30 травня 2019 рокуЛьвів№ 857/4316/19
Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі:
головуючого судді Багрія В. М.,
суддів Качмара В. Я., Курильця А. Р.,
з участю секретаря судового засідання Болюк Н. В.,
представника позивача Попович Н.І. ,
представника відповідача Пасічник Ю.В . ,
розглянувши у судовому засіданні в м. Львові апеляційну скаргу фізичної особи-підприємця ОСОБА_3 на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 12 березня 2019 року (рішення ухвалено у м. Львові судом у складі головуючого судді Брильовського Р. М., повний текст рішення виготовлений 21 березня 2019 року) у справі за адміністративним позовом фізичної особи-підприємця ОСОБА_3 до Головного управління Держпраці у Львівській області про визнання незаконними та скасування припису та постанови про накладення штрафу,
У січні 2019 року ФОП ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до Головного управління Держпраці у Львівській області про визнання незаконними та скасування припису, постанови про накладення штрафу.
Позивач просив: визнати незаконним та скасувати припис № ЛВ3322/476/АВ//П від 27.11.2018 про усунення виявлених правопорушень, винесений головним державним інспектором ГУ Держпраці у Львівській області Лизаном М. О.;
визнати незаконною та скасувати постанову № ЛВ 3322/476/АВ/ФС від 22.12.2018 про накладення на нього штрафу у розмірі 223380 грн, винесену першим заступником начальника ГУ Держпраці у Львівській області Грицаком О. О.
Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 12 березня 2019 року позивачу в задоволенні позову відмовлено.
Рішення суду першої інстанції оскаржив ФОП ОСОБА_3 , подавши на нього апеляційну скаргу.
В апеляційній скарзі зазначає, що суд першої інстанції не розглянув та не прийняв рішення по заяві позивача про виклик в судове засідання та допит заявлених свідків, покази яких підтверджували незаконність проведення інспекційного відвідування.
Суд першої інстанції не взяв до уваги наявність цивільно-правових договорів, які були укладені 23.11.2018 з ОСОБА_4 та ОСОБА_5 з метою надання вказаними особами послуг позивачу.
Апелянт зазначає, що відповідно до статті 61 Конституції України ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення. Натомість, позивача вже було притягнуто до адміністративної відповідальності за допуск ОСОБА_6 та ОСОБА_7 до роботи без укладення трудових договорів згідно постанов Залізничного районного суду м. Львова від 03.01.2019 у справі № 462/7893/18 та Франківського районного суду м. Львова від 17.01.2019 у справі № 465/7632/18.
Крім того, зазначені в направленні № 2632 від 26.11.2018 адреси не є всіма фактичними адресами, де здійснює господарську діяльність ФОП ОСОБА_3 , а містять також адреси інших суб'єктів господарювання, які жодного відношення до господарської діяльності ФОП ОСОБА_3 не мають.
Апелянт просить скасувати рішення суду першої інстанції та винести постанову, якою задовільнити позовні вимоги. Крім того, просить стягнути з відповідача на свою користь 6233 грн сплаченого судового збору та 40000 витрат на правову допомогу.
На апеляційну скаргу позивача ГУ Держпраці у Львівській області подало відзив, в якому просить апеляційну скаргу ФОП ОСОБА_3 залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
Вислухавши суддю-доповідача, представника апелянта, яка апеляційну скаргу підтримала, дослідивши обставини справи, доводи апеляційної скарги та відзиву на неї, апеляційний суд приходить до висновку про те, що апеляційну скаргу слід задовольнити частково з таких підстав.
Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що працівники ОСОБА_7 і ОСОБА_6 виконували трудову функцію у позивача, а саме: здійснювали реалізацію товарів покупцям, що є підставою для укладання трудового договору. Постановою від 22.12.2018 на позивача накладено штраф згідно норм Кодексу законів про працю України раніше, аніж його притягнуто до відповідальності за частиною 3 статті 41 Кодексу України про адміністративні правопорушення постановами Залізничного районного суду м. Львова від 03.01.2019 і Франківського районного суду м. Львова від 17.01.2019, а отже відсутні правові підстави для скасування постанови про накладення штрафу від 22.12.2018.
Апеляційний суд частково погоджується з такими висновками суду першої інстанції та, надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, враховує таке.
У справі встановлено, що відповідно до направлення № 2632 від 26.11.2018 на проведення інспекційного відвідування у ФОП ОСОБА_3 , на підставі наказу від 26.11.2018 № 2830-11, листа ГУ ДФС у Львівській області від 22.08.2018 № 29296/10/13-01-21-04 головними державними інспекторами відділу з питань додержання законодавства застрахованих осіб, працевлаштування інвалідів, з питань дитячої праці та інших нормативно-правових актів ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 було проведено інспекційне відвідування позивача.
За результатами відвідування було складено акт інспекційного відвідування № ЛВ3322/476/АВ від 27.11.2018, яким зафіксовано порушення позивачем законодавства про працю, а саме: частини 1 та 3 статті 24 Кодексу законів про працю України, постанови Кабінету Міністрів України № 413 від 17.06.2015 «Про порядок повідомлення Державній фіскальній службі та її територіальним органам про прийняття працівника на роботу» в частині фактичного допуску до роботи без укладення трудового договору, оформленого наказом власника або уповноваженого ним органу і без повідомлення ДФС, двох працівників - ОСОБА_6 та ОСОБА_7
27.11.2018 інспектором праці Лизаном М. винесено припис про усунення виявлених порушень № ЛВ3322/476/АВ/П, яким встановлено строк до 10.12.2018 для усунення таких порушень.
22.12.2018 першим заступником начальника ГУ Держпраці у Львівській області Грицаком О. О. було прийнято постанову № ЛВ3322/476/АВ/ФС про накладення на ФОП ОСОБА_3 штрафу на підставі абзацу 2 частини 2 статті 265 Кодексу законів про працю України у розмірі 223380 грн за порушення вимог частини 1, 3 статті 24 Кодексу законів про працю України та постанови Кабінету Міністрів України № 413 від 17.06.2015 «Про порядок повідомлення Державній фіскальній службі та її територіальним органам про прийняття працівника на роботу».
Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та способом, передбаченими Конституцією та законами України.
Відповідно до частини третьої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
З приводу доводів апеляційної скарги щодо повторного притягнення позивача до відповідальності за одне й те саме правопорушення апеляційний суд зазначає наступне.
Частиною першою статті 265 Кодексу законів про працю України передбачено, що посадові особи органів державної влади та органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, винні у порушенні законодавства про працю, несуть відповідальність згідно з чинним законодавством.
Абзацом 2 частини другої статті 265 Кодексу законів про працю України встановлено, що юридичні та фізичні особи - підприємці, які використовують найману працю, несуть відповідальність у вигляді штрафу в разі: фактичного допуску працівника до роботи без оформлення трудового договору (контракту) - у тридцятикратному розмірі мінімальної заробітної плати, встановленої законом на момент виявлення порушення, за кожного працівника, щодо якого скоєно порушення.
За змістом частин третьої, четвертої статті 265 Кодексу законів про працю України штрафи, накладення яких передбачено частиною другою цієї статті, є фінансовими санкціями і не належать до адміністративно-господарських санкцій, визначених главою 27 Господарського кодексу України.
Штрафи, зазначені у частині другій цієї статті, накладаються центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику з питань нагляду та контролю за додержанням законодавства про працю, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Водночас, відповідальність за фактичний допуск працівника до роботи без оформлення трудового договору (контракту) передбачено також Кодексом України про адміністративні правопорушення.
Відповідно до частини третьої статті 41 Кодексу України про адміністративні правопорушення фактичний допуск працівника до роботи без оформлення трудового договору (контракту), допуск до роботи іноземця або особи без громадянства та осіб, стосовно яких прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця, на умовах трудового договору (контракту) без дозволу на застосування праці іноземця або особи без громадянства - тягнуть за собою накладення штрафу на посадових осіб підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності, фізичних осіб - підприємців, які використовують найману працю, від п'ятисот до однієї тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
Отже, частиною другою статті 265 Кодексу законів про працю України і частиною третьою статті 41 Кодексу України про адміністративні правопорушення передбачено відповідальність для фізичних осіб - підприємців, які використовують найману працю, у вигляді штрафу, за фактичний допуск працівника до роботи без оформлення трудового договору (контракту).
Штраф за частиною другою статті 265 Кодексу законів про працю України є фінансовою санкцією, яка накладається постановою уповноваженої посадової особи Держпраці, що може бути оскаржена в судовому порядку, а штраф за частиною третьою статті 41 Кодексу України про адміністративні правопорушення є адміністративною відповідальністю і накладається згідно із рішенням суду за результатами розгляду справи про адміністративне правопорушення.
Апеляційний суд звертає увагу, що і стаття 265 Кодексу законів про працю України, і стаття 41 Кодексу України про адміністративні правопорушення були викладені в такій редакції Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо реформування загальнообов'язкового державного соціального страхування та легалізації фонду оплати праці» від 28 грудня 2014 року.
Вищезазначений закон передбачав введення статтею 265 Кодексу законів про працю України фінансових санкції для роботодавців - юридичних та фізичних осіб-підприємців, у вигляді штрафу у розмірі від 1 до 30 мінімальних заробітних плат за допуск працівника до роботи без оформлення трудових відносин, оформлення працівника на неповний робочий час у разі фактичного виконання роботи повний робочий час, виплати заробітної плати без нарахування та сплати єдиного внеску та податків, порушення термінів виплати заробітної плати більш ніж за один місяць, виплати не в повному обсязі, недотримання мінімальних державних гарантій в оплаті праці та порушення інших вимог трудового законодавства.
Натомість стаття 41 Кодексу України про адміністративні правопорушення мала на меті запровадити штрафи для посадових осіб підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності, фізичних осіб - підприємців, які використовують найману працю за фактичний допуск працівника до роботи без оформлення трудових відносин; за незаконне звільнення працівника з роботи з особистих мотивів чи у зв'язку з повідомленням ним про порушення вимог Закону України «Про засади запобігання і протидії корупції» іншою особою, а також інше грубе порушення законодавства про працю.
Тобто ключовою відмінністю цих двох статей є суб'єктний склад правопорушення. Завдяки цьому одночасно до відповідальності може бути притягнено юридичну особу як роботодавця (за статтею 265 Кодексу законів про працю України) та посадову особу цієї юридичної особи (за статтею 41 Кодексу України про адміністративні правопорушення) за фактичний допуск працівника до роботи без оформлення трудових відносин
Однак, у разі притягнення до відповідальності фізичної особи-підприємця на підставі абзацу другого частини другої статті 265 Кодексу законів про працю України і частини третьої статті 41 Кодексу України про адміністративні правопорушення, повністю збігаються суб'єкт відповідальності і вид порушення (допуск працівника до роботи без оформлення трудового договору).
Позивач вважає, що притягнення його до відповідальності за одне й те саме порушення двічі суперечить статті 61 Конституції України, відповідно до якої ніхто не може двічі притягатися до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення.
Оскільки в обох нормах йдеться про юридичну відповідальність та одне й те саме правопорушення, для застосування статті 61 Конституції України необхідно з'ясувати чи належить відповідальність, передбачена статтею 265 Кодексу законів про працю України і статтею 41 Кодексу України про адміністративні правопорушення до одного виду.
Закон не визначає, до якого саме виду юридичної відповідальності належать заходи впливу за правопорушення, передбачені у частині другій статті 265 Кодексу законів про працю України.
Кваліфікуючи вид цієї відповідальності, апеляційний суд бере до уваги: (а) мету відповідальності - покарання роботодавців за порушення законодавства про працю та легалізація фонду оплати праці; (б) характер шкоди - шкоду заподіяно суспільству, а не працівнику; (в) вид стягнення - фінансова санкція у виді штрафу; (г) суб'єкт, який притягує до відповідальності - державний орган; (д) джерело сплати - штраф зараховується до державного бюджету.
Водночас положення абзацу 2 частини другої статті 265 Кодексу законів про працю України та частини третьої статті 41 Кодексу України про адміністративні правопорушення в частині визначення правопорушення абсолютно тотожні: «фактичний допуск працівника до роботи без оформлення трудового договору (контракту)», а обставини, що послугували підставою їх встановлення для позивача - ідентичні.
Враховуючи вищенаведені ознаки, а також пріоритетність тлумачення, яке у найбільшій мірі відповідає інтересам суб'єкта приватного права, апеляційний суд дійшов висновку, що правопорушення, передбачені у частині другій статті 265 Кодексу законів про працю України так само, як і правопорушення, передбачене у частині третій статті 41 Кодексу України про адміністративні правопорушення, належить за своєю природою (основними ознаками) до такого виду юридичної відповідальності як адміністративна відповідальність
Застосовуючи ці підходи, апеляційний суд звертає увагу, що за допуск фізичних осіб до роботи без оформлення трудового договору підприємця ОСОБА_3 уже притягнуто до адміністративної відповідальності постановами Залізничного районного суду м. Львова у справі № 462/7893/18 від 03.01.2019 та Франківського районного суду м. Львова у справі № 465/7632/18 від 17.01.2019, що набрали законної сили. До позивача застосовано стягнення у вигляді штрафу у розмірі по 8500 грн в кожній справі про адміністративне правопорушення.
Накладення на ФОП ОСОБА_3 штрафу за те саме правопорушення також постановою ГУ Держпраці у Львівській області про накладення штрафу № ЛВ 3322/476/АВ/ФС від 22.12.2018 є притягненням до того самого виду відповідальності за те саме порушення вдруге, що є порушенням статті 61 Конституції України.
Враховуючи викладене, колегія суддів апеляційного суду вважає, що постанова Управління Держпраці у Львівській області про накладення штрафу № ЛВ 3322/476/АВ/ФС від 22.12.2018 підлягає скасуванню як незаконна.
Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом в постанові від 22 квітня 2019 року у справі № 806/2143/18.
З приводу позовних вимог про скасування припису про усунення виявлених порушень № ЛВ3322/476/АВ//П від 27.11.2018, апеляційний суд зазначає наступне.
Вину ФОП ОСОБА_3 в допущенні до роботи працівників з продажу продовольчих товарів без укладення трудового договору, оформленого наказом чи розпорядженням власника або уповноваженого ним органу та повідомлення центрального органу виконавчої влади з питань забезпечення формування та реалізації державної політики з адміністрування єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування про прийняття працівника на роботу в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України було встановлено постановами Залізничного районного суду м. Львова від 03.01.2019 і Франківського районного суду м. Львова від 17.01.2019.
За результатами розгляду справ про адміністративне правопорушення постановами Залізничного районного суду м. Львова від 03.01.2019 і Франківського районного суду м. Львова від 17.01.2019 позивача визнано винним у вчиненні правопорушення передбаченого частиною третьою статті 41 Кодексу України про адміністративні правопорушення.
Відповідно до частини 4 статті 78 Кодексу адміністративного судочинства України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Згідно з частиною 6 статті 78 Кодексу адміністративного судочинства України постанова суду у справі про адміністративне правопорушення, яка набрали законної сили, є обов'язковою для адміністративного суду, що розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, стосовно якої ухвалена постанова суду, лише в питанні, чи мали місце ці дії (бездіяльність) та чи вчинені вони цією особою.
Враховуючи обставини, а також взявши до уваги постанови Залізничного районного суду м. Львова від 03.01.2019 і Франківського районного суду м. Львова від 17.01.2019, котрими позивача визнано винним у вчиненні правопорушення передбаченого частиною третьою статті 41 Кодексу України про адміністративні правопорушення, апеляційний суд дійшов висновку, що позивач допустив осіб до роботи без оформлення трудових правовідносин, оформлених наказом чи розпорядженням власника або уповноваженого ним органу.
Виходячи з вищенаведеного, припис про усунення виявлених порушень ЛВ3322/476/АВ//П від 27.11.2018 винесено інспектором праці ОСОБА_13 . законно та обгрунтовано, а отже відсутні підстави для його скасування.
З приводу вимог апеляційної скарги про стягнення з відповідача на користь позивача витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 40000 грн апеляційний суд зазначає наступне.
Компенсація витрат на професійну правничу допомогу здійснюється у порядку, передбаченому статтею 134 Кодексу адміністративного судочинства України, яка не обмежує розмір таких витрат.
За змістом пункту першого частини третьої статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України розмір витрат на правничу допомогу адвоката, серед іншого, складає гонорар адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, які визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Позивачем заявлені до відшкодування витрати пов'язані з професійною правничою допомогою отриманою від адвоката, у цій справі на стадії подання апеляційної скарги, проте без зазначення які саме роботи було виконано адвокатом. До апеляційної скарги позивачем не додано жодних документів на підтвердження виконаних адвокатом робіт. Такими документами зокрема можуть бути: копія договору про надання правової допомоги, детальний опис робіт (наданих послуг) виконаних адвокатом, копії рахунку-фактури на оплату послуг адвоката, копії квитанцій про оплату послуг на суму 40000 грн, тощо.
Апеляційний суд наголошує, що відповідно до частини третьої статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України розмір витрат на правничу допомогу адвоката визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості.
Однак, позивачем до апеляційної скарги не додано акта виконаних робіт, який би підтвердив виконання адвокатом своїх обов'язків щодо надання правничої допомоги позивачу у цій справі, а також підтверджував би кількість витрачених годин на надання послуг та вартість цих послуг.
Таким чином, в матеріалах справи відсутній будь-який документ, який би свідчив про надання адвокатом Попович Н. І. правничої допомоги позивачу у справі № 1.380.2019.000008.
Враховуючи те, що наданими до суду апеляційної інстанції документами витрати на правничу допомогу у конкретній адміністративній справі під час її апеляційного розгляду не підтверджено, апеляційний суд дійшов висновку про відмову у задоволенні вимоги апеляційної скарги про розподіл судових витрат на професійну правничу допомогу.
Аналогічна правова позиція Верховним судом викладена в постановах від 08 травня 2018 року у справі № 810/2823/17, від 15 травня 2018 року у справі № 821/1594/17, від 22 травня 2018 року у справі № 826/8107/16 та від 24 січня 2019 року у справі № 716/155/17.
Щодо вимоги апеляційної скарги про стягнення з відповідача на користь позивача судових витрат в сумі 6233 грн за подання апеляційної скарги, апеляційний суд зазначає наступне.
Відповідно до статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
При частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору.
Відповідно до квитанції № 124 від 17 квітня 2019 року позивач сплатив судовий збір за подання апеляційної скарги в сумі 6233 грн.
Оскільки наявні підстави для часткового задоволення апеляційної скарги, то відповідно сплачений позивачем судовий збір за подання апеляційної скарги слід стягнути на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень - Управління Держпраці у Львівській області пропорційно до задоволених вимог в розмірі 3116,50 грн.
У зв'язку з тим, що рішення суду першої інстанції прийняте з неправильним застосуванням норм матеріального та порушенням норм процесуального права, без повного та всебічного з'ясування усіх обставин справи, що призвело до неправильного її вирішення, таке рішення підлягає скасуванню з прийняттям постанови про часткове задоволення позову з наведених вище підстав.
Керуючись ч. 3 ст. 243, ст. 308, ст. 310, ст. 315, ст. 317, ст. 321, ст. 322, ст. 325 Кодексу адміністративного судочинства України, апеляційний суд,
Апеляційну скаргу фізичної особи-підприємця ОСОБА_3 задовольнити частково.
Рішення Львівського окружного адміністративного суду від 12 березня 2019 року у справі № 1.380.2019.000008 скасувати та прийняти постанову, якою позов задовольнити частково.
Визнати протиправною та скасувати постанову про накладення штрафу № ЛВ 3322/476/АВ/ФС від 22 грудня 2018 року, прийняту уповноваженими посадовими особами Головного управління Держпраці у Львівській області про накладення на фізичну особу-підприємця ОСОБА_3 штрафу у розмірі 223380 грн.
В задоволенні решти позовних вимог відмовити.
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Держпраці у Львівській області на користь фізичної особи-підприємця ОСОБА_3 (ЄДРПОУ - НОМЕР_1, АДРЕСА_1 ) 3116, 50 грн сплаченого за подання апеляційної скарги судового збору.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.
Головуючий суддя В. М. Багрій
судді В. Я. Качмар
А. Р. Курилець
Повний текст постанови виготовлений 30.05.2019 о 17 год. 00 хв.