Постанова
Іменем України
22 травня 2019 року
м. Київ
справа № 332/1105/15-ц
провадження № 61-38301св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Ступак О. В. (суддя-доповідач), Погрібного С. О., Усика Г. І.
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Заводського районного суду м. Запоріжжя від 17 грудня 2015 року у складі судді Федоренка О. І. та постанову Апеляційного суду Запорізької області від 16 травня 2018 року у складі колегії суддів: Полякова О. З., Воробйової І. А., Онищенка Е. А.
Короткий зміст позовних вимог та рішень судів
У березні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя.
Свої вимоги позивач обґрунтовував тим, що він перебував у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2 із 24 вересня 1983 по 10 квітня 2014 роки. Рішенням Заводського районного суду м. Запоріжжя від 10 квітня 2014 року шлюб між сторонами розірвано.
20 червня 1994 року шляхом укладання договору довічного утримання зі ОСОБА_3 у спільну сумісну власність вони придбали 57/100 частини домоволодіння АДРЕСА_1 .
За висновком фахівця станом на 09 лютого 2015 року вартість зазначеного об'єкта нерухомості складає 135 000,00 грн.
Будь-яких умов про те, що грошові кошти, витрачені на придбання домоволодіння, є особистою власністю одного із подружжя, нотаріальні та будь-які інші документи не містять.
У добровільному порядку поділити майно відповідач відмовляється.
Враховуючи викладене, позивач просив суд розділити спільне майно у рівних частках, а саме визнати за ним право приватної власності на 1/2 частину спільного майна подружжя, яка відповідає 57/200 частинам домоволодіння АДРЕСА_1 , а також стягнути із відповідача на його користь судові витрати.
У липні 2015 року ОСОБА_2 звернулася до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 про поділ майна подружжя.
В обґрунтування своїх вимог ОСОБА_2 зазначала, що під час перебування у шлюбі із ОСОБА_1 у серпні 1995 року придбаний транспортний засіб «Volkswagen passat», 1985 року випуску, державний реєстраційний номер НОМЕР_1 , вартістю 60 000,00 грн.
Враховуючи викладене ОСОБА_2 просила суд визнати за нею право власності на 1/2 частини транспортного засобу «Volkswagen passat», 1985 року випуску, державний реєстраційний номер НОМЕР_1 , вартістю 60 000,00 грн.; судові витрати покласти на ОСОБА_1
Справа розглядалася судами неодноразово.
Рішенням Заводського районного суду м. Запоріжжя від 17 грудня 2015 року позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано 57/100 частини будинковолодіння АДРЕСА_1 , майном, що є спільною сумісною власністю подружжя. Визнано за ОСОБА_1 право приватної власності на 1/2 частини спільного майна подружжя, яка відповідає 57/200 частинам будинковолодіння АДРЕСА_1 . Зустрічний позов задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 компенсацію у сумі 14 455,00 грн. В інший частині зустрічний позов ОСОБА_2 залишено без задоволення. Вирішено питання розподілу судових витрат.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що 57/100 частини будинку АДРЕСА_1 , набуті за договором довічного утримання, є спільною сумісною власністю подружжя та підлягають поділу між сторонами у рівних частках.
Частково задовольняючи зустрічний позов, суд першої інстанції виходив із того, що транспортний засіб «Volkswagen passat», державний реєстраційний номер НОМЕР_1 , на момент розгляду справи судом відчужено, а тому вимога у частині визнання права власності на 1/2 частини не може бути вирішена, натомість у такому випадку необхідно стягнути із ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 відповідну компенсацію еквіваленту вартості вказаного майна на суму 14 455,00 грн.
Постановою Апеляційного суду Запорізької області від 16 травня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення. Рішення Заводського районного суду м. Запоріжжя від 17 грудня 2015 року залишено без змін.
Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний суд виходив із того, що договір довічного утримання укладений в інтересах сім'ї, оскільки виконання умов зазначеного договору потребувало зі сторони позивача значних матеріальних витрат, що не могло не відобразитись на матеріальному стані подружжя ОСОБА_1 , що в свою чергу свідчить про те, що ОСОБА_1 у певній мірі також виконував обов'язки за договором довічного утримання щодо матеріального забезпечення відчужувача. Таким чином, майно набуте ОСОБА_2 за договором довічного утримання є спільною сумісною власністю подружжя, а тому підлягає поділу у рівних частках.
Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги
У червні 2018 року ОСОБА_2 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Заводського районного суду м. Запоріжжя від 17 грудня 2015 року та постанову Апеляційного суду Запорізької області від 16 травня 2018 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить суд скасувати рішення судів попередніх інстанцій та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
Касаційна скарга ОСОБА_2 мотивована тим, що позивачем не надано доказів того, що договір довічного утримання укладений в інтересах сім'ї, він виконував обов'язки за таким договором разом із набувачем та витрачав на нього кошти із сімейного бюджету. Суди безпідставно не залучили до участі у справі ОСОБА_5 , яка є співвласником домоволодіння АДРЕСА_1 , і володіє 47/100 частини будинку, оскільки спір стосується її прав.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 09 липня 2018 року відкрито касаційне провадження, витребувано цивільну справу та надано строк на подання відзиву на касаційну скаргу.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України).
Частиною першою статті 400 ЦПК України передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Позиція Верховного Суду
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга ОСОБА_2 не підлягає задоволенню із таких підстав.
Судами встановлено, що сторони перебували у зареєстрованому шлюбі із 24 вересня 1983 року по 10 квітня 2014 року.
20 червня 1994 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 укладений договір довічного утримання, за яким ОСОБА_2 зобов'язалася довічно утримувати ОСОБА_3 , а остання зобов'язалася передати у власність відповідача 57/100 частини домоволодіння АДРЕСА_1 .
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 померла, про що у Шевченківському відділі державної реєстрації актів цивільного стану Запорізького міського управління юстиції зроблений відповідний запис № 2033 та видано свідоцтво «Про смерть» серії НОМЕР_2 .
Нормативно-правове обґрунтування
Відповідно до пунктів 4 та 9 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) цей Кодекс застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності. Щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності ЦК України, положення цього Кодексу застосовуються до тих прав і обов'язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності.
До договорів, що були укладені до 01 січня 2004 року і продовжують діяти після набрання чинності ЦК України, застосовуються правила цього Кодексу щодо підстав, порядку і наслідків зміни або розірвання договорів окремих видів незалежно від дати їх укладення.
Відповідно до статті 425 Цивільного кодексу УРСР за договором довічного утримання одна сторона, що є непрацездатною особою за віком або станом здоров'я (відчужував), передає у власність другій стороні (набувачеві майна) будинок або частину його, взамін чого набувач майна зобов'язується надавати відчужувачеві довічно матеріальне забезпечення в натурі у вигляді житла, харчування, догляду і необхідної допомоги.
Згідно з статтею 22 Кодексу про шлюб та сім'ю України (далі - КпШС України), який діяв на час виникнення спірних відносин, майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном.
За змістом статті 28 КпШС України в разі поділу майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, їх частки визнаються рівними.
Наведені правові норми узгоджуються із частиною першою статті 60 Сімейного кодексу України (далі - СК України) згідно з якою майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).
Відповідно до частини третьої статті 61 СК України якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Системний аналіз зазначених норм цивільного та сімейного законодавства у сукупності зумовлює висновок, що, визначаючи правовий режим майна за договором довічного утримання (догляду), укладеного під час перебування набувача за цим договором у шлюбі, суди мають установити, чи був цей договір укладений саме в інтересах сім'ї; чи інший з подружжя, не визначений у договорі довічного утримання (догляду) як набувач, виконував обов'язки за таким договором солідарно з набувачем.
Належним чином оцінивши докази та встановивши, що виконання умов договору довічного утримання потребувало зі сторони позивача значних матеріальних затрат, утримання та забезпечення ОСОБА_3 грошовими коштами, харчуванням, одягом, доглядом, допомогою відобразилося на матеріальному становищі подружжя ОСОБА_1 , суди попередніх інстанцій обґрунтовано виходили із того, що вказаний договір довічного утримання укладений в інтересах сім'ї.
Задовольняючи позов, суди попередніх інстанцій, застосувавши презумпцію спільності майна подружжя, дійшли правильного висновку, що майно набуте ОСОБА_2 за договором довічного утримання є спільною сумісною власністю подружжя, а тому підлягає поділу у рівних частках шляхом виділення у власність позивача та відповідача по 1/2 частини спірної частини домоволодіння АДРЕСА_1 , кожному, що становить 57/200 частини домоволодіння.
Верховний Суд відхиляє доводи касаційної скарги про те, що позивачем не надано доказів того, що договір довічного утримання укладений в інтересах сім'ї, оскільки за загальним правилом застосування презумпції майно, одержане одним із подружжя як набувачем за договором довічного утримання, що укладений під час перебування набувача у шлюбі, є об'єктом спільної сумісної власності подружжя. Той із подружжя, який порушує питання про спростування зазначеної презумпції, зобов'язаний довести обставини, що її спростовують, зокрема, що хоча майно придбавалося у період шлюбу, у тому числі з використанням коштів сімейного бюджету, проте справжньою метою укладення договору довічного утримання були не інтереси сім'ї, а власні, особисті інтереси одного з подружжя, не пов'язані із сімейними. Разом з цим, ОСОБА_2 не надала суду доказів на підтвердження того, що метою укладення договору довічного утримання були не інтереси сім'ї, а її власні, особисті інтереси, так само як і не довела, що вона самостійно несла матеріальні витрати на виконання договору довічного утримання.
Посилання заявника у касаційній скарзі на те, що суди не залучили до участі у справі ОСОБА_5 , яка є співвласником домоволодіння АДРЕСА_1 , і володіє 47/100 частиною будинку, є безпідставними, оскільки вказана частка не була предметом позовних вимог, а тому розгляд цієї справи безпосередньо не стосувався прав та обов'язків цієї особи.
Інші наведені у касаційних скаргах доводи не спростовують висновків судів попередніх інстанцій та не дають підстав вважати, що судами порушено норми матеріального чи процесуального права.
Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди попередніх інстанцій правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення, які відповідає вимогам матеріального та процесуального права.
Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому підлягає залишенню без задоволення, арішення судів попередніх інстанцій - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України.
Керуючись статтями 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.
Рішення Заводського районного суду м. Запоріжжя від 17 грудня 2015 року та постанову Апеляційного суду Запорізької області від 16 травня 2018 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді:О. В. Ступак
С. О. Погрібний
Г. І. Усик