Справа № 120/4263/18-а
Головуючий суддя 1-ої інстанції - Поліщук Ірина Миколаївна
Суддя-доповідач - Совгира Д. І.
06 травня 2019 року
м. Вінниця
Сьомий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
головуючого судді: Совгири Д. І.
суддів: Курка О. П. Матохнюка Д.Б. ,
за участю:
секретаря судового засідання: Ременяк С.Я.,
представника позивача: не з'явився,
представника відповідача: Кухрівського О.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу фізичної особи-підприємця ОСОБА_3 на рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 04 лютого 2019 року (повний текст якої складено в м. Вінниця) у справі за адміністративним позовом фізичної особи-підприємця ОСОБА_3 до Головного управління Державної фіскальної служби у Вінницькій області про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення,
Позивач звернувся до Вінницького окружного адміністративного суду з позовом до Головного управління Державної фіскальної служби у Вінницькій області про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення.
Рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 04 лютого 2019 року у задоволені адміністративного позову відмовлено.
Не погоджуючись з даним рішенням суду, позивач подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення судом норм матеріального права просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги.
Представник позивача в судове засідання не з'явився про причини неявки суду не повідомив, хоча про час та дату розгляду справи повідомлявся належним чином, що підтверджується матеріалами справи.
Представник відповідача заперечував проти задоволення апеляційної скарги позивача та просив суд залишити її без задоволення, а рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 04 лютого 2019 року - без змін.
Заслухавши доповідь судді, пояснення представника відповідача, який прибув в судове засідання, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на наступне.
Судом першої інстанції встановлено та підтверджується матеріалами справи, що ОСОБА_3 зареєстрований як фізична особа-підприємець та йому на праві приватної власності належить комплекс будівель та споруд, що знаходиться за адресою: м. Вінниця, вул. Немирівське шосе, 84, відповідно до договору купівлі-продажу нерухомого майна від 13.10.2011 року, загальною площею 3756,6 кв. м.
23.01.2015 року Вінницькою міською радою прийнято рішення №1984 "Про встановлення місцевих податків і зборів та Порядків їх справляння".
27.01.2017 року Вінницькою міською радою прийнято рішення №572 "Про внесення змін до рішення міської ради від 23.01.2015 року № 1984 "Про встановлення місцевих податків і зборів та затвердження Порядків їх справляння" зі змінами в частині встановлення ставок місцевих податків та зборів на 2017 рік.
Пунктом 4.3 Порядку справляння податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки (в редакції рішення №572 від 27.01.2017 року) встановлено ставки для об'єктів нежитлової нерухомості, що перебувають у власності фізичних та юридичних осіб в залежності від місця розташування (зональності) у відсотках до розміру мінімальної заробітної плати, встановленої законом на 1 січня звітного (податкового) року за 1 кв.м. бази оподаткування.
04.10.2018 року Головним управлінням ДФС у Вінницькій області прийнято податкове повідомлення-рішення №0303767-5006-0228, яким позивачу визначено податкове зобов'язання з податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки за 2017 рік в сумі 60084,80 грн.
Не погоджуючись із прийняти податковим повідомленням-рішенням, позивач звернувся до суду з даним адміністративним позовом.
Так, 01 січня 2015 року набрав чинності Закон України N71-VIII від 28 грудня 2014 року "Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законодавчих актів України щодо податкової реформи", яким, шляхом викладення в новій редакції ст. 266 ПК України, введено новий податок - податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки.
Підпунктом 266.1.1 пункту 266.1 статті 266 ПК України визначено, що платниками податку є фізичні та юридичні особи, в тому числі нерезиденти, які є власниками об'єктів житлової та/або нежитлової нерухомості.
Об'єктом оподаткування, відповідно до п. п. 266.2.1 п. 266.2 ст. 266 ПК України, стали об'єкти житлової та нежитлової нерухомості, в тому числі їх частка.
Пункт "є" підпункту 266.2.2. пункту 266.2 статті 266 ПК України встановлює, що не є об'єктом оподаткування будівлі промисловості, зокрема виробничі корпуси, цехи, складські приміщення промислових підприємств.
В даному ж випадку обґрунтовуючи заявлені позовні вимоги, представник позивача зазначає, що належний ОСОБА_3 комплекс будівель та споруд є будівлями промисловості, а тому відповідно до п. "є" п.п. 266.2.2 п. 266 ст. 266 ПК України не є об'єктом оподаткування.
Разом із тим, такі твердження представника позивача суд оцінює критично, оскільки аналіз положень п.п. 266.2.2 п. 266.2 ст. 266 ПК України свідчить про те, що законодавець у кожному буквеному пункті (від "а" до "л") передбачив конкретні умови, за наявності яких нерухомість не є об'єктом оподаткування податком на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки.
Буквальний аналіз п. "є" п.п. 266.2.2 п. 266.2 ст. 266 ПК України свідчить про те, що нерухомість має бути класифікована як "будівлі промисловості промислових підприємств".
При цьому законодавець використав прислівник "зокрема", який уживається для підкреслення, виділення чого-небудь з-поміж однотипного, та який відноситься в даному випадку до виду будівель промисловості (виробничі корпуси, цехи, складські приміщення), а не до суб'єкта власності.
За положеннями п. п. 14.1.129-1 п. 14.1 ст. 14 ПК України об'єкти нежитлової нерухомості - будівлі, приміщення, що не віднесені відповідно до законодавства до житлового фонду. У нежитловій нерухомості виділяють серед іншого будівлі промислові та склади (підпункт "ґ").
Відповідно до п. 5.3 ст. 5 ПК України інші терміни, що застосовуються у цьому Кодексі і не визначаються ним, використовуються у значенні, встановленому іншими законами.
Відповідно до Державного класифікатора будівель та споруд ДК 018-2000, затвердженого наказом Державного комітету України по стандартизації, метрології та сертифікації від 17 серпня 2000 року № 507, будівлі промисловості (криті будівлі промислового призначення, наприклад, фабрики, майстерні, бойні, пивоварні заводи, складальні підприємства тощо) віднесено до підрозділу "Будівлі нежитлові" група 125 "Будівлі промислові та склади" клас 1251 "Будівлі промисловості".
До будівель промисловості відносяться об'єкти нерухомості, які відповідно до Державного класифікатора будівель та споруд ДК 018-2000 належать до класу 1251 "Будівлі промисловості", який в свою чергу включає підкласи: 1251.1 - "Будівлі підприємств машинобудування та металообробної промисловості", 1251.2 - "Будівлі підприємств чорної металургії", 1251.3 - "Будівлі підприємств хімічної та нафтохімічної промисловості", 1251.4 - "Будівлі підприємств легкої промисловості, 1251.5 - "Будівлі підприємств харчової промисловості", 1251.6 - "Будівлі підприємств медичної та мікробіологічної промисловості", 1251.7 - "Будівлі підприємств лісової деревообробної та целюлозно-паперової промисловості", 1251.8 - "Будівлі підприємств будівельної індустрії, будівельних матеріалів та індустрії, будівельних матеріалів та виробів, скляної та фарфоро-фаянсової промисловості", 1251.9 - "Будівлі інших промислових виробництв, включаючи поліграфічне".
В законодавстві України не існує правової норми, яка б чітко визначала поняття промислового підприємства.
Відповідно до Національного класифікатора України ДК 009:2010, затвердженого наказом Державного комітету України з питань технічного регулювання та споживчої політики від 29 листопада 2010 року № 530 (далі - ДК 009:2010), економічна діяльність - процес виробництва продукції (товарів і послуг), який здійснюють з використанням певних ресурсів: сировини, матеріалів, устаткування, робочої сили, технологічних процесів тощо. Економічну діяльність характеризують витрати на виробництво, процес виробництва та випуск продукції.
Класифікація видів економічної діяльності (КВЕД) є складовою ДК 009:2010, згідно з яким процес промислового виробництва - це процес перероблення (механічного, хімічного, ручного тощо), який використовують для виготовлення нової продукції (споживчих товарів, напівфабрикатів чи засобів виробництва), оброблення товарів, які були у використанні, надання промислових послуг і який класифікують у секціях B "Добувна промисловість та розроблення кар'єрів", C "Переробна промисловість", D "Постачання електроенергії, газу, пари та кондиційованого повітря", E "Водопостачання; каналізація, поводження з відходами" та F "Будівництво".
Промисловість в розумінні економічної теорії це провідна галузь господарства, яка об'єднує підприємства, що виробляють електроенергію, знаряддя праці, предмети побуту, забезпечує потреби в паливі, сировині, матеріалах та різноманітних товарах.
Положеннями ст. 62 Господарського кодексу України визначено, що підприємство, це самостійний суб'єкт господарювання, створений компетентним органом державної влади або органом місцевого самоврядування, або іншими суб'єктами для задоволення суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності в порядку, передбаченому цим Кодексом та іншими законами.
Підприємство є юридичною особою, має відокремлене майно, самостійний баланс, рахунки в установах банків та може мати печатки.
Із аналізу вище викладеного слідує, що застосування п. "є" п.п. 266.2.2 п. 266.2 ст. 266 ПК України можливе лише у разі дотримання двох обов'язкових умов: наявність будівель промисловості та їх перебування у власності промислових підприємств.
Вказані висновки щодо застосування положень п. "є" п.п. 266.2.2 п. 266.2 ст. 266 ПК України, узгоджуються з висновками Верховного Суду, викладеними в постанові від 15.05.2018 року (справа №806/2461/17), а також від 11.12.2018 року (справа №822/2614/16), та повинні застосовуватись до спірних правовідносин відповідно до ст. 13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" і ч. 5 ст. 242 КАС України.
Таким чином, об'єкт нерухомості (комплекс будівель), який на праві власності належить позивачу, навіть за наявності у нього статусу фізичної особи-підприємця, на думку суду, не підпадає під дію п. "є" п.п. 266.2.2 п. 266.2 ст. 266 ПК України, оскільки цим пунктом не охоплюється нерухомість, яка використовується фізичною особою-підприємцем у власній господарській діяльності.
Наведені вище обставини спростовують твердження представника позивача про протиправність податкового повідомлення-рішення №0303767-5006-0228 від 04.10.2018 року.
За приписами вимог пункту 4 частини першої статті 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язання вчинити певні дії.
Відповідно до положень статті 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Згідно з нормами частин першої, другої статті 77 КАС України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
Перевіривши юридичну та фактичну обґрунтованість доводів сторін, оцінивши докази суб'єкта владних повноважень на підтвердження правомірності своїх дій та докази, надані позивачем, суд доходить висновку, про відсутність підстав для задоволення даного адміністративного позову.
Тому, враховуючи вищезазначене, колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про порушення судом першої інстанції норм матеріального права, які призвели до неправильного вирішення справи, тобто прийняте рішення відповідає матеріалам справи та вимогам закону і підстав для її скасування не вбачається.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 315, 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд
апеляційну скаргу фізичної особи-підприємця ОСОБА_3 залишити без задоволення, а рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 04 лютого 2019 року - без змін.
Постанова суду набирає законної сили з моменту проголошення та оскарженню не підлягає.
Постанова суду складена в повному обсязі 08 травня 2019 року.
Головуючий Совгира Д. І.
Судді Курко О. П. Матохнюк Д.Б.