова площа 45,60 кв.м., загальна площа 61,80 кв.м., квартира складається з 4 житлових кімнат (а.с.84).
Згідно Інформації з державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо суб'єкта за позивачем ОСОБА_1 зареєстровано ј частки приватної спільної часткової власності та за ОСОБА_7 ѕ приватної форми власності квартири АДРЕСА_8 (а.с.85).
Позивач ОСОБА_1 ,1968 року народження дійсно зареєстрована з 04.03.1994 року, знята з реєстрації 08.02.2005 року за адресою: АДРЕСА_4 . Зареєстрована з 01.03.2005 року по теперішній час (а.с.17).
10.11.2016 року між відповідачем ОСОБА_8 та третьою особою ОСОБА_3 було укладено шлюб, зареєстрований Чернівецьким міським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Чернівецькій області за актовим записом №1849 (а.с.25).
Згідно Інформації з державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо суб'єкта за відповідачем ОСОБА_8 зареєстровано право власності на квартиру АДРЕСА_9 (а.с.9).
З Висновку за результатами розгляду матеріалів ЖЕО №2464 від 05.02.2018 року вбачається, що 05.02.2018 року позивач ОСОБА_1 , зазначаючи що вона мешканка АДРЕСА_1 звернулася до Шевченківського ВП ЧВП ГУНП в Чернівецькій області з проханням прийняти міри відносно її колишнього чоловіка ОСОБА_3 (а.с.19), який з липня 2016 року по теперішній час перешкоджає їй у доступі до квартири АДРЕСА_4 співвласницею якої вона являється. Під час перевірки звернення, ОСОБА_3 повідомив, що з листопада 2013 року ОСОБА_1 не проживає в квартирі АДРЕСА_5 квартиру АДРЕСА_1 . З 2016 року ОСОБА_3 одружився з ОСОБА_9 , з якою з того часу проживає по АДРЕСА_4 , що змінив замки в квартирі АДРЕСА_4 задля збереження своїх речей та майна оскільки тривають судові процеси між ним та ОСОБА_1 з приводу розподілу майна між ними (а.с.18) та про результати перевірки було письмово повідомлено позивача ОСОБА_1 (а.с.22).
Відповідно до Висновку за результатами розгляду матеріалів ЖЕО №8476 та 8478 від 24.02.2018 року та від 02.05.2018 року вбачається, що 24.04.2018 року позивач ОСОБА_1 , зазначаючи що вона мешканка АДРЕСА_1 звернулася до Шевченківського ВП ЧВП ГУНП в Чернівецькій області з проханням прийняти міри відносно її колишнього чоловіка ОСОБА_3 , який з липня 2016 року по теперішній час перешкоджає їй у доступі до квартири АДРЕСА_4 співвласницею якої вона являється та 23.04.2018 року приблизно о 16.00 год. виганяв її з подвір'я, принижував, ображав та погрожував застосуванням сили. 24.04.2018 року до Шевченківського ВП ЧВП ГУНП в Чернівецькій області звернулася ОСОБА_2 , мешканка АДРЕСА_4 , яка просить прийняти міри відносно ОСОБА_1 , яка втручається в її особисте життя та її чоловіка ОСОБА_3 , а саме 23.04.2018 року прийшла приблизно о 16.00 год. на подвір'я та почала знімати на мобільний телефон їх особисті речі, при цьому принижувала їх честь та гідність (а.с.24).
Згідно Висновку за результатами розгляду матеріалів ЖЕО №10012 від 20.05.2017 року, до Шевченківського ВП ЧВП ГУНП в Чернівецькій області звернувся ОСОБА_3 , мешканець АДРЕСА_4 , з приводу того що 17.05.2017 р., його колишня дружина ОСОБА_1 , яка проживає в АДРЕСА_1 без його відому забрала його особисті речі з підвального приміщення. Під час перевірки звернення, ОСОБА_1 повідомила, що після розлучення з колишнім чоловіком ОСОБА_3 на правах власності залишилась 1/3 квартири, якою вона користується в цьому будинку, при якому знаходиться підвал в якому знаходились її речі, які 17.05.2017року вона вирішила забрати, при цьому замінила вхідні замки підвалу (а.с.23).
Крім того, судом встановлено, що на розгляді Шевченківського районного суду м. Чернівці перебуває цивільна справа №727/6374/17 за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про поділ майна подружжя, рішення по якій судом ще не ухвалено (а.с.47, 59-76).
Крім того на замовлення представника, адвоката Якобишеної Т.Д. в інтересах відповідача ОСОБА_2 та в інтересах третьої особи, ОСОБА_3 складено судовим експертом Лещишиним В.В. висновок експерта №18021, відповідно до якого площа ідеальної частки співвласника 9/100 частин житлового будинку, розташованого за адресою АДРЕСА_7 (без врахування площі коридору загального користування), становить: загальна площа 15,59 кв.м., житлова площа 11,23 кв.м. Технічна можливість виділу 9/100 частин житлового будину літ.А (квартири АДРЕСА_4 з належними до нього будівлями та спорудами: гаражем літ.Б та криницею літ.І загального користування відповідно до вимог будівельних норм і правил, що пред'являються до житлових та підсобних приміщень, відсутня. Варіанти розподілу 55/100 часток житлового будинку (квартири АДРЕСА_4 з належними до нього будівлями та спорудами у співвідношенні до часток співвласників 46/100 та 9/100 не надається можливим запропонувати, оскільки відсутня технічна можливість проведення такого розподілу (а.с.86-89).
Вищенаведені докази є спів мірними і з показаннями ОСОБА_2 , допитаної в якості свідка., яка пояснила, що вона із ОСОБА_3 , перебуває у шлюбі зареєстрованому 10.11.2016 року Чернівецьким міським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Чернівецькій області. З моменту реєстрації шлюбу вона проживає разом зі своїм законним чоловіком ОСОБА_3 в квартирі АДРЕСА_4 , де останній проживав до реєстрації їхнього шлюбу та у них спільний побут. Позивач ОСОБА_1 намагається суду представити не правдиву інформацію відносно того, що вона ОСОБА_2 , без правової підстави вселилась в квартиру АДРЕСА_4 та без її згоди, як співвласника майна, що створює їй перешкоди в користуванні квартирою, що не відповідає дійсності, оскільки вона вселилась в дану квартиру з дозволу свого чоловіка, ОСОБА_3 , який є власником 46/100 частин житлового приміщення з належними до нього надвірними спорудами під АДРЕСА_7 , а позивачці належить тільки 9/100 частин даного майна. На момент її одруження із ОСОБА_3 , позивачка ОСОБА_1 не проживала в квартирі АДРЕСА_4 , а завжди проживала поруч в будинку АДРЕСА_1 , дана квартира належить на праві спільної сумісної власності позивачки та її чоловіка, оскільки придбана під час шлюбу та з моменту розлучення із ОСОБА_3 позивач проживає в указаній квартирі. Чоловік ОСОБА_3 має бажання зареєструвати її місце проживання за спірною адресою, проте для цього необхідна згода всіх повнолітніх власників, в тому числі і позивачки. Крім того, в провадженні Шевченківського районного суду м. Чернівці перебуває цивільна справа про розподіл майна подружжя за позовом ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , у випадку задоволення якого, єдиним власником квартири № 1 може стати третя особа, що не заявляє самостійних вимог: ОСОБА_3 ї її чоловік. Також, пояснила, що в її власності є власне нерухоме майно а саме квартира АДРЕСА_10 , проте вважає, що дружина та чоловік мають право на вибір місця свого проживання та мають право вживати заходи, щодо підтримання шлюбних відносин. Пояснила, що ОСОБА_3 хвора людина і йому на п'ятий поверх важко підніматися, що зможе в разі вселення позивача до квартири негативно вплинути на його стан здоров'я.
Також позивачем ОСОБА_1 та в її інтересах представником, адвокатом Рендюк Н.В., відповідачем ОСОБА_2 та в її інтересах та в інтересах третьої особи ОСОБА_3 ОСОБА_10 подано в якості доказів довідка «Госпрозрахункова поліклініка профілактичний оглядів» № 202078 від 17.04.2019 року, картка працівника який підлягає попередньому медичному огляду видані на ім'я ОСОБА_3 ; запит адвоката ОСОБА_11 ., відповідь на запит стосовно ОСОБА_3 ; копія свідоцтва про хворобу №25 від 26.02.2016 року та довідка до акта огляду медико-соціальною експертною комісією, якою встановлено І групу інвалідності стосовно ОСОБА_3 (а.с.20-21), суд до уваги не бере, оскільки зазначені докази не стосуються спору за зазначеним позовом.
Згідно до ст. 316 ч.1 ЦК України, право власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Статтею 317 ЦК України передбачено, що власникові належить право володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливає місце проживання власника та місцезнаходження майна.
У відповідності до ст.319 ч.1, 2 ЦК України, власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав. Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов'язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і порядку, встановлених законом.
Відповідно до ст. 321 ч. 1 ЦК України, право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
У статті першій Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованого Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97 ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції», зазначено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Порушення, невизнання або оспорювання суб'єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту. Найбільш ефективним і поширеним способом відновлення порушених прав та законних інтересів власника є судовий захист. Судовий захист права власності у порядку цивільного судочинства здійснюється за вимогами, серед яких: про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном; про відшкодування шкоди, заподіяної майну, або збитків, завданих порушенням прав власника; про визнання недійсними договорів та про визнання договорів дійсними - у випадках, передбачених ЦК.
Право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю. Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації.
Частина 3 ст. 358 ЦК України, надає кожному із співвласників право вимагати надання йому у володіння та користування конкретної частини майна в натурі, в розмірі, адекватному їх часткам у праві спільної часткової власності. У принципі, можливе виділення у володіння та користування співвласників також таких частин у спільному майні, які не співпадатимуть з їх ідеальними частками.
Передбачено ст.391 ЦК України, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Встановлено ст. 155 ЖК України - жилі будинки (квартири), що є у приватній власності громадян, не може бути у них вилучено, власника не може бути позбавлено права користування жилим будинком (квартирою).
Згідно з положеннями статті 391 ЦК України, власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь яких усунень свого порушеного права від будь яких осіб будь яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення ким саме спричинено порушене право та з яких підстав, зазначено в постанові від 16 листопада 2016 року у справі № 6-709цс16 Верховний Суд України.
В Житловому кодексі України вказано, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Будь-яке виселення людини, якщо вона добровільно не бажає звільнити житлове приміщення, допускається виключно на підставах передбачених законом та має відбуватися тільки в судовому порядку.
Право користування житловим приміщенням, в силу ст.405 ЦК України, зберігається не тільки за членами сім'ї (в тому числі колишніми) власника жилого приміщення, а й за членом його сім'ї, у разі зміни самого власника. При цьому припинення цього права можливо лише у випадках передбачених ст. 406 ЦК України. Право членів сім'ї власника будинку користуватись жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за наявності права власності на будинок в особи, членами сім'ї якого вони є, із припиненням права власності особи втрачається право користування жилим приміщенням у членів його сім'ї.
Наведену правову позицію було сформовано ще в постанові Верховного Суду України 05.11.2014 року у справі №6-158цс14.
Відповідно до ст. 156 ЖК України члени сім'ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
Відповідно до ст.3 СК України, сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки.
Встановлено ст. 64 ч. 2 ЖК , що до членів сім'ї належать дружина наймача (власника), їхні діти, батьки та інші особи, якщо вони проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.
Крім того, відповідно до ст. 9 ч. 4 ЖК України ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.
Підстави виселення членів сім'ї (колишніх членів сім'ї) власника будинку передбачені ст. 156, ч. 1 ст. 116 ЖК Української РСР.
Відповідно до ст. 116 ЖК України якщо наймач, члени його сім'ї або інші особи, які проживають разом з ним, систематично руйнують чи псують жиле приміщення, або використовують його не за призначенням, або систематичним порушенням правил співжиття роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі чи в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними, виселення винних на вимогу наймодавця або інших заінтересованих осіб провадиться без надання іншого жилого приміщення.
Проте, позивачем не наведено доказів на підтвердження того, що відповідач ОСОБА_2 руйнує чи псує жиле приміщення, або використовує його не за призначенням, або систематично порушує правила співжиття, натомість судом встановлено, що остання вселилася за згодою співвласника спірного житла, зокрема свого чоловіка, третьої особи ОСОБА_3 , та обставина, що позивач є співвласником жилого приміщення, а отже має охоронюване законом право володіти, користуватись і розпоряджатись належним їй майном, сама по собі не може бути підставою для виселення та зняття з реєстрації відповідача ОСОБА_2 , яка там правомірно проживає, за згодою чоловіка, як член сім'ї, оскільки в такому випадку будуть порушуватися права вже іншого співвласника даного спірного житла - третьої особи ОСОБА_3 , який не може бути обмежений в праві на проживання з членами сім'ї, зокрема із дружиною ОСОБА_2 , а право користування спірною квартирою є похідним від прав колишнього чоловіка позивача, членом сім'ї якого є відповідач.
Крім цього, судом встановлено і дане підтверджено самою позивачкою, що вона тривалий час була відсутня за місце реєстрації та проживання, оскільки її син ОСОБА_12 отримавши травму в зоні АТО був транспортований в лікарню м. Харкова, у зв'язку з чим позивачка 05.08.2015 року виїхала до нього в лікарню і знаходилась біля сина вісім місяців, після чого 45 днів перебували в м. Одесі в санаторії на реабілітації, а відтак не могла надати згоди, повернувшись до місця реєстрації тільки на початку липня 2016 року, про сама позивачка зазначила в позовній заяві. ОСОБА_1 не заперечувала що із нею в лікарню до її сина виїздив і сам ОСОБА_3 . Позивачка в судовому засіданні не заперечувала і того факти що спільний з ОСОБА_3 син ОСОБА_13 проживав тривалий період з останнім і відповідачем ОСОБА_2 навчався і додому приїздив до батька. Аналогчне було підтверджено ОСОБА_14 , допитаною в якості свідка.
Позивач посилаючись на перешкоди в користуванні належним спірним житлом які чинить відповідач, не надала доказів на підтвердження саме перешкод від дій ОСОБА_2 , оскільки обставини зазначені у Висновку за результатами розгляду матеріалів ЖЕО №10012 від 20.05.2017 року, Висновку за результатами розгляду матеріалів ЖЕО №2464 від 05.02.2018 року, Висновку за результатами розгляду матеріалів ЖЕО №8476 та 8478 від 24.02.2018 року та від 02.05.2018 року вбачається, що перешкоди в користуванні чинилися не відповідачем, а іншою особою, ОСОБА_3
Крім того позивачем не доведено протиправність поведінки ОСОБА_2 , псування чи руйнування нею житлового будинку, створення несприятливих умов для проживання, а також відсутні відомості про застосування до відповідача заходів попередження або громадського впливу з приводу протиправних дій, на які посилається позивач.
Житло (квартира, будинок) може перебувати у власності громадян на праві спільної часткової або спільної сумісної власності, якщо власниками житла є декілька осіб. Якщо брати загальні правила вселення у спірну квартиру, то вони свідчать про те, що згода інших співвласників квартири таки потрібна, якщо один з співвласників такого житла одружився і хоче проживати разом з своєю дружиною у належному йому житлі (своїй частці, навіть якщо вона не виділена в натурі), оскільки згідно ст. 358 ч. 1 ЦК України, право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою.
Статтю 369 ЦК України, співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпорядження майном, що є спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників. Проте, Житловий кодекс визначає обов'язковість згоди всіх співвласників (наймачів) квартири лише у тому випадку, коли квартира відноситься до державного та громадського житлового фонду, зокрема ст.65 ЖК встановлює, що в установленому порядку за письмовою згодою всіх членів сім'ї, які проживають разом з ним, вселити в займане ним жиле приміщення свою дружину, дітей, батьків, а також інших осіб. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей зазначеної згоди не потрібно. Особи, що вселилися в жиле приміщення як члени сім'ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім'ї права користування жилим приміщенням, якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім'ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням.
Правила користування жилими приміщеннями у будинках (квартирах) приватного житлового фонду визначаються главою 6 ЖК.
Визначено ст.156 ЖК, що члени сім'ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. За згодою власника будинку (квартири) член його сім'ї вправі вселяти в займане ним жиле приміщення інших членів сім'ї. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей згоди власника не потрібно.
Члени сім'ї власника будинку зобов'язані дбайливо ставитися до жилого будинку (квартири). Повнолітні члени сім'ї власника зобов'язані брати участь у витратах по утриманню будинку (квартири) і придомової території та проведенню ремонту. До членів сім'ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу. Загальні засади здійснення права власності всіма співвласниками визначені Цивільним кодексом України, а спеціальним нормативним актом, який регулює реалізацію права власності на житло є Житловий кодекс України, відповідно до якого, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням» - передбачає узгодження з іншими співвласниками квартири питання вселення і відповідно порядок користування житловими кімнатами, кухнею, коридором, тощо. Оскільки, не можливо обговорити порядок користування приміщеннями не повідомивши інших співвласників квартири про вселення в принципі.
А тому, при вирішенні спору про право користування жилим приміщенням осіб, які вселились до наймача чи співвласника квартири, суд насамперед визначає характер спірних правовідносин; чи виникло у особи право користування житлом і коли, тощо.
Із досліджених доказів по справі вбачається, що спірне житло, не відноситься до державного та громадського житлового фонду, форма власності 55/100 частин житлового будинку з належними до нього надвірними спорудами за адресою: АДРЕСА_11 - приватна спільна часткова (а.с.12-13).
Суд не вбачає підстав для виселення відповідача відповідно до вимог статей 116, 157 ЖК
Стосовно обґрунтованості підстав для виселення Велика Палата ВС зазначила, що виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення згідно зі ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до житла передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену у п. 2 ст. 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Відповідність останньому критерію визначається з урахуванням того, чи існує нагальна суспільна необхідність для застосування такого обмеження права на повагу до житла та чи буде втручання у це право пропорційним переслідуваній легітимній меті. Допоки особа є власником нерухомого майна, вона не може бути обмежена у праві звернутися до суду з позовом про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження цим майном, зокрема і шляхом виселення.
Згідно зі статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яку ратифіковано Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР, і яка для України набрала чинності 11 вересня 1997 року (далі - Конвенція) кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя та до свого житла. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до житла передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену у пункті 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Відповідність останньому критерію визначається з урахуванням того, чи існує нагальна суспільна необхідність для застосування такого обмеження права на повагу до житла та чи буде втручання у це право пропорційним переслідуваній легітимній меті.
Встановлено правовою позицією ВСУ у справі № 6-709цс16, що: частиною першою статті 383 ЦК України та статтею 150 ЖК УРСР закріплені положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб, мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд.
Частиною першою статті 156 ЖК УРСР передбачено, що члени сім'ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
Аналогічну норму містить також стаття 405 ЦК України.
Відповідно до частини четвертої статті 156 ЖК України до членів сім'ї власника відносяться особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу, а саме подружжя, їх діти і батьки. Членами сім'ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство.
За змістом зазначених норм матеріального права, правом користування житлом, який знаходиться у власності особи, мають члени сім'ї власника нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням, а також інші особи, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство.
У зв'язку з викладеним, задоволення позовної вимоги позивача є взаємно виключним та суперечливим, оскільки виселивши відповідача зі спірного житла, може виникнути спір про порушення прав третьої особи ОСОБА_3 на право проживати з дружиною у власному помешканні та в тому числі порушує права відповідача на право проживати з чоловіком як члена сім'ї.
Відповідно до статті 358 ЦК України право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації. Тобто, первинне значення у врегулюванні відносин між співвласниками має домовленість. Очевидним є те, що рішення суду не може підмінити собою їх домовленість. Водночас, при виникненні конфліктної ситуації, яка унеможливлює добровільне встановлення порядку користування спільним майном між співвласниками, такий порядок користування може встановити суд. Проте, в даному випадку позивачем не заявлялося питання про встановлення порядку користування її власністю.
При здійсненні права власності співвласниками щодо спільного майна потрібно враховувати правову природу такої власності, адже співвласникам належить так звана ідеальна частка у праві власності на спільне майно, яка є абстрактним вираженням співвідношення в обсязі прав співвласників спільної власності. Отже, кожному з них належить не частка у спільному майні, а частка у праві власності на це майно.
Статтею 41 Конституції України закріплений принцип непорушності права власності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності.
Відповідно до ст. 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Примусове відчуження об'єктів права власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього та повного відшкодування їх вартості, крім випадків, встановлених частиною другою статті 353 цього Кодексу.
Поняття спільної часткової власності викладено в ст. 356 ч. 1 ЦК України як власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності.
Отже, право спільної часткової власності - це право двох або більше осіб за своїм розсудом володіти, користуватися і розпоряджатися належним їм у певних частках майном, яке складає єдине ціле. Кожен учасник спільної часткової власності володіє не часткою майна в натурі, а часткою в праві власності на спільне майно у цілому.
Ці частки є ідеальними й визначаються відповідними відсотками від цілого чи у виразі часток.
Відповідно до ст. 358 чч. 1-3 ЦК України право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою.
Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю.
Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації.
У ст. 47 ЖК Української РСР визначено норму жилої площі на одну особу в розмірі 13,65 квадратного метра.
Відповідно до висновку експерта №18021 від 26.02.2018 року 9/100 частин із 55/100 житлового будинку з належними до нього будівлями та спорудами АДРЕСА_7 , загальна площа становить 15,59 кв.м, житлова - 11,23 кв.м. Таким чином, частка житлової площі, що припадає на позивача ОСОБА_1 , як співвласника дорівнює 11,23 кв.м., що є меншою, ніж допустимий законом мінімум на одну особу. (а.с. 86-89).
Члени сім'ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у цьому будинку (квартирі), користуються жилим приміщенням нарівні з власником (справа № 463/3711/16-ц, 23.11.17)
Право кожного з подружжя на вибір місця свого проживання є конституційним правом людини, передбаченим ст. 33 ч. 1 Конституції.
Згідно до ст. 2 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» громадянам України, а також іноземцям та особам без громадянства, які на законних підставах перебувають в Україні, гарантуються свобода пересування та вільний вибір місця проживання на її території, за винятком обмежень, які встановлені законом.
Відповідно вимог ст. 3 ч. 4 СК України сім'я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.
Згідно до ст. 4 ч.3 СК України, кожна особа має право на проживання в сім'ї.
У відповідності до ст. 5 ч. 5 СК України, ніхто не може зазнавати втручання в його сімейне життя, крім випадків, встановлених Конституцією України.
Таким чином, судом не встановлено з наявних доказів в матеріалах справи, що відповідач ОСОБА_2 чинить перешкоди в користуванні власністю, позивач не надала суду доказів підтверджуючих обставини зазначені в позовній заяві, а відтак підстав для усунення перешкод в користуванні власністю шляхом виселення відповідача ОСОБА_2 судом не встановлено, оскільки остання проживає в спірному житлі за згодою співвласника, свого чоловіка - третьої особи ОСОБА_15 , як член сім'ї.
Відповідно до ст.81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі.
Встановлено п. 6 ч. 1 ст. 3 ЦК України, що загальними засадами цивільного законодавства є справедливість, добросовісність та розумність.
Згідно положень ст. 12, 13 ЦПК України, учасники справи, мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом; суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зауважив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає, щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (рішення від 28 жовтня 1999 року у справі «Брумареску проти Румунії», заява № 28342/95, § 61). Якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (рішення від 29 листопада 2016 року у справі «Парафія греко-католицької церкви в м. Лупені та інші проти Румунії», заява № 76943/11, § 123). ЄСПЛ неодноразово зазначав, що формулювання законів не завжди чіткі. Тому їх тлумачення та застосування залежить від практики. І роль розгляду справ у судах полягає саме у тому, щоб позбутися таких інтерпретаційних сумнівів з урахуванням змін у повсякденній практиці (рішення від 11 листопада 1996 року у справі «Кантоні проти Франції», заява № 17862/91, § 31?32; від 11 квітня 2013 року у справі «Вєренцов проти України», заява № 20372/11, § 65). Судові рішення повинні бути розумно передбачуваними (рішення від 22 листопада 1995 року у справі «S. W. проти Сполученого Королівства», заява № 20166/92, § 36).
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, N 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Відповідно до ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно грунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обгрунтованим, ухваленим відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права, має відповідати завданню цивільного судочинства.
На основі всебічно з'ясованих обставин, на які посилається позивач, як учасник справи, як на підставу заявлених вимог підтверджених доказами, перевіреними в судовому засіданні, оцінивши їх належність, допустимість, а також достатність, взаємозв'язок у їх сукупності, встановивши правовідносини, які випливають із встановлених обставин та правові норми, які підлягають застосуванню до цих правовідносин, суд приходить до висновку, що в задоволенні позовних вимог слід відмовити.
На підставі викладеного та керуючись ст. 41 Конституції України; ст.ст.9, 47, 64, 65, 116, 150, 156 ЖК України; ст.ст. 3,4, 56 СК України; ст. ст.316, 317, 319, 321, 356, 358, 369, 383, 391, 405, 406 ЦК України, ст.ст. 4, 12, 13, 76, 81, 141, 263, 264, 265, 268, 352, 354 ЦК України, - УХВАЛИВ:
В задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа що не заявляє самостійних вимог - ОСОБА_3 про усунення перешкод у користуванні власністю, шляхом виселення особи з житлового приміщення, зокрема: виселенні ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_3 ) із житлового приміщення - квартири АДРЕСА_4 , без надання іншого житлового приміщення; стягненні на користь ОСОБА_1 відшкодування судових витрат - відмовити.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом тридцяти днів з дня отримання копії цього рішення.
Повний текст судового рішення складено 29.05.2019 року.
Суддя Слободян Г.М.