ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
м. Київ
26 квітня 2019 року № 826/10570/18
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Пащенка К.С., за участю секретаря судового засідання Легейди Я.А., розглянувши у порядку письмового провадження адміністративну справу
за позовомгромадянина Ірану ОСОБА_1
до1) Державної міграційної служби України 2) Головного управління Державної міграційної служби в м. Києві
провизнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії
представники сторін:позивача - ОСОБА_2; відповідача-1 - Адамашин А.В.; відповідача-2 - не прибув,
09.07.2018 громадянин Ірану ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до Окружного адміністративного суду м. Києва з позовом до Державної міграційної служби України (надалі - відповідач-1) та Головного управління Державної міграційної служби в м. Києві (нижче - відповідач-2), у якому просить суд:
- визнати неправомірним та скасувати наказ Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянина Ірану ОСОБА_1;
- визнати неправомірним та скасувати рішення Державної міграційної служби України №16-18 від 10.01.2018 про відхилення скарги на рішення ГУ ДМС України в м. Києві про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
- зобов'язати Державну міграційну служби України повторно розглянути заяву громадянина Ірану ОСОБА_1 про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.
Позовні вимоги обґрунтовані посиланням на положення п. 1 ч. 1 ст. 1, п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону України від 08.07.2011 №3671-VI «Про статус біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (далі - Закон №3671), ст. 3 Європейської Конвенції про захист прав людини та основних свобод від 04.11.1950, ст. 14 Загальної декларації прав людини від 10.12.1948, Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року зі ствердженням того, що працівники відповідачів дослідили інформацію по країні-походження позивача формально; для позивача існує об'єктивна загроза бути ув'язненим або навіть вбитим, а також загроза систематичного порушення прав людини; до того ж об'єктивно вбачається, що влада Ірану не здатна забезпечити захист позивачеві від загрози бути вбитим або ув'язненим через його релігійні переконання, а також від систематичного порушення прав людини.
Справу відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями було передано для вирішення судді Пащенку К.С.
13.07.2018 ухвалою суду позовну заяву було прийнято до розгляду, відкрито провадження в адміністративній справі №826/10570/18 та призначено її до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження з викликом сторін на 23.08.2018.
08.08.2018 відповдіачем-1 було подано до суду відзив на позовну заяву, в якому зазначено, що позивач до України прибув 13.11.2015 авіасполученням на підставі туристичної візи, а із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, звернувся до відповдіача-2 лише 15.08.2017, основною причиною звернення за захистом вказавши побоювання зазнати переслідувань через зміну віросповідання. Відповідно до вимог ст.ст. 3, 14 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року, ст. 3 Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують їх гідність, видів поводження та покарання 1984 року, ст. 28 Конституції України не встановлено фактів щодо можливості застосування до заявника смертної кари, виконання вироку про смертну кару, тортур, нелюдського або такого, що принижують гідність поводження чи покарання в разі повернення в країну громадянської належності.
05.09.2017 на підставі ст. 8 Закону №3671 відповідачем-2 прийнято наказ №407 про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянину Ірану ОСОБА_1 у зв'язку з очевидною необґрунтованістю заяви, відсутністю побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Разом із відзивом на позовну заяву до суду відповідачем-1 надано копію особової справи позивача №2017KYIV0107.
09.08.2018 представником позивача було подано відповідь на відзив, у якому зазначено, що на позивача неправомірно покладено обов'язок доказування. У даній категорії справ є особливості щодо стандартів доказування, які відрізняються від законодавства України. Позивач надав усі відомості, які він мав в своєму розпорядженні, але відповідачі неправомірно поклали обов'язок доказування повністю на заявника, стверджуючи, що він не подав інших доказів, крім особистих пояснень. Однак шукач притулку не повинен щось доводити.
23.08.2018 суд ухвалив розглядати справу №826/10570/18 у порядку загального позовного провадження; зважаючи на неявку представників сторін у судове засідання, розгляд справи було відкладено на 09.10.2018.
09.10.2018 після виконання дій, передбачених ч. 2 ст. 180 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), ухвалою суду підготовче провадження було закрито та призначено справу до судового розгляду по суті на 13.11.2018.
13.11.2018, зважаючи на неявку представників сторін у судове засідання, суд ухвалив адміністративну справу №826/10570/18, відповідно до ч. 3 ст. 194 КАС України, розглядати в порядку письмового провадження на підставі наявних в матеріалах справи доказів.
Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.
Із подання Головного слідчого управління Національної поліції України від 31.07.2017 №14515/24/1-2017, судом встановлено, що останнім здійснювалось досудове розслідування у кримінальному провадженні №12017000000000231, зареєстрованому в Єдиному реєстрі досудових розслідувань 03.03.2017, за фактом незаконного переправлення осіб через державний кордон України за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 332 КК України. Під час досудового розслідування було встановлено, що ОСОБА_4 в телефонній розмові домовився із невстановленою слідством особою про організацію незаконного переправлення через державний кордон України позивача та членів його родини, які мали на той час посвідки на проживання в України і хотіли поїхати в Польщу, але не могли отримати Шенгенські візи, за грошову винагороду в розмірі 5000 доларів з дорослої особи. Родина позивача погодилася на пропозицію ОСОБА_4 та у середині січня прибула з м. Харкова до м. Києва, де на центральному залізничному вокзалі їх зустрів ОСОБА_4 та орендував їм однокімнатну квартиру на час організації незаконного перетину державного кордону України.
24.05.2017 ОСОБА_4 пред'явлено повідомлення про підозру у вчиненні вищевказаного кримінального правопорушення.
Під час досудового розслідування були проведені обшуки та вилучені паспорти позивача, його дружини та сина, які були відправлені на техніко-криміналістичну експертизу. Згідно висновку експерта №109/1405 від 25.04.2017 візові етикетки Німеччини, наявні у паспортах, не відповідають своїми характеристиками аналогічним візовим етикеткам, що оформляються уповноваженими органами Німеччини та виготовлені шляхом монтажу за допомогою комп'ютерної або копіювально-розмножувальної техніки із використанням фрагментів оригінальних візових етикеток.
Крім того встановлено, позивач та його сім'я прибули на територію України по туристичній візі, яка дійсна з 13.11.2015 по 19.11.2015, також у паспорті позивача є відмітки про продовження строку перебування в Україні до 10.03.2016 №123-03 від 02.02.2016 та до 20.05.2016 - №430-06 від 08.04.2016, орган який прийняв рішення - ГУ ДМС у Харківській області; у паспорті ОСОБА_5 (дружини позивача) є відмітка про продовження строку перебування в Україні до 30.12.2016 №899-03 від 15.08.2016, орган який прийняв рішення ГУ ДМС в Харківській області. Під час виконання доручення слідчого окремим оперативно-розшуковим відділом Державної прикордонної служби України встановлено, що посвідки на постійне проживання в Україні отримані позивачем та його дружиною незаконним шляхом.
31.05.2017 було здійснено тимчасовий доступ до оригіналів справ про дозвіл на імміграцію та отримання посвідки на постійне проживання в Україні та справ про продовження строку перебування на території України, які знаходяться в ГУ ДМСУ України в Харківській області. На підставі вивчення указаних документів було встановлено, що 02.02.2016 ОСОБА_1 подав заяву №123-03 про продовження терміну перебування на території України до 10.03.2016, обґрунтовуючи підставу для подальшого перебування в Україні хворобою. У підтвердження ним була надана довідка, видана на його ім'я з історії хвороби №15438 щодо обстеження та лікування у ДУ «Інститут загальної та невідкладної хірургії» НАМН України в періоді з 18.11.2015 по 29.01.2016 та виписка із медичної карти амбулаторного хворого. Разом з тим було встановлено, що в клініці Інституту ОСОБА_1 з 18.11.2015 по 29.01.2016 не перебував, історія хвороби №15438 в Інституті відсутня, оскільки номери історій хвороб за 2015 та 2016 роки не перевищують « 8000». Лікар ОСОБА_6 не працював та не працює; лікар ОСОБА_7 працював в Інституті, помер 11.02.2016, а перед цим перебував на стаціонарному лікуванні в тяжкому стані. ДУ «Інститут загальної та невідкладної хірургії» НАМН України довідка позивачу не видавалася та не завірялася, виписка із медичної карти не видавалася. Жоден зі штампів та печаток, наявних на представлених позивачем документах, не відповідають печаткам та штампам, які використовуються в Інституті.
20.07.2017 ГСУ НП України повідомило відповідача-1 про те, що згідно відповіді Комунального закладу охорони здоров'я «Обласна клінічна лікарня-центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф», ОСОБА_5 (дружина позивача), на обстеженні та лікуванні у вказаному закладі не перебувала, однак під час подання документів на продовження строку перебування в Україні остання зазначала і подала документи про те, що вона нібито перебуває на лікуванні в зазначеному закладі охорони здоров'я.
16.08.2017 за результатами розгляду подання старшого слідчого в ОВС ГСУ НП України Портного А.А. від 31.07.2017 №14515/24/2/1-2017, Головним управлінням ДМС в Харківській області було прийнято рішення про скасування позивачу та його дружині разом з їх неповнолітньою дитиною дозволів на імміграцію в Україну та визнання недійсними та такими, шо підлягають вилученню, посвідок на постійне проживання серії ІН НОМЕР_1, виданої 15.04.2016, та серії ІН НОМЕР_2, виданої 17.11.2016.
Судом також встановлено, що за день до скасування йому та його дружині посвідок на постійне проживання в Україні (а саме 15.08.2017) позивач звернувся до відповдіача-2 із заявою про надання захисту в України, вказавши основною причиною побоювання повернення до Ірану зміну своєї релігії з ісламу на бахаї в 2013 році. При цьому позивач вказав, що останні 10 років працював помічником бухгалтера в компанії «Petro Afrand Pars» (Тегеран). В момент прийняття заяви відповідачем-2 позивачу за допомогою перекладача було роз'яснено його право на участь адвоката в розгляді заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Про таке звернення позивачу було видано довідку №008469, строк дії якої був встановлений до 15.09.2017.
28.08.2017 під час співбесіди позивач зазначив, що в компанії «Petro Afrand Pars» він працював бухгалтером у 2015 році, а останні 2 роки - водієм таксі, зазначив, що до органів міграційної служби не звертався, посвідку на проживання в Україні не отримував; його документи, документи сина та дружини були вилучені під час обшуку, коли він перебував в гостях у свого знайомого - ОСОБА_9; згодом його було допитано в суді як свідка.
05.09.2017 наказом відповідача-2 №407 позивачу було відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Підставою для відмови став висновок про те, що заявник прибув до України з метою легалізації свого перебування у т.ч. шляхом набуття статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, за фіктивними підставами, твердження позивача про його навернення до віри Бахай у країні громадянської належності є неправдоподібними.
07.09.2017 на підставі наказу відповідача-2 від 05.09.2017 №407 складено повідомлення №240 про відмову позивачу в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. 13.09.2017 позивач звернувся до відповідача-1 зі скаргою на наказ відповдіача-2 від 05.09.2017 №407, в якій просив цей наказ скасувати та зобов'язати відповдіача-2 повторно розглянути заяву позивача про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
07.11.2017 департамент у справах іноземців та осіб без громадянства звернувся із поданням до Голови ДМС України про продовження строку розгляду скарги позивача у зв'язку із необхідністю додаткового розгляду обставин щодо переслідувань через зміну релігії в країні походження заявника та інших обставин, які стали підставою для відмови йому в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
09.11.2017 наказом Голови ДМС №302 строк для прийняття рішення за скаргою позивача було продовжено до 10.01.2018.
10.01.2018 рішенням відповідача-1 №16-18 скаргу позивача на наказ відповідача-2 від 05.09.2017 №407 було відхилено.
30.01.2018 на підставі рішення №16-18 від 10.01.2018 відповідачем-1 було складено повідомлення №21 про відхилення скарги та повідомлено про необхідність залишення території України, якщо рішення про відхилення скарги не буде оскаржене до суду протягом п'яти робочих днів і якщо він не має інших законних підстав для перебування в Україні, встановлених Законом України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства».
Указане повідомлення було отримане відповідачем 23.03.2018.
До суду із позовом позивач звернувся лише 09.07.2018 тобто із пропуском встановленого Законом №3671 строку із заявою про поновлення цього строку, посилаючись на те, що він зміг отримати всебічну безоплатну правову допомогу лише 09.07.2018, що підтверджується угодою ОК №788-17-00329 про надання правової (юридичної) допомоги адвокатом, а тому лише 09.07.2018 позивачеві було належим чином роз'яснено його процесуальні права та обов'язки відповідно до українського законодавства.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає та враховує наступне.
Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначає Закон №3671.
Так частиною 4 ст. 8 Закону №3671 визначено, що рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом уповноваженої посадової особи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту.
Відповідно до ч. 6 ст. 8 Закону №3671, рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
Біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань (п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону №3671).
Особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань (п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону №3671).
Додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті (п. 4 ч. 1 ст. 1 Закону №3671).
Особа, котра звертається із клопотанням про надання статусу біженця в Україні, має обґрунтовано довести, що саме вона є жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Необхідність доказування наявності умов для надання статусу біженця знаходить своє підтвердження у міжнародно-правових документах.
Згідно Конвенції про статус біженців 1951 року та ст. 1 Закону №3671, поняття біженець включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця, це: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства - за межами країни свого колишнього місця проживання; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.
Законом України від 21.10.1999 №1185-XIV ратифіковано Угоду між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців та Протокол про доповнення п. 2 ст. 4 Угоди між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців. Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців ухвалено Керівництво з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця, відповідно до Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року (Женева, 1992 рік), далі - Керівництво УВК ООН СБ, яке встановлює критерії оцінки при здійсненні процедур розгляду заяви особи щодо надання їй статусу біженця.
Відповідно до п.п. 45, 66 Керівництва УВК ООН СБ, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками. Саме обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця.
Суд зазначає, що побоювання стати жертвою переслідувань складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалась навколо неї. Саме під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем.
Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальну інформацію в країні походження біженця) можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ тощо.
Згідно з п. 195 Керівництва УВК ООН СБ, у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і лише після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі доводи та достовірність тверджень заявника.
Відповідно до абз. 5 ст. 6 Закону №3671, не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.
Згідно з ч. 7 ст. 7 Закону №3671 до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.
Практичні рекомендації «Судовий захист біженців і осіб, що прибули в Україну в пошуках притулку», видані 2000 року за допомогою Представництва УВКБ ООН по справах біженців в Україні і Центру досліджень проблем міграції, визначають: при зверненні до органу міграційної служби за наданням статусу біженця в Україні, як доказ необхідно пред'явити документи або їх копії, що підтверджують обґрунтованість побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Підтвердженням фактів стати жертвою переслідувань можуть бути документи офіційних органів влади, суду, прокуратури, державної безпеки про залучення до відповідальності в країні цивільної належності або держави постійного місця проживання.
Таким чином, особа, яка шукає статусу біженця має довести, що її подальше перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує її життю та свободі і така ситуація склалася внаслідок її переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Крім того, Директива Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається» від 27.04.2004 №8043/04 містить наступні фактори, які повинні досліджуватися з наведеного вище питання: реальна спроба обґрунтувати заяву; надання усіх важливих фактів, що були в розпорядженні заявника та обґрунтування неможливості надання інших доказів; зрозумілість, правдоподібність та несуперечливість тверджень заявника; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше; встановлено, що заявник заслуговує на довіру.
Відповідно до п. 22 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 25.06.2009 №1 «Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця, видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні», судам варто зважати на те, що значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в окремих випадках може свідчити про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.
Так при дослідженні відповідачем-2 матеріалів особової справи позивача було встановлено ряд невідповідностей, а саме: під час проведення співбесіди 28.08.2017 позивач повідомив, що його навчання новій вірі трималось у таємниці, навіть не дозволялось спілкуватись про це по телефону, про місце та час зібрань повідомляли особисто, оскільки говорити про зібрання по телефону було заборонено. Проте у подальшому він повідомив, що отримує відомості про сучасний стан людей, які були з ним на зібраннях, з Інтернет-сайту, а також йому повідомляють новини по телефону, через месенджер; в анкеті від 15.08.2017 позивач вказав, що за національністю є фарсом, однак під час проведення співбесіди повідомив, що за національністю є іранцем; в анкеті від 15.08.2017 повідомив, що працював у приватній фірмі водієм протягом періоду з 2007 по 2017 рік, проте під час проведення співбесіди 28.08.2017 зазначив, що у 2015 році працював бухгалтером на фірмі, після того 2 роки працював водієм таксі; прибув до України 13.11.2015 на підставі паспорта та туристичної візи, терміном на 7 днів, що свідчить про неправдивість тверджень щодо періоду його працевлаштування у країні походження; позивач був документований посвідкою на постійне проживання в Україні серії ІН НОМЕР_1, виданою 15.04.2016 ГУДМС України в Харківській області, проте, під час проведення співбесіди позивач повідомив, що раніше до органів міграційної служби не звертався та посвідку на проживання в Україні не отримував. Зазначені посвідки були отримані на підставі підроблених документів. Документи, подані для продовження строку перебування на території України, є недостовірними.
На переконання суду та обставина, що прибувши на територію України, позивач не відразу звернувся до із заявою про надання йому захисту, а лише майже через 2 роки, до того ж за день до того, як ГУ ДМС в Харківській області було прийнято рішення про скасування позивачу та його дружині разом з їх неповнолітньою дитиною дозволів на імміграцію в Україну та визнання недійсними та такими, шо підлягають вилученню посвідок на постійне проживання серії ІН НОМЕР_1, виданої 15.04.2016, та серії ІН НОМЕР_2, виданої 17.11.2016 свідчить про піклування позивача лише про легалізацію на території України, а не отримання захисту, що, у свою чергу, знайшло відображення у протоколі співбесіди від 28.08.2017, де позивач повідомив, що йому необхідно знаходитись в Україні легально, адже його син вже 2 роки не ходить до школи, а також про те, що позивач та його сім'я прибули до України під виглядом туристів по короткостроковій візі саме як до країни транзиту, звідки збиралися незаконно виїхати до країн західної Європи, про що свідчить також наявність в паспортах позивача та його дружини підроблених візових етикеток Німеччини.
З урахуванням наведеного, суд вважає, що звернення 15.08.2017 позивача до відповідача-2 є зловживанням процедурою з метою легалізації в Україні. Ця умова не відповідає критеріям поняття біженець, а підпадає під поняття мігрант, у зв'язку із чим позивача, згідно з п. 62 Керівництва УВКБ ООН СБ, необхідно розглядати як мігранта - особу, яка добровільно залишає свою країну, щоб оселитися в іншому місці, а її дії мотивуються бажанням змін чи пригод, сімейними чи іншими причинами особистого характеру.
Суд погоджується із висновком відповідача-2 про те, що заявник здійснив спробу приховати істинні дані щодо своєї особи та створити собі сприятливі умови для обґрунтування власних тверджень шляхом надання вигаданої інформації та недостовірних документів як під час звернення до ГУ ДМС у Харківській області, так і під час звернення 15.08.2017 до відповідача-2 із заявою про надання захисту в України.
З огляду на правомірність прийнятого відповідачем-2 рішення про відмову позивачу в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та з огляду на положення ч. 5 ст. 12 Закону №3671, суд вважає, що відповідач-1 10.01.2018 прийняв законне та обґрунтоване рішення про відхилення скарги позивача на наказ відповідача-2 від 05.09.2017 №407.
Статтею 90 КАС України передбачено, що суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), що міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Надаючи оцінку кожному окремому специфічному доводу всіх учасників справи, що мають значення для правильного вирішення адміністративної справи, суд застосовує позицію ЄСПЛ (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану в пункті 58 рішення у справі "Серявін та інші проти України" (№ 4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) № 303-A, пункт 29).
Наведена позиція ЄСПЛ також застосовується у практиці Верховним Судом, що, як приклад, відображено у постанові від 28 серпня 2018 року (справа № 802/2236/17-а).
Беручи до уваги наведене, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України, оцінки поданих сторонами доказів за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, виходячи з наведених висновків в цілому, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позову.
На підставі викладеного, керуючись статтями 6, 72-77, 241-246, 250, 255 КАС України, Окружний адміністративний суд міста Києва, -
У задоволенні позову громадянина Ірану ОСОБА_1 - відмовити повністю.
Рішення відповідно до ст. 255 Кодексу адміністративного судочинства України набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма часниками справи, якщо таку скаргу не було подано, а у разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного провадження.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо у судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного ухвали.
Відповідно до пп. 15.5 п. 1 Розділу VII Перехідні положення КАС України до початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні скарги подаються учасниками справи через Окружний адміністративний суд міста Києва.
Суддя К.С. Пащенко