Постанова
Іменем України
27 березня 2019 року
м. Київ
справа № 1326/1019/2012
провадження № 61-9397св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Червинської М. Є.,
суддів: Антоненко Н. О., Коротуна В. М. (суддя-доповідач), Крата В. І.,
Курило В. П.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_3, яка діє в своїх інтересах та інтересах неповнолітньої ОСОБА_4,
представник позивача- ОСОБА_5,
відповідачі: ОСОБА_6, ОСОБА_7, публічне акціонерне товариство «Фольксбанк», правонаступником якого є публічне акціонерне товариство «ВіЕс Банк»,
представники публічного акціонерного товариства «ВіЕс Банк»: Бігун ЗорянаВасилівна, Федорюк Ірина Ігорівна,
третя особа - орган опіки та піклування Франківської районної адміністрації Львівської міської ради,
представники третьої особи:Бояківський Андрій Богданович, Науменко Олександр Віталійович,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу публічного акціонерного товариства «ВіЕс Банк» на рішення Франківського районного суду м. Львова від 11 листопада
2015 року в складі судді Ванівського Ю. М. та рішення Апеляційного суду Львівської області від 10 жовтня 2016 року в складі колегії суддів: Ніткевича А. В., Павлишина О. Ф., Приколоти Т. І.,
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У січні 2012 року ОСОБА_3, яка діє в своїх інтересах та інтересах неповнолітньої ОСОБА_4, звернулася до суду з позовом до ОСОБА_6, ОСОБА_7, публічного акціонерного товариства «Фольксбанк» (далі - ПАТ «Фольксбанк»), правонаступником якого є публічне акціонерне товариство «ВіЕс Банк» (далі - ПАТ «ВіЕс Банк»), третя особа - орган особи та піклування Франківської районної адміністрації Львівської міської ради, про визнання договору недійсним.
Позовна заява мотивована тим, що 21 травня 2008 року між відкритим акціонерним товариством «Електрон Банк» (далі - ВАТ «Електрон Банк»), правонаступником якого є ПАТ «ВіЕс Банк», та ОСОБА_7 було укладено кредитний договір № KF49301, з урахуванням змін та доповнень, відповідно до умов якого останній отримав кредит у розмірі 150 000,00 доларів США, строком до 21 травня 2018 року. На забезпечення належного виконання взятих на себе зобов'язань за вказаним кредитним договором ОСОБА_6 передала в іпотеку квартиру АДРЕСА_1. Позивач посилалась на те, що указаний договір укладено на підставі підроблених документів. Крім того, на час укладення вказаних договорів у квартирі, що є предметом іпотеки, була зареєстрована та проживала дитина - ОСОБА_4,
ІНФОРМАЦІЯ_1, яка є інвалідом дитинства. Дозвіл від органу опіки та піклування на передачу квартири в іпотеку теж відсутній.
З урахуванням викладеного та уточнених позовних вимог, ОСОБА_3, яка діє в своїх інтересах та інтересах неповнолітньої ОСОБА_4, просила суд визнати недійсним договір іпотеки від 22 травня 2008 року, укладений між ОСОБА_6 та
ВАТ «Електрон Банк», правонаступником якого є ПАТ «ВіЕс Банк».
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Франківського районного суду м. Львова від 11 листопада 2015 року позов задоволено. Визнано недійсним договір іпотеки від 22 травня 2008 року, укладений між ОСОБА_6 та ПАТ «ВіЕс Банк», як правонаступником
ВАТ «Електрон Банк» та ПАТ «Фольксбанк».
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, виходив з того, що оскаржуваний договір на підставі статті 215 ЦК України підлягає визнанню недійсним, оскільки такий договір порушує права малолітньої дитини. Передача нерухомості в іпотеку відбулась всупереч вимогам статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей», зокрема без попередньої згоди органу опіки та піклування, а також спірний договір не відповідає вимогам статті 203 ЦК України.
Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
Рішенням Апеляційного суду Львівської області від 10 жовтня 2016 року рішення Франківського районного суду м. Львова від 11 листопада 2015 року змінено. Доповнено резолютивну частину рішення абзацом третім у наступній редакції: накласти арешт на квартиру АДРЕСА_1, власником якої є ОСОБА_6
У іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Змінюючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд, виходив з того, що у зв'язку із визнанням оскаржуваного договору, який забезпечував виконання зобов'язання позичальника за кредитним договором, недійсним у відповідності до вимог частини п'ятої статті 1057-1 ЦК України, на таке майно повинно бути накладено арешт до виконання основного зобов'язання, про накладення якого було заявлено кредитором.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У листопаді 2016 рокуПАТ «ВіЕс Банк» подало до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права,просило скасувати рішення судів попередніх інстанцій та відмовити у задоволенні позову.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 листопада 2016 року касаційне провадження відкрито та витребувано матеріали цивільної справи із суду першої інстанції.
Відповідно до пункту 4 розділу XIII Перехідних положень ЦПК України у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
У лютому 2018 року до Верховного Суду передано дану цивільну справу.
Ухвалою Верховного Суду від 26 грудня 2018 року вказану цивільну справу призначено до судового розгляду.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що неправдиве повідомлення батьками, які є одночасно законними представниками неповнолітньої або малолітньої особи, про відсутність прав дитини на майно, що передається в іпотеку, не може бути підставою для визнання іпотеки недійсною за позовом батьків, які зловживали своїми правами законних представників дитини, а може спричинити інші наслідки, передбачені законодавством, які застосовуються органами опіки та піклування. Крім того, ПАТ «ВіЕс Банк» зазначало, що хоча укладення договору і відбулося без дозволу органу опіки та піклування, проте не призвело до звуження обсягу, зменшення чи обмеження існуючого права дитини, за захистом прав якої позивач звернувся до суду, на користування квартирою, що передана в іпотеку.
Відзив інших учасників справи на касаційну скаргу не подано
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Судами установлено, що 21 травня 2008 року між ВАТ «Електрон Банк», правонаступником якого є ПАТ «ВіЕс Банк» та ОСОБА_7 укладено кредитний договір № KF49301, відповідно до умов якого останній отримав кредит у розмірі 150 000,00 доларів США, строком до 21 травня 2018 року.
З метою забезпечення виконання зобов'язань за вказаними кредитними договорами 22 травня 2008 року між ВАТ «Електрон Банк», правонаступником якого є ПАТ «ВіЕс Банк» та ОСОБА_6 укладено іпотечний договір.
Згідно з пунктом 2.3 іпотечного договору, предметом іпотеки стало нерухоме майно, а саме - квартира АДРЕСА_1, загальною площею 125,8 кв. м, житловою площею 84,5 кв. м, яка належить в цілому на праві власності ОСОБА_6 на підставі: 1/8 частини квартири - свідоцтва про право власності на квартиру, зареєстроване 02 жовтня 1996 року Львівським міським бюром технічної інвентаризації № 20921, договору про зміну форм власності на квартиру, посвідченого приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу 19 листопада 2004 року № 7327;
5/8 частини квартири - договору дарування частини квартири, посвідченого П'ятою львівською державною нотаріальною конторою 06 липня 2005 року
№ 1265; 1/8 частини квартири - свідоцтва про право на спадщину за заповітом, виданого П'ятою львівською державною нотаріальною конторою 07 квітня
2008 року № 998; 1/8 частини квартири - договору дарування 1/8 частини квартири, посвідченого П'ятою львівською нотаріальною конторою 12 травня 2008 року № 2-307.
У пункті 8.1 іпотечного договору зазначено, що на момент укладення цього договору не існує інших осіб, які мають право на користування предметом іпотеки та осіб, які мають рівні права із іпотекодавцем майновим поручителем на розпорядження предметом іпотеки, а також на предмет іпотеки відсутні будь-які права та вимоги інших осіб, в тому числі ті, що не зареєстровані у встановленому законом порядку.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню виходячи з наступного.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
За статтею 16 ЦК України визнання правочину недійсним є одним із передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів і загальні вимоги щодо недійсності правочину передбачені статтею 215 ЦК України.
Так, відповідно до частини першої статті 215 ЦК підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається (частина друга статті 215 ЦК України). Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (частина третя статті 215 ЦК України).
Нікчемний правочин є недійсним у силу прямої вказівки закону за фактом наявності певної умови (обставини). Натомість оспорюваний правочин ЦК України імперативно не визнає недійсним, допускаючи можливість визнання його таким у судовому порядку за вимогою однієї із сторін або іншої заінтересованої особи, якщо в результаті судового розгляду буде доведено наявність визначених законодавством підстав недійсності правочину у порядку, передбаченому процесуальним законом. При цьому оспорюваний правочин є вчиненим, породжує юридично значущі наслідки, обумовлені ним, й у силу презумпції правомірності правочину за статтею 204 ЦК України вважається правомірним, якщо не буде визнаний судом недійсним.
Таким чином при вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3, 15, 16 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину й має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, що передбачені законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, на захист якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене, в чому полягає його порушення, оскільки в залежності від цього визначається належний спосіб захисту порушеного права, якщо воно мало місце.
У справі, яка переглядається, ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом про визнання іпотечного договору недійсним в інтересах малолітньої дитини - її доньки ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1. На обґрунтування позовних вимог позивач посилалася на те, що ОСОБА_4 була зареєстрована та проживала на час укладення оспорюваного договору в квартирі АДРЕСА_1, іпотечний договір був укладений без попереднього дозволу органу опіки та піклування й тому повинен бути визнаний недійсним.
Судом установлено, що квартира за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 125,8 кв. м, житловою площею 84,5 кв. м на праві власності належить ОСОБА_6 на підставі: 1/8 частини квартири - свідоцтва про право власності на квартиру, зареєстроване 02 жовтня 1996 року Львівським міським бюро технічної інвентаризації № 20921, договору про заміну форм власності на квартиру, посвідченого приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу 19 листопада 2004 року № 7327; 5/8 частини квартири - договору дарування частини квартири, посвідченого П'ятою львівською державною нотаріальною конторою 06 липня 2005 року № 1265; 1/8 частини квартири - свідоцтва про право на спадщину за заповітом, виданого П'ятою львівською державною нотаріальною конторою 07 квітня 2008 року № 998;
1/8 частини квартири - договору дарування 1/8 частини квартири, посвідченого П'ятою львівською нотаріальною конторою 12 травня 2008 року № 2-307.
21 травня 2008 року ОСОБА_7 уклав із ВАТ «Електрон Банк», правонаступником якого є ПАТ «ВіЕс Банк», кредитний договір, на забезпечення якого ОСОБА_6 передала у іпотеку належну їй на праві власності квартиру. При укладенні іпотечного договору ОСОБА_6 приховала той факт, що право користування житлом у квартирі має малолітня дитина, й попереднього дозволу на вчинення оспорюваних правочинів орган опіки та піклування не давала.
Статтею 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян та безпритульних дітей» передбачено, що держава охороняє і захищає права та інтереси дітей під час вчинення правочинів щодо нерухомого майна. Неприпустиме зменшення або обмеження прав та інтересів дітей під час вчинення будь-яких правочинів щодо жилих приміщень. Органи опіки та піклування здійснюють контроль за дотриманням батьками та особами, які їх замінюють, житлових прав і охоронюваних законом інтересів дітей відповідно до закону. Для вчинення будь-яких правочинів щодо нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, необхідний попередній дозвіл органів опіки та піклування, що надається відповідно до закону.
За змістом цієї норми закону, а також статей 17, 18 Закону України «Про охорону дитинства», статті 177 СК України дбати про збереження та використання майна дитини в її інтересах - обов'язок батьків. З метою гарантування декларованого державою пріоритету інтересів дитини закон передбачає додаткові засоби контролю з боку держави за належним виконанням батьками своїх обов'язків, установлюючи заборону для батьків малолітньої дитини вчиняти певні правочини щодо її майнових прав без попереднього дозволу органу опіки та піклування.
Згідно з положеннями частин четвертої та п'ятої статті 177 СК України орган опіки та піклування проводить перевірку заяви про вчинення правочину щодо нерухомого майна дитини та надає відповідний дозвіл, якщо в результаті вчинення правочину буде гарантоване збереження права дитини на житло.
За змістом частини шостої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України правочин, що вчинений батьками (усиновлювачами) і суперечить правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей, може бути визнаний судом недійсним. Такий правочин є оспорюваним.
За таких обставин вчинення батьками малолітньої дитини певного правочину за відсутності попереднього дозволу органу опіки та піклування порушує установлену статтею 177 СК України заборону. Проте сам по собі цей факт не є безумовним підтвердженням наявності підстав для визнання правочину недійсним. Правочин може бути визнаний недійсним, якщо його вчинення батьками без попереднього дозволу органу опіки та піклування призвело до порушення права особи, в інтересах якої пред'явлений позов, тобто до звуження обсягу існуючих майнових прав дитини та/або порушення охоронюваних законом інтересів дитини, зменшення або обмеження прав та інтересів дитини щодо жилого приміщення.
Згідно зі статтею 9 Закону України «Про іпотеку» іпотекодавець обмежується в розпорядженні предметом іпотеки, однак має право володіти та користуватись предметом іпотеки відповідно до його цільового призначення, якщо інше не встановлено цим Законом. При цьому ЦК України, як і спеціальний Закон України «Про іпотеку», не містять норм, які б зменшували або обмежували право членів сім'ї власника житла на користування жилим приміщенням у разі передання його в іпотеку.
У справі, яка переглядається, малолітня ОСОБА_4 не мала і не має права власності на спірну квартиру. Вона набула права користування житлом, -зазначеною квартирою як член сім'ї власника відповідно до статті 405 ЦК України, статті 18 Закону України «Про охорону дитинства», та зберігає це право протягом часу перебування квартири в іпотеці.
За таких обставин у суду не було підстав для задоволення позову про визнання недійсним іпотечного договору, оскільки його укладення хоч і відбулося без попереднього дозволу органу опіки та піклування, проте не призвело до звуження обсягу, зменшення чи обмеження існуючого права малолітньої
ОСОБА_4 на користування житлом - квартирою АДРЕСА_1.
Порушення ОСОБА_7 умов кредитного договору та в зв'язку з цим звернення банком стягнення на передану в іпотеку спірну квартиру - імовірні.
Проте імовірність виникнення такої ситуації в майбутньому не може слугувати достатньою підставою для висновку про необхідність захисту, шляхом визнання недійсним іпотечного договору, примарного права малолітньої ОСОБА_4 на збереження саме цієї квартири як місця його проживання.
Так, відповідно до частини другої статті 39 Закону України «Про іпотеку» одночасно з рішенням про звернення стягнення на предмет іпотеки суд за заявою іпотекодержателя виносить рішення про виселення мешканців за наявності підстав, передбачених законом, якщо предметом іпотеки є житловий будинок або житлове приміщення.
Верховний Суд України в складі судової палати у цивільних справах за результатами розгляду справи № 6-1892цс15 прийняв постанову від 30 вересня 2015 року, справи № 1630цс15 - постанову від 11 листопада 2015 року, справи № 6-1061цс15 - постанову від 25 листопада 2015 року, в яких піддав аналізу правильне застосування приписів статті 39 Закону України «Про іпотеку» в поєднанні зі статтею 40 цього Закону та статтею 109 ЖК УРСР, і сформував наступний правовий висновок.
За змістом частини другої статті 40 Закону України «Про іпотеку» та частини третьої статті 109 ЖК УРСР після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.
Відповідно до частини другої статті 109 ЖК УРСР громадянам, яких виселяють із жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинне бути зазначене в рішенні суду.
Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців на підставі частини другої статті 39 Закону України «Про іпотеку» застосовуються як положення статті 40 цього Закону, так і норма статті 109 ЖК УРСР. Тобто особам, яких виселяють із жилого будинку (жилого приміщення), що є предметом іпотеки, у зв'язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, інше постійне житло надається в тому разі, коли іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла.
Дитина проживає у квартирі, яка є предметом іпотеки, користується нею, тому підстав для висновку про порушення прав дитини немає.
Отже, правочин, що вчинений батьками (усиновлювачами) стосовно нерухомого майна, право власності на яке чи право користування яким мають діти, за відсутності обов'язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування може бути визнаний судом недійсним (частина шоста статті 203, частина перша статті 215 ЦК України) за умови, якщо буде встановлено, що оспорюваний правочин суперечить правам та інтересам дитини, -звужує обсяг існуючих майнових прав дитини та/або порушує охоронювані законом інтереси дитини, зменшує або обмежує права та інтереси дитини щодо жилого приміщення, порушує гарантії збереження права дитини на житло. Сам по собі факт відсутності обов'язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування на укладення оспорюваного правочину не є безумовною підставою для визнання його недійсним.
Крім того, загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність (стаття 3 ЦК України). Відповідно до частин другої та третьої статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
Верховний Суд України в складі Судової палати у цивільних справах за результатами розгляду справи № 6-384цс15 прийняв постанову від 30 вересня 2015 року, в якій сформував правовий висновок про те, що власник майна, який є одночасно законним представником неповнолітньої або малолітньої особи та укладає правочини, які впливають на права дитини, повинен діяти добросовісно та в інтересах дитини, а інша сторона договору має право очікувати від нього таких дій.Неправдиве повідомлення батьками, які є одночасно законними представниками неповнолітньої або малолітньої особи, про відсутність прав дитини на майно, яке передається в іпотеку, не може бути підставою для визнання іпотеки недійсною за позовом батьків, які зловживали своїми правами законних представників дитини, а може спричинити інші наслідки, передбачені законодавством, які застосовуються органами опіки та піклування.
Суд установив, що відповідач ОСОБА_6, баба малолітньої ОСОБА_4, укладаючи оспорюваний іпотечний договір, повідомила нотаріусу неправдиві відомості про те, що в квартирі ніхто інший не проживає, в тому числі не проживають і неповнолітні діти.
З огляду на наведені обставини та правовий висновок Верховного Суду України, зроблений за результатами розгляду справи № 6-384цс15, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду враховує також, що дії відповідача ОСОБА_6 під час укладення іпотечного договору не можуть вважатися добросовісними. При цьому обставин, які б свідчили про недобросовісність іпотекодержателя - банку, не встановлено.
За таких обставин відсутні підстави для задоволення позову про визнання іпотечного договору недійсним, тому ухвалені в справі судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в позові.
Керуючись статтями 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу публічного акціонерного товариства «ВіЕс Банк» задовольнити.
Рішення Франківського районного суду м. Львова від 11 листопада 2015 року та рішення Апеляційного суду Львівської області від 10 жовтня 2016 року скасувати.
У задоволенні позову ОСОБА_3, яка діє в своїх інтересах та інтересах неповнолітньої ОСОБА_4, до ОСОБА_6, ОСОБА_7, публічного акціонерного товариства «ВіЕс Банк», третя особа - орган опіки та піклування Франківської районної адміністрації Львівської міської ради, про визнання договору недійсним відмовити.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття.
З моменту прийняття постанови судом касаційної інстанції скасовані або визнанні нечинними рішення, постанови та ухвали суду першої або апеляційної інстанції втрачають законну силу та у подальшому виконанню не підлягають.
Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий М. Є. Червинська
Судді: Н. О. Антоненко
В.М. Коротун
В.І. Крат
В.П. Курило