Справа № 420/739/19
14 травня 2019 року м. Одеса
Одеський окружний адміністративний суд в складі:
головуючого судді: Гусева О.Г.,
за участю: секретаря судових засідань - Селімової О.В.;
представника позивача - ОСОБА_1 .
представників відповідача - Симонової Г.М., Лисого С.О.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_2 до Головного управління Національної поліції в Одеській області про визнання незаконним, протиправним та скасування наказу №64 о/с від 17.02.2016 року, зобов'язання вчинити певні дії ,-
Позивач звернувся до суду з позовом до Головного управління Національної поліції в Одеській області про визнання незаконним, протиправним та скасування наказу №64 о/с від 17.02.2016 року, зобов'язання вчинити певні дії.
Позов мотивовано тим, що наказом т.в.о. начальника ГУНП в Одеській області №64 о/с від 17.02.2016 року позивача було звільнено зі служби в поліції на підставі п. 7 ч. 1 ст. 77 за власним бажанням з 29 лютого 2016р, з виплатою грошової компенсації за 3 доби невикористаної чергової відпустки за період роботи з 01 січня 2016 року по день звільнення.
В період з 29.02.16 р. і до кінця березня 2016 року ОСОБА_2 продовжував виконувати службові обов'язки на посаді, що підтверджується складеними ним процесуальними документами по кримінальним провадженням. З наказом начальника ГУНП в Одеській області № 64 о/с про своє звільнення з 29.02.2016 позивач був ознайомлений лише 16.07.2018р.
Позивач вважає, що оскаржуваний наказ прийнято не обґрунтовано та без урахувань усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення, у зв'язку з цим наявні усі підстави для визнання протиправним та скасування наказу т.в.о. начальника ГУНП в Одеській області № 64 о/с від 17.02.2016р.
Ухвалою судді від 04.03.2019 року відкрито провадження в адміністративній справі за цим позовом та призначено підготовче засідання.
Представник відповідача подав відзив на позовну заяву із запереченнями проти позову, мотивованими тим, що позивач сам просив звільнити його зі служби в поліції, що відображено у його рапорті про звільнення, а тому представник відповідача просив суд у задоволенні позову відмовити.
Ухвалою суду від 18.04.2019 року закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті у судовому засіданні.
Розглянувши справу за правилами загального позовного провадження, дослідивши надані та зібрані докази, письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи, заслухавши пояснення представника позивача, представників відповідачів, показання свідків, суд встановив такі обставини.
З 11 листопада 2013 року по 06 листопада 2015 року позивач проходив службу в органах внутрішніх справ України.
З 07 листопада 2015 року по 29 лютого 2016 року ОСОБА_2 проходив службу в Національній поліції України.
Наказом т.в.о. начальника ГУНП в Одеській області № 64 о/с від 17.02.2016р. лейтенанта поліції ОСОБА_2 було звільнено зі служби в поліції на підставі п. 7 ч. 1 ст. 77 за власним бажанням з 29 лютого 2016р, з виплатою грошової компенсації за 3 доби невикористаної чергової відпустки за період роботи з 01 січня 2016 року по день звільнення.
Не погоджуючись зі своїм звільненням, позивач звернувся до суду з даним позовом.
Перевіряючи правомірність оскаржуваного наказу про звільнення зі служби в поліції, суд виходив з того, що порядок проходження служби в Національній поліції України регулюється Законом України "Про Національну поліцію".
Відповідно до частини 1 статті 59 Закону України "Про Національну поліцію" служба в поліції є державною службою особливого характеру, яка є професійною діяльністю поліцейських з виконання покладених на поліцію повноважень.
Статтею 60 Закону України "Про Національну поліцію" передбачено, що проходження служби в поліції регулюється цим Законом та іншими нормативно-правовими актами.
Згідно з частиною 1 статті 58 Закону України "Про Національну поліцію" призначення на посаду поліцейського здійснюється безстроково (до виходу на пенсію або у відставку), за умови успішного виконання службових обов'язків.
Відповідно до пункту 7 частини 1 статті 77 Закону України "Про Національну поліцію" поліцейський звільняється зі служби в поліції, а служба в поліції припиняється за власним бажанням.
Так Верховний Суд України в Постанові від 17.02.2015 року у справі №21-8а15 виклав правову позицію, що за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це не йдеться у спеціальному законі.
Аналіз норм Закону України "Про Національну поліцію" дає підстави для висновку, що призначення особи на службу в поліції та звільнення з відповідної посади може відбуватися виключно з підстав та у порядку, передбачених цим Законом. Водночас, зважаючи на відсутність врегулювання цим спеціальним Законом питання звільнення працівників поліції за власним бажанням, застосуванню у спірних правовідносинах підлягають норми Кодексу законів про працю України.
Відповідно до частини 1 статті 3 КЗпП України законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.
Частиною 1 статті 38 КЗпП України визначено, що працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні. У разі, коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу (переїзд на нове місце проживання; переведення чоловіка або дружини на роботу в іншу місцевість; вступ до навчального закладу; неможливість проживання у даній місцевості, підтверджена медичним висновком; вагітність; догляд за дитиною до досягнення нею чотирнадцятирічного віку або дитиною-інвалідом; догляд за хворим членом сім'ї відповідно до медичного висновку або інвалідом I групи; вихід на пенсію; прийняття на роботу за конкурсом, а також з інших поважних причин), власник або уповноважений ним орган повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник.
Відповідно до частини 2 статті 38 КЗпП України якщо працівник після закінчення строку попередження про звільнення не залишив роботи і не вимагає розірвання трудового договору, власник або уповноважений ним орган не вправі звільнити його за поданою раніше заявою, крім випадків, коли на його місце запрошено іншого працівника, якому відповідно до законодавства не може бути відмовлено в укладенні трудового договору.
Як встановлено судом, позивач продовжував в період з 29.02.16 р. і до кінця березня 2016 року виконувати службові обов'язки на посаді оперуповноваженного Малиновського ВП в м.Одесі ГУНП в Одеській області, що підтверджується листом Малиновського ВП в м.Одесі ГУНП в Одеській області на публічний запит позивача на доступ до публічної інформації №38/163/2 від 12 вересня 2018 року, у якому було зазначено, що ОСОБА_2 продовжував виконувати свої функціональні обовязки на посаді оперуповноваженного Малиновського ВП в м.Одесі ГУНП в Одеській області протягом березня 2016 року, у зв'язку з тим, що Наказ про його звільнення надійшов до канцелярії лише у березні 2016 року (а.с.137).
Відповідно до ч.1 ст. 78 КАС України обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їх представників.
В судовому засіданні представник позивача зазначив, що з наказом про звільнення позивач був ознайомлений лише 16.07.2018р.
Крім того за клопотанням представника позивача у судове засідання були викликані та допитані свідки позивача, пояснення яких суд до уваги не приймає, оскільки останні нічого суттєвого по суті справи пояснити не змогли, окрім того, що вони особисто бачили позивача на території розташування Малиновського ВП у лютому - березні 2016 р. з яким вони разом пили каву.
Відповідно до частини 6 статті 43 Конституції України громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.
Приймаючи рішення про звільнення позивача за власним бажанням, відповідач повинен був діяти обґрунтовано, тобто з урахуванням всіх обставин, що мають значення для прийняття рішення, неупереджено, добросовісно та розсудливо з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та охоронюємих законом інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення.
З огляду на наведене, а також враховуючи те, що відповідач не з'ясував, та не довів суду належними та допустимими доказами, - що позивач станом та після 29 лютого 2016 року вимагав розірвання трудового договору та звільнення з посади оперуповноваженного Малиновського ВП в м.Одесі ГУНП в Одеській області, суд приходить до висновку, що позовні вимоги є обґрунтованими.
Також суд приходить до висновку, що оскаржуваний наказ прийнято не обгрунтовано та без урахувань усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення.
А тому, враховуючи вищевикладене, наявні усі підстави для визнання протиправним та скасування наказу т.в.о. начальника ГУНП в Одеській області № 64 о/с від 17.02.2016 р. в частині звільнення лейтенанта поліції ОСОБА_2 (М-225825) з посади оперуповноваженного Малиновського ВП в місті Одесі ГУ НП в Одеській області зі служби в поліції за п. 7 ч. 1 ст. 77 за власним бажанням, з 29 лютого 2016 р.
Вищевказана позиція суду узгоджується з висновками, які містяться у Постанові від 21.05.2014 року у справі №6-33цс14, де Верховний Суд України чітко зазначив, що у разі встановлення факту звільнення без законної підстави або з порушенням передбаченого законом порядку суд зобов'язаний поновити працівника на попередній роботі.
Згідно з частинами 2, 3 статті 77 Закону України "Про Національну поліцію" днем звільнення зі служби в поліції вважається день видання наказу про звільнення або дата, зазначена в наказі про звільнення. День звільнення вважається останнім днем служби.
Відповідно до частин 1, 2 статті 235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв'язку з повідомленням про порушення вимог Закону України "Про запобігання корупції" іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік.
Зважаючи на те, що позивача було протиправно звільнено зі служби в поліції, тому він має бути поновлений на службі в поліції на посаді оперуповноваженного Малиновського ВП в місті Одесі ГУ НП в Одеській області з 01.03.2016 року.
Пунктом 6 розділу ІІІ Порядку виплати грошового забезпечення поліцейським Національної поліції та курсантам вищих навчальних закладів МВС із специфічними умовами навчання, затвердженого наказом Міністерства внутрішніх справ України від 06.04.2016 року №260, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 29.04.2016 року за №669/28799, передбачено, що поліцейським, звільненим зі служби в поліції, а потім поновленим на службі у зв'язку з визнанням звільнення незаконним, за час вимушеного прогулу з дня звільнення виплачуються всі види грошового забезпечення (в тому числі премія), які були їм визначені на день звільнення. Підставою для нарахування та виплати грошового забезпечення є наказ керівника органу поліції про поновлення особи на службі або скасування наказу про його звільнення.
Постановою Кабінету Міністрів України №100 від 08.02.1995 року затверджено Порядок обчислення середньої заробітної плати, який застосовується зокрема у випадках вимушеного прогулу.
Відповідно до пунктів 2, 8 цього Порядку середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата.
Нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
Згідно з довідкою про доходи, наданою суду відповідачем, розмір грошового забезпечення ОСОБА_2 за два останні місяці перед звільненням складав: у січні 2016 року - 4180 грн. 00 коп., у лютому 2016 р. - 4180 грн. 00 коп., усього - 8360 грн. 00 коп. Середньоденне грошове забезпечення, розраховане із кількості календарних днів за ці 2 місяці (60 днів), становить 139, 33 грн.
Вимушений прогул складає 365 календарних дні, тому середній заробіток (грошове забезпечення) за час вимушеного прогулу ОСОБА_2 становить 50 855, 45 грн. (139,33 грн. х 365).
У задоволенні позову в частині вимог про поновлення на службі з 29.02.2016 року, оскільки цей день був останнім днем служби позивача та не був днем вимушеного прогулу.
Відповідно до пунктів 2, 3 частини 1 статті 371 КАС України негайно виконуються рішення суду про присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць; поновлення на посаді у відносинах публічної служби.
Отже рішення суду в частині поновлення на посаді та стягнення грошового забезпечення у межах суми - 4249 грн. 66 коп. слід звернути до негайного виконання.
Згідно до ст. 64 Конституції України конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.
Відповідно до ч. 1 ст. 72 та ч. 2 ст. 73 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмету доказування.
Частиною 1 ст. 77 КАС України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.
Відповідно до ч. 2 ст. 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Згідно ч. 2 ст. 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Згідно зі ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Також в рішенні № 37801/97 від 1 липня 2003 р. по справі "Суомінен проти Фінляндії" Європейський суд вказав, що орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень. Принцип обґрунтованості рішення суб'єкта владних повноважень полягає в тому, що рішення повинно бути прийнято з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення, на оцінці всіх фактів та обставин, що мають значення.
Керуючись статтями: 9, 78, 90, 139, 242-246, 250, 251, 255, 262, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,-
Задовольнити частково позовну заяву ОСОБА_2 до Головного управління Національної поліції в Одеській області про визнання незаконним, протиправним та скасування наказу №64 о/с від 17.02.2016 року, зобов'язання вчинити певні дії.
Визнати протиправним та скасувати наказ Головного управління Національної поліції в Одеській області (ідентифікаційний код юридичної особи 40108740, місцезнаходження юридичної особи: 65080, Одеська область, місто Одеса, вул. Ак. Філатова, буд. 15-А) № 64 о/с від 17.02.2016 року в частині звільнення за пунктом 7 частини 1 ст. 77 Закону України «Про Національну поліцію» (за власним бажанням) оперуповноваженого Малиновського ВП в м.Одесі ГУНП в Одеській області лейтенанта поліції ОСОБА_2 (АДРЕСА_1 , інн. НОМЕР_1 , паспорт серії НОМЕР_2 , виданий Малиновським у м.Одесі ГУ ДМС 10.03.2016 року).
Поновити лейтенанта поліції ОСОБА_2 на посаді оперуповноваженого Малиновського ВП в м.Одесі ГУНП в Одеській області з 01 березня 2016 року.
Стягнути з Головного управління Національної поліції в Одеській області (ідентифікаційний код юридичної особи 40108740, місцезнаходження юридичної особи: 65080, Одеська область, місто Одеса, вул. Ак. Філатова, буд. 15-А) на користь ОСОБА_2 ( АДРЕСА_1 , інн . НОМЕР_1 , паспорт серії НОМЕР_2 , виданий Малиновським у м.Одесі ГУ ДМС 10.03.2016 року) середній заробіток (грошове забезпечення) за час вимушеного прогулу у розмірі 50 855 (п'ятдесят тисяч вісімсот п'ятдесят п'ять) гривень 45 (сорок п'ять) копійок.
Допустити негайне виконання в частині поновлення ОСОБА_2 на посаді оперуповноваженого Малиновського ВП в м.Одесі ГУНП в Одеській області з 01 березня 2016 року та в частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу в межах суми стягнення за один місяць у розмірі - 4 249 ( чотири тисячі двісті сорок дев' ять) гривень 66 (шістдесят шість) копійок.
В іншій частині позовних вимог - відмовити.
Рішення суду першої інстанції набирає законної сили у строк та порядок визначений ст.255 КАС України.
Рішення суду першої інстанції оскаржується у строк та порядок встановлений ст.ст.292, 295, 297 КАС України.
Повний текст Рішення складено та підписано суддею 20 травня 2019 року.
Суддя О.Г. Гусев
.