П'ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
21 травня 2019 р.м.ОдесаСправа № 815/2143/16
Категорія: 3.4 Головуючий в 1 інстанції: Білостоцький О.В.
Час і місце ухвалення: 13:22, м. Одеса
Дата складання повного тексту: 10.12.2018 р.
Судова колегія П'ятого апеляційного адміністративного суду у складі:
головуючого - Бітова А.І.
суддів - Бойка А.В.
- Градовського Ю.М.
при секретарі - Рощіній К.С.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Одесі адміністративну справу за апеляційною скаргою Державної міграційної служби України на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 30 листопада 2018 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії,
У травні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Державної міграційної служби (далі ДМС) України про:
- визнання неправомірним та скасувати рішення ДМС України №193-16 від 05 квітня 2016 року щодо відмови позивачу у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
- зобов'язання ДМС України прийняти рішення про визнання ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Обґрунтовуючи свої вимоги, позивач вказував, що у 2012 році він звернувся до відповідача із заявою про надання захисту в Україні. Разом з тим, рішенням ДМС України від 25 березня 2015 року №228-15 позивачу було відмовлено у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Вищезазначене рішення відповідача ним було оскаржено ним в судовому порядку.
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 10 серпня 2015 року у справі №815/2330/15 (залишеного в силі ухвалою Одеського апеляційного суду від 27 жовтня 2015 року) адміністративний позов ОСОБА_1 було задоволено. Скасовано рішення державної міграційної служби України №228-15 від 25 березня 2015 року та зобов'язано відповідача повторно розглянути його заяву про визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту з урахуванням інформації по країні походження позивача.
На виконання рішення суду відповідачем було повторно розглянуто заяву позивача та рішенням №193-16 від 05 квітня 2016 року йому знову було відмовлено у наданні статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту.
ОСОБА_1 вважає таке рішення протиправним та таким, що підлягає скасуванню, з огляду на те, що відповідачем при прийняті такого рішення не враховано той факт, що позивач, будучи громадянином Сирії та перебуваючи за її межами, не може повернутися до країни своєї реальні побоювання бути насильно мобілізованим до лав армії.
Відповідач позов не визнав, вказуючи, що відповідно до критеріїв УВКБ ООН, складна соціально-економічна ситуація, що склалась внаслідок військових дій на території Сирії, не є автоматичною підставою для надання особі статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту. При цьому, представник ДМС України посилалась на те, що найбезпечніший регіон Сирії - провінція Латакія - розглядається як перший регіон, де відбудеться початок відновлення економіки Сирії.
Крім того представник відповідача зазначила, що позивачем ані під час проведення співбесіди, ані під час судових засідань не надано жодних конкретних фактів або документальних доказів, які б підтверджували пряму загрозу життю, безпеці або свободі у разі повернення на Батьківщину.
На підставі вищезазначеного у міграційного органу відсутні будь-які підстави вважати, що позивач мав реальні побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, а тому позивачу обґрунтовано відмовлено у наданні статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту.
На думку представника ДМС України в Одеській області, звернення позивача із заявою про звернення за захистом в Україні має на меті лише легалізацію на території України.
Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 16 вересня 2016 року, залишеною без змін ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 08 грудня 2016 року в адміністративній справі №815/2143/16, позовні вимоги ОСОБА_1 були задоволені в повному обсязі.
Не погодившись із висновками судів першої та апеляційної інстанцій, відповідач звернувся із касаційною скаргою до Вищого адміністративного суду України.
29 січня 2018 року касаційну скаргу ДМС України було передано для розгляду Верховному Суду у складі Касаційного адміністративного суду.
Постановою Верховного Суду від 30 травня 2018 року касаційну скаргу ДМС України було задоволено частково, скасовано постанову Одеського окружного адміністративного суду від 16 вересня 2016 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 08 грудня 2016 року, а справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.
При цьому, Верховний Суд у постанові від 30 травня 2018 року зауважив, що судами попередніх інстанцій не надавалась оцінка доводам ДМС України, зазначених в касаційній скарзі, зокрема, що статус біженця позивачу потрібен для продовження навчання в Україні, позивач не висловлював жодних побоювань у разі повернення до країни громадянського походження, призову в армію не боїться, оскільки має можливість його уникнути. При цьому припущення стосовно можливих проблем, пов'язаних із проходженням служби в армії не можуть бути єдиним доказом наявності цілком правдоподібних та обґрунтованих підстав для визнання позивача біженцем. Крім того судами попередніх інстанцій не досліджувались протоколи співбесід позивача.
Справу розглянуто за правилами загального позовного провадження.
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 30 листопада 2018 року адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) до ДМС України (01001, м. Київ, вул. Володимирська, 9) про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії - задоволено частково.
Визнано протиправним та скасовано рішення ДМС України №193-16 від 05 квітня 2016 року щодо відмови ОСОБА_1 у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Зобов'язано ДМС України повторно розглянути заяву громадянина Сирії ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
В задоволені іншої частини позовних вимог - відмовлено.
В апеляційній скарзі ДМС України ставиться питання про скасування рішення Одеського окружного адміністративного суду від 30 листопада 2018 року в зв'язку з тим, що воно постановлено з порушенням норм матеріального та процесуального права, з неповним з'ясуванням обставин, що мають значення для справи, а також у зв'язку з тим, що висновки суду не відповідають обставинам справи.
Доводи апеляційної скарги:
- З листа заступника директора начальника Управління консульського забезпечення ДКС №71/ВКЗ/15-500-65252 від 06 вересня 2018 року вбачається, що за інформацією Посольства України в Ліванській Республіці, урядові війська Сирії продовжують вживати активних заходів з метою знищення терористичної організації Ісламська держава і станом на серпень 2018 року контролюють близько 75% території своєї країни. Терористичні формування займають близько 5% території Сирії, ще близько 20% припадає на курдський автономний регіон;
- Жодні докази та побоювання щодо примусового призову позивача до збройних сил у разі повернення до Сирії відсутні. Відсутність проблем з державними органами Сирії, в тому числі пов'язаними з можливим невиконанням громадянських обов'язків іноземця підтверджується матеріалами особової справи, власними твердженнями шукача захисту та ІКП;
- Апелянт зазначає, що ані під час проведення співбесід, ані під час судових засідань позивач не надав жодних конкретних фактів або документальних доказів, які б підтверджували пряму загрозу життю, безпеці або свободі у разі повернення на Батьківщину;
- Під час проведення інтерв'ю від 15 лютого 2015 року було пояснено, що звернення з приводу набуття міжнародного захисту відбулось 26 жовтня 2012 року через відрахування з ВНЗ у зв'язку з відсутністю фінансування. Термін дії студентської реєстрації скінчився 30 квітня 2012 року. Відразу після її закінчення позивач звернення не здійснював, шукаючи можливість вирішити питання з тимчасовою реєстраціє та продовження навчання. Коли позивач не зміг здійснити зазначене, він звернувся з приводу набуття міжнародного захисту, задля легалізації перебування в Україні.
Відзиву ОСОБА_1 на апеляційну скаргу не подано.
Розглянувши матеріали справи, заслухавши доповідача, доводи апеляційної скарги ДМС України, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення в межах позовних вимог і доводів апеляційної скарги, судова колегія приходить до наступного.
Обставини встановлені судом першої інстанції, підтверджені судом апеляційної інстанції та неоспорені учасниками апеляційного провадження:
ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянином Сирії, уродженцем м. Алеппо, район Кафар Далі (60 км від м. Алеппо). За національністю курд, за віросповіданням мусульманин (суніт). Рідна мова арабська, розуміє англійську, російську та українську мови. За сімейним станом - неодружений, має вищу освіту (т. 1 а.с. 70-77).
Повну середню освіту позивач здобув на Батьківщині протягом 1989 - 2004 років. З 2004 по 2005 роки навчався в Єреванському медичному університеті "Айбусак" (м. Єреван, Вірменія). В Україні навчався з 2005 по 2011 роки в Івано-Франківському національному медичному університеті. В період з 2011 по 2012 роки навчався в інституті очних хвороб і тканинної терапії у м. Одеса. Ординатуру не закінчив через брак коштів, у зв'язку з чим його було відраховано. Військовозобов'язаний, військову службу в Сирії не проходив через навчання за кордоном. На даний час підробляє на проминку "7 кілометр".
На території Сирії залишились проживати: батько - ОСОБА_2 , мати - ОСОБА_3 , сестра - ОСОБА_4 та брат - ОСОБА_5 .
Востаннє позивач в'їхав на територію Україну 24 січня 2009 року авіарейсом Дамаск - Київ, легально, на підставі національного паспорту та студентської реєстрації. Строк легального перебування позивача в Україні закінчився в липні 2012 року.
26 жовтня 2012 року ОСОБА_1 вперше звернувся до Управління у справах іноземців та осіб без громадянства ГУ ДМС України в Одеській області із заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в України.
13 листопада 2012 року наказом ГУ ДМС в Одеській області №87 було прийнято рішення здійснити оформлення документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця або додаткового захисту ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 (т. 1 а.с. 143).
12 січня 2015 року за результатами розгляду особової справи позивача управління у справах іноземців та осіб без громадянства ГУ ДМС України в Одеській області на підставі абз.4 п.1 ст. 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" було складено висновок про відмову громадянину Сирії ОСОБА_1 у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (т. 1 а.с. 174-182).
У висновку, зокрема, зазначено, що військові дії у країні громадянської належності не є підставою для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Також міграційний орган зазначив, що заявник не надав жодних переконливих пояснень або тверджень реального ризику бути підданим смертній карі, виконанню вироку про смертну кару, тортурам, нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню.
На підставі вищезазначеного висновку, рішенням ДМС України №228-15 від 25 березня 2015 року позивачу було відмовлено у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до абз.4 ч.1 ст. 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені п.1 та п.13 ч.1 ст. 1 Закону, відсутні (т. 1 а.с. 119)
Не погоджуючись з даним рішенням відповідача №228-15 від 25 березня 2015 року, ОСОБА_1 звернувся до суду.
Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 10 серпня 2015 року у справі №815/2330/15 (залишеною в силі ухвалою Одеського апеляційного суду від 27 жовтня 2015 року) адміністративний позов ОСОБА_1 до ДМС України було задоволено. Скасовано рішення №228-15 від 25 березня 2015 року та зобов'язано ДМС України повторно розглянути заяву позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту з урахуванням інформації по країні походження (т. 1 а.с. 53-65).
На виконання постанови суду 09 грудня 2015 року ГУ ДМС в Одеській області було видано наказ №234 про повторний розгляд заяви ОСОБА_1 для вирішення питання про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (т. 1 а.с. 66).
09 березня 2016 року за результатами розгляду особової справи позивача управління у справах іноземців та осіб без громадянства ГУДМС України в Одеській області на підставі абз.5 ст. 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" було складено повторний висновок про відмову громадянину Сирії ОСОБА_1 у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (т.1 а.с. 78-92).
Як вбачається з вищезазначеного висновку, звернення позивача з приводу набуття міжнародного захисту відбулось 26 жовтня 2012 року. Причинами звернення була неможливість добровільного повернення до країни громадської належності через військовий конфлікт в Сирії та побоювання зазнати примусового призову до лав збройних сил. При цьому жодні докази та побоювання щодо примусового призову заявника до збройних сил у разі повернення до Сирії відсутні. В тому числі відсутні у позивача проблеми з державними органами Сирії через невиконання ним громадських обов'язків. Шукачем захисту під час проведення співбесід не було надано жодних конкретних фактів або документальних доказів, які б підтверджували пряму загрозу життю, безпеці або свободі у разі повернення на Батьківщину. При цьому заявник виїхав на територію України з метою здобуття вищої освіти. Мотивами звернення за захистом вбачається бажання легалізації в Україні після закінчення строку легального перебування. Посилання же позивача на загальновідому ускладнену ситуацію в Сирії не може бути причиною для набуття ним захисту в Україні.
З огляду на вищезазначені висновки, рішенням №193-16 від 05 квітня 2016 року відповідачем було повторно відмовлено позивачу у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (т.1 а.с. 48).
Не погоджуючись з вищезазначеним рішення ДМС України, позивач знову оскаржив його в судовому порядку.
Вирішуючи справу, суд першої інстанції виходив з того, що враховуючи те, що відповідачем при вирішенні питання про надання позивачу статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, не було належним чином досліджено суб'єктивний аспект звернення, невірно розтлумачено можливі наслідки повернення позивача до країни походження та зроблено висновки на основі необґрунтованих припущень, що не відповідають дійсним обставинам згідно інформації по країні походження, суд вважає, що рішення ДМС України №193-16 від 05 квітня 2016 року щодо відмови ОСОБА_1 у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є протиправним та таким, що підлягає скасуванню.
Судова колегія не погоджується з цими висновками суду першої інстанції, виходячи з наступного.
Згідно п.1 ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Відповідно п.13 ч.1 ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" особа, яка потребує додаткового захисту - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Із змісту Конвенції про статус біженців 1951 року та Протоколу щодо статусу біженця 1967 року вбачається, що поняття біженець включає в себе 4 основних підстав, за наявністю яких особі може бути наданий статус біженця:
- особа повинна знаходитись за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства - за межами країни свого колишнього проживання;
- неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження;
- особа повинна мати цілком обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування;
- побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме - расова належність; релігія; національність (громадянство); належність до певної соціальної групи; політичні погляди.
При цьому, під час вирішення питання щодо надання особі статусу біженця повинна враховуватись сукупність всіх чотирьох підстав. Проте, наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань є визначальною у переліку критеріїв щодо визначення біженця. У свою чергу, цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї і під впливом якої особа вирішила покинути країну і стала біженцем. Побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (інших членів тієї ж расової або соціальної групи тощо). Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.
Суд апеляційної інстанції зауважує, що єдиним критерієм для набуття міжнародного захисту особою є наявність у неї обґрунтованих побоювань у разі повернення до країни громадянської належності: стати жертвою переслідувань за однією чи кількома ознаками, наведеними у Конвенції про статус біженців 1951 року та у п.1 ч.1 ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" або зазнати серйозної шкоди, пов'язаної з умовами, зазначеними у ст. 3 Європейської Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, Кваліфікаційній Директиві ЄЄ 2011/95/ЕU, та п.13 ч.1 ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".
Відповідно до ч.1 ст. 8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п'ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання.
Матеріалами справи встановлено, що на виконання наведеної норми Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" ГУ ДМС України в Одеській області проведено з ОСОБА_1 співбесіди.
Як вбачається з протоколу співбесіди, в обґрунтування заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, позивач зазначив, що основними та єдиними причинами побоювання позивача за власне життя і здоров'я є загроза його призову до лав армії під час військового конфлікту на території Сирії.
В країнах, де військова служба є обов'язковою, факт ухилення від цього обов'язку або непокори часто є порушенням, що карається відповідно до закону.
Побоювання переслідувань або покарання за дезертирство або за ухилення від призову самі по собі за визначенням не є обґрунтованими побоюваннями бути жертвою переслідувань. З іншого боку, дезертирство або ухилення від призову не є перешкодою для отримання статусу біженця. Особа може бути біженцем, будучи одночасно дезертиром або особою, що ухиляється від призову (п.167 р."B. Дезертири і особи, які ухиляються від несення військової служби" Глави V "Особливі випадки").
Дезертири або особи, що уникають призову, можуть, розглядатися як біженці, якщо вони здатні довести, що за вчинене військове правопорушення їх буде піддано надмірному покаранню через їхню расу, релігію, національність, приналежність до певної соціальної групи або за політичні переконання. Це також стосується і осіб, які можуть довести, що у них є цілком обґрунтовані побоювання переслідувань за вказаними вище мотивами, незалежно від покарання за дезертирство (п.169 р."B. Дезертири і особи, які ухиляються від несення військової служби" Глави V "Особливі випадки").
Не кожне переконання, яким би воно не було щирим, слугує достатньою причиною для подачі клопотання про отримання статусу біженця після дезертирства або ухилення від призову. Факт розбіжності позиції особи зі офіційною позицією урядом своєї країни не є достатньою підставою для обґрунтування політичного характеру конкретної військової акції. Проте, якщо тип військової акції, в якій особа не бажає брати участь, засуджується міжнародним співтовариством як такий, що суперечить елементарним правилам людської поведінки, покарання, передбачене за дезертирство або ухилення від призову, може з урахуванням всіх інших визначень бути розцінено як переслідування (п.171 р."B. Дезертири і особи, які ухиляються від несення військової служби" Глави V "Особливі випадки").
Питання про те, чи може відмова від несення військової служби з міркувань совісті служити підставою для обґрунтованого клопотання про надання статусу біженця, має бути також розглянуто в світлі останніх змін в цій галузі. Все частіше держави вводять в своє законодавство або адміністративні правила положення, згідно з яким особи, здатні переконливо викласти свої міркування совісті, звільняються від несення військової служби повністю або з проходженням альтернативної (цивільної) служби. Введення таких законодавчих або адміністративних положень стало також предметом Рекомендацій 816/1977 про право відмови від несення військової служби за міркування совісті, прийнятих Парламентською Асамблеєю Ради Європи на 29-й черговій сесії (5-13 жовтня 1977 року) з боку міжнародних організацій. З урахуванням цих змін, у держав-учасниць з'явилася б можливість надавати статус біженців особам, які мають заперечення проти несення військової служби з міркувань совісті (п.173 р."B. Дезертири і особи, які ухиляються від несення військової служби" Глави V "Особливі випадки").
У п.170 Керівництва по процедурам та критеріям визначення статусу біженця вказано, що в деяких випадках необхідність нести військову службу може бути єдиною причиною для подачі клопотання про надання статусу біженця, наприклад, якщо особа може довести, що несення військової служби вимагає його участі у військових діях, що суперечать його політичним, релігійним або моральним переконанням чи обґрунтованим міркувань совісті.
Враховуючи вищевикладене, судова колегія приходить до висновку, що позивач повинен був довести, що за ухилення від призову його буде піддано надмірному покаранню через його расу, релігію, національність, приналежність до певної соціальної групи або за політичні переконання.
Крім того, з листа заступника директора начальника Управління консульського забезпечення ДКС №71/ВКЗ/15-500-65252 від 06 вересня 2018 року вбачається, що за інформацією Посольства України в Ліванській Республіці, урядові війська Сирії продовжують вживати активних заходів з метою знищення терористичної організації Ісламська держава і станом на серпень 2018 року контролюють близько 75% території своєї країни. Терористичні формування займають близько 5% території Сирії, ще близько 20% припадає на курдський автономний регіон.
Місто Алеппо знаходиться під контролем Сирійських урядових військ та проурядових сил.
Як спостерігається з матеріалів особової справи позивача, у нього є можливість повернення до рідного м. Алеппо, враховуючи також і ситуацію з близькими родичами позивача, які залишились проживати в місті, не зазнаючи при цьому особистих погроз чи переслідувань.
Пунктом 5 ст. 10 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" передбачено, що за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Пунктами 45, 66 Положення Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців Управління Верхового комісара ООН у справах біженців (1992 рік) (далі УВКБ ООН) визначено, що особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Згідно з Позицією УВКБ ООН "Про обов'язки та стандарти доказів у біженців" 1998 року факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Обов'язок доказування покладається на заявника, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, і щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте належне рішення. Це означає, що заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.
Пунктом 5 ст. 4 Директиви Ради Європейського Союзу "Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається" від 27 квітня 2004 року №8043/04 передбачено, що заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
Згідно з Позицією УВКБ ООН "Про обов'язки та стандарти доказів у біженців" 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного, які можуть бути як усні, так і документальні.
Загальними правовими принципами доказового права, обов'язок доказування покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця позивач повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.
Таким чином, особа, яка подала заяву про визнання біженцем або особа, яка потребує додаткового захисту, має навести факти, що її подальше перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує її життю та свободі і така ситуація склалася внаслідок її переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Разом з цим, позивачем до заяви про надання статусу біженця не надано жодних доказів, які б підтвердили факти переслідування в країні громадянського походження.
Твердження позивача про загрозу його життю та здоров'ю у разі повернення на батьківщину не знайшли підтвердження під час співбесіди з посадовою особою відповідача. Одночасно встановлено, що до жодних політичних партій, громадських, військових та релігійних організацій позивач не відноситься.
Тому судова колегія вважає, що апелянтом зроблено обґрунтований висновок, що основною метою звернення позивача до органів державної міграційної служби є бажання легалізації перебування на території України, але ця умова не відповідає критеріям поняття "біженець".
За таких обставин, судова колегія доходить до висновку про необґрунтованість позовних вимог ОСОБА_1 і, відповідно, необхідність відмови в їх задоволенні.
У зв'язку з тим, що рішення суду прийняте на користь суб'єкта владних повноважень, підстави для розподілу судових витрат, відповідно до ст. 139 КАС України, відсутні.
Враховуючи, що судом першої інстанції порушені норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи, а також, що висновки суду не відповідають обставинам справи, судова колегія, керуючись п.п.3, 4 ч.1 ст. 317 КАС України вважає необхідним, скасовуючи рішення суду першої інстанції, ухвалити нове рішення, яким відмовити ОСОБА_1 у задоволенні позову.
Керуючись ст.ст. 308, 310, п.2 ч.1 ст. 315, п.п.3, 4 ч.1 ст. 317, ст.ст. 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, судова колегія, -
Апеляційну скаргу Державної міграційної служби України задовольнити.
Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 30 листопада 2018 року скасувати.
Ухвалити нове судове рішення, яким відмовити ОСОБА_1 у задоволенні позову до Державної міграційної служби України про:
- визнання неправомірним та скасувати рішення Державної міграційної служби України №193-16 від 05 квітня 2016 року щодо відмови позивачу у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
- зобов'язання Державної міграційної служби України прийняти рішення про визнання ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.
Повне судове рішення складено 30 травня 2019 року.
Головуючий: Бітов А.І.
Суддя: Суддя: Градовський Ю.М. Бойко А.В.