Справа № 420/288/19
07 травня 2019 року м.Одеса
Одеський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого судді - Соколенко О.М.;
при секретарі судового засідання Хлевитській С.І.
за участю:
представника позивача - Рибак А.В. (адвоката, за довіреністю),
представника відповідача - Рамжева О.Д. (за довіреністю),-
розглянувши у відкритому судовому засіданні за правилами загального позовного провадження адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання неправомірним та скасування наказу і про зобов'язання вчинити певні дії,-
18 січня 2019 року до Одеського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області, в якій позивач просить суд:
- визнати неправомірним та скасувати наказ Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області №4 від 08.01.2019 року про відмову ОСОБА_1 в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
- зобов'язати Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області прийняти рішення відносно громадянина Пакистану ОСОБА_1 про оформлення документів для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Так, в обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що 11.01.2019 року він отримав повідомлення №5/1-9 від 14.12.2018 року від Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС України в Одеській області про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту на підставі наказу № 04 від 08.01.2019 року.
Обґрунтовуючи свої вимоги позивач посилається у позовній заяві на положення п.1 ч.1 ст.1, п.13 ч.1 ст.1, ч.1 ст.12 Закону України “Про статус біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”, ст.3 Європейської Конвенції “Про захист прав людини та основних свобод” від 04.11.1950 року, ст. 14 Загальної декларації прав людини від 10.12.1948 року, Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року, та вважає оспорюваний наказ відповідача № 04 від 08.01.2019 року необґрунтованим та таким, що підлягає скасуванню, оскільки відповідач не прийняв до уваги реальні побоювання ОСОБА_1 за власне життя у разі повернення до країни громадянської належності - Пакистану.
Ухвалою суду від 22.01.2019 року судом: прийнято до розгляду позовну заяву ОСОБА_1 та відкрито провадження у справі за позовною заявою ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання неправомірним та скасування наказу і про зобов'язання вчинити певні дії; вирішено розглядати справу за правилами загального позовного провадження та призначено підготовче засідання на 18.02.2019 року о 10:00 год.; встановлено відповідачу строк для подання відзиву на позовну заяву.
У підготовчому засіданні 18.02.2019 року, судом:
- встановлено позивачу семиденний строк для подання відповіді на відзив з дати отримання відзиву на позовну заяву;
- встановлено відповідачу семиденний строк для подання заперечень на відповідь на відзив з дати отримання відповіді на відзив;
- оголошено перерву у підготовчому засіданні до 12.03.2019 року о 14:00 год.
19 лютого 2019 року за вх. №6041/18 від відповідача (у строк, встановлений судом) через канцелярію суду надійшов відзив на позовну (т.1 а.с.30-40,42), разом із матеріалами особової справи ОСОБА_1 №2018OD0219 (т.1 а.с.43-155) та доказами направлення їх копій на адресу позивача (т.1 а.с.41).
Так, у відзиві на позовну заяву зазначається, що Головне управління ДМС України в Одеській області не визнає даний позов, та вважає, що співробітниками міграційної служби проведено аналіз відповідності підстав, викладених в заяві-анкеті про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту вимогам п. 1 ч. 1 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" та встановлено, що позивач не має обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Відповідач у відзиві зазначає, що перевіркою ГУ ДМС України в Одеській області підтверджено відсутність умов, передбачених п.13 ч.1 ст.1 Закону України “Про біженців та осіб які потребують додаткового або тимчасового захисту”, які можуть бути розглянуті в контексті надання позивачу додаткового захисту через недоведеність фактів побоювання застосування до нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.
Крім того, відповідач вказує, що підтверджено, що до приїзду в Україну з країни громадської належності 27.06.2018 року, позивач перебував на території Російської Федерації на протязі двох місяців. Тобто згідно з п.22 ч.1 ст.1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”, позивач знаходився в третій безпечній країні та не звернувся за наданням статусу біженця, або особи, яка потребує додаткового захисту за місцем знаходження, що відповідно до абз.6 ч.1 ст.6 цього Закону є підставою для ненадання такій особі статусу біженця, або особи, яка потребує додаткового захисту.
Відповідач зазначає, що звернення до ГУДМС України в Одеській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відбулось 07.12.2018 року, у зв'язку із чим позивачем порушено вимоги ч.2 ст.5 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”.
Враховуючи викладене, а також, з посиланням у відзиві на позов на ті ж обставини та підстави, які встановлені у висновку про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 08.01.2019 року, відповідач вказує, що рішення (наказ) ГУ ДМС України в Одеській області №04 від 08.01.2019 року приймалось з урахуванням та дослідженням усіх обставин справи.
Таким чином, відповідач просить суд відмовити у задоволенні позовної заяви у позовному обсязі.
В підготовчому засіданні 12.03.2019 року судом долучено до матеріалів справи відзив відповідача на позовну заяву та матеріали особової справи ОСОБА_1 , та ухвалою суду від 12.03.2019 року судом продовжено шістдесятиденний строк підготовчого провадження у справі №420/288/19 на тридцять днів і відкладено підготовче засідання по даній адміністративній справі на 10 квітня 2019 року о 10 год. 20 хв.
10 квітня 2019 року за вх. №12960/19 через канцелярію суду від представника позивача надійшла відповідь на відзив на позовну заяву (подана з пропуском строку, встановленого судом для її подання) з доказами направлення її копії на адресу відповідача (т.1 а.с.167-173а), яка ухвалою суду від 10.04.2019 року, яка прийнята на місці та занесена до протоколу судового засідання залучена до матеріалів справи, однак не прийнята судом до розгляду як заява по суті справи, зважаючи на те, що її подано поза межами, встановленого судом строку для її подання, та представником позивача не наведено жодних підстав щодо пропуску такого строку.
Ухвалою суду від 10.04.2019 року судом закрито підготовче провадження в адміністративній справі №420/288/19 та призначено її до судового розгляду по суті на 22.04.2019 року о 14:00 год.
10 квітня 2019 року за вх. №ЕП/2705/19 через канцелярію суду від представника позивача надійшли письмові пояснення по справі з доказами направлення її копії на адресу відповідача (т.1 а.с.182-186), в яких, з посиланням на положення п.1 ч.1 ст. 1, п.13 ч.1 ст.1 Закону України “Про статус біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”, п.п.45,46 Керівництв з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного комісаріату ООН у справах біженців, Конвенції про статус біженців 1951 року, п.5 ст.4 Директиви Ради Європейського Союзу “Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту” від 27.04.2004 № 8043/04, Керівництва УВКБ ООН з процедур і критеріїв визначення статусу біженця, представник зазначає, що відповідачем не було проведено перевірку відомостей, викладених у заяві-анкеті, не було належним чином забезпечено право позивача на перекладача, що свідчить про формальність проведеної перевірки відомостей, співбесід,, необґрунтованість та передчасність висновків для відмови позивачу в оформленні документів.
Зважаючи на це, та посилаючись на інформацію по країні походження позивача, представник позивача просить суд задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.
15.04.2019 року з боку представника позивача до суду було подано клопотання про виклик перекладача у справі.
У судовому засіданні 22.04.2019 року судом залучено до матеріалів справи вказані пояснення, про що постановлено відповідну ухвалу суду на місці, яку занесено до протоколу судового засідання.
Ухвалою суду від 22.04.2019 року судом за клопотанням представника позивача оголошено перерву у судовому засіданні до 07.05.2019 року о 14:00 год. для виклику перекладача для забезпечення здійснення перекладу виступів (вступного слова, пояснень, відповідей на запитання, судових дебатів) позивача у судовому засіданні.
У судове засідання 07.05.2019 року з'явились представники позивача та відповідача, а також, перекладач, однак, позивач у дане судове засідання не з'явився, та жодних причин щодо неявки до судового засідання суду не повідомляв. Представник позивача також зазначив, що він не обізнаний щодо причин неявки позивача у дане судове засідання.
Зважаючи на викладене, враховуючи положення ст.205 КАС України, суд проводив судове засідання 07.05.2019 року за відсутності позивача.
Представник позивача у судовому засіданні 07.05.2019 року підтримав позовні вимоги та просив суд позов задовольнити, посилаючись на обставини, викладені в позовній заяві, у наданих до суду письмових поясненнях, та у наданих під час вступного слова поясненнях.
Представник відповідача у судовому засіданні 07.05.2019 року заявлений позов не визнав, та просив суд відмовити у задоволенні позову, посилаючись на обставини, викладені у відзиві на позов, у наданих під час вступного слова поясненнях, а також, зважаючи на подані до суду докази.
Вивчивши матеріали справи, ознайомившись з позовною заявою, з відзивом відповідача на позов, заслухавши вступне слово представників позивача та відповідача, дослідивши обставини, якими обґрунтовуються вимоги та заперечення та перевіривши їх доказами, суд встановив наступні обставини.
Згідно з ч. 1 ст.5 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”, особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Відповідно до ч.1 та ч.2 ст.7 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника. Заявник, якому виповнилося вісімнадцять років, подає заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в якій викладає основні відомості про себе та обставини, що змусили його залишити країну походження.
З наявної в матеріалах адміністративної справи копії особової справи ОСОБА_1 №2018OD0219, ІНФОРМАЦІЯ_1 , судом встановлено наступне.
Позивач - ОСОБА_1 , громадянин Пакистану, ІНФОРМАЦІЯ_1 , 07.12.2018 року звернувся до Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС в Одеській області із заявою-анкетою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту №227 (а.с.54-56).
У вказаній заяві-анкеті ОСОБА_1 , зокрема, зазначив, що його батько помер у 2017 році та що у нього є двоє дядьків, які хочуть, щоб позивач віддав їм землі його сім'ї, та погрожують йому. Позивачем зазначено, що його родиною відмовлено у передачі земель його дядькам, після чого вказані родичі почали його турбувати, зробили багато проблем, спалювали урожаї, наймали людей для нападів. ОСОБА_1 вказує, що у зв'язку із цим його мати вирішила, що він повинен покинути ОСОБА_2 . Позивач повідомив, що оскільки в Росії проходив чемпіонат світу з футболу, він придбав квиток на 27 червня та прибув до Росії. У Росії, як вказав позивач, йому не було де жити та його подруга ОСОБА_3 запропонувала поїхати до України, куди ОСОБА_1 потрапив у серпні місяці. Наразі, як зазначив позивач, він шукає захисту в Україні, де хоче жити на законних підставах.
Також, як вбачається з матеріалів справи, працівником органу міграційної служби 07.12.2018 року заповнено реєстраційний листок на ОСОБА_1 , як на особу, яка звернулась із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (т.1 а.с.144-147). У вказаному реєстраційному листку вказані ті ж самі дані, які зазначені позивачем у заяві-анкеті особи, яка звернулася із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Разом з цим, відносно позивача 10.12.2018 року проведено анкетування, в результаті чого складено анкету особи, яка звернулася із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (т.1 а.с.78-84), в якій зазначено, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 є громадянином Пакистану, уродженцем провінції Пенджаб, селище Датачур. На момент виїзду з країни громадянської належності проживав за адресою: АДРЕСА_1 . За віросповіданням позивач мусульманин-суніт, сповідує іслам. Документами, що посвідчують особу позивача ОСОБА_1 вказав оригінал національного паспорту серії НОМЕР_1 , виданого Ісламською Республікою Пакистан 23.02.2018 року із строком дії до 22.03.2023 року. Позивач зазначив, що до України він прибув сам, а у Пакистані у нього залишись проживати: мати - ОСОБА_4 , рідний брат матері - ОСОБА_5 , рідна сестра матері - ОСОБА_6 , рідний брат батька - ОСОБА_7 , рідний брат батька - ОСОБА_8 . Рідною мовою ОСОБА_1 є пенджабі та він вільно володіє мовою урду та англійською.
Алі ОСОБА_9 зазначив, що його мати наразі проживає у провінції Пенджаб - Годжра разом із своїм братом через проблеми, які виникли із їхньою землею.
Під час анкетування 10.12.2018 року щодо виїзду з останньої країни постійного проживання позивач повідомив, що Пакистан він залишив 27.06.2018 року легально, на підставі паспортного документа та квитка на футбол, виїхавши літаком рейсом Сіалкот (Пакистан) - Москва (РФ) через м. Дубаї (ОАЕ), в якому знаходився транзитом протягом 3 годин. Позивачем зазначено, що він не звертався за захистом у інших країнах, а також, він не звертався за захистом у Російській Федерації через відсутність бажання, оскільки там було дорого проживати. На території Російської Федерації він проживав у м.Москва приблизно 1,5 місяці, а потім перебрався до м. Санк-Петербург, оскільки там було дешевше та з метою відпочинку, і знаходився там протягом одного місяця. Звідти позивач приїхав вже до України, нелегально перетнувши кордон України поза пунктом пропуску на автомобілі, та спочатку приїхав до м. Києва і перебував там 15 днів, проживаючи в орендованій квартирі, а потім поїхав до м. Одеси з метою працевлаштування на проминок « 7 км», оскільки у м. Києві позивач не міг працевлаштуватись.
Датою в'їзду в Україну позивач зазначив 06.08.2018 року, оскільки в цей він отримав гроші.
Окрім цього, під час анкетування 10.12.2018 року причиною виїзду з країни постійного проживання позивач вказав на те, що він виїхав з Пакистану до Росії через погрози, які надходили від рідного брата батька з метою привласнення землі, яка дісталась його сім'ї після смерті батька позивача. Земля була офіційно оформлена на батька та його брат хотів привласнити її, оскільки у сім'ї позивача її більше. Також, позивач вказав, що заповіт на землю його батько залишив на його ім'я та на ім'я його матері, однак відповідні документи він не може надати.
ОСОБА_1 повідомив, що загальна площа усіх земельних ділянок, якими володіють він та його матір складає 15 га., а загальна площа усіх земельних ділянок, якими володіє його дядько складає 10 га. Земля, яка належала батьку, була ними придбана у 2013 році, а брату батька земля дісталась у спадщину від діда.
Як вказав позивач, дядько погрожував їм з матір'ю 4 рази та 2 рази збивав позивача. Погрози відбувались у зв'язку із тим, що до них додому приходив дядько - ОСОБА_10 , однак документи щодо передачі землі дядьку вони не підписали, і земля залишилась у родини позивача.
Також, позивач зазначив, що у нього відсутні документи, що підтверджують здійснення щодо нього фізичного насилля його дядьком, оскільки він звертався до поліції щодо цього інциденту, однак цей орган не приймав заяву від позивача, оскільки у його дядька є зв'язки у поліції. На території Пакистану його дядько працює агітатором партії «РТІ» на території їхнього села, з 2012 року.
Позивач повідомив, що підтримує зв'язок з матір'ю приблизно тричі на місяць.
Разом з цим, під час анкетування позивач зазначив, що:
- ані він, ані члени його родини не перебували в політичних, релігійних, військових або громадських організаціях в країні постійного проживання;
- він не був причетним до інцидентів із застосуванням фізичного насильства, які були б пов'язані з расовою, національною, релігійною належністю, політичними поглядами;
- до нього не застосовувались адміністративні заходи (арешт, затримання);
- він не притягався до кримінальної відповідальності;
- він не проходив строкову військову службу, та є невійськовозобов'язаним.
Також, позивач зазначив, що хоче отримати документ для легалізації на території України, щоб легально проживати.
З текстом вказаної анкети позивач ознайомлений 10.12.2018 року, заперечень він не висловлював, що підтверджується його підписом на її останньому аркуші анкети, а також підписом перекладача, який здійснював переклад (т.1 а.с.84).
Судом встановлено, що 11.12.2018 року головним спеціалістом відділу соціальної інтеграції Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС України в Одеській області Димитієвою Т.І. в присутності перекладача - ОСОБА_11 проведено із заявником співбесіду та складено відповідний протокол (т.1 а.с.91-97). Під час співбесіди 11.12.2018 року ОСОБА_1 окрім відомостей, які зазначені під час анкетування, додатково зазначив, зокрема, що він прийняв рішення покинути Пакистан 10.06.2018 року, а остання фізична погроза відбулась 02.06.2018 року, остання не фізична погроза відбулась 28.05.2018 року.
Також, позивач уточнив, що у зв'язку із його побиттям та побиттям його матері, він з матір'ю зверталися із заявою до правоохоронних органів 06.11.2017 року, однак, їх заяви не прийняли у зв'язку із тим, як стверджує позивач під час даної співбесіди, що його дядько домовився з поліцією. Разом з цим, позивач повідомив, що він звертався до правоохоронних органів ще у травні 2018 року, у липні 2018 року, оскільки з березня по травень 2018 року його «збивали», а 06.11.2017 року почались усні погрози, які продовжувались протягом 10 місяців.
Під час співбесіди 11.12.2018 року позивач повідомив, що вирішив виїхати на територію РФ 10.06.2018 року. На території Російської Федерації він перебував десь у 2-3 містах, назви яких не пам'ятає, та жив на орендованих квартирах, кошти за сплату яких йому надсилала мити, а потім переїхав до Петербургу. Щодо свого проживання у м.Москва, то ОСОБА_1 також повідомив, що у Москві він ходив на дискотеки та прогулювався поряд з квартирою.
Окрім того, під час співбесіди 11.12.2018 року ОСОБА_1 повідомив, що проживаючи у м.Москві та у м. Санкт-Петербурзі йому ніхто не погрожував, та він не зазнавав жодних погроз на території РФ.
Разом з цим, під час вказаної співбесіди ОСОБА_1 зазначив, що його виїзд до України був обумовлений необхідністю подальшої легалізації на території України.
З вказаним протоколом позивач ознайомлений 11.12.2018 року, про що свідчить його підпис та підпис перекладача.
При цьому, у вказаному протоколі співбесіди (аркуш 2 протоколу) на питання позивачу: «Яким чином Ви встановили зв'язок (контакт) із перекладачем, чи існують між Вами договірні відносини, пов'язані з грошовою винагородою?» позивач відповів: «через ДМС, договірні відносини відсутні». Також, на питання позивачу: «Чи влаштовує Вас перекладач, який надає Вам свої послуги? Чи розумієте Ви його в повному обсязі? Чи вважаєте його таким, який не буде використовувати отриману від Вас інформацію у власних цілях?» позивач відповів: «Так, влаштовує перекладач, розумію, так довіряю йому».
Також, з матеріалів особової справи, вбачається, що під час співбесіди з позивачем 11.12.2018 року вівся аудіозапис цієї співбесіди (т.1 а.с.98).
Судом встановлено, що наказом Головного управління ДМС в Одеській області №245 від 21.12.2018 року «Про призупинення розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту» згідно вмотивованого подання посадової особи Головного управління (т.1 а.с.111-112) у відповідності до п.5.3 розділу 5 Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених Наказом МВС від 07.09.2011 року №649, призупинено розгляд заяви шукача захисту гр.Пакистану - ОСОБА_1 (т.1 а.с.113).
Наказом Головного управління ДМС в Одеській області №249 від 28.12.2018 року «Про поновлення строку розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту» згідно вмотивованого подання посадової особи Головного управління (т.1 а.с.118), у відповідності до п.5.3 наказу МВС від 07.09.2011 року №649, поновлено строк розгляд заяви шукача захисту гр.Пакистану - ОСОБА_1 (т.1 а.с.119).
Судом встановлено, що 08.01.2019 року головним спеціалістом відділу соціальної інтеграції ГУ ДМС в Одеській області Димитієвою Т.І. за участю перекладача Салім Муххамад Муххамад Аслам Хан, проведено з ОСОБА_1 додаткову співбесіду, за результатами якої складено додатковий протокол співбесіди (т.1 а.с.121-127). Під час співбесіди 11.12.2018 року ОСОБА_1 окрім відомостей, які зазначені під час анкетування та першої співбесіди, додатково зазначив відомості щодо земельних ділянок його сім'ї, щодо дат приїзду до України, щодо існуючих погроз йому та його родині, вказавши, зокрема, що земельна ділянка після смерті батька дісталась йому за заповітом, однак заповіту батька на землю він не бачив, одночасно зазначаючи, що бачив у заповіті, що земельна ділянка належить йому. Також, зазначив, що він не може надати заповіт, оскільки у нього відсутній зв'язок із матір'ю. Окрім цього, позивач вказав, що переплутав цифри, коли вказував розмір земельних ділянок, та зазначив, що погрози на їх з матір'ю адресу надходили від брата батька 3 рази. Окрім того, позивачем під час співбесіди 08.01.2019 року зазначено, що по дорозі до м.Київа у них була зупинка у м.Харків.
З даним протоколом позивач ознайомлений 08.01.2019 року, про що свідчить його підпис та підпис перекладача.
Також, з матеріалів особової справи, вбачається, що під час даної співбесіди з позивачем вівся аудіозапис цієї співбесіди (т.1 а.с.128).
Відповідно до ч.6 ст.9 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, спільно з органами Служби безпеки України проводить перевірку обставин, за наявності яких заявника не може бути визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до абзаців другого - четвертого частини першої статті 6 цього Закону.
З матеріалів особової справи позивача судом встановлено, що на виконання зазначених приписів Головним управлінням Державної міграційної служби України в Одеській області були направленні запити для здійснення перевірки щодо наявності або відсутності інформації, яка б перешкоджала б наданню статусу біженця в Україні відносно громадянина ОСОБА_1 , копії яких містяться в особовій справі позивача.
08.01.2019 року, за розглядом заяви та особової справи №2018ОD0219 ОСОБА_1 , на підставі проведених анкетування, інтерв'ю та вивчення наявних матеріалів особової справи, з урахуванням актуальної ІКП, головним спеціалістом відділу соціальної інтеграції управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУДМС в Одеській області складено висновок про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (т.1 а.с.129-141, 197-209) із додатками до нього (інформаційні матеріали до висновку) (т.1 а.с.142,210).
У вказаному висновку зазначено, що оскільки заява громадянина Пакистану ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є очевидно необґрунтованою, за відсутністю умов, зазначених пунктами 1, 13 частини першої ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», є доцільним на підставі п.6 ст.8 вказаного Закону прийняти рішення про відмову особі в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Так, з посиланням на фактичні обставини, які повідомлені позивачем під час анкетування, проведених співбесід, у висновку від 08.01.2019 року щодо виїзду позивача з країни громадської належності спочатку до Російської Федерації зазначено, що під час проживання на території Російської Федерації заявник не зазнавав жодних погроз на свою адресу. Заявник повідомив, що не мав бажання звертатися до уповноважених органів на території Російської Федерації із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та обґрунтував це тим, що на території зазначеної країни він був неусвідомлений про етапи зазначеної процедури та високу вартість проживання. При цьому, заявник пояснив, що у випадку усвідомленості про існування такої процедури скористався би нею з метою легалізації власного перебування.
Таким чином, у висновку зазначається, що територіальним підрозділом ДМС вбачається, що перебування заявника на території Російської Федерації, яка приєдналася до Конвенції про статус біженців 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року, створює можливість для звернення заявника за міжнародним захистом на території цієї країни.
Щодо проблематики переслідування в країні громадянської належності заявник надав відомості, що на Батьківщині він зазнавав переслідувань від свого дядьки у зв'язку з отриманням спадщини на земельну ділянку, яка дісталась заявникові за заповітом від батька.
Стосовно причини звернення за міжнародним захистом на території України, заявник висловив побоювання за власне життя через отриману ним спадщину.
Щодо надання усіх важливих фактів, що були в розпорядженні заявника та обґрунтування неможливості надання інших доказів, у висновку від 08.01.2019 року зазначається, що з матеріалів особової справи спостерігається, що ним не були надані жодні документальні докази власного ймовірного переслідування у випадку повернення на Батьківщину. Також, під час проведення протоколів співбесід, заявник не надав жодних конкретних фактів (усних тверджень) або документальних доказів, які б підтверджували пряму загрозу життю, безпеці або свободі у разі повернення на Батьківщину. Не були зазначені обставини, які б підтверджували можливість застосування по відношенню до нього або його близьких родичів жодного насилля.
За матеріалами особової справи шукача захисту, вбачається відсутність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Також, відсутні обґрунтовані побоювання заявника зазнати смертної кари, тортур, нелюдського, або такого, що принижує людську гідність поводження або покарання
Водночас, у висновку вказано, що під час процедури набуття міжнародного захисту шукач захисту чітко зазначив, що не зазнавав переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи, в нього відсутні окремі політичні переконання на території країни громадянської належності. Також, заявник не зазнавав жодних конфліктів за релігійною ознакою.
Під час інтерв'ю шукач захисту чітко зазначив, що він не був причетний до інцидентів із застосуванням фізичного насилля, що було пов'язано із расовою, етнічною, національною належністю та політичними поглядами. З особової справи спостерігається, що ані заявник, ані його близькі родичі не були членами жодних політичних, релігійних, громадських або військових організацій. На території Батьківщини у заявника не виникало жодних конфліктів з представниками органів державної влади, а також антидержавними формуваннями.
Також, у висновку вказано, що зі слів шукача захисту на території країни громадянської належності його переслідував рідний дядько на установчі дані ОСОБА_7 , з метою відчуження та привласнення земельної ділянки, яка залишилась у спадщину заявникові після смерті батька. Шукачем захисту було зазначено, що на його адресу надходили вимоги підписати документи на передачу землі у власне користування дядька заявника ОСОБА_12 . Зі слів особи, зазначений документ не було підписано та земля залишилась у розпорядження заявника. Однак, за матеріалами особової справи відсутні жодні підтверджувальні документи або переконливі усні твердження особи.
Крім того, у висновку від 08.01.2019 року зазначено, що за матеріалами особової справи шукача захисту спостерігаються суттєві розбіжності в його твердженнях, які вказують на елемент приховування важливих деталей, що, в свою чергу, істотно знижує рівень довіри до клопотання заявника. Відповідач послався у висновку, що такі розбіжності стосувалися кількості та дат погроз, які надходили позивачу та його матері від дядька заявника ОСОБА_12 , щодо земельних ділянок родини позивача.
При цьому, заявником жодні документи на підтвердження зазначених ним обставин не надані, в тому числі, заповіт його батька на земельну ділянку, документальні докази щодо фізичного насилля та факту звернення до правоохоронних органів із відповідною заявою.
Згідно з поясненнями заявника, виїзд за межі Пакистану на територію РФ, а згодом до України було здійснено з метою збереження власного життя. При цьому, не зважаючи на висловлену потребу захисту власного життя, починаючи з серпня 2018 року, заявник перебував на території України у якості нелегального мігранта, та звернувся за міжнародним захистом до територіального підрозділу ДМС із відповідною заявою лише в грудні 2018 року, пояснюючи це своєю необізнаністю про дану процедуру.
Враховуючи вищезазначене, вбачається, що заявник звертається до територіального підрозділу ДМС лише з метою легалізувати власне перебування на території України, про що він неодноразово стверджує під час проведення процедури розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Також, зазначено, що звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до територіального підрозділу ДМС відбулось із зволіканнями, у зв'язку із чим особу притягнуто до адміністративної відповідальності за ст.203 КУпАП.
Таким чином, відповідачем зазначається, що аналізом матеріалів особової справи неможливо обґрунтувати причину виїзду особи з Пакистану з позиції надання міжнародного захисту в Україні, ані під час перебування в країні громадянської належності, ані перебуваючи поза її межами заявник не зазнавав і не зазнає жодних переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця у відповідності до вимог п. 1 ч. 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», а саме у нього відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Додатково у висновку від 08.01.2019 року вказано, що ні заявник, ні його близькі родичі не були причетні до насильницьких викрадень на території країни громадянської належності. Заявником було надано пояснення про відсутність жодних переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця у відповідності до вимог п. 1 ч. 1 та п. 13 ч. 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» по відношенню до родичів, які наразі залишились проживати на території країни громадянської належності. Також заявник зазначив, що його матір, яка наразі проживає на території Пакистану, м. Годжра, не зазнає будь-якої дискримінації або переслідування. Даний факт додатково вказує на відсутність переслідувань з боку дядька заявника на території Пакистану.
Разом із тим, у висновку зазначається, що можливо також підтвердити відсутність умов, які можуть бути розглянуті в контексті визнання заявника особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, відповідно до вимог ст.ст. 3, 14 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року, ст. 3 Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання 1984 року та п. 13 ч.1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 2011 року, через відсутність доведених фактів загрози життю, безпеці чи свободі заявника в країні громадянської належності через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини.
Окрім того, у висновку від 08.01.2019 року зазначено, що територіальний підрозділ ДМС звертає увагу на те, що відмовляючи шукачеві захисту у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, визначає, що заявник не підпадає під ознаки біженця, передбачені Конвенцією про статус біженців 1951 року та діючим Законом, однак це не позбавляє його права залишитись на території України, якщо він має для цього інші законні підстави.
Відповідно до п.п.4,6 ст.8 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”, приймаючи до уваги письмовий висновок про відмову в оформленні документів від 08.01.2019 року, відповідачем прийнято наказ №04 від 08 січня 2019 року “Про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту”, яким позивачу відмовлено в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (т.1 а.с.148).
Відповідно до ч.7 ст.8 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” у разі прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом трьох робочих днів з дня його прийняття надсилає заявнику або його законному представнику письмове повідомлення з викладенням причини відмови і роз'ясненням порядку оскарження такого рішення.
08 січня 2019 року відповідачем на підставі наказу №04 від 08.01.2019 року, на ім'я ОСОБА_1 складено повідомлення №5/1-1-9 про відмову особі в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (т.1 а.с.9, 149-150).
Позивач отримав вказане письмове повідомлення 11.01.2019 року, що підтверджується його підписом на даному повідомленні із зазначенням дати отримання.
Не погодившись з наказом №04 від 08.01.2019 року, позивач звернувся до суду з даною позовною заявою.
Оцінивши належність, допустимість, достовірність наданих сторонами доказів, а також достатність та взаємозв'язок їх у сукупності, суд зазначає наступне.
Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначає Закон України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”.
Частиною 4 статті 8 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” визначено, що рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом уповноваженої посадової особи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту.
Згідно з ч.6 ст.8 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
Відповідно до п.1 ч.1 ст.1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”, біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Згідно п.13 ч.1 ст.1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”, особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Відповідно до п.4 ч.1 ст.1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”, додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті.
Особа, котра звертається із клопотанням про надання статусу біженця в Україні, має обґрунтовано довести, що саме вона є жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Необхідність доказування наявності умов для надання статусу біженця знаходить своє підтвердження у міжнародно-правових документах.
Згідно Конвенції про статус біженців 1951 року та статті 1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”, поняття “біженець” включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця, це: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства - за межами країни свого колишнього місця проживання; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.
Законом України від 21.10.1999 року ратифіковано Угоду між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців та Протокол про доповнення пункту 2 статті 4 Угоди між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців. Управлінням Верховного комісара ООН у справах біженців ухвалено Керівництво з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця, відповідно до Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року (Женева, 1992 рік). Зазначене Керівництво встановлює критерії оцінки при здійсненні процедур розгляду заяви особи щодо надання їй статусу біженця.
Відповідно до п. п. 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного комісаріату ООН у справах біженців особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї, під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем. Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.
Згідно з п.195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.
Згідно абз.5 ст.6 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.
Згідно з ч.7 ст.7 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.
Практичні рекомендації “Судовий захист біженців і осіб, що прибули в Україну в пошуках притулку”, видані 2000 року за допомогою Представництва УВКБ ООН по справах біженців в Україні і Центру досліджень проблем міграції, визначають: при зверненні до органу міграційної служби за наданням статусу біженця в Україні, як доказ необхідно пред'явити документи або їх копії, що підтверджують обґрунтованість побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Підтвердженням фактів стати жертвою переслідувань можуть бути документи офіційних органів влади, суду, прокуратури, державної безпеки про залучення до відповідальності в країні цивільної належності або держави постійного місця проживання.
Суд вважає необхідним зазначити, що “побоювання стати жертвою переслідувань” складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи “побоювання”. “Побоювання” є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалась навколо неї. Саме під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем.
Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальну інформацію в країні походження біженця) можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ тощо.
Таким чином, особа, яка шукає статусу біженця має довести, що її подальше перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує його життю та свободі і така ситуація склалася внаслідок його переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Крім того, Директива Ради Європейського Союзу “Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту” від 27.04.2004 № 8043/04 містить наступні фактори, які повинні досліджуватися з наведеного вище питання: реальна спроба обґрунтувати заяву; надання усіх важливих фактів, що були в розпорядженні заявника та обґрунтування неможливості надання інших доказів; зрозумілість, правдоподібність та несуперечливість тверджень заявника; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше; встановлено, що заявник заслуговує на довіру.
Вказані вимоги не були дотримані позивачем, а саме не наведено переконливих доводів щодо відповідності повідомлених фактів дійсності, наявна суперечливість у повідомлених позивачем обставинах, не надано жодного доказу щодо обставин, на які позивач посилався.
Позивачем до заяви, що подана до ГУ ДМС України в Одеській області 07.12.2018 року та під час анкетування і співбесід з ним, не надано жодних документів або матеріалів, що могли б бути доказом наявності умов для набуття статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, жодних доказів про факти погроз з боку його дядька батьківщині, які б слугували причиною неможливості повернення до Пакистану та обґрунтованих пояснень щодо того, яка саме небезпека може очікувати на нього у випадку повернення до регіону постійного проживання позивач не навів. Позивач також не вказав, чим можуть бути підтвердженні обставини ймовірної небезпеки для на нього у випадку повернення до країни громадянської належності - Пакистану.
При цьому, суд зауважує на тому, що у позовній заяві зазначається, що відомості про країну походження біженця та факти, що підтвердять реальні побоювання позивача за власне життя у разі повернення до країни громадянської належності - Пакистану, будуть надані до суду додатково після ознайомлення з особовою справою позивача.
Однак, таких фактів та доказів під час розгляду справи зі сторони позивача до суду надано не було.
При цьому, доказів переслідування позивача за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань відсутні як у матеріалах справи, так і не надавались до ГУ ДМС України в Одеській області при розгляді заяви позивача про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
При розгляді даної справи суд враховує те, що позивач прибув в Україну нелегально 06.08.2018 року, однак вперше з заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту звернувся лише 07.12.2018 року.
Тобто, ОСОБА_1 , в порушення вимог ч.1 ст.5 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” лише через 8 місяців після прибуття в Україну, звернувся за міжнародним захистом до ГУ ДМС України в Одеській області.
Суд погоджується із твердженнями відповідача, що ці обставини вказують на необґрунтованість ймовірних побоювань позивача зазнати переслідувань у країні громадянської належності та на відсутність першочергової потреби саме у міжнародному захисті.
Факт досить тривалого зволікання із зверненням за міжнародним захистом ставить під сумнів реальність загрози життю позивача та вказує на те, що дане звернення до ГУ ДМС України в Одеській області із заявою про набуття міжнародного захисту обумовлено лише потребою у легалізації на території України.
Зазначена позиція стосовно тривалості проміжків часу із зверненням за міжнародним захистом повністю узгоджується із позицією Верховного Суду, зокрема, висловленою у постанові від 14.03.2018 року по справі №820/1502/17.
Так, Верховний суд зазначив, що значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, свідчить про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань. При цьому мотив звернення із даною заявою може бути іншим.
Тому, враховуючи те, що дата першого звернення позивача із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є значно пізнішою від дати його прибуття в Україну, суд дійшов висновку про відсутність у позивача реальних побоювань стати жертвою переслідувань у країні походження.
Відповідно до ч.5 ст.242 КАС України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Щодо проблематики переслідувань позивача, суд, оцінюючи побоювання позивача з суб'єктивної сторони, зазначає, що такі побоювання мають бути переслідуваннями тільки за ознаками: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів, які у позивача відсутні.
Однак, позивач зазначав, що він ніколи не брав участь в діяльності політичних партій та інших організацій, не зазнавав переслідувань через належність до певної національної чи до соціальної групи.
Більш того, як встановлено судом, сам позивач під час співбесіди зазначав, що у нього не виникало у Пакистані проблем, що були пов'язані з його віросповіданням, що його не переслідували на батьківщині за ознаками раси, національності, громадянства, віросповідання, за політичними поглядами, належністю до певної соціальної групи, що йому особисто ніхто не погрожував.
Натомість, позивач вказує, що обставиною, яка перешкоджає його поверненню до Пакистану є страх за своє життя через погрози, які лунають зі сторони його дядька (рідного брата його покійного батька), який, як стверджує позивач, вимагає передати йому у власність земельну ділянку, що належить ОСОБА_1 після смерті батька.
Однак, ані доказів надходження на його адресу погроз, ані доказів того, що йому належить земельна ділянка, на яку претендує його родич, з боку ОСОБА_1 ні до міграційного органу, ні до суду не надано.
Суд зазначає, що позивачем до міграційної служби було неодноразово надано суперечливі дані, зокрема:
- щодо міста в Україні, в яке він прибув (спочатку вказано, що у м. Київ, а подальшому повідомлено, що до м. Києва із зупинкою в м. Харкові);
- щодо погроз, які надходили на адресу заявника та його матері під час проживання на території Пакистану з боку дядька заявника (спершу вказує, що вони надходили 4 рази усно та 2 рази заявник зазнавав фізичного насилля з боку дядька, а потім вказує, що було 2 особисті погрози та 2 рази він з матір'ю зазнавав фізичної розправи, а в подальшому загальна кількість погроз на адресу заявника та його матері, як він зазначає становила 3 рази, із них 2 рази фізична розправа);
- щодо дат погроз, зазначених заявником (спершу вказує, що вперше погрози надійшли 02.06.2018 року, а востаннє усна погроза надходила 28.05.2018 року; а потім вказує, що погрожували з 03.2018 - 05.2018 року, повідомляє, що він фізично страждав та починаючи з 11.2017 року протягом 10 місяців потерпав від усних погроз, терміном закінчення усних погроз заявник вказав дату 06.2018 року, в подальшому вказує, що востаннє він зазнав фізичної розправи 03.2018 року, а усна погроза відбулась востаннє 02.06.2018 року;
- щодо дат звернення до силових структур зі скаргами на погрози та насилля, які не були прийняті (спершу вказує, що звертався у кількості 3 - 4 разів, але згодом зазначив, що звертався лише 2 рази, при уточнювальному запитанні щодо кількості звернень до правоохоронних органів, заявник зазначив, що відповідних звернень було лише 2, водночас, на питання співробітника територіального підрозділу ДМС щодо звернення до правоохоронних структур, заявник чітко зазначив лише одну дату звернення - 06.11.2017 року);
- щодо проблематики питання спадщини (земельної ділянки) заявника (спершу зазначено, що територія, якою володіє його сім'я складає 15 гектарів землі, а в розпорядженні дядька заявника було 10 гектарів, а в подальшому вже зазначає, що загальна площа земельної ділянки, якою володіє заявник, складає 4 гектари, купівля якої відбулась в 2014 році, а площа земельних ділянок дядьки складає 2,8 гектарів);
- щодо отримання земельної ділянки батьком позивача (спочатку зазначає, що земельна ділянка була придбана батьком позивача, а потім вказує, що вона була прийнята у спадок від дідуся позивача його батьком, а в подальшому зазначає про часткове придбання земельної ділянки);
- щодо передачі від батька позивача земельної ділянки, через яку у нього виник конфлікт з родичем (спершу зазначає, що вона була передана у спадок і йому і його матері, а в подальшому вказує, що була передана у спадок лише йому);
- щодо зв'язку із матір'ю, яка проживає у Пакистані (спершу вказує, що спілкується постійно, а в подальшому зазначає, що не спілкується зовсім);
- щодо транспорту, на якому позивач прибув до Одеси (спершу вказує, що на таксі з двома іншими особами, а потім зазначає, що на автобусі).
Аналізуючи інформацію по країні походження позивача, судом встановлено, що Ісламська Республіка Пакистан - це держава Південної Азії, яка виникла в 1947 році в результаті розділу території Британської Індії, межує з Індією, КНР, Афганістаном та Іраном. Є учасником міжнародних організацій: ООН, Співдружність Націй, ВТО, Шанхайська організація співробітництва та членом країн, що розвиваються “Групи 77”. Пакистан - федеративна республіка змішаного типу, що складається із 4 провінцій (Пенджаб, Сінд, Хайбер-Пахтунхва та Белуджистан).
Етнічний склад населення: пенджабці, пуштуни, сіндхи, сар'яки, мухаджири, белуджи та інші. Відповідно до конституції Пакистану, національною мовою республіки є урду. Допускається застосування англійської мови як офіційної. Пакистан - шоста по кількості населення країна світу і друга по чисельності мусульманського населення після Індонезії. 96% населення є мусульманами, в тому числі 91% - суніти, и 5% - шиїти. Державною релігією є іслам сунітського толку. До конфесійного складу відносяться: мусульмани, індуїсти, християни, ахмаді, сікхи, парси, буддисти, іудеї, бахаї та аміністи.
В Пакистані не відбувається жодних військових, політичних конфліктів, а також конфліктів на релігійному, національному чи мовному підґрунті, політична і економічна ситуації є стабільними.
Відносно додаткової форми захисту суд зазначає, що характерною рисою такої категорії осіб є невідповідність критеріям статусу біженця з одного боку і неможливість повернення в свою країну з іншого. Проте, в даному випадку позивач не зміг довести існування фактів загроз життю, безпеці чи свободі в країні своєї громадської належності через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує людську гідність поводження чи покарання. Заявлена позивачем у його заяві, під час анкетування та співбесіди інформація носить загальний характер і не містить відомостей про події переслідувань та утисків в Пакистані його особисто або членів його сім'ї за політичною, релігійною чи іншими ознаками.
Суд враховує також те, що позивач не відмовляється від користування захистом країни своєї громадської належності, оскільки він 23.02.2018 році оформив паспортний документ громадянина Пакистану, який є діючим станом на момент розгляду справи.
Позивач безперешкодно вибув з країни громадянської належності у 2018 році. У той же час, елемент виїзду особи з Пакистану з використанням паспортного документу для виїзду за кордон, вказує на відсутність елементу його переслідування з боку представників державної влади. Будь-яких проблем з перетинанням кордонів країни у нього не виникало, додатково позивач не перебуває у офіційному розшуку в Пакистані, ані позивач ані його близькі родичі не були причетні до насильницьких зникнень або викрадень з метою викупу на території країни громадянської належності.
Також, позивачем взагалі не надано доказів того, що він підпадає під визначення особи, яка потребує додаткового захисту, оскільки докази того, що він змушений був прибути до України або залишитися в Україні внаслідок загрози його життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо нього насильницьких дій чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання, у матеріалах справи відсутні.
Таким чином, суд вважає, що знайшли своє підтвердження висновки органу міграційної служби відносно того, що позивачем не доведено факту переслідувань його за расовою належністю, віросповіданням, національністю, громадянством та підданством, відношення до певної соціальної групи, політичних переконань.
Зазначене свідчить про те, що доводи позивача є надуманими, а причини, які він зазначає, щоб залишитись в Україні, не пов'язані з його обґрунтованими побоюваннями стати жертвою переслідувань за певними ознаками проблем в країні, а необхідні для тимчасової легалізації, оскільки він бажає стабільно жити в Україні, соціально інтегруватись. Такі обставини не узгоджуються із доводами позивача для отримання статусу особи, що потребує додаткового захисту, що суд оцінює як неправдоподібність та суперечливість тверджень позивача.
Про те, що підставою для звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є саме необхідність легалізації власного перебування на території України, позивач сам безпосередньо зазначав у власній заяві-анкеті та під час проведених із ним співбесід.
Згідно з п.п. 99-100 глави 2 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН, під відмовою в захисті країни громадянської належності необхідно розуміти, що особі відмовлено в послугах (тобто відмова видати національний паспорт, або і продовжити термін дії, або відмова в дозволі повернутися на свою територію).
Вказані факти можуть розглядатися як відмова в захисті країни громадянської належності. Термін “не бажає” відноситься до тих біженців, які відмовляються прийняти захист уряду країни своєї громадянської належності. Його значення розкривається фразою “внаслідок таких побоювань”. Коли особа бажає скористатись захистом своєї країни, таке бажання, як правило, неспівставне з твердженням, що вона перебуває за межами своєї країни “в силу цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань”. В будь якому випадку, якщо приймається захист з боку своєї країни і немає ніяких підстав для відмови з причини цілком обґрунтованих побоювань від цього захисту, дана особа не потребує міжнародного захисту і не є біженцем.
Позивач не навів достатності деталей і специфіки щодо обставин проживання в Пакистані. Надана ним інформація при викладенні причин виїзду з країни громадянської належності є непослідовною, документів у підтвердження обґрунтованості звернення не надано, не доведено жодного суттєвого факту заяви. Позивачем не надано переконливих доказів щодо ймовірної небезпеки, яка може очікувати на нього в разі повернення на батьківщину.
Аналіз матеріалів особової справи з точки зору оцінки тверджень позивача в контексті ситуації в Пакистані, а також підстав для виїзду з Пакистану дозволяє зробити висновок, що позивач не обґрунтував неможливість повернення до країни громадянської належності через ймовірні індивідуальні побоювання стати жертвою переслідувань за критеріями, визначеними пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”.
Крім того, у відповідності до абз.6 ч.1 ст. 6 Закону не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні.
Згідно п.22 ч.1 ст.1 третя безпечна країна - країна, в якій особа перебувала до прибуття в Україну, крім випадків транзитного проїзду через територію такої країни, і могла звернутися з клопотанням про визнання біженцем чи особою, яка потребує додаткового захисту.
З пояснень позивача вбачається, що до прибуття в Україну, ОСОБА_1 близько двох місяців легально перебував на території Російської Федерації, тобто згідно з п.22 ч.1 ст.1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” позивач знаходився в третій безпечній країні та не звернувся за наданням статусу біженця, або особи, яка потребує додаткового захисту.
Російська Федерація, в свою чергу, підпадає під таке визначення третьої безпечної країни, оскільки:
- має дотримуватись міжнародних стандартів з прав людини у сфері притулку, встановлених міжнародно-правовими актами універсального та регіонального характеру, включаючи норми про заборону тортур, нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження чи покарання (Російською Федерацією ратифіковано Конвенцію проти тортур та інших жорстоких, нелюдяних або принижуючих гідність видів поводження чи покарання);
- має дотримуватись міжнародних принципів стосовно захисту біженців, передбачених Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом щодо статусу біженців 1967 року, та стосовно осіб, які потребують додаткового захисту (Постановою Верховного Совєта Російської Федерації від 13.11.1992 № 3870-1 “Про приєднання Російської Федерації до Конвенції про статус біженців та Протоколу щодо статусу біженців” Конвенцію про статус біженців 1951 року і Протокол щодо статусу біженців 1967 року було приєднано до законодавства Російської Федерації);
- має національне законодавство у сфері притулку та біженців і її відповідні державні органи визначають статус біженця та надають притулок (до чинного законодавства Російської Федерації належить Федеральний Закон Російської Федерації “Про біженців” від 19.02.1993 № 4528-1) яким, окрім іншого, визначено порядок забезпечення особі ефективного захисту проти вислання і можливість звертатися за притулком та користуватися ним.
Крім цього, наявність необхідних ознак для визначення Російської Федерації третьою безпечною країною відповідно до ч. 22 ст. 1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” підтверджується постановами Верховного суду від 26.09.2018 року по справі №815/6623/15, від 02.10.2018 року по справі №826/880/17, від 18.10.2018 року по справі №826/16199/18.
Таким чином, в разі обґрунтованості побоювань зазнати переслідувань на батьківщині позивач мав звернутись за захистом на території Російської Федерації, приймаючи до уваги той факт, що він потрапив до вказаної країни легально та перебував там понад 3 місяці.
При цьому суд вважає необґрунтованими доводи позивача про те, що йому було невідомо про можливість звернутись за захистом до відповідних установ Російської Федерації, оскільки, як повідомлено позивачем, під час перебування у даній країні, у нього, зокрема, був безперешкодний доступ до мережі інтернет та він спілкувався із іншими особами, перебуваючи там, мав можливість вільного переміщення у цій країні.
Разом з цим, з матеріалів особової справи судом встановлено, що позивач не навів обґрунтованих мотивів неможливості переїзду у іншу частину Пакистану, враховуючи, що його матір наразі проживає у провінції Пенджаб разом із своїм братом через проблеми, які виникли із землею, та що їй там, зі слів позивача, нічого не загрожує; не пояснив, чому звернувся з заявою про захист саме у територіальний орган ДМС в Одеській області, а не безпосередньо у м. Києві, в якій він прибув, та в якому, як вказує позивач, він перебував близько місяця.
Суд вважає, що за відсутністю підстав та з урахуванням розбіжностей в інформації, наданої заявником, дане звернення є зловживанням процедурою з метою легалізації на території України. Однак, ця умова не відповідає критеріям поняття “біженець”, а підпадає під поняття “мігрант”, у зв'язку із чим позивача, згідно з п. 62 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН, необхідно розглядати як мігранта - особу, яка добровільно залишає свою країну, щоб оселитися в іншому місці, а її дії мотивуються бажанням змін чи пригод, сімейними чи іншими причинами особистого характеру.
Враховуючи викладене, суд дійшов до висновку, що доводи позивача є надуманими, останнім не наведено фактів та обставин, які можна розцінювати як переконливі докази обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за релігійними ознаками та які впливають на наслідки прийнятого відповідачем рішення при розгляді його заяви про надання статусу біженця. Причини, які позивач назвав, щоб залишитись в Україні, не пов'язані з його обґрунтованими ймовірними побоюваннями стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Згідно пункту F Керівництва по процедурам та критеріям визначення статусу біженця мігрант - це особа, яка добровільно залишає свою країну, щоб поселитися в іншому місці, а її дії мотивуються бажанням змін чи пригод, сімейними чи іншими причинами особистого характеру.
Відповідно до п.22 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 25.06.2009 року № 1 “Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця, видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні” судам варто зважати на те, що значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в окремих випадках може свідчити про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.
Аналізом матеріалів особової справи неможливо обґрунтувати причину звернення позивача з позиції надання міжнародного захисту в Україні, оскільки під час перебування в Пакистані та перебуваючи поза його межами позивач не зазнавав і не зазнає жодних переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця у відповідності до вимог п.1 ч.1 ст.1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”, а саме у нього відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
З урахуванням наведеного, суд вважає, що звернення позивача є зловживанням процедурою з метою легалізації на території України. Ця умова не відповідає критеріям поняття “біженець”, а підпадає під поняття “мігрант”, у зв'язку із чим позивача, згідно з п. 62 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН, необхідно розглядати як мігранта - особу, яка добровільно залишає свою країну, щоб оселитися в іншому місці, а її дії мотивуються бажанням змін чи пригод, сімейними чи іншими причинами особистого характеру.
З огляду на встановлені судом фактичні обставини та приписи чинного законодавства, що регулює спірні правовідносини, суд дійшов висновку, що оскаржуваний наказ Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області, яким ОСОБА_1 відмовлено у оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, прийнято ГУ ДМС України в Одеській області на підставі, у межах повноважень, та у спосіб, передбачені Конституцією та чинним законодавством України, з використанням своїх повноважень обґрунтовано, та з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття такого рішення.
Наведені позивачем підстави для надання йому статусу біженця не впливають на кваліфікацію останніх в якості критеріїв визначення статусу біженця у розумінні вимог Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”.
Оскільки судом встановлено правомірність прийняття ГУ ДМС України в Одеській області спірного наказу від 08.01.2019 року №04, то похідна позовна вимога позивача про зобов'язання Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області прийняти рішення відносно громадянина Пакистану ОСОБА_1 про оформлення документів для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, також не підлягає задоволенню.
При цьому, суд вважає безпідставними твердження представника позивача щодо порушення процедури розгляду заяви позивача, в тому числі, з причин неналежного забезпечення співробітниками ГУ ДМС України в Одеській області перекладу співбесід з позивачем, оскільки як вбачається з викладеного судом вище, під час процедури розгляду заяви позивача від 07.12.2018 року, був залучений перекладач, та позивачем не було висловлено жодних зауважень до здійснення вказаним перекладачем перекладу, недовіри цьому перекладачу, жодних зауважень до протоколів співбесід, тощо.
Посилання щодо неякісного перекладу, який здійснював позивачу перекладач під час розгляду заяви позивача, ґрунтуються на власних припущеннях представника позивача.
Також, є безпідставними посилання представника позивача на те, що відповідачем не було перевірено інформацію по країні громадянської належності позивача - Пакистану, оскільки ці дані спростовуються наявною в матеріалах особової справи позивача інформацією по цій країні, що є додатком до висновку про відмову в оформленні документів.
Решта доводів позивача та його представника висновків суду по суті заявлених позовних вимог не спростовують. Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі “Серявін та інші проти України” від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п.58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.
Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі “Руїс Торіха проти Іспанії” від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29).
Згідно п.41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту.
Відповідно до ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Оцінюючи правомірність дій та рішень органів владних повноважень, суд керується критеріями, закріпленими у ст.2 КАС України, які певною мірою відображають принципи адміністративної процедури.
Частиною 1 ст.77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.
Частиною 2 ст.77 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Згідно зі ст.90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Таким чином, з огляду на викладене, суд вважає, що позовні вимоги ОСОБА_1 не підлягають задоволенню у повному обсязі.
07.05.2019 року судом оголошено вступну та резолютивну частину рішення суду та зазначено, що повний текст рішення суду буде виготовлено у строк, визначений ч.3 ст.243 КАС України.
Згідно з приписами ч.3 ст.243 КАС України залежно від складності справи складення рішення, постанови у повному обсязі може бути відкладено на строк не більш як десять, а якщо справа розглянута у порядку спрощеного провадження - п'ять днів з дня закінчення розгляду справи.
Згідно з ч. 1 ст. 120 КАС України перебіг процесуального строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.
Керуючись ст.ст. 2, 9, 71, 72, 76, 77, 90, 120, 139, 193, 241-246, 255, 295 КАС України, суд,-
У задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 ) до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області (вул.Преображенська, 44, м.Одеса, 65045) про визнання неправомірним та скасування наказу Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області №04 від 08.01.2019 року про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та зобов'язання Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області прийняти рішення відносно громадянина Пакистану ОСОБА_1 про оформлення документів для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту - відмовити повністю.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржене до П'ятого апеляційного адміністративного суду шляхом подання апеляційної скарги через Одеський окружний адміністративний суд протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до суду апеляційної інстанції.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Повний текст рішення складено та підписано суддею 16.05.2019 року.
Суддя О.М. Соколенко
.