Постанова
Іменем України
10 квітня 2019 року
місто Київ
справа № 161/5413/16-ц
провадження № 61-18869св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Стрільчука В. А.,
суддів: Кузнєцова В. О., Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Ступак О. В., Усика Г. І.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_3,
відповідач - ОСОБА_4,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Апеляційного суду Волинської області від 23 січня 2017 року у складі колегії суддів: Осіпука В. В., Матвійчук Л. В., Русинчука М. М.,
І. ІСТОРІЯ СПРАВИ
Стислий виклад позиції позивача
ОСОБА_3 у квітні 2016 року звернувся до суду з позовом до ОСОБА_4 про визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку та свідоцтва про право на спадщину за заповітом.
Позивач обґрунтовував заявлені вимоги тим, що мати сторін ОСОБА_5 23 квітня 2004 року склала заповіт, у якому все належне їй майно заповіла у рівних частинах йому та його сестрі ОСОБА_4 Отримавши у Луцькій міській раді дозвіл на приватизацію земельної ділянки площею 0, 0603 га на АДРЕСА_1, 24 грудня 2004 року ОСОБА_5 подарувала позивачу житловий будинок, який знаходиться на цій же земельній ділянці.
22 січня 2007 року, з допомогою ОСОБА_4, ОСОБА_5 отримала державний акт серії НОМЕР_1 на право власності на зазначену земельну ділянку та зареєструвала його у відповідному реєстрі.
На підставі рішення Апеляційного суду Волинської області від 06 серпня 2008 року, яким було визнано частково недійсним договір дарування житлового будинку, ОСОБА_4 набула право власності на 1/6 частини зазначеного будинку. Також після смерті ОСОБА_5, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 року, ОСОБА_4 15 квітня 2015 року отримала свідоцтво про право на спадщину за заповітом на 1/2 частини земельної ділянки, загальною площею 0, 0603 га, для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, що розташована на АДРЕСА_1.
Вважаючи, що державний акт на право власності на земельну ділянку ОСОБА_5 та свідоцтво про право на спадщину за заповітом на 1/2 частини земельної ділянки видані ОСОБА_4 незаконно, позивач просив визнати зазначені правовстановлюючі документи недійсними і відшкодувати йому понесені судові витрати.
Стислий виклад заперечень відповідача
Відповідач позов не визнала, просила застосувати до спірних правовідносин позовну давність.
Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 01 грудня 2016 року позов ОСОБА_3 задоволено. Визнано недійсним державний акт серії НОМЕР_3 на право власності на земельну ділянку площею 0, 0603 га, кадастровий номер НОМЕР_2, для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських будівель і споруд за адресою: АДРЕСА_1, виданий 22 січня 2007 року на ім'я ОСОБА_5 Визнано недійсним свідоцтво про право на спадщину за заповітом після смерті ОСОБА_5, видане 15 квітня 2015 року ОСОБА_4 на 1/2 частини земельної ділянки площею 0, 0603 га, кадастровий номер НОМЕР_2, для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських будівель і споруд за адресою: АДРЕСА_1. Вирішено питання розподілу судових витрат.
Рішення суду першої інстанції обґрунтовувалось тим, що оскільки ОСОБА_3 згідно з договором дарування будинку від 24 грудня 2004 року став власником житлового будинку АДРЕСА_1, тому він мав право і на земельну ділянку, розміром 0, 0603 га, для обслуговування цього житлового будинку, однак ОСОБА_5 отримала державний акт на цю земельну ділянку 22 січня 2007 року, тобто після укладення договору дарування житлового будинку, у зв'язку з чим вимоги позивача є обґрунтованими і підлягають задоволенню. Суд не встановив підстав для застосування позовної давності за заявою відповідача, оскільки доказів про те, що йому було відомо про спірний державний акт на право власності на земельну ділянку в 2007 році суду не надано. Посилання відповідача на те, що у 2008 році у зв'язку з розглядом справи в суді позивач не звертався до правоохоронних органів з приводу викрадення державного акта на землю, нічим не підтверджуються.
Рішенням Апеляційного суду Волинської області від 23 січня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 задоволено. Рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 01 грудня 2016 року скасовано. У задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено.
Рішення апеляційного суду обґрунтовувалось тим, що оскільки предметом договору дарування, укладеного 24 грудня 2004 року між ОСОБА_5 і ОСОБА_3, був лише житловий будинок, то право користування земельною ділянкою, на якій знаходиться будинок, відповідно до правил статті 120 ЗК України, статті 377 ЦК України (у редакції, чинній на момент укладення договору дарування) автоматично не перейшло до обдарованого, а й надалі належало дарувальнику ОСОБА_5, яка 22 січня 2007 року правомірно набула право власності на зазначену земельну ділянку, отримавши відповідний державний акт на право власності на землю. При цьому права ОСОБА_3 на цю земельну ділянку порушені не були, а тому зазначена земельна ділянка правомірно увійшла до спадщини, яка відкрилась після смерті ОСОБА_5, та законно була успадкована ОСОБА_6
ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі, поданій у лютому 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_3 просив скасувати рішення Апеляційного суду Волинської області від 23 січня 2017 року, залишити в силі рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 01 грудня 2016 року.
Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга обґрунтовується порушенням апеляційним судом норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права. Заявник зазначає, що судом апеляційної інстанції неправильно застосовано правила статей 120, 125, 141 ЗК України, статті 377, 381 ЦК України.
Узагальнений виклад позиції інших учасників справи
Відзив на касаційну скаргу не надходив.
ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДАХ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 лютого 2017 року відкрито касаційне провадження, а ухвалою від 22 червня 2017 року справу призначено до судового розгляду.
Згідно зі статтею 388 ЦПК України (в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», що набрав чинності 15 грудня 2017 року, далі - ЦПК України) судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу ХІІІ «Перехідні положення» ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Справу разом із матеріалами касаційного провадження передано до Верховного Суду у травні 2018 року.
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом підлягають застосуванню правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 213 ЦПК України 2004 рок), відповідно до яких рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим; законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом; обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
Верховний Суд перевірив правильність застосування апеляційним судом норм матеріального та процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки.
Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій
Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що 24 грудня 2004 року між ОСОБА_5 і ОСОБА_3 укладено та нотаріально посвідчено договір дарування, згідно з умовами якого дарувальник подарувала обдарованому, а він прийняв у дар житловий будинок АДРЕСА_1.
Зазначений договір зареєстрований в Реєстрі прав власності на нерухоме майно 27 січня 2005 року.
На підставі рішення Луцької міської ради від 29 грудня 2003 року № 14/14.1 ОСОБА_5 22 січня 2007 року отримала державний акт на право власності на земельну ділянку, площею 0, 0603 га, на АДРЕСА_1, для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських будівель і споруд.
Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 30 травня 2008 року у справі № 2-84/2008 за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_3, ОСОБА_5 про визнання права власності на частку в будинковолодінні, визнання частково недійсним свідоцтва про право на спадщину та договору дарування житлового будинку, розподіл будинковолодіння в натурі, яке було змінено рішенням Апеляційного суду Волинської області від 06 серпня 2008 року, за ОСОБА_4 визнано право власності на 1/6 частини будинковолодіння АДРЕСА_1, як на спадкове майно після смерті її батька ОСОБА_8 та визнано частково недійсним договір дарування, укладений 24 грудня 2004 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_3 у частині дарування 1/6 частини будиковолодіння, що знаходиться в АДРЕСА_1, належної ОСОБА_4
Також встановлено, що 23 квітня 2004 року ОСОБА_5 склала заповіт, у якому на випадок своєї смерті все своє наявне майно і те, на яке за законом матиме право на час смерті, заповіла в рівних частках ОСОБА_3 і ОСОБА_4 Заповіт посвідчений нотаріально, на час розгляду спору не змінений та не скасований спадкодавцем і не визнаний недійсним судом.
ІНФОРМАЦІЯ_1 року ОСОБА_5 померла. Після її смерті нотаріусом Першої луцької державної нотаріальної контори 15 квітня 2015 року видано ОСОБА_4 свідоцтво про право на спадщину за заповітом на 1/2 частини земельної ділянки, площею 0, 0603 га, для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, що розташовані в АДРЕСА_1. Цього ж дня право власності ОСОБА_4 на 1/2 частини зазначеної земельної ділянки зареєстроване у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.
Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі
В оцінці доводів касаційної скарги Верховний Суд застосовує системний аналіз норм ЗК України та ЦК України, які регулюють спірні правовідносини.
Відповідно до частини першої статті 120 ЗК України (у редакції, чинній на момент укладення договору дарування від 24 грудня 2004 року) при переході права власності на будівлю і споруду право власності на земельну ділянку або її частину може переходити на підставі цивільно-правових угод, а право користування - на підставі договору оренди.
Разом з тим за відсутності цивільно-правової угоди щодо земельної ділянки при переході права власності на об'єкт нерухомості необхідно враховувати таке.
За змістом статті 377 ЦК України (у редакції, чинній на момент укладення договору дарування від 24 грудня 2004 року)до особи, яка придбала жилий будинок, будівлю або споруду, переходить право власності на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення, у розмірах, встановлених договором. Якщо договором про відчуження жилого будинку, будівлі або споруди розмір земельної ділянки не визначений, до набувача переходить право власності на ту частину земельної ділянки, яка зайнята жилим будинком, будівлею або спорудою, та на частину земельної ділянки, яка є необхідною для їх обслуговування. Якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, наданій у користування, то у разі їх відчуження до набувача переходить право користування тією частиною земельної ділянки, на якій вони розміщені, та частиною ділянки, яка необхідна для їх обслуговування.
Аналіз змісту наведених норм права дає підстави для висновку про загальний принцип цілісності об'єкта нерухомості із земельною ділянкою, на якій цей об'єкт розташований.
Оцінюючи доводи касаційної скарги щодо незаконного отримання ОСОБА_5 державного акта на земельну ділянку, право користування якою перейшло до заявника, Верховний Суд врахував, що відповідно до частини першої статті 118 ЗК України (у редакції, чинній на момент отримання державного акта на право власності на земельну ділянку) громадянин, зацікавлений у приватизації земельної ділянки, яка перебуває у його користуванні, подає заяву до відповідної районної, Київської чи Севастопольської міської державної адміністрації або сільської, селищної, міської ради за місцезнаходженням земельної ділянки.
Таким чином, землекористувачі земельних ділянок, правомірно наданих їм у користування, мають право на передачу їх у власність.
Враховуючи, що на момент приватизації земельної ділянки право користування нею відповідно до частини другої статті 377 ЦК України перейшло до ОСОБА_3, що передбачено пунктом 11 договору дарування, то приватизація ОСОБА_5 земельної ділянки, відведеної для обслуговування будинку, право власності на який перейшло до заявника, порушило його права, оскільки з переходом права користування земельною ділянкою для обслуговування будинку у ОСОБА_5 таке право користування земельною ділянкою припинилося.
У разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним (частина перша статті 155 ЗК України).
Верховний Суд погоджується із висновками суду першої інстанцій про те, що внаслідок приватизації земельної ділянки в цілому за ОСОБА_5 відбулось порушення прав позивача, які підлягають судовому захисту шляхом визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку.
Апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову у задоволенні позову, наведеного не врахував, неправильно застосував норми матеріального права до спірних правовідносин.
Застосовуючи частину першу статті 120 ЗК України (у редакції, на момент укладення договору дарування від 24 грудня 2004 року), відповідно до якої при переході права власності на будівлю і споруду право власності на земельну ділянку або її частину може переходити на підставі цивільно-правових угод, а право користування ? на підставі договору оренди, апеляційний суд не врахував, що з 01 січня 2004 року набув чинності ЦК України, який у частині першій статті 377 (у редакції, на момент укладення договору дарування від 24 грудня 2004 року), закріпив, що до особи, яка придбала житловий будинок, будівлю або споруду, переходить право власності на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення, у розмірах, встановлених договором.
Незважаючи на те, що норма частини першої статті 120 ЗК України включена до змісту законодавчого акта, що в цілому є спеціальним, проте ця норма за своїм змістом є загальною. Вона передбачає лише можливість переходу до набувача будівлі чи споруди права власності на земельну ділянку або її частину.
Тому переважному застосуванню підлягає не частина перша статті 120 ЗК України, а частина перша статті 377 ЦК України, яка передбачає, що в таких випадках до набувача переходить право власності на земельну ділянку або право користування, оскільки спеціальна норма загального закону регулює ті ж самі відносини, що і стаття 120 ЗК України.
Якщо співставити обсяг регулювання статті 377 ЦК України та статті 120 ЗК України, то обидві норми будуть мати однаковий предмет правового регулювання, проте статтю 377 ЦК України запроваджено законодавцем пізніше у часі, тому за темпоральним принципом вирішення колізій норм права саме їй необхідно надати перевагу під час визначення належної до застосування правової норми.
Враховуючи принцип неподільності долі переходу нерухомого майна та земельної ділянки, на якій воно розташоване, необхідно зробити висновок, що земельна ділянка слідує за нерухомим майном, яке придбаває особа. Такий висновок було зроблено у постановах Верховного Суду України від 12 жовтня 2016 року у справі № 6-2225цс16, від 15 травня 2017 року у справі № 6-841цс16 і підстав для відступу від наведених правових позицій не встановлено.
Зважаючи на наведене, висновки апеляційного суду про відсутність правових підстав для задоволення вимог позову є помилковими.
Одночасно Верховний Суд врахував, що судом першої інстанції неправильно застосовано до спірних правовідносин правила статті 120 ЗК України, а тому рішення підлягає зміні в частині визначення правової підстави задоволення позову шляхом застосування до спірних правовідносин статті 120 ЗК України.
Висновки суду першої інстанції в частині вирішення позовних вимог про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину за заповітом є законними та обґрунтованими, зроблені з правильним застосуванням норм матеріального права. Видача свідоцтва про право на спадщину на 1/2 частини спірної земельної ділянки порушує права ОСОБА_3 як користувача земельною ділянкою, а тому за правилами статті 1301 ЦК України свідоцтво підлягає визнанню недійсним.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
За змістом статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.
Враховуючи, що за результатом вирішення спору по суті суд першої інстанції ухвалив правильне за змістом його резолютивної частини рішення, проте із зазначенням помилкової підстави, то таке рішення підлягає зміні шляхом виключення з мотивувальної частини рішення посилання на застосування статті 120 ЗК України як на підставу для задоволення позову в частині визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку.
В іншій частині рішення суду першої інстанції підлягає залишенню в силі.
Суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону (стаття 413 ЦПК України).
Розподіл судових витрат
Згідно з підпунктами «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України резолютивна частина постанови суду касаційної інстанції складається, в тому числі, із нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
За правилом частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Враховуючи, що Верховний Суд зробив висновок про часткове задоволення вимог касаційної скарги ОСОБА_3, а саме скасування оскаржуваного судового рішення та зміну в частині рішення суду першої інстанцій, а в іншій частині - залишенню в силі, то судові витрати, понесені у зв'язку із розглядом справи у суді першої інстанції, а також у зв'язку з розглядом справи у суді касаційної інстанції, підлягають відшкодуванню відповідачем на користь позивача.
Керуючись статтями 400, 409, 412, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.
Рішення Апеляційного суду Волинської області від 23 січня 2017 року скасувати.
Рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 01 грудня 2016 року змінити в частині визначення правової підстави задоволення позову ОСОБА_3, виключивши з його мотивувальної частини посилання на застосування статті 120 Земельного кодексу України як на підставу для задоволення позову в частині визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку.
У іншій частині рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 01 грудня 2016 рокузалишити в силі.
Стягнути із ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 судові витрати, понесені у зв'язку із розглядом справи у суді касаційної інстанції, у розмірі 1 322, 88 грн.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий В. А. Стрільчук
Судді В. О. Кузнєцов
С. О. Погрібний
О. В. Ступак
Г. І. Усик