Іменем України
Київ
25 квітня 2019 року
справа №804/15246/15
адміністративне провадження №К/9901/26428/18
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача - Ханової Р.Ф.,
суддів - Гончарової І.А., Олендера І.Я.
розглянувши у порядку письмового провадження касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПРИВАТБАНК»
на постанову Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 16 листопада 2016 року у складі суддів Олефіренко Н.А., Шальєвої В.А., Білак С.В.
у справі № 804/15246/15
за позовом публічного акціонерного товариства комерційний банк "ПРИВАТБАНК"
до Спеціалізованої державної податкової інспекції з обслуговування великих платників у м. Дніпропетровську Міжрегіонального Головного управління Державної фіскальної служби
про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення, -
У жовтні 2015 року Публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПРИВАТБАНК» (далі - позивач) звернулось до суду з позовом до Спеціалізованої державної податкової інспекції по роботі з великими платниками податків у м.Дніпропетровську Міжрегіонального головного управління ДФС про скасування податкового повідомлення-рішення №0000194300 від 07 липня 2015 року, яким застосовано штрафні (фінансові) санкції у розмірі 8 507 028,35 гривень.
Постановою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 17 грудня 2015 року позов задоволено, визнано протиправним та скасовано податкове повідомлення-рішення №0000194300 від 07 липня 2015 року.
Постановою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 16 листопада 2016 року вказану постанову суду першої інстанції скасовано, у задоволенні позову відмовлено.
09 грудня 2016 року до Вищого адміністративного суду України надійшла касаційна скарга позивача, за якою ухвалою від 12 грудня 2016 року відкрите касаційне провадження та витребувані матеріали справи з суду першої інстанції.
У судовому засіданні 02 лютого 2017 року Вищий адміністративний суд України оголосив перерву.
20 лютого 2018 року справа надійшла до Верховного Суду.
Згідно з частиною третьою статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.
Касаційний розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження відповідно до статті 345 Кодексу адміністративного судочинства України.
Судами попередніх інстанцій встановлено, що відповідачем проведено виїзну позапланову перевірку позивача з питань своєчасного виконання платіжних доручень клієнтів щодо сплати податків, зборів (обов'язкових платежів) до бюджету за період з 11 березня 2015 року по 12 березня 2015 року, результати якої відображені у акті від 19 червня 2015 року №1/28-01-43-14360570.
За наслідками проведеної перевірки відповідач дійшов висновку про порушення позивачем приписів пункту 8.1 статті 8 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні». Зокрема, за період з 11 березня 2015 року по 12 березня 2015 року позивач несвоєчасно виконав платіжні доручення клієнтів по сплаті податків, зборів (обов'язкових платежів) до бюджету, що призвело до виникнення податкового боргу на загальну суму 85 070 283,45 грн.
На підставі вказаного акта перевірки відповідачем прийняте податкове повідомлення-рішення №0000194300 від 07 липня 2015 року, яким до позивача застосовано штрафні (фінансові) санкції у сумі 8 507 028,35 грн.
Задовольняючи позовні вимоги суд першої інстанції на підставі підпункту 49.18.1 пункту 49.18, пункту 49.20 статті 49, пункту 57.1 статті 57 Податкового кодексу України дійшов висновку про відсутність порушення граничних строків сплати податкових зобов'язань з боку платників податків - клієнтів позивача та з боку самого позивача внаслідок несвоєчасного виконання платіжних доручень. Внаслідок цього податковий борг не виникав, що спростовує висновки відповідача та унеможливлює застосування штрафних санкцій до позивача на підставі пункту 126.1 статті 126 Податкового кодексу України.
Крім того, суд першої інстанції послався на відсутність вини позивача через наявність форс-мажорних обставин, внаслідок яких за наданими клієнтами позивача 11 березня 2015 року платіжними дорученнями на сплату податкових зобов'язань кошти були перераховані до Державного бюджету України 12 березня 2015 року. До таких обставин судом віднесена пожежа у серверній позивача, яка мала місце 11 березня 2015 року, що підтверджується копію сертифіката Дніпропетровської торгово-промислової палати України №3766 від 25 березня 2015 року.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи у задоволенні позову суд апеляційної інстанції визначив, що більшість сум за 11 березня 2015 року були перераховані позивачем до ГУДКСУ різних областей на підставі платіжних доручень, номери яких зазначені в акті перевірки. Факт пожежі як причина несвоєчасного перерахування коштів не підтверджено актом про пожежу, комісійне складання якого із зазначенням пошкодженого майна передбачене пунктом 7 Порядку обліку пожеж та їх наслідків, що затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 26 грудня 2003 р. N 2030. Наданий на підтвердження пожежі акт від 20 березня 2015 року, на який мається посилання у наданому позивачем сертифікаті Дніпропетровської торгово-промислової палати України, не підтверджує виникнення форс-мажорних обставин 11 березня 2015 року. Податковим законодавством не визначено, що єдиним належним та достатнім документом на підтвердження існування форс-мажорних обставин, є сертифікат торгово-промислової палати України.
Щодо доводів позивача про відсутність порушень строків сплати податкових зобов'язань його клієнтів внаслідок несвоєчасного виконання їх платіжних доручень суд апеляційної інстанції зазначив, що на банки не покладена функція контролю за дотриманням строків надання податкової звітності чи погашення податкових зобов'язань його клієнтів. Банк не має права вимагати від клієнта звітність, бухгалтерські та інші документи, необхідні для перевірки дотримання строків надання податкової звітності, а відтак і для перевірки виникнення у них податкового боргу.
За таких обставин суд апеляційної інстанції з посиланням на підпункт 16.5.1 пункту 16.5 статті 16 Закону України "Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами" визнав правомірним застосування до позивача штрафних санкцій.
У касаційній скарзі позивач з посиланням на порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права просить скасувати постанову про відмову у задоволенні позову та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
В обґрунтування касаційної скарги позивач навів, що судом апеляційної інстанції неправильно застосовані положення пункту 126.1 статті 126 та пункту 129.6 статті 129 Податкового кодексу України щодо визначення розміру штрафної санкції за спірним податковим повідомленням-рішенням. Згідно з вказаними нормами штраф становить 10 відсотків від погашеної суми податкового боргу. Зважаючи на те, що платіжні доручення клієнтів були виконані позивачем до закінчення граничних строків сплати податкових зобов'язань, податковий борг у платників податків не виникнув. Таке за твердженням позивача унеможливлює застосування штрафних санкцій до банка.
Крім того, заявник касаційної скарги вказує на помилкове незастосування судом апеляційної інстанції положень частини 3 статті 14 Закону України "Про торгово-промислові палати України", якою торгово-промисловим палатам надані поноваження із засвідчення форс-мажорних обставин та надання сертифікатів про такі обставини. Пожежа належить саме до таких обставин, тому наявний у матеріалах справи сертифікат можна вважати належним доказом їх виникнення. Вказаний Закон може бути застосований до спірних правовідносин в силу приписів пунктів 5.2 та 5.3 статті 5 Податкового кодексу України, які допускають застосування положень інших нормативних актів при регулюванні відносин оподаткування. Позивач вважає, що відсутність у Податковому кодексі України додаткових умов застосування форс-мажорних обставин дозволяє звільняти його від відповідальності на підставі Закону України "Про торгово-промислові палати України".
Відповідач 03 лютого 2017 року надав заперечення на касаційну скаргу позивача, у яких стверджує про виникнення податкового боргу у клієнтів позивача внаслідок недотримання останнім строків виконання їх платіжних доручень. Зокрема вказує, що граничним строком подання податкової декларації з податку на прибуток за 2014 рік є 01 березня 2015 року, а тому граничним строком сплати відповідних податкових зобов'язань є 11 березня 2015 року. Та обставина, що 01 березня 2015 року є вихідним днем і останнім днем подання декларації відповідно до пункту 49.20 статті 49 Податкового кодексу України у такому випадку є перший робочий день (02 березня 2015 року), не впливає не строки сплати податкових зобовязань, оскільки відповідні правила перенесення для строків сплати податкових зобов'язань не передбачені Податковим кодексом України. Тобто строки сплати податкових зобов'язань залежать від дати, на яку припадає граничний строк подання податкової декларації, а не від дати, яка вважається граничним строком подання податкової звітності у разі її припадання на вихідний день.
Посилання позивача у касаційній скарзі на рішення Верховного суду України відповідач вважає неприйнятними через різний статус позивачів. У даній справі позивачем є банк, відповідальність якого врегульована іншими нормами права, ніж відповідальність платників податків, які є позивачами у наведеній судовій практиці.
З посиланням на статті 8, 22, 30 Закону України "Про платіжні системи та переказ коштів в Україні" відповідач стверджує про особливий склад правопорушення, яке допущене позивачем у зв'язку зі списанням коштів з рахунків платників податків, але не зарахуванням їх на рахунки Державного казначейства України. Склад даного правопорушення відрізняється від правопорушень, відповідальність за які передбачена для платників податків.
Що стосується форс-мажорних обставин відповідач зазначає, що їх можлива наявність 11 березня 2015 року не заважала позивачеві у той самий день виконати перекази до ГУ ДКС України у Дніпропетровській області за частиною платіжних доручень його клієнтів. Також наполягає на необхідності підтвердження факту пожежі іншими документами, ніж наданим позивачем сертифікатом торгово-промислової палати.
Щодо меж розгляду справи судом касаційної інстанції
Відповідно до статті 341 Кодексу адміністративного судочинства України в редакції, чинній з 15 грудня 2017 року, суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Щодо застосування норм процесуального права
Відповідно до частин статті 159 Кодексу адміністративного судочинства України у редакції, що була чинною на час ухвалення рішень судами першої та апеляційної інстанцій, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Щодо застосування норм матеріального права
Пунктом 129.6 статті 129 Податкового кодексу України передбачено, що за порушення строку зарахування податків до бюджетів або державних цільових фондів, установлених Законом України "Про платіжні системи та переказ коштів в Україні", з вини банку або органу, що здійснює казначейське обслуговування бюджетних коштів, в якому відкриваються рахунки платників у системі електронного адміністрування податку на додану вартість, такий банк/орган сплачує пеню за кожний день прострочення, включаючи день сплати, та штрафні санкції у розмірах, встановлених цим Кодексом, а також несе іншу відповідальність, встановлену цим Кодексом, за порушення порядку своєчасного та повного внесення податків, зборів, платежів до бюджету або державного цільового фонду. При цьому платник податків звільняється від відповідальності за несвоєчасне або перерахування не в повному обсязі таких податків, зборів та інших платежів до бюджетів та державних цільових фондів, включаючи нараховану пеню або штрафні санкції.
Аналіз цієї норми дозволяє зробити кілька висновків.
По-перше, склад податкового порушення полягає у порушенні строку зарахування коштів, який встановлений саме Законом України "Про платіжні системи та переказ коштів в Україні".
У відповідності до статті 8 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» банк зобов'язаний виконати доручення клієнта, що міститься в розрахунковому документі, який надійшов протягом операційного часу банку, в день його надходження. У разі надходження розрахункового документа клієнта до обслуговуючого банку після закінчення операційного часу банк зобов'язаний виконати доручення клієнта, що міститься в цьому розрахунковому документі, не пізніше наступного робочого дня.
Враховуючи, що перелічені у акті перевірки платіжні доручення надходили до позивача протягом операційного часу, але були виконані наступного дня, мало місце порушення строку зарахування коштів, який встановлений Законом України "Про платіжні системи та переказ коштів в Україні".
По-друге, відповідальність за вказане порушення полягає у нарахуванні пені за кожний день прострочення, включаючи день сплати, та застосуванні штрафних санкцій у розмірах, встановлених цим Кодексом. Тобто має місце відсилочна (бланкетна норма права.
При визначенні норми Кодексу, яка підлягає застосуванню для встановлення розміру штрафу, має значення друге речення пункту 129.6 статті 129 Податкового кодексу України. У ньому зазначено, що при застосуванні відповідальності до банку платник податків звільняється від відповідальності за несвоєчасне або перерахування не в повному обсязі таких податків, зборів та інших платежів до бюджетів та державних цільових фондів, включаючи нараховану пеню або штрафні санкції.
Таким чином законодавчо забезпечується дотримання встановленого пунктом 8 частини 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України принципу пропорційності, зокрема дотримання необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія).
У контексті даної справи застосування штрафу носить карну функцію за ненадходження у строк коштів до бюджетів та державних цільових фондів. Відтак відповідальність за таке порушення не повинні одночасно нести і платник податків і банк, бездіяльність якого спричинила ненадходження коштів до їх отримувача.
З урахуванням цього розмір штрафу, що підлягає застосуванню до банку, визначається тією самою нормою, яка визначає розмір штрафу для платника податків у разі, якщо він не сплачує узгоджену суму грошового зобов'язання.
Така норма міститься у абзаці 2 пункту 126.1 статті 126 Податкового кодексу України. Згідно з нею при затримці до 30 календарних днів включно, наступних за останнім днем строку сплати суми грошового зобов'язання, штраф складає 10 відсотків погашеної суми податкового боргу.
Для її застосування правове значення має наявність податкового боргу, який виник внаслідок порушення встановлених строків сплати суми грошового зобов'язання.
Згідно з підпунктом 14.1.175 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України податковий борг - сума узгодженого грошового зобов'язання, не сплаченого платником податків у встановлений цим Кодексом строк, та непогашеної пені, нарахованої у порядку, визначеному цим Кодексом.
Судом першої інстанції правильно були застосовані положення пункту 57.1 статті 57 Податкового кодексу України, яким передбачено, що платник податків зобов'язаний самостійно сплатити суму податкового зобов'язання, зазначену у поданій ним податковій декларації, протягом 10 календарних днів, що настають за останнім днем відповідного граничного строку, передбаченого цим Кодексом для подання податкової декларації, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Як встановлено судами попередніх інстанцій, останній день строку подання декларації з податку на прибуток за 2014 рік припав на вихідний день 01 березня 2015 року (неділя).
Тому у даному випадку застосуванню підлягає пункт 49.20 статті 49 Податкового кодексу України, за правилами якого якщо останній день строку подання податкової декларації припадає на вихідний день, то останнім днем строку вважається операційний (банківський) день, що настає за вихідним або святковим днем.
Таким чином, граничним строком подання вказаної декларації правильно вважати операційний (банківський) день, що настає за вихідним днем - 02 березня 2015 року (понеділок). А тому платники податків були зобов'язані сплатити податок на прибуток за 2014 рік протягом 10 календарних днів, що настають за 02 березня 2015 року - до 12 березня 2015 року включно.
Аналогічний правовий висновок наведений у постанові Верховного Суду України від 09 червня 2015 року у справі № 21-18а15. Посилання відповідача на неможливість застосування цієї постанови до спірних правовідносин через різний статус позивачів суд не приймає до уваги. Спірним питанням у обох випадках є визначення дати виникнення податкового боргу у разі припадання останнього дня строку подання податкової декларації на вихідний день. Статус позивача у застосуванні наведених норм не має значення, оскільки не впливає на виникнення податкового боргу.
Судом першої інстанції на підставі акта перевірки було встановлено, що перелічені у ньому платіжні доручення були виконані позивачем 12 березня 2015 року. Отже, допущене ним порушення строків виконання платіжних доручень не спричинило виникнення податкового боргу.
Відтак застосування відповідачем штрафних санкцій на підставі пункту 126.1 статті 126 Податкового кодексу України є протиправним. Відсутність податкового боргу виключає можливість визначення розміру штрафу, який може бути застосований до позивача за порушення строку зарахування коштів, що встановлений Законом України "Про платіжні системи та переказ коштів в Україні".
Суд касаційної інстанції не приймає до уваги посилання відповідача на виникнення податкового боргу за даними інших податкових органів, які були використані при проведенні перевірки позивача, оскільки вони не грунтуються на перелічених вище нормах Податкового кодексу України.
Висновок суду апеляційної інстанції про відсутність у позивача повноважень з витребування від платників податків звітності чи бухгалтерських документів, що пов'язані з виникненням податкових зобов'язань та відсутність контрольних функцій щодо своєчасності надання податкової звітності не має значення для вирішення даного спору. Штрафні санкції з неправильним застосуванням положень пункту 126.1 статті 126 Податкового кодексу України застосовані податковим органом, який мав необхідну інформацію та повноваження для висновків про наявність чи відсутність податкового боргу внаслідок бездіяльності позивача.
При вирішенні даного спору суд апеляційної інстанції також помилково посилався на підпункт 16.5.1 пункту 16.5 статті 16 Закону України "Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами", який втратив чинність з 01 січня 2011 року з прийняттям Податкового кодексу України.
За таких обставин суд апеляційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог внаслідок незастосування до спірних правовідносин пункту 126.1 статті 126, пункту 129.6 статті 129 Податкового кодексу України, які підлягали застосуванню, що призвело до неправильного вирішення спору.
Що стосується посилання судів першої та апеляційної інстанції на наявність чи відсутність вини банку у вчиненні правопорушення внаслідок дії обставин непереборної сили (форс-мажорних обставин), суд касаційної інстанції виходить з наступного.
За приписами пункту 3.1 статті 3 Податкового кодексу України податкове законодавство України складається з Конституції України; цього Кодексу; Митного кодексу України та інших законів з питань митної справи у частині регулювання правовідносин, що виникають у зв'язку з оподаткуванням митом операцій з переміщення товарів через митний кордон України (далі - законами з питань митної справи); чинних міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України і якими регулюються питання оподаткування; нормативно-правових актів, прийнятих на підставі та на виконання цього Кодексу та законів з питань митної справи; рішень Верховної Ради Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування з питань місцевих податків та зборів, прийнятих за правилами, встановленими цим Кодексом.
Пунктом 1.1 статті 1 того самого Кодексу передбачено, що він регулює відносини, які виникають у сфері справляння податків і зборів, зокрема визначає вичерпний перелік податків та зборів, що справляються в Україні, та порядок їх адміністрування, платників податків та зборів, їх права та обов'язки, компетенцію контролюючих органів, повноваження і обов'язки їх посадових осіб під час адміністрування податків, а також відповідальність за порушення податкового законодавства.
Відповідно до пункту 7.3 статті 7 Податкового кодексу України будь-які питання щодо оподаткування регулюються цим Кодексом і не можуть встановлюватися або змінюватися іншими законами України, крім законів, що містять виключно положення щодо внесення змін до цього Кодексу та/або положення, які встановлюють відповідальність за порушення норм податкового законодавства.
Згідно з пунктом 113.3 статті 113 вказаного Кодексу штрафні (фінансові) санкції (штрафи) за порушення норм законів з питань оподаткування або іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи, застосовуються у порядку та у розмірах, встановлених цим Кодексом та іншими законами України.
З наведених норм слідує, що підстави та порядок притягнення до відповідальності за податкові правопорушення, у тому числі умови звільнення від штрафних санкцій, мають визначатися Податковим кодексом України та/або законами, що містять виключно положення про відповідальність за порушення норм податкового законодавства.
Закон України "Про торгово-промислові палати в Україні" не належить до таких законів. Він не містить норм матеріального права, які безпосередньо регулювали би порядок та підстави звільнення від відповідальності за податкові правопорушення.
У свою чергу Податковий кодекс України не містить норм, на підставі яких правопорушники звільнялися би від відповідальності у разі наявності обставин непереборної сили (форс - мажорних обставин). Виключення у податкових відносинах складають окремі спеціальні закони, умови для застосування яких у даній справі відсутні.
Посилання на вину банку як умову притягнення до відповідальності у пункті 129.6 статті 129 Податкового кодексу України вказує на суб'єктивну сторону складу правопорушення, у той час як обставини непереборної сили (форс-мажор) полягають у об'єктивних явищах, які можуть бути окремою підставою для звільнення від відповідальності. Ці поняття знаходяться у діалектичному зв'язку, але не є тотожними.
У даній справі суд першої інстанції помилково застосував пункт 129.6 статті 129 Податкового кодексу України до встановленого ним факту наявності обставин непереборної сили. Вказана норма не підлягає застосуванню до встановлених судом першої інстанції обставин, а тому посилання на її недодержання відповідачем є помилковим.
Що стосується суду апеляційної інстанції, ним припущена аналогічна помилка з тією різницею, що ним було інакше вирішене питання доведеності існування обставин непереборної сили.
Суди обох інстанцій не врахували відсутність у Податковому кодексі України такої підстави для звільнення від відповідальності за податкові правопорушення, як наявність обставин непереборної сили (форс-мажорних обставин). Ці обставини виключають протиправність поведінки правопорушника, у той час як вина у різних формах полягає у суб'єктивному його ставленні до діяння.
Оцінка доводів касаційної скарги
Касаційна скарга в частині помилкового застосування пункту 126.1 статті 126 Податкового кодексу України є обгрунтованою, про що зазначено вище. Позивач обгрунтовано посилається на необхідність його застосування у сукупності з пунктом 57.1 статті 57, пунктом 49.20 статті 49 Податкового кодексу України.
Що стосується незастосування судом апеляційної інстанції положень Закону України "Про торгово-промислові палати в Україні" слід зазначити, що він не містить норм матеріального права, які б звільняли позивача від відповідальності за вчинене порушення, а тому правильно не були застосовані.
Верховний Суд не приймає до уваги заперечення відповідача проти касаційної скарги щодо відсутності у Податковому кодексі України норм, які б змінювали терміни сплати податкових зобов'язань. Як зазначено вище, ці терміни поставлені в залежність від граничних строків подання податкової звітності, зміна яких у спірних правовідносинах прямо передбачена пунктом 49.20 статті 49 Податкового кодексу України.
Посилання відповідача на виконання платниками податків обов'язку зі сплати податків з моменту ініціювання переказу не впливає на висновки суду, оскільки спірним по-перше є питання відповідальності банку, а по-друге - відповідальності перед бюджетом. Відповідальність банку перед платником, платіжне доручення якого своєчасно не виконано, встановлена окремо - пунктом 32.2 статті 32 Закону України "Про платіжні системи та переказ коштів в Україні".
Інші заперечення відповідача виходять за межі касаційного перегляду, оскільки стосуються питань про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до пунктів 3 та 4 частини 1 статті 349 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право: скасувати постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишити в силі рішення суду першої інстанції у відповідній частині; скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.
За приписами частини 3 статті 341 Кодексу адміністративного судочинства України суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Частиною 1 статті 352 того самого Кодексу визначено, що суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.
З наведених вище мотивів Верховний Суд вважає наявними підстави для скасування постанови суду апеляційної інстанції в силу скасування ним рішення суду першої інстанції, яке частково відповідає закону.
Водночас, у частині мотивування задоволення позову з посиланням на наявність обставин непереборної сили як підстави для звільнення позивача від відповідальності, постанова суду першої інстанції ухвалена з неправильним застосування норм матеріального права, що дає підстави для виходу за межі вимог касаційної скарги.
Частинами 1 та 4 статті 351 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що підставами для зміни рішення у відповідній частині є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частин.
З урахуванням наведеного вище, суд касаційної інстанції дійшов висновків про наявність підстав для зміни мотивувальної частини постанови суду першої інстанції - виключення з неї однієї з підстав для задоволення позовних вимог.
Керуючись статтями 341, 345, 349, частини 4 статті 351, статтями 352, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Суд
Касаційну скаргу публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПРИВАТБАНК» на постанову Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 16 листопада 2016 року задовольнити частково.
Постанову Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 16 листопада 2016 року у справі №804/15246/15 скасувати.
Постанову Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 17 грудня 2015 у справі №804/15246/15 року змінити у мотивувальній частині, з врахованням мотивів наведених у цій постанові Верховного Суду.
У іншій частині постанову Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 17 грудня 2015 у справі №804/15246/15 року залишити в силі.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий суддя Р.Ф. Ханова
Судді І.А. Гончарова
І.Я. Олендер